Громадський Простір

В перші дні повномасштабної війни польська Фундація HumanDoc була серед тих організацій, яка приймала евакуаційні рейси з України, забезпечувала українців житлом та гуманітарною допомогою.

Сьогодні значна частина активностей Фундації також зосереджена на підтримці українців у Польщі — психологічна та юридична допомога, консультації кейс-менеджерів та різні види навчання. Особливий фокус — на підтримці українських підлітків, які переживають надзвичайно важкий досвід зростання у воєнний час. Крім того, команда Фундації створила Центри інтеграції для біженців в Ополі та Варшаві, а також Центр Правової Інформації.

Фундація HumanDoc (пол. Fundacja HumanDoc) була створена у 2016 році з освітньою метою та для вирішення глобальних проблем. За цей час вдалося реалізувати численні міждисциплінарні проєкти, спільним знаменником яких є підтримка суспільства, вирівнювання можливостей і діяльність у сфері сталого розвитку. 

Зараз команда Фундації HumanDoc складається з майже півсотні постійних співробітників/ць, волонтерів/ок та експертів/ок з різних країн. Значна частина команди організації — біженці, зокрема і з України.

Громадський Простір мав можливість відвідати Центр інтеграції у Варшаві, створений Фундацією HumanDoc, та поспілкуватися з координаційною менеджеркою Центру Інною Кохановою та арттерапевткою Ольгою Моісєєвою про актуальні програми Центру та головні виклики українців у Польщі. 

Фото: Громадський простір

Намагаємося зробити так, щоб люди почувалися тут як вдома

Інна Коханова: Коли почалася війна, наша команда разом із волонтерами своїми силами почали приймати евакуаційні автобуси з Маріуполя. У нас був контакт з ГО “Маріупольська Асоціація Жінок Берегиня”, тому ми зустрічали людей та розселяли їх. Допомагали, хто як міг, і лише згодом підключилися наші партнери. 

З часом волонтерські ініціативи переросли у проєкт підтримки біженців з України. Так у червні 2022 року було створено окремий Центр інтеграції для біженців.

Серед послуг, які ми надаємо, є мовні курси — зараз маємо понад 20 груп, які вивчають англійську та польську мови. Також є курси для підлітків з підготовки до екзаменів у Польщі. Організовано танцювальні та арт-терапевтичні заняття. Психологи проводять індивідуальні та групові тренінги, зокрема і для підлітків. 

Інна Коханова (Фото: Громадський простір)

У нашій команді є також логопед, який працює з дітьми, які мають інвалідність. Це те, чого зараз тут бракує. Таким дітям дуже складно пробитися на державні програми, а приватні є надзвичайно дорогими. Зазначу, що заняття проводяться і онлайн, адже не у всіх є можливість приїхати у Варшаву. 

Відбуваються різні інтеграційні зустрічі — знайомимо українців, а це в основному жінки з дітьми, з польськими музеями, проводимо екскурсії. 

Важливу роботу в нашому проєкті виконують і кейс-менеджери, які підтримують людей у будь-яких побутових питаннях. А для розв’язання юридичних питань ми звертаємося до нашого Центру Правової Інформації.

Коли Центр відкрився, ми також надавали гуманітарну допомогу та мали програму фінансової підтримки. 

Сьогодні до нас люди приходять із різними питаннями і ми завжди намагаємося зробити так, щоб люди почувалися тут як вдома. 

Працюю у Центрі інтеграції, але сама є біженкою, якій вдалося покинути Маріуполь

Ольга Моісєєва (Фото: Громадський простір)

Ольга Моісєєва: Сьогодні я працюю у Центрі інтеграції, але я сама є біженкою, якій вдалося покинути окуповане місто Маріуполь. 

Коли почалося російське вторгнення, Фундація першою подала нам руку допомоги. 24 лютого вранці, коли бомбили Київ та інші міста, і в нашій стороні, під Маріуполем, йшли бойові дії, керівниця ГО “Берегиня”, де я працювала, подзвонила у Фундацію HumanDoc та попросила про допомогу. Вона сказала: “у нас війна, нам потрібна допомога”. Без вагань нам відповіли, що нас чекають. 

Перший автобус ГО “Берегиня” виїхав 26 лютого. Але, як виявилося, це був єдиний автобус, який встиг виїхати до окупації. Я в ньому не поїхала. Ми не думали, що настільки цинічним буде все те, що почалося далі у Маріуполі. Зник зв’язок… Скажу, що ці три тижні змінили мене. 

Спочатку я не хотіла їхати за кордон, хотіла залишатися, але прийшло розуміння, що треба — поки в країні війна, а в мене є дитина та племінник, мама якого загинула у Маріуполі. Ми виїхали з пекла.

На кордоні нас зустріла керівниця Фундації — тоді я нарешті дала волю емоціям. Всі ці дні ніхто не плакав, ніхто не хворів, і тут всі почали плакати… Всім знайшли тимчасове, але житло. Мене із сином та племінником прийняв польський вчитель Штефан. Він сам орендує квартиру, але він відкрив холодильник, шафи та сказав: “беріть все, що вам потрібно”. 

Сюди ми приїхали практично без нічого. Тому я прийшла в центр допомоги HumanDoc, — тут були продукти та одяг. З 2014 року наша організація (ред. — ГО “Берегиня”) працювала з людьми, які приїжджали з Донецької та Луганської областей. Тепер я була на їхньому місці, тільки ще й не в Україні. І тут заслуга людей Фундації HumanDoc, тих, хто працював у цьому місці. Я запам’ятала важливі слова, які тоді сказала представниця організації Меггі: “ми розуміємо, що ви всі щось мали, що ви всі щось втратили, і ви зараз не просите — а це ми вам даємо”. 

Коли я повернулася до квартири, то зрозуміла, що наступного дня я йду туди волонтерити. 

Поляки відкрили нам свої серця, вони допомагали максимально. І для мене це був такий шок… Зараз ми розуміємо, що важливі речі у нашому житті — це не речі, а ця підтримка. Вона безцінна та ніколи не забудеться. 

Фото: Громадський простір

Житло та робота — найскладніші проблеми для українців

Ольга Моісєєва: Сьогодні найскладніші проблеми для українців — це житло та робота, особливо в місцях, далеких від Варшави. 

Я бачу, яких трансформацій зазнають жінки, які сюди приїхали. Їм складно — бо “вчора” ти вчителька, а сьогодні ти у теплиці, і в тебе немає іншого виходу, бо потрібно заробляти