Роман Ревакович: «Україна може заімпонувати світові саме культурою”

Польський диригент українського походження Романа Ревакович відомий як будівник культурних мостів порозуміння між поляками й українцями. Останні двадцять років музикант сприяє просуванню української ...

Ревакович

Тіна Пересунько

Польський диригент українського походження Романа Ревакович відомий як будівник культурних мостів порозуміння між поляками й українцями. Останні двадцять років музикант сприяє просуванню української музики в Польщі й польської – в Україні. Він вдало поєднує в собі західноєвропейську раціональність й українську емпатію, натомість власну ідентичність будує за межами політичних чи етнічних рамок.

В цій розмові для Громадського Простору  Роман Ревакович ділиться своїми думками про роль культури як каталізатора політичного розвитку європейських країн, історичні причини недалекоглядності українських еліт і необхідність культурних реформ в Україні.

«Культура – це спілкування»

Г.П. Як найбільш лаконічно ви б окреслили поняття культури?

Культура – це спілкування. Відомий філософ Мартін Гайдеґґер сказав, що там, де закінчується філософія, починається поезія. Те, що не спроможний висказати філософський дискурс, може виразити поезія і мистецтво. Тому це мені дуже близьке і тим займаюся.

В моєму розумінні кожен вид культурної діяльності чи література, чи живопис, чи музика – це спроба знайти відповіді на дуже вагомі питання, вони вічні: «Хто ми?», «звідки приходимо?», «куди йдемо?», «що є сенс?», «чи є сенс?».

Г.П. Чому наша держава, як сукупність мислячих людей, не спромоглась виразити себе в світі, дати відповіді на питання «хто ми і куди йдемо?»

Потреба національного самовираження спирається, в першу чергу, на усвідомлення своєї національності, гордості від того, ким ми є і чим можемо поділитися зі світом. Оскільки в Україні ще не відбувся повноцінний процес усвідомлення національної тотожності, то й немає відповідної внутрішньої сили для самовираження. Згадаймо лише скільки в Україні людей, які розуміють українську мову, тільки нею не говорять.

В плані суспільного розвитку Україна не йде в ряді передових країн. Це звичайно не складно пояснити, адже століттями українці були підпорядковані зовнішнім силам, мали колоніальний статус. Черчіль влучно сказав, що переможці пишуть історію. Тож Україну окреслювали як Малоросію, а на її героїв накладали анафеми, згадаймо Мазепу.

В ХІV столітті в Середній та Західній Європі було вже біля 30 університетів. В нашій околиці найближчими були університети у Празі – заснований у 1348 році та у Кракові – заснований у 1364 році. Коли на Заході почали розвиватися університети, то на Сході в цей час – в половині ХІІІ століття – монгольська навала знищила місцеву культуру, спричиняючи її занепад до сьогоднішніх днів.

«Польща є більш раціональна, Україна – емоційна»

Польща

 Г.П. Може ця неосвіченість і недосвідченість в суспільних процесах і накладає на українців якусь залежність від легковажних рішень. Чи відчуваєте ментальну різницю між польським і українським суспільством?

Може й є сенс порівнювати Польщу і Україну, бо я їх добре знаю. Це країни і нації, котрі поєднані спільною історією, хоча є різний досвід у цих двох народів. Вони взаємно проникались в ході історії. Коротко кажучи, Польща є більш раціональна, Україна – емоційна. З цього виходить все інше.

Вплив Західної культури в Польщі позначається позитивно на раціональність і організованість поляків. А вплив Східної культури в Україні в плані організованості дає негативний результат. В Україні є інші якості – привабливість, відкритість – те, що притаманне Сходові. Тут дуже приємно спілкуватись, натомість складніше домовитись про якусь справу. І навпаки – легше домовитись про справу на Заході, а комунікація є більш стримана. Там люди не так охоче виявляють своє нутро.

Я б це пояснив впливом релігії на суспільство. Східне християнство велику увагу приділяє зовнішності, обряду. Західне, зокрема протестантське, більш базується на суті. Там більш вагоме розуміння Божих законів і впровадження їх у побут, як «целєбрація» Божої істини і таємниці. Попри те, що сьогодні суспільства секуляризуються, та основи менталітету народу спираються на цих архетипних фундаментах.

На користь розвитку західної демократії було протистояння світської (цісарської, королівської) та релігійної (папської) влади. На відміну у православній традиції патріярхи були підпорядковані державним начальникам – у Константинополі султанові, у Москві – цареві. Східний обряд, який з візантійських часів був дуже церемоніально розбудований, має величезну красу.

«На українському менталітеті свою печать поставила «пара-релігія» радянського комунізму»

СССР

Г.П. Яка релігійна культура найбільш сприятлива для політичного розвитку?

Найбільш успішними у суспільній організації є протестантські країни, де обряд дуже спрощений а головний акцент поставлений на розуміння Божих законів, далі йдуть католицькі, а на останньому місці є країни, які сповідують східний обряд.

