Поради психолога: як перестати бачити в собі лише продукт війни та жертву обставин

Галина Жовтко

Пропонуємо Вашій увазі розмову із психологом Тетяною Сіренко про те, з чого варто починати, щоб допомогти собі у такій складній життєвій ситуації як вимушене переселення та адаптація у нових умовах, як перестати бачити в собі лише продукт війни чи жертву обставин, як знайти в собі сили, щоб рухатися далі.

Громадський Простір: Більше 1.5 мільйона українців стали внутрішньо переміщеними особами –  ВПО. Як у психології можна визначити, охарактеризувати стан, в якому перебувають люди, які вимушено залишили власній дім через бойові дії?

Тетяна Сіренко: Насправді, цей досвід у кожного різний. І ми вже бачимо, що переселенці є дуже різними, їх уже можна умовно поділяти на різні категорії. Бо частина людей виїхала ще до того,

як почалися активні бойові дії в тих місцях, де вони проживали. І це були люди, які заздалегідь передбачали, що буде далі і подумали про це. Але була частина людей, які тривалий час жили на територіях, де були бойові дії і вони були свідками цих бойових дій. Це і є ті люди, які пережили найважче, бо хоча і виїжджали з різних причин, але одна з цих причин була та, що люди просто не хотіли покидати свої домівки, і вони до останнього сподівалися, що все таки їх ця біда обійде.

І взагалі людям дуже притаманно вважати, що зі мною цього не станеться.

Є люди, які виїхали вже коли були знищені їхні будинки, наприклад, або коли хтось постраждав із їхніх близьких, або коли це сталося на сусідній вулиці. Багато хто з них були свідками того, як гинули люди, як руйнувалися будинки. Тобто багато з них пережили реальну загрозу їхньому життю, життю їхніх близьких. І, звичайно, що це дуже впливає на їхній стан і на їхню особистість, і на те, як вони взагалі адаптуються, поводяться, як вони живуть далі.

Другий аспект – це те, що коли б вони не виїжджали, але вимушені були залишити свої домівки. Для кожної людини домівка – це безпечне місце, яке вона формує сама… Є такий вислів – “мій дім – моя фортеця”. Недаремно так говорять, бо це справді важливо мати свій простір, в якому можна почуватися безпечно.

В уяві людини є така ілюзія, що дім – це завжди безпечно. І навіть в ситуації, коли дім уже в небезпеці, то людям все одно здається, що вдома найбезпечніше.

Потім, коли люди приїжджають жити в інше місце, то вони  довго не можуть звикнути до цього місця і дуже часто можна почути про те, що тут і небо не таке, і квіти не такі, і вода не така, і стіни не такі …. навіть якщо людина потрапляє у такі ж безпечні умови. Я вже не говорю про те, коли людина мала якісь статки і через війну та всі ці події втрачає все те, що у неї було та приїжджає, наприклад, в Київ чи якесь модульне містечко, і їй треба починати все з нуля. Вони опиняються в зовсім різних обставинах, бо хтось приїхав із якимось стартовим капіталом, комусь вдалося щось продати, у когось були збереження, а хтось приїжджає без нічого. Цей старт є дуже різним і те, як вони можуть починати тут життя, залежить не завжди тільки від них, а часто від того, які ресурси має громада, в яку вони приїхали, місто, в яке вони приїхали. Наприклад, якщо люди приїхали в Київ, то тут більше можливостей знайти роботу, або в якесь інше велике місто. А якщо вони поїхали в маленьке містечко чи якщо це поселення, то там є менше ресурсів знайти роботу, менший вибір.  Це все впливає на адаптацію людей.

Але безумовно можна сказати, що всі  вони дуже травмовані. Вони пережили загрозу життю своєму або життю своїх близьких. На фоні цього у людей порушується базова довіра до світу.

Доволі складно говорити, що всі однакові. Але безумовно можна сказати, що всі  вони дуже травмовані. Вони пережили загрозу своєму життю або життю своїх близьких. На фоні цього у людей порушується базова довіра до світу. У них втрачається ось ця така притаманна людям ілюзія, що зі мною нічого не станеться, що я такий нібито невразливий. Оця загроза існує внутрішньо в них, вони постійно почуваються в стані небезпеки. Плюс, вони втратили свій дім, втратили своє безпечне місце.

