Реформа в культурі: держава має обслуговувати громадськість, а не навпаки

В Україні триває розкол на державний та громадський табори в сфері культури. Апатія активної частини суспільства у ставленні до культурного чиновництва після Майдану закономірно перетворилась на ...

Культура

Тіна Пересунько

В Україні триває розкол на державний та громадський табори в сфері культури. Апатія активної частини суспільства у ставленні до культурного чиновництва після Майдану закономірно перетворилась на всюдисущий контроль, а сьогодні – на травлю як міністра, так і дискредитацію будь-яких державних форм культурного управління. Стає очевидним, що попри свою недосвідченість в здійсненні політичних процедур, на стороні громадського сектору – енергія майбутнього і пасіонарії.

Саме громадянська свідомість, що вимагає прозорості і чесності, вільного доступу до прийняття управлінських рішень та впливу на загальнонаціональну політику – є потужним капіталом реформ. Тим не менше саме громадянську свідомість не можливо ані отримати у спадщину, ані передати комусь в користування – ця риса в тобі або виразна, або деформована (корумпована). А втрата свідомості в політиці – явище взагалі всюдисуще. Особливо часто в чиновницьких кабінетах втрачається саме громадянська свідомість. Якщо вона до того була.

Переходячи з касти громадян в касту політиків, замість еволюції громадянських цінностей в політичну свідомість відбувається культурна деградація, адже йдеться про цінності. Часто до посад «дориваються» громадяни без усвідомлення своїх суспільних обов’язків, а ще частіше – без професійних компетенцій. Подібний коктейль індивідуальних і системних якостей формує сьогодні уявлення про державну адміністративну систему, з якою «боремось».

Особливо гостро відчувається проблема культурної деградації державного менеджменту в культурній політиці. Тут як в жодному іншому середовищі важливим ресурсом постає людський і креативний капітал. Але система нищівно ґвалтує індивідуальність, насаджаючи їй радянську ідентичність, яка ще досі є базовим егрегором державного управління.

Подекуди «в кабінетах» працюють жертовно, не зраджуючи громадянському покликанню, але це скоріше рух проти течії. Так тримаються ті, хто спирається в своїй політичній діяльності на громадянський ресурс. Тим не менше і вони мають сплачувати данину системі у вигляді згаяного життєвого часу на виконання галочних процедур.

Ті ж політики, які спираються на політичний ресурс – сьогодні приречені на критику і дискредитацію. Особливо гаряче чиновникам в культурі, котра після Майдану є найяскравішим виразником досягнень Революції Гідності. Чи витримують вони тест на гідного громадянина? А чи тримаємось всі ми гідної критики?..

Реформи: імітація чи апробація?

Допоки егрегор Майдану, тобто громадянський капітал, сильніший за будь-який інший в країні, маємо час на реформи. І хоч найпомітніші з них, буквально, вже почали патрулювати київські квартали, культурних реформ на думку багатьох експертів ще не видно. Натомість видимою є лише їхня імітація.

Дратівливою темою для багатьох експертів останнім часом стала тема культурної дипломатії. Адже образ України в світі сьогодні тема номер один і вимагає відповідального проектування. А культурна складова цього образу залежить від якості спільних зусиль держави і громадськості.

Держава почала ініціювати створення Українського Інституту (Інститут Тараса Шевченка) на зразок мережі Польських Інститутів чи Британських Рад у світі. У зв’язку з цим пройшов вперше Форум культурної дипломатії за участю Міністра закордонних справ Павла Клімкіна, чисельні презентації проекту Українського Інституту за участю Міністра культури В’ячеслава Кириленка, круглі столи і обговорення. Думка експертів –імітація.

Громадський сектор культурної політики, що навчився виживати без державного патронату, засіває ґрунт і собі.

Своє мережеве представництво народної і культурної дипломатії сформувала громадська ініціатива «Global Ukrainians», котра цими днями у Києві також проводить Форум з тематики громадянської дипломатії. Це рух професійних українців по всьому світу, які об’єднались під час Майдану, а офіційно зареєструвались в лютому 2015. Сьогодні ця мережа окремо від держави розробляє своє бачення стратегії культурної дипломатії.