Звичайно, це все деякі спрощення, і ці теми вимагають багатосторінкових книжок, а не кількох речень. Щоб ще ускладнити цей образ можна сказати, що Європа у плані розвитку ділиться на межі Римської імперії на ріці Лабі. Тобто є країни, які раніше прийняли християнство, а разом з ним тонкість античної філософії. Менталітет суспільств визначається різними вимірами. Не останнє місце займає у ньому релігія.

На українському менталітеті ХХ століття свою печать поставила ще одна «пара-релігія» – радянський комунізм. Думаю, що Україна до сьогодні ще у володінні цієї парадигми.

Ці події, явища й тенденції переплітаються у деякий стан суспільного відчування свого місця та часу. А найкраще висловлюється це в культурній сфері.

 Г.П. Чи українська влада надає відповідного значення культурі в державній політиці?

В Україні криза, і дуже довгі роки тут занедбували мілітарну сторону. Тож зараз йдуть зусилля, аби це все виправити. Але маю враження, що на державному рівні тут не має розуміння вагомості культури. Зрозуміло – танки потрібні, але й культура не є тим явищем, яке може почекати. Вона не почекає, бо якщо щось засохне, то його не легко відродити.

Сьогодні Україна може світові заімпонувати саме культурою. Проте, щоб це світові донести, потрібно багато організаційних та фінансових зусиль. І тут волонтери не зможуть компенсувати відсутності державної політики у плані промоції української культури в світі.

Г.П. В німецькому МЗС доля департаменту публічної і культурної дипломатії складає 40 % фінансування всього відомства. В Польщі може й менше, натомість там діє ефективна мережа інститутів культурної промоції. Чи можуть українські митці добитись від нашої влади пристойнішого бюджету на оформлення української культурної пропозиції в світі?

Так, це важливо, але хочу звернути увагу на формулювання «оформити культурну пропозицію». Не урядники є авторами творів мистецтва. Є люди, для яких важливіше написати вірш чи намалювати картину і є люди, яких тішить кількість нулів на банківському рахунку. І ті й інші – дуже потрібні.

Але люди, які займаються культурою, – як цвіт, котрий довго розвивається і швидко в’яне. Вони є чимось дуже делікатним і потребують умов, щоб існувати. Якщо є захолодно, то цвіт не розвинеться, як загаряче – то зів’яне.

Повинні бути люди, очільники державних установ, які розуміють, що суспільство вимагає різних видів активності, і що культурна активність є дуже делікатною і тендітною. Її не вийде легко запрограмувати.

Наприклад, міністр культури приймає рішення, що в наступному році буде сто геніальних музичних творів чи романів. Тут так не вийде. Як з цвітом. Йому треба дати добру землю, освітлення, тепло і чекати,  що з цього виросте.

«Без відповідного фінансування культури не буде вагомих культурних надбань»

гроші1

 Г.П. Тобто планування культурного продукту на державному рівні недоцільне?

Державні діячі повинні створювати можливість існувати і висловлюватись людям, які для себе прийняли рішення, що не нулі на рахунку є вагомі, а поставили перед собою завдання пошуку відповіді на запитання «де я є?», «що було переді мною?», «куди я йду?», «що болить іншим?».

І тоді, коли буде відповідна кількість спроб самовираження, трапиться часом і геніальний шедевр, який може піти в світ і дати вістку про місце свого створення.

Але цього не заплануєш. Люди, які відповідають за країну, мусять створити добрі умови для культурної активності. Без відповідного фінансування культури не буде вагомих культурних надбань.

Дуже легко прослідкувати історію, як Греція була сильною країною і мілітарно, і економічно, то до сьогодні ми маємо їхні вагомі культурні та філософські явища. Так само було з Римською імперією – коли вона була сильною, то лідирувала також у культурному плані. Коли занепав Рим, то це перейшло до держави Франків – попередниці Франції, яка в той час набирала вагомості в плані управління і багатства. Тож незабаром з’явився час готичних кафедральних соборів.

Без добробуту суспільства і без можливості виділити гроші на культурну діяльність не буде у мистецтві успіху. Але парадоксально можна сказати, що не буде добробуту у суспільстві, яке не розвиває своєї культури. У такому суспільстві рівень креативності знижується. А без креативності долати проблеми складніше. Щоб пояснити силу креативу можна згадати біблійний приклад боротьби Давида з Голіафом.

«підпорядкованість України створила механізм відходу еліт»

еліти

Г.П. Можливо, аби по справжньому поцінувати спроможності «м’якої сили», якими оперує культура, Україні треба пройти школу грубої боротьби, «твердої сили»? Здається, що незрілість політичної еліти постійно тримає українську історію в парадигмі національно-визвольної боротьби. Чим це обумовлено?

Україна мала це нещастя, що після монгольської навали в половині XIII століття ці терени були підпорядковані зовнішнім силам і це страшно її виснажило. У програшах гинуть найбільш пасіонарні одиниці. Ця підпорядкованість створила механізм відходу еліт.

Вивчені люди, котрі прагнули себе реалізувати, могли це зробити лише в системі чужої адміністративної структури. Вони переходили на інший бік і ставали чиновниками іншої культури. В такий спосіб перестають існувати нації і культури.