Люди переживають всі стадії горювання і втрати. Втрата житла – це є теж абсолютно велике горе.

А дехто може втратив і близьких людей. Дехто, переїхавши сюди, втратив своїх близьких людей, скажімо так, не фізично, тобто це не значить, що ці люди померли, але перестали спілкуватися, втратився контакт, іноді з технічних причин, а іноді з ідеологічних, бо не зійшлися в якихось політичних поглядах. Особливо, тяжкість для наших людей, які приїхали із місць бойових дій, несе ще й те, що ситуація незакінчена. І вони знаходяться в ситуації невизначеності, вони не знають, чи зможуть вони колись повернутися на ці території. Бо дійсно ніхто не знає, коли і як воно все завершиться. Є люди, які мріють повернутися туди, навіть знаючи, що їхнє житло зруйноване, а є люди, які категорично не хочуть туди повертатися, тому що це місце у них вже асоціюється з небезпекою.

Люди пережили багато розчарувань в тих, хто їх оточував. Тому що не завжди вони могли отримати підтримку від тих людей, на кого вони думали, що можуть розраховувати.

Коли люди живуть в стані війни, то вони не завжди можуть про себе подбати, не те що про інших.

Це все ті небезпеки, з якими люди зустрічаються і, звичайно, це все дуже впливає на їхню особистість. Також вимушено переїхавши, люди втратили мережу соціальної підтримки. Тобто, людина жила в якійсь місцевості, жила тривалий час, хтось може прожив там все життя, дітки ходили в садочок, були колеги по роботі, були сусіди, були друзі, були знайомі, була колишня вчителька, були однокласники… і тут людина виривається з цього середовища і на тривалий час зв’язки рвуться, і невідомо, чи вони відтворяться. Вони точно не відтворяться з усіма. Виходить, що людина приїжджає в інше місце, де вона не має мережі соціальної підтримки, або ж ця мережа соціальної підтримки доволі слабка і, як правило, вона проявляється або в підтримці таких же людей, таких же переселенців, або в підтримці рідних, які іноді знаходяться теж, в таких же умовах як вони. Або ж це підтримка волонтерів, але знову ж таки, це така доволі крихка підтримка. Поки будуть ресурси у волонтерів, і матеріальні, і внутрішні, доти вони будуть допомагати. Але це нестабільно. Сьогодні є у волонтерів можливість якоїсь організації, а завтра немає.

Немає цього відчуття стабільності, і це теж нібито підтверджує їхнє почуття базової недовіри до світу, що світ небезпечний насправді. З такою недовірою до світу тяжко створювати соціальні контакти, важко навчитися комусь знову довіряти.

Взагалі, багатьом важко просто спілкуватися, тому що вони травмовані, вони часто думають про події, які були, часто не бачать майбутнього. Багатьом складно піти на роботу через емоційний стан. В такому стані доволі важко створювати нову мережу соціальної підтримки. Під мережею соціальної підтримки якраз маю на увазі наші соціальні контакти, будь-які, те, що є для нас підтримкою, це і родина, це і друзі, і  колеги по роботі. Також якщо, наприклад, люди живуть в місцях масового поселення – модульні містечка, але у нас під Києвом, це не модульні містечка, а гуртожитки, санаторії, в яких вони масово проживають. Виходить, що живуть там люди, які всі травмовані, які всі втратили житло, які мають дуже багато болю і вони нібито варяться в цьому. Вони додатково один одного травмують. Знижується і рівень терплячості, з’являється і якась надмірна знервованість, у багатьох можуть бути проблеми зі здоров’ям, порушення сну, все це має вплив. Люди менш контактні, і якщо вони контактують, то дуже часто раняться об це. Тому виникають якісь додаткові конфлікти, сварки або ж вони постійно говорять про це і ще більше одне одного затягують.

Важливо, щоб переселенці створювали соціальні контакти поза межами цих поселень, щоб їхнє спілкування не обмежувалося спілкуванням з такими ж переселенцями. Бо це теж формує певну ізоляцію, відчуття, що “ми інші”. Люди, які пережили травму, то в них оце почуття інакшості завжди є. І це не тільки в переселенців.