Також нещодавно пройшов вже другий Конгрес активістів культури, чи не наймасовіший майданчик культурної активності та проектної кооперації. Свого часу ідею Конгресу напрацювали учасники Асамблеї діячів культури, що засідали в підвалах Міністерства культури під час і після Майдану. Відкинуті за рамки державної культурної політики сектори сучасного мистецтва, моди, креативних індустрій і недержавних культурних ініціатив об’єднались для формування свого мозкового центру та формування альтернативної культурної політики в своїх галузях. А сьогодні ці сектори займають чи не найбільшу частку культурного життя країни.

Тоді міжсекторальний діалог так і не вдався. Деякі діячі Асамблеї переформатувались для впливу на політиків у робочу групу «Культура» в складі громадського формування Реанімаційний Пакет Реформ. Примітно, що в такій само ініціативі тільки державного формату – Національній Раді реформ при президентові – окремого напрямку реформ по культурі немає.

Тож культуроцентрична свідомість сьогодні притаманна більше не політикам, а громадянам, які об’єднуються в проекти і рухи, в тому числі адвокаційні ініціативи.

З представницею одного з подібних рухів Громадський простір поспілкувався на нещодавньому Конгресі активістів культури в Києві.

Олена Салата, голова ГО «Культурна асамблея», експерт групи РПР Культура:

Культура серед багатьох напрямків реформ в нашій країні залишалась на останньому місці. Існувало все що завгодно, енергетика, бюджет, освіта, наука, але не культура. Впродовж 4 місяців ми існували як ініціатива, а потім формалізувались, оскільки в РПР (Реанімаційний Пакет Реформ) треба формалізуватись.

Зараз це громадська ініціатива, де ми працюємо виключно на громадських засадах, окрім секретаріату, який працює за грант. На сьогоднішній день маємо кілька робочих груп за різними напрямками: бібліотечна справа, музейна справа, театральне мистецтво, сучасне мистецтво, археологія, спадщина тощо. Ці робочі групи відпрацьовують певні проблеми. Там зібрались експерти зі сфери культури, і від кожної групи по одному представнику входить в головну експертну групу, котра в подальшому визначає головні пріоритети культурних реформ – загальні, стратегічні і тактичні. Експертна група збирається раз на тиждень в офісі РПР, на Ольгинській 6. Працюємо інтерактивно, в соціальних мережах, відкрито.

Одним з перших наших проектів стала робота з довгостроковою стратегією розвитку культури, яке представило міністерство. Взялись за нього саме тому, що це імітаційний документ. Загалом, на сьогоднішній день ми бачимо, що дуже багато імітаційних документів, і є відчуття, що влада чи то за європейськими грошима й грантами, чи в гонитві за світовим статусом намагається зробити якомога більше нормативних документів. Хоче обкластись ними і зімітувати ніби у нас все добре. Насправді вони пусті.

Тут можна ознайомитись з аналізом стратегії розвитку української культури, здійсненим експертами групи РПР Культура.

Культура – підґрунтя соціального життя країни

Коли ми з’ясували, що стратегія вже написана, і починає просуватись в уряд і в Національну Раду реформ при президентові на розгляд, ми почали бити на сполох. Адже розуміємо, якщо вона буде ухвалена, то на її реалізацію буде прийнято ще 15-20 документів. До прикладу, внесення змін до закону про культуру потребує внесення змін до закону про меценатство, в податковий кодекс тощо. І нібито щось робиться, але таким чином, аби кардинально нічого не змінилось. Лише штрихами. А ми хочемо, щоб були закладені глобальні зміни в культурі.

Минулого року на перший Конгрес активістів культури приїздила міністр культури Латвії Жанет Яунземе зі своєю візією культурної політики. Після цього ми зустрічались з різними представниками європейських очільників і представників культурного сектору, аби зрозуміти європейський досвід і розібратись, куди йдемо. Нам дуже подобається прибалтійський досвід, естонський. Вони розповідають, що так само як і ми шукали шляхів, а потім сіли і склали директиви, які власне вважаються засадами культурної політики. Це основи, з яких розвивається і стратегія, і тактика.