В Україні сталось інакше. Тут народу було багато і він був сильний. Попри те, що еліти втікали – народ лишався. Співав свої пісні, плекав традиції і християнські, і язичницькі. Був прив’язаний до свого. Після монгольської навали Україна, від Києва до Волині була приєднана до Литви, а північні терени – підпорядковані монголам. Це заклало тут свою суспільну традицію, де місцевий чиновник правив краєм в ім’я зовнішньої сили, в ім’я хана.

Так було більше двох століть, що й сформувало промосковську північ. Натомість південь було підпорядковано Литві, яка, якщо йдеться про культурний рівень, була нижчою і прийняла руську  мову й руські культурні надбання. А пізніше разом з єднальними процесами Литви і Польщі з половини XVI століття ці терени були безпосередньо приєднані до Польщі.

«Суспільства, від яких відходять еліти, стають більш убогими і менш здатними себе організувати – ними легше маніпулювати»

еліти2

Г.П. Чи привнесення в Україну польської культурної традиції мало позитивні результати?

Зустріч західного християнства і цієї місцевої східної культури дала щось таке унікальне, що виникає з боротьби протилежних культурних традицій. Тут наступаючою була західна традиція у формі польської експансії на Україну.

На захист своєї православної традиції повстають православні братства. Перше у Львові 1453, згодом в інших містах, також в Києві, які зорганізувались в обороні перед розповсюджуванням дуже розвиненого в обряді, особливо в музичному плані, західного християнства. Цей діалог давав також можливість окреслити свою тотожність.

Але специфіка України полягає також в тому, що в час формування менталітету тут не було державного центру, центр був деінде. Це спричинило те, що верхівка тікала до інших панівних структур, лишаючи місцеве населення «без голови».

Тобто ми мали відхід аристократії з культурного простору, людей вищої сфери, які силою своїх статків не мусіли думати як прожити, як не голодувати. Вони мали час думати про ідеї, будувати далекі плани.

Люди, які мають клопіт з виживанням, не думають наперед. Коли аристократична верства тікає до інших державних систем, то в силу свого положення і освіти збагачує інші культури. Суспільства, від яких еліти відходять, стають більш убогими, менш здатними себе організувати, легше ними маніпулювати. І тут є величезна проблема України в масштабі історії.

Звичайно, траплялись такі чуда як Шевченко, котрий унікально обдарованим вийшов з кріпака на надзвичайно освічену людину. Можна запитати – а скільки талантів загинуло по кутках, які не отримали відповідного поштовху? Тут цікаво порівняти долі Івана Франка та його братів.

Г.П. Можливо, коли не діє державний центр, починають працювати інші точки соціальної опори?

Починають. Ми знаємо про Холодний Яр, учасники якого були названі бандитами. Іншим теж чіпляли клеймо бандитів.

Суспільство може себе організувати в крайніх ситуаціях і Майдан тому приклад.

Натомість без цієї верхівки, суспільної групи, яка спроможна жити ідеєю, дуже важко загосподарювати на своїй землі і зберегти надбання великих суспільних зусиль. Ця верства творить смисли і задає тон, який або спрямований для загального добра, або є клептократичний у Межігірському плані.

 

Біографічна довідка:

Роман Ревакович (1958, Польща) — польський і український диригент і композитор. Закінчив Музичну академію ім. Ф. Шопена у Варшаві за спеціальністю «теорія музики», згодом — диригентський факультет. Керуючи у 1983—1993 українським чоловічим хором «Журавлі», в якому виступали жертви акції «Вісла» та їх нащадки, він просував українську ідею через музику не лише в Польщі й радянській Україні, але й в США, Канаді, Західній Європі – там, де українська діаспора мала потребу приналежності до політичної нації з центром в Києві.

Займався візантійськими хоралами, які виконував створений ним камерний хор «Ірмос». Був одним із засновників музичного фестивалю «Контрасти» у Львові. Впродовж багатьох років — як диригент та організатор різних музичних заходів — пропагує українську музику в Польщі і польську в Україні. Є засновником та головою фонду «Pro Musica Viva», який займається просуванням та підтримкою різноманітних музичних ініціатив. Проводить в Варшаві фестивалі «Дні української музики у Варшаві».

1999 року після першого фестивалю «Дні української музики у Варшаві» польські журналісти писали про твір щойно почутого українського композитора Валентина Сильвестрова: «Це музика, яка справляє враження, ніби час зупиняється». Відгукувались, що український композитор заслуговує на кар’єру, яку зробила свого часу музика тогочасного польського композитора Гурецького. Його «Третя симфонія» продавалась мільйонним накладом.

 

 


Тематика публікації:                

Останні публікації цього розділу:

Неформальна освіта в Україні: пропозиція велика, але люди часто вибирають не вчитися

Міжнародний тиждень Еразмус+ в Україні: партнерство, можливості, стратегування

Міст порозуміння: як в Україні починається діалог влади і громадян?

Вшосте відзначено переможців Національного рейтингу благодійників

«Сідайте за кермо!»: поради Аліни Бочарнікової щодо ГО соцпідприємництва

Кшиштоф Становський: Громадський сектор має шанси бути тим, хто “замовляє музику” в Україні