Це є у воїнів АТО, просто у людей, які були якимось чином психологічно травмовані. У них є таке відчуття, що от “я не такий, як інші”, “зі мною щось не так, як з іншими”, “мене не зрозуміють”, “ніхто не може зрозуміти, що я відчуваю”, бо я насправді і сам не дуже розумію, що зі мною відбувається. І коли переселенці спілкуються тільки між собою, то оця ізоляція, вона нібито підтверджується додатково, підсилюється. Виникає і небажання спілкуватися з іншими людьми, виникають страхи спілкування з людьми, які не в цій системі.

Тому дуже важливо соціалізуватися, добре, коли вони йдуть на роботу, працюють та знайомляться з кимось.

Коли вони ходять на якісь заняття, в якісь центри, якщо є така можливість, то щоб це було життя, пов’язане із іншими членами громади, до якої вони приїхали. Фактично, треба вживатися в це суспільство. Бо є такі родини, які живуть не в поселеннях, а самі знімають квартиру, і вони ізольовані, практично ні з ким не спілкуються.

Суть будь-якої психологічної травми ще в тому, що вона не пройде сама собою, поки людина це не проживе, поки вона не зустрінеться з цими переживаннями, поки вона не усвідомить, що з нею відбулося і зможе потім тільки інтегрувати це в досвід свого життя, і вбудувати його в картинку світу.

Фактично, людина пережила травму одну чи кілька, і в неї нібито відщеплюється картинка її особистості, яка от ізолюється цією травмою – “було життя цілісне, а тепер шматок якийсь ніби з мене вирвано”. Вони дуже часто концентруються на травмованій частинці особистості. І тоді травмована частинка особистості – це якраз є ізоляція, це якраз є уникання тих переживань, спогадів, які були. З одного боку, вони хочуть цього уникнути, але чим більше вони намагаються цього уникати, тим більше їхня підсвідомість сигналізує про те, що це треба прожити.

Г.П.: Як це можна усвідомити та пережити? Чи є якісь поради?

Це є нормальна реакція організму, психіки на ненормальні події, які з ними відбулися. Бо іноді вони лякаються своїх станів.

Т.С.: По-перше, дуже важливо інформувати переселенців, що той стан, який з ними є – то це є нормально, щоб вони не відчували, щоб вони не переживали, це є нормальна реакція їхнього організму, їхньої психіки на ненормальні події, які з ними відбулися. Бо іноді вони лякаються своїх станів. Вони бояться зізнатися, що вони не сплять, вони просто бояться своїх станів та думають, що вони якісь ненормальні. Бояться про це говорити іншим, а про це треба говорити, про це важливо говорити, але важливо говорити настільки, наскільки вони це витримують, наскільки вони можуть з цим  справитися. Тобто, треба постійно примусово себе  заглиблювати, повертати в це.

Г.П. Про це обов’язково із психологом розмовляти?

Т.С.: Я думаю, що добре із психологом, але таку підтримку може надати будь-яка людина, яка здатна витримати ці переживання.

Людині, яка переживає серйозну психологічну травму, важливо мати поряд людину, яка могла б нібито бути свідком  цих переживань, які вона може розказати, і ця людина, якій розказують, вона має мати ресурси, щоб це витримати.

Вона має не впасти в депресію, не розплакатися, не казати “о, жах, я б таке не пережив\ла” . Дуже важливо, щоб просто вислухали, підтримали і  дали сигнал про те, що “я можу це витримати, от те, що ти мені розказуєш, я можу це витримати, і я поважаю тебе за те, що ти це витримав”.

Дуже важливо акцентуватись не на тому, що людина є жертвою цієї ситуації, а на тому, що вона вижила в цій ситуації.

На тому, що якщо вона сидить тут, в безпечному місці, то значить, що до якоїсь міри вона впоралася, вона змогла зібратися, змогла зорієнтуватися так, що вона зберегла своє життя. І важливо показувати їм, що це є позитивний результат. Так, обставини тяжкі, так, обставини страшні, і багато на що ми не можемо впливати, але для того, щоб повністю не зникала земля з під ніг і щоб не було відчуття абсолютної безпорадності.