Наприклад, серед таких засад є теза, що культура – є підґрунтям всього соціального життя країни. Якби ми 5 років тому про це заявили, і розвивали свою культуру, а не економіку, то можливо ми б уникли тієї суспільної кризи, яку зараз переживаємо. Адже власне кажучи, в голові кожного знаходяться різні культурні цінності – європейські чи євразійські – і посередині знаходиться Україна, через яку проходить лінія вибору. Ми намагаємось це змінити.

Методи наші адвокаційні. Лобіювання здійснюємо без фінансових ресурсів. В культурі працюють важелі іміджеві. Тобто якщо сьогодні у нас післямайданний стан, то держава, політики і депутати піклуються про свій імідж, про відповідність своїх дій запитам громадянського суспільства. Вони розуміють, якщо не буде цієї відповідності, то наступного разу вони не отримають посад. І потихеньку намагаються щось робити.

Громадянський капітал – довгострокова опора

Цікава була розмова з Діаною Поповою (керівник департаменту культури КМДА) про державні театри. Вона дала нам пару рекомендацій, звертаючи увагу не те, що ще кілька років тому ніхто не говорив про проблему недержавних театрів, що з ними щось треба робити. Реально у нас дуже багато індустрій культури, напрямків мистецтва, які не сприймаються. Тобто в нас є офіційна культура – державні, комунальні заклади, і не офіційна – яка власне кажучи займає 90 відсотків культурного життя країни. І вона живе своїм життя, не помічена державою.

Власне ми й хочемо змінити цей дисбаланс в культурі, змінити акцент в сторону громадського і неофіційного проявів культури.

Public service: не управління, а обслуговування культурних процесів

Ми прописали свої плани, і основне – це розробити концепцію культури. Ми не хочемо 10 років робити якісь дрібні зміни в законодавстві, натомість прагнемо закласти основні зміни. Наприклад, один з основних принципів: культура – не для держави, а для людини. Тут зразу міняється ракурс, бо ми в такому разі не кажемо про державну політику в галузі культури, а про суспільну культурну політику. Такий невеличкий акцент, який все змінює. Далі, ми кажемо, що культура – це основа стану життя. А пріоритет – це людина. Ми хочемо змінити управлінську систему управління в галузі культури на поняття public service як в Європі – там немає управління, там є обслуговування культурних процесів.

Приміром, якщо існує такий орган public service як міністерство культури в прибалтійських країнах, Литві, Польщі чи Франції, то воно лише розробляє основні напрямки руху культури, а фінансами займається такий орган як Art Council. Це обрана на конкурсних засадах Рада, що формується з діячів та експертів культурного середовища. Рада розподіляє гроші в культурі таким чином, що є бюджетне фінансування національних закладів (наприклад, Опера, Лавра – які є нашими здобутками, без яких неможливо), а решта – на майданчики розвитку культури, на яких будуються різні проекти. І власне ці проекти мають фінансуватись на конкурсних засадах. Не так як зараз: держава тобі заплатить, і ще трішки собі в кишеню покладе. Все має бути прозоро і чесно.

Наші основні принципи: вибудувати нову ієрархію, тобто замінити вертикальні зв’язки на горизонтальні; розділити фінанси і культурну політику; перемістити акценти з державної культурної політики на суспільну.

Тут можна переглянути відео з круглого столу «Реформа чи імітація: якою має бути стратегія розвитку культури», проведеного в травні 2015 року за ініціативи групи РПР Культура за участю Міністра культури і політиків.


Тематика публікації:      

Останні публікації цього розділу:

Culture:Reload — простір для роздумів, рефлексій та уяви

Як і довкола чого мережується громадянське суспільство України

ЩедрийВівторокNOW - весь світ разом на протидію пандемії

Партисипація у карантин: як громадяни і влада співпрацюють онлайн 

Просвіта щодо коронавірусу та інші активності херсонської ініціативи «А що зробив ти?»

Китай: як починалася пандемія — і що змінилося зараз