Реєстрація


Олена Тараненко: Я уже не переселенка, а вінничанка з донецькою пропискою

20 листопада Громадський Простір мав нагоду відвідати Донецький національний університет у Вінниці та поспілкуватися із викладачами та студентами, які змушені були виїхати із окупованої території на ...

Тараненко О
Олена Тараненко: Я уже не переселенка, а вінничанка з донецькою пропискою

20 листопада Громадський Простір мав нагоду відвідати Донецький національний університет у Вінниці та поспілкуватися із викладачами та студентами, які змушені були виїхати із окупованої території на Сході України. Своєю власною історією та роздумами щодо того, як Україна та українці опинилися  в такій складній ситуації, в ситуації війни, в ситуації вимушеного переселення, поділилася з нами Олена Тараненко, в.о. завідувача кафедри журналістики Донецького національного університету.

ДонНУ

Громадський Простір: Розкажіть, як живеться Вам тут, у Вінницькій громаді. 

Ті, хто там залишилися виховувати студентів в “новому” якомусь дусі, то це є колабораціонізм.

Олена Тараненко: Зараз я уже не переселенка, а вінничанка з донецькою пропискою. Поки що така у мене ідентифікація, щодо відчуттів. Бо я дуже не люблю і мені дуже не подобаються оці розмови, які сталися точитися останнім часом про так звану реінтеграцію і нашого вишу. Я завідую кафедрою в Донецькому національному університеті, який було вже понад рік тому евакуйовано до Вінниці у зв’язку із збройним захопленням “денеерівців” університету в Донецьку. А тепер оці розмови, що ми маємо реінтегруватися туди, де наші колишні колеги роблять вигляд, що вони роблять університет, користуючись брендом Донецького національного університету… університет “національний”, але не ясно якої національності. Тому я вважаю, що є дуже різні обставини, які людей спонукали залишатися в Донецьку. І це людські обставини, і це цілком нормально. Є дуже трагічні історії, пов’язані з цим – з бажанням людей там не залишатися, але неможливістю виїхати. Але що стосується університету, хоча мабуть всіх спеціальностей, а особливо таких ідеологічних спеціальностей як журналістика, історія, політологія, той же юридичний факультет, економічний факультет, то я вважаю, що ті, хто там залишилися, саме працювати в університеті, виховувати студентів в новому якомусь дусі, як вони кажуть “в новому”, хоча не дуже і новий, то це є колабораціонізм, як його не назви, таким він і є.

Ми разом інтегрувалися у вінницьку громаду.

Я реінтегруватися не буду, бо мені здається, що за цей рік університет є досить  успішним, і ми разом інтегрувалися у вінницьку громаду. На це пішло дуже багато зусиль, при чому таких діалогічних зусиль з обох боків. Бо вінничани до нас придивлялися, і я їх розумію, і ми. Але знаєте, нам було трохи легше, бо ми нетипові переселенці. Якщо людина все втратила, і вона одна в незнайомому місці, і немає роботи, коли немає домівки, то це страшно! А у нас була робота. І робота, яку ми зробили. Це ж тільки так сказано – “Університет евакуювався”. Ми виїхали, от і все. Ми ж нічого не взяли з собою. Окрім того, що з собою було в серці та голові! Але всі разом…ми щось таке зробили… От мені, особисто, стало ясно, що ми зробили щось майже неможливе, коли розпочалася зимова сесія. Коли в січні я бачу, я не знаю як, але якось вже є відомості, студенти, вони складають, ми їм щось дали, вони встигли напівдистанційно, хтось тут був, а вже із зими 2015 року був нормальний навчальний процес.

Це ж тільки так сказано – “Університет евакуювався”. Ми виїхали, от і все.

Г.П. Тобто, всі включилися в процес?

О.Т.: Так. Звідкись взялися меблі… Дуже нам допомагає місцева влада, вінничани, вони довго до нас придивлялися, але вони дуже прихильні до нас. Багато хто каже, що є такі міста та місцеві громади, в які дуже важко інтегруватися. От мені здається, що Вінниця для нас от такий оптимум.

Г.П.: Динаміка пішла позитивна…

Багато хто каже, що вони вже не уявляють як вони без “наших донецьких-вінницьких”.

О.Т.: Багато хто каже, що вони вже не уявляють як вони без “наших донецьких-вінницьких”, і це дуже приємно. І це правда. Коли відвідуєш якісь заходи, то ти бачиш, що вже ніхто не розділяє. Так вважається у Вінниці, що мають бути представники Донецького національного університету.

Г.П.: Це і ваша заслуга.

Ми були не готові, що нам доведеться доводити – якщо ми донецькі, то ми не сепаратисти.