Важливо їм повертати почуття контролю над власним життям.

Звичайно, ви не можете їм повернути почуття контролю над окупованою територією чи над своїм домом, але вони можуть контролювати, наприклад, що вони сьогодні будуть їсти, якщо в них є така можливість контролювати, чи я зараз піду спати, чи я зараз чимось буду займатися. Просто нагадувати їм про те, що в їхньому житті є речі, на які вони впливають – з ким я буду сьогодні спілкуватися. Ти можеш проконтролювати –  чи ти підеш сьогодні на вулицю чи ти залишишся, але ти можеш прийняти це рішення. Важливо повернути почуття контролю. Спеціалісти-психологи знають як це робиться, вони повертають його дуже маленькими кроками. Іноді я своїм клієнтам просто говорю –  ти можеш підняти руку? Так, можу. А ногу? Можеш пройтися по кімнаті? Можу. Пройди, будь ласка. А тепер зверни увагу на те, що ти можеш це контролювати. Ти міг контролювати – сидіти чи ходити. Звичайно, це не змінить глобальну життєву ситуацію, але такими малесенькими кроками на дуже глибокому підсвідомому рівні повертається відчуття того, що я, наприклад, впливаю на своє тіло. І це вже добре. Кордони мого тіла принаймні збереглися. Так, були порушені мої кордони, мене вигнали з дому і зараз вони порушуються, але моє тіло – я його тримаю в своїх руках, я його контролюю, я можу звертати чи не звертати на нього увагу.

Також дуже важливо, для того щоб краще адаптуватися і легше справитися з травмами, повернути почуття безперервності життя.

Ми у звичайному житті про це не задумуємося, але вона в нас є, ця безперервність життя. Ми плануємо новорічні свята, у нас є сімейні традиції, якісь обряди. В кожної людини є якісь свої, можливо дрібнички, які ми постійно плануємо, любимо робити їх в один і той же час.

Ми знаємо, що після неділі завжди буде понеділок, щоб там не відбулося.

Після неділі завжди настає понеділок, після дня – вечір, після вечора – ніч. Тобто є циклічність, безперервність – безперервний рік, безперервна доба, і ми в якійсь мірі безперервні. На такому побутовому рівні це проявляється в тому, що ми щось собі плануємо. Ми часто згадуємо своє минуле і ми плануємо щось на майбутнє. Хтось планує на десять років, хтось на більший час, але коли людина дуже сильно травмована, то втрачається почуття безперервності. Вони не планують, вони бояться планувати, вони бояться навіть думати на крок попереду, тому що у них були якісь плани, але щось таке сталося і все змінилося. Плюс нестабільність ситуації додається.  Люди не планують, їм тяжко згадувати минуле, тому що коли вони згадують минуле, вони згадують події, якихось людей, об’єкти, і кожного разу вони згадують, що цього більше немає. Відбуваються приступи горя, вони раняться, це тяжкий біль.

Цей біль викликає спогади, що були жахливі події, і ці жахливі спогади блокують хороші спогади, і так само блокується майбутнє, бо я боюся думати про майбутнє.

Вони це не озвучують, але все так і є, вони бояться думати про майбутнє. Деякі не можуть спланувати навіть те, що буде завтра, або просто зорганізувати день, бо настільки зруйноване це відчуття безперервності… Цю безперервність треба відновлювати. Вона проявляється на дуже багатьох рівнях, і дуже сильна вона на духовному рівні – якщо люди віруючі, духовні, захоплюються чимось, я не кажу обов’язково про якусь релігію, але якщо вони в щось таке вірять, то ця безперервність зберігається, її легше відновити. Але насправді вона проявляється на дуже багатьох рівнях – її можна пробувати відновлювати хоча б на рівні циклічності часу.

