О.Толкачов: в будь-якій ситуації є частка нашої відповідальності

Громадський Простір

Навіть, у ситуації, коли двоє людей знаходяться у стані конфлікту, кожна зі сторін має можливість взяти свої уроки, переосмислити та переоцінити себе та свою поведінку, незалежно від того, хто винуватесь (початківець) конфлікту. Те ж саме можна перенести й на країни. Що ми, як країна, можемо усвідомити та переосмислити для себе у ціннісному вимірі у ситуації, яка зараз склалась? Саме про це ми будемо запитувати різних людей – лідерів думки у своїй сфері.

Олексій Толкачов, громадський діяч, автор книги «Омріяна Україна: ключ до майбутнього», поділився із нами своїми думками.

В теперішній ситуації, що склалася в Україні, на мій погляд, вкрай необхідно усвідомити дві речі.

По-перше, в будь-якій ситуації є частка нашої відповідальності. Доки ми не усвідомлюємо своєї відповідальності, ми не здатні робити адекватні кроки для залагодження конфлікту, і не усвідомлюємо його причин. Конфлікт йде за сценарієм боротьби. Натомість, як лише наступає розуміння власної відповідальності, то конфлікт переходить в площину розвитку.

На превеликий жаль, сьогодні Україна категорично не готова усвідомлювати свою відповідальність за конфлікт як з мешканцями Криму та Сходу, так і з північним сусідом.

Однак, Україна мала б усвідомити свою відповідальність за те, що за два десятиліття так і не стала державою, але все так само залишається постійно проблемною помилкою історії. Люди на Сході, Півдні, Криму – так і не відчули, що вони важливі Україні. Їх «юзали», «імєлі», дурили, використовували, а потім списували на смітник. Їхні заводи, якими вони пишалися, перетворили на склади та торгівельні центри. Їхні міста перетворилися на жебрацькі гетто. Ані культурна, ані соціальна політика, ані проекти розвитку територій – нічого з цього до них не дійшло. При цьому ці люди платили податки, працювали, створювали 20-30%, однак, коли на їхні вулиці прийшли озброєні «зелені чоловічки», Українська держава навіть не спромоглася їх захистити.

Тому, раптом виявилося, що Україну немає за що любити. Нічого, окрім зубожіння, безглуздості буття, марнування життєвих і матеріальних ресурсів Україна не принесла. При цьому, людей вже нудить від демократії і виборів. А тут ще Майдан стався, який начебто поклав на людей Криму і Сходу провину за те, що вони свого часу привели до влади Януковича. От і все. Для багатьох емоційний зв’язок з Україною урвався. Люди прагнуть жити, працювати, хоч якогось стабільного порядку. І це цілком зрозуміло. Тому погляди звернулися на Росію.

Україна сама, виключно сама винна за те, що втратила владу над серцями мільйонів українців. Тому цю війну на Сході сьогодні виграти неможливо. Тому що чимало людей теперішню Україну ненавидять. І цілком справедливо.

Однак, не відчуваючи своєї відповідальності за ситуацію, ми ще глибше занурюємося в боротьбу, творимо «культ України», який не наповнений жодними реальними цінностями, вибудовуємо патріотизм на ще більшій ненависті до Росії. Ми ще глибше занурюємося в боротьбу.

Натомість, піднявшись над боротьбою, необхідно було б дати зрозуміти людям, що вони потрібні, що вони важливі для країни. Що їх люблять, і про їхнє майбутнє подбають. Тут би ми вийшли на певне спільне бачення майбутнього, яке мало б бути настільки яскравим і привабливим, що у Росії не залишилося б жодного шансу навернути когось на свою сторону.

По-друге, необхідно усвідомити, що все, що з нами відбувається – є або закономірним, або доцільним.

Закономірності ми вже частково торкнулися вище. Через десятиліття безладу, нездарності, деградації та популізму Україна втрачає рештки віри і довіри свого населення.

Однак ця ситуація є і доцільною – вона має нас чомусь навчити.

Відверто кажучи, ця ситуація має змусити нас боротися за майбутнє. Не за ілюзорну Україну, «мову калинову» чи ще якісь елементи «культу», а за майбутнє, якого ми прагнемо, і яке ми пов’язуємо саме з цією країною.

По-друге, ми маємо відмовитись, викорінити в своїй свідомості, перекодувати менталітет нації, здихавшись раз і назавжди комплексу жертви. Відмовитись від скиглення, від маніпуляції жалем, від культивування болю. Саме цим Україна займалася протягом цілих століть. І тепер продовжує, жаліючись Європі на те, як нас Росія зневажає.

По-третє, ми маємо усвідомити, хто ми є. Тут, насправді, питання значно проблемніше, ніж здається. Комплекс меншовартості, на жаль, ментально пов’язаний з українськістю.

У мене складається враження, що до тих пір, доки ми будемо Україною, ми ніколи не сформулюємо величного бачення майбутнього, і не повіримо самі в себе. Запрошення іноземців в уряд – що це, як не підтвердження повної власної неспроможності?

Для того, щоб повірити в самих себе, відчути власну силу, стати самодостатніми, нам потрібна нова ідентичність. Вона має бути пов’язана як із новими цілями в майбутньому, так і новими точками відліку в минулому.

На мій погляд – Україна має повернутися до ідентичності Русі. І війна з Росією не закінчиться, доки Україна не заявить свої права на те, щоб бути Руссю. Це одразу б дало іншу парадигму конфлікту – матері з донькою, а не меншого-старшого брата.

До того ж, нова ідентичність має задовольнити і Схід, і Захід. Поки що ж, ідентичність сучасної України не відчувається рідною для значної частини населення Сходу і Півдня. Люди на Сході прагнуть до Росії, бо Росія себе представляє як Русь. Натомість, якби людям хоч хтось пояснив, що Русь – це тризуб. Русь – це великі київські князі. Що Русь – це Україна. Все сьогодні було б зовсім інакше.

А ще, цей конфлікт – це випробування наших духовних якостей. Щоб не скотитися в ненависть, коли ми з нею зіштовхуємося. Щоб не стати агресивними. Ворога теж треба навчитись любити. І якби Україна спромоглася полюбити Росію, то стало б зрозуміло, що Путін – це ніяке не «х@#ло», а великий учитель для росіян. Саме він став відображенням психічної і моральної хвороби 140 мільйонного суспільства. І він повів хворобу до величезного загострення, після якої буде або смерть, або катарсис і одужання. Україна мала б відіграти дуже важливу роль в цьому конфлікті, звільнивши Росію від манії величі, від чужої ідентичності, від маніакальної параноїдальності.

Мені здається, коли і український, і російський народи будуть готові, Україна стане Руссю, а теперішня Росія припинить своє існування, втративши більшу частину територій.

Варто наголосити, що редакція порталу Громадський Простір може погоджуватися або не погоджуватися із коментарями експертів. Ми залишаємо можливість кожному, хто коментує, довільно висловлюватися і виражати свої думки без будь-яких штампів. Втім, Ви також можете залишати свої міркування у коментарях під матеріалами.