О.Т.: Так. Це було свідоме бажання. Не просто воно само так зробилося. От ці дві збірки, які ми зробили, бо ми на кафедрі журналістики і у нас є свої якісь здібності, і ми, студенти, викладачі, випускники дуже активно долучилися до цього процесу. Спочатку тільки дівчата та жінки, бо нашим донором був Український жіночий фонд. І це була збірка “Історій несепаратисток з такою провокативною назвою. Ми були не готові до цього, що нам доведеться якось доводити – якщо ми донецькі, то ми не сепаратисти. Бо нам здавалося, що самим фактом того, що ми все втратили і приїхали до себе в Україну, скажімо так, ми вже щось довели. Але це було не так. Ця перша збірка мала терапевтичний ефект, бо людям треба було висловити себе, виговоритися якось. І вона мала демонстративний ефект. Показати, хто ми є. А друга збірка більш аналітична, ніж та, емоційна, з таким болем написана перша. Тут болю не менше, але вже багато аналізу.

Тараненко Олена

Це якесь тавро, що донецькі нічого не робили. Ми робили.

Сама її назва “Донбас – арена війни”, в якій обіграно той символ, який є символом Донецька – Донбас Арена, то мені більш подобається саме цей символ арени. Бо арена – це те, де відбуваються серйозні речі, бо це арена війни, і те, що може кожної хвилини перетворитися на фарс, як циркова арена. Там, де чиїсь амбіції, чиїсь зацікавленості … ця арена полита справжньою кров’ю, але інколи нещирими і не справжніми інтересами, зацікавленостями. От все це є в збірці. Бо є вже така спроба проаналізувати та відповісти на запитання, від якого ми перші відходили категорично – “Чи є наша провина?” Я думаю, якщо казати про нас, то ця провина мабуть є. І не втому, що ми недоробили. Бо Донецькі Майдани…я не знаю чому, за якою змовою мовчить медіа простір … це якесь тавро, що донецькі нічого не робили. Ми робили. Дуже багато хто постраждав від цього, але провина в тому, що ми чогось недодивилися, щось ми недооцінили. І дуже багато авторів цієї збірки про це міркують – як ми його прогледіли, той “русскій мір”, який прийшов може через нашу таку недбалість.

Як ми його прогледіли, той “русскій мір”…

Г.П.: У збірці є така згадка однієї авторки, що після київського Майдану у Донецьку було “страшне затишшя”. Ви відчували це?

О.Т. Це Ірина Ісаченко, була власним кореспондентом “Інтеру“. Тарас Москалюк, який сьогодні приїде з Києва на презентацію, власний кореспондент “Першого національного” у Донецьку. Вони першими відчули на собі це. Коли люди, які вчора зверталися по допомогу, яких знали добре в місті, з якими були друзями, а комусь реально допомогли, і коли ці люди стали їх просто здавати, коли стали в натовпі кричати – он там “хунтовскіє” жуналісти… Її матеріал називається “Око тайфуна”, то оце затишшя, ясно було, що це затишшя перед чимось дуже страшним. Коли люди намагалися, одні – проаналізувати Майдан як феномен, який звісно і на нас якось вплине. Я маю на увазі – на нас, на тих людей, які не ідентифікували себе  з Майданом, бо дуже багато, коли ми були на десятитисячному мітингу, я була захоплена, здивована, і дуже багато з моїх друзів, ми самі неочікували, що нас так багато. Це було таке піднесення. Це було щось незвичайне. А інші люди були в роздумах, вони аналізували.

Багато матерів з Донбасу не можуть зізнаватися, що син загинув, бо сусіди, люди, які поряд, спалять хату…

І в цей час цією розгубленістю скористалися ці люди. Дуже багато в текстах про це є і так щиро люди пишуть про це, і це правда, що з’явилися якісь люди, однаково одягнені, за обличчями ми їх не знали, люди, які питали нас як пройти на вулицю Артема або на площу Леніна. Ніхто з донеччан не може цього питати. Ми бачили ці двори, забиті автівками з ростовськими номерами, автобуси, на яких написано було, наприклад, Торез, Вугледар, тобто з маленьких міст області. За якусь копійчину привозили цих людей. Спочатку вони щось жбурляли у натовп і кричали нам -“Вон с Донбасса”… Бачите, вони виявилися праві. Потім вони жбурляли якісь пляшки, камені, а потім вони були з бітами, потім зі заточками. Дуже багато людей постраждало. Дмитро Чернявський – вже всім відома фігура, і президент надав йому звання Героя України посмертно. Він – “Свободівець Донецький”, і це теж для когось розрив шаблону. Дуже багато хлопців, які були фанатами Шахтаря, ультрас, вони дуже активні. Зараз я спілкуюся з своїми друзями і вони кажуть, що дуже багато з цих хлопців вже загинули. Дуже багато донеччан і луганчан є в добровольчих батальйонах. Але коли нам кажуть – ви не воюєте, ви не працюєте, ви всі однакові, погані, то треба розуміти, що навіть такі страшні події  як ховати свого сина … то дуже багато матерів з Донбасу не можуть зізнаватися, що син навіть загинув, бо сусіди, люди, які поряд, спалять хату, страшне, що можуть зробити.