Є ранок, вечір… треба нагадувати людям, що це збереглося, де б ви не були, куди б ви не поїхали…

Є рік, у кожному році є якісь свята. Люди можуть сказати – “а от ми святкували так, а зараз немає можливості”. То тоді варто запропонувати повертати якісь елементи сімейних традицій, обрядів, звичок, те, що робилося вдома разом. І це можна зробити зараз. Якщо ви грали спільно якусь гру сім’єю, то може варто спробувати. Якщо у вас були якісь особливі традиції на великі свята, то тоді варто подумати, як можна принести елементи цих традицій в ті умови життя, які є. Бо це відновлює цю циклічність життя і, фактично, допомагає відновити зв’язок між минулим, теперішнім та майбутнім. Просто людині нагадати як це, коли є оця безперервність. Важливо відновлювати контроль над життям, безперервність в цьому житті і формувати мережу соціальної підтримки. Це базові речі. І, звичайно, формування безпечного середовища, безпечного місця.

Якщо немає окремого житла, немає окремої кімнати в цьому житлі і ви не можете усамітнитися та сформувати свій простір, то тоді треба зробити щось таке, де б ваш простір все таки зберігався.

Іноді це може бути якась сумочка… але щоб це було тільки ваше, щоб це був тільки ваш маленький світ. Або це якийсь куточок в кімнаті, своя поличка в шафі, але це вже мій простір.

Г.П.: Тобто, це може бути щось елементарне?

Т.С.: Починати треба з елементарного. Іноді бувають ситуації, що навіть це неможливо. Тоді дуже важливо згадати – а які є місця, в яких я почувався безпечно.

У психотерапії є такі техніки, які називаються “Безпечне місце”. Дуже добре згадати людині це безпечне місце, яке в неї було в житті, дуже добре було б, якби воно було доступне.

Що ми можемо називати безпечним місцем? Безпечне місце – це те, де людина себе комфортно почуває, не відчуває якоїсь небезпеки, де їй дуже добре. Це може бути ось таке кафе, якщо воно улюблене і там дуже добре, це може бути галявина в лісі, але якщо немає місця, яке було б фізично доступним, то тоді можна пригадати з минулого місце, в якому почувався безпечно – закрити очі, пофантазувати, намалювати це місце і спробувати згадати, які були відчуття тоді. Нагадати людині, які запахи ти відчував, які звуки були… тобто на всіх рівнях відчуттів спробувати занурити людину у ці спогади. Насправді, наша психіка діє так, що ті образи, які ми уявляємо і реальність, вони абсолютно не відрізняються по емоціях. Виходить, що коли людина постійно у стані такої небезпеки, недовіри до світу, але якщо вона згадає ті свої відчуття, які були в неї, коли вона почувалася безпечно, то це є дуже ресурсно для неї, дуже добре, що вона взагалі може згадати, як це почувати себе безпечно.

Якщо людина знаходить для себе це безпечне місце, навіть в уяві, то можна їй радити, коли їй дуже важко, уявляти це місце. Тоді з’являється внутрішній ресурс для того, щоб щось пережити.

Парадокс цієї ситуації в тому, що людина, яка в травмі, завжди потребує значно більше ресурсів для того, щоб справитися з цією травмою і з цим болем, ніж зазвичай в житті потрібно, щоб справлятися зі звичайним стресом. А виходить так, що людина апріорі має значно менше ресурсів, ніж завжди. Тому важливо активувати внутрішній ресурс.

Г.П.: Що в жодному разі не слід робити, на Вашу думку?

Т.С.: Ні в якому разі я б не радила говорити травмованій людині якісь такі фрази, вислови, які знецінюють почуття людини. Наприклад: “Нічого страшного”,  “Все добре”, “Не переживай”. Людина травмована, вона переживає і їй дуже тяжко, і вона думає, що її не зрозуміють, а коли їй говорять “та нічого страшного”, то у неї і образа з’являється, і дисонанс – “мені дуже боляче,  а тут кажуть, що нічого страшного”. Тобто, йде знецінення її переживань. В такій ситуації якраз треба казати, що “це нормально, що ти переживаєш”, “тобі зараз тяжко, але для тих обставин, які відбулися, то це нормально”. Не можна говорити – “о, жах, я б такого не пережив”, бо іноді таке говорять з метою підтримати, але насправді людина тоді жахається та думає “то я ще не усвідомлюю всього жаху, і все ще гірше, ніж я думаю?” Це категорично не можна робити.

Г.П. А що не варто робити самим переселенцям у таких складних ситуаціях?