Г.П.: А що стало у Вас тією кінцевою точкою, коли Ви зрозуміли, що більше не зможете там бути?

До мене з обшуком за доносом прийшли люди з “денеерівського” патруля, який заарештував чоловіка

О.Т.: Я кажу, що я нетипова переселенка. Я б поїхала, це ясно… Ми у червні змусили синів виїхати, сказали – вам тут немає чого робити, коли почалася ця насильницька мобілізація у “денеерівську армію”. Хлопцям не можна було там залишатися. А за мене це рішення прийняли, бо до мене з обшуком за доносом прийшли люди з “денеерівського” патруля, який заарештував чоловіка. І у нас було дуже мало часу, щоб виїхати з міста. І тепер, коли мене питають про повернення до Донецька, то я так жартома кажу, що за мене знову прийняли це рішення. Бо мій будинок не вистояв, його відкрили, все вивезли, навіть батареї для опалення. Це ті ж самі люди, які написали донос. Але в цьому також треба бачити щось позитивне – це свобода. Може багато хто з людей  не може прийняти таке рішення, коли воно тримає їх, те майно. Мене – ні, не тримає.

Г.П.: За чим найбільше сумуєте? Чи сумуєте?

Я сумую за тим Донецьком, якого вже немає.

О.Т.: Вже менше. На щастя, вся моя родина виїхала. Всі мої рідні і майже всі мої друзі, ми розкидані Україною, але… Я сумую за Донецьком, але я собі кажу, я це усвідомлюю, що я сумую за тим Донецьком, якого вже немає. І я не знаю, чи буде. Той Донецьк – це місто, з якого я родом, яке я дуже люблю і досі, але ті люди і те середовище, та аура, якої тепер немає, це точно. І чи буде? Не знаю.

Г.П.: Ми спілкувалися нещодавно із одним чоловіком, переселенцем, який намагається стати на ноги вже там, де він живе – у Запорізькій області, то він сказав: “мій дім – там де я та моя сім’я”. Він сказав, що не хоче жити можливим майбутнім відновлення Луганська.  

Звісно, що Донбас – це Україна. І це усвідомлення прийде, він повернеться.

О.Т.: Я дуже боюся, що це буде надто важко, це відновлення. Зокрема і через те, що багато хто з людей, ну таких, знаєте, з найкращих людей цієї землі, вони не зможуть повернутися. Хтось не захоче, а хтось не зможе. Звісно, що Донбас – це Україна. І це усвідомлення прийде, він повернеться, але ми ж з вами кажемо зараз не про повернення територій, а повернення ментальне. Я знаю, що я у своєму віці і переживши все те, що я пережила, то у мене вже немає сил на такий подвиг, щоб тих людей, я маю на увазі тих, кого обдурювали, але хто свідомо став на цю позицію, так, хто дозволив себе обдурити… На щастя, багато хто з наших студентів кажуть цілком однозначно, що вони будуть повертатися на Донбас, коли будуть хоча б якісь умови для цього, щоб розбудовувати там український Донбас. І це дуже правильно. Вони молоді, у них є сили, ми їх чогось навчили.

 

 

ВПО


Тематика публікації:        

Останні публікації цього розділу:

Ні "поліцейщині" в Україні! Відбулась перша Всеукраїнська акція проти законопроекту 6556

Дані та е-демократія - в контексті України та світу

Надія Бабинська про конкурс молодіжних інновацій U-Inn: інновувати, творити і змінювати свої громади

Уперше Програма IT-освіти для дівчат-підлітків Technovation Challenge відбулась в Україні

Імплементація Національної стратегії у сфері прав людини - що показав громадський моніторинг

Два роки дії Національної стратегії у сфері прав людини: результати моніторингу

  • Elena ZT

    Предателей нигде не любят. Этот монолог – самоуспокоение за совершенные ложь, воровство и желание выставить себя выше “морально”, чем 90% оставшихся и вернувшихся дончан. Сыновья уже в ВСУ? Или пользуются правом переселенцев? Ждём, когда “Донецкий университет” попадёт в список ВУЗов, подлежащих сокращению. Вас потому и обогревают, чтобы со временем поставить ещё одну галочку в списке “хороших” дел.

  • Elena ZT

    “Демократы”, где комментарий? Сколько уже удалено? А чё, никто ничего хорошего так и не написал?