Т.С.:  Переселенцям я б радила не знецінювати свої почуття і не чекати, що це само собою розсмокчеться, що воно само собою минеться.

Якщо ви бачите, що уже не справляєтеся, то тоді варто, якщо не до спеціаліста звертатися, то хоча б використовувати ті рекомендації, шукати додаткові якісь ресурси – як я можу себе підтримати, що я можу зробити для того, щоб у мене було більше сил з цим справитися.

Не варто знецінювати та думати: “я ж раніше якось справлявся”. Але ці обставини, які відбулися, вони не схожі на інші обставини. І якщо на якомусь етапі ти розумієш, що уже не справляєшся, то варто просто подумати, де взяти додаткові ресурси. Можливо, до спеціаліста піти, можливо, поговорити з кимось або просто подумати – як я справлявся раніше і що я можу ще зробити для себе. Не ігнорувати своїх почуттів і не замикатися в собі. Звертатися за допомогою, якщо дуже боляче, важко. Говорити про те, що я її потребую, цю допомогу. Іноді люди замикаються та думають, що це нікому не потрібно, і що у всіх та ж проблема,  і що мені ніхто не допоможе. Так, їхні переживання за них ніхто не переживе, але розділити їх, надати якусь підтримку чи мати якусь людину, яка була б поряд – це дуже ресурсно.

Я б радила проаналізувати всі наявні внутрішні та зовнішні ресурси, які є, і просто скласти собі список, що в такій-то ситуації я можу зателефонувати  тому-то, а є ще організації, які допомагають. Бо коли людина в травмі, в депресії, то доступ до цих ресурсів психологічно блокується. Людина забуває про те, що вона могла б зателефонувати. Її запитуєш – “А кому б ви зараз могли зателефонувати? Нікому”. Але часто є кому.

Г.П.: Чи важливо у такій ситуації мати якесь заняття, роботу? Чи до цього треба бути психологічно готовими?

Т.С.: Те що Ви говорите, це теж про ресурси. Я завжди говорю переселенцям про те, щоб вони самі в собі бачили не тільки продукт війни і жертву обставин, а згадували про те, що було життя до того – “я жив, і у мене було щось, що мені подобалося… я любив вишивати, я любив танцювати, я любив роботу якусь”. Згадати те, що подобалося раніше, подумати, що може бути доступним зараз і пробувати теж активувати ці ресурсні частинки.

Те, що подобається завжди, приносить задоволення. Воно завжди приносить нам додаткові ресурси. І чим більше у мене цих ресурсів, чим більше у мене цих цікавих занять, тим більше у мене сил. Це не просто говорять – “піди там помалюй, відволічешся”, але це не тільки “відволічешся”, це ще й активація тієї творчої частинки, яка ресурсна.

Під творчістю я маю на увазі не лише вишивання, малювання, для когось це може бути математика, для когось це рубання дров. Це те, що приносить задоволення. Комусь може спортом треба зайнятися. Те, що приносить нам задоволення, дає нам більше сил, натхнення.  І тоді простіше справлятися. Треба пам’ятати про те, що зараз ситуація, в якій потрібно більше сил, і треба шукати звідки їх брати, ці сили.

Г.П.: Як взагалі впливає на людей, а особливо тих, хто вимушений був переїхати в іншу громаду, ситуація вимушеної зміни виду діяльності?

Т.С.: Дуже добре, що людина взагалі діє, що вона активна і знаходить спосіб як заробити. Якщо людина була адвокатом, а зараз вона кухар, то, звичайно, що вона стає на статус нижче і їй важко прийняти й цю втрату. Але в таких ситуаціях важливо пояснювати, щоб вони самі зверталися до того, що зараз от такий час, коли я маю забезпечити сім’ю, я маю якось трошки стати на ноги, а далі я буду шукати свою професію, а може я в якійсь іншій себе знайду.

Те, що стосується Києва, переселенців та роботи, то я часто звертала увагу, що коли люди не можуть знайти роботу за спеціальністю або роботу на ту зарплату, яку вони хочуть, або їх десь обдурюють в плані роботи, то вони сприймають це як ціленаправлений акт проти переселенців. Я завжди роз’яснюю, що насправді це такі побічні ефекти великого міста, що тут така ситуація жорсткої конкуренції, тут є багато можливостей, але в той же час велика конкуренція, що тут треба вміти зачепитися, треба вміти крутитися, жити  в цьому ритмі. Місто всіх підлаштовує під цей ритм.

Я часто приводжу приклади про те, що коли я приїхала п’ять років тому до Києва, то я працювала продавцем, не могла знайти роботу за спеціальністю. Знаходила для себе шматочки – дві години на тиждень консультувала, три години, поки вже не знайшлася робота. Це взагалі процес адаптації у великому місті. І до цього варто ставитися як до процесу адаптації. Не варто приймати це як хрест, який ти будеш все життя нести. Сьогодні обставини такі і немає можливості просто чекати, коли з’явиться робота, яку ти хочеш, про яку ти мрієш.  Але в цей же час у людини є можливість займатися самоосвітою.

Я часто показую людям, що в Києві є плюси – є маса безкоштовних лекцій, безкоштовних семінарів, на які ви можете ходити.

Той же Центр зайнятості вільних людей. Ти можеш поки вкладати в себе хоча б час, розвиватися і  щось таке робити для того, щоб ти ставав більш конкурентноспроможним, але в цей час ти працюєш на такій роботі і тобі платять гроші. Це, насправді, звичайне явище для будь-якої людини.

Г.П. Що ще можете порадити, якщо ми щось пропустили?

Т.С.: Я б радила міняти формат допомоги на рівні нашої держави. Насправді, є категорія ВПО, які жили в складних життєвих обставинах і до того, як почалася війна. Вони переїхали, але ця ситуація продовжується чи ще погіршилася. Тут важливо, щоб соціальні служби чи громадські організації підхопили ці сім’ї. Має бути якийсь соціальний супровід цих сімей, і він має відрізнятися від тих загал, бо якщо людина до війни жила в складних життєвих обставинах, то це говорить про те, що в силу якихось обставин у неї було і так недостатньо внутрішніх ресурсів і зовнішніх, щоб жити не в складних життєвих обставинах. А ту ще й наклалася війна, і шанс в таких людей вибратися на щабель вище дуже маленький. Ці люди потребують тривалої соціальної, психологічної, юридичної допомоги. До цих сімей потрібен комплексний підхід. Я знаю, що багато роботи уже ведеться. Але якби це було на рівні держави, то це було б ефективніше, бо була б одна система. Або якісь пілотні проекти громадських організацій, але щоб вони були  системними. Треба розробляти модель роботи з цими сім’ями. В інших країнах ці моделі є. До року ще можна говорити про кризу, про першу психологічну допомогу, про підтримку сім’ї в кризовій ситуації, але все що далі, це такі хронічні складні життєві обставини. Тут доволі мало рухів в напрямку того, щоб це змінилося.  А змінювати це важливо.

Бо формуються вже цілі спільноти таких людей, в складних життєвих обставинах, і це буде впливати однозначно на суспільство, на громаду в якій вони живуть.

Тут може бути багато супротиву і від громади, агресія, це може принести і якісь деструктиви, конфлікти, і це лякає. Бо якщо це одна сім’я, три чи п’ять, а коли це отака громада, у яких все погано, то це несе інші масштаби. Тоді виникає ситуація, яка точно не веде нас до миру, а веде до нових прірв. Важливо, щоб втручалися структури в цю роботу, щоб була програма, яка була б направлена на освіченість, фасилітацію конфліктів. Бачу, що з’являються проекти, де міксують у проектах і сім’ї учасників АТО, сім’ї загиблих в АТО, і сім’ї переселенців, об’єднують в якісь заходи, запрошують психологів, які тут же на місці фасилітують ситуацію, допомагають розрулити цей конфлікт так, щоб всі з цього щось взяли корисне. Я думаю, що це добре, але треба про це думати більш масштабно, на рівні держави. Тому що це все одно буде потім виливатися у суспільстві, будуть виникати додаткові труднощі, додаткова агресія в суспільстві, і це те, що нікому не потрібне.

Тетяна Сіренко –  психолог, координатор проектів (“Допомога учасникам АТО та членам їх родин”, Право на здоров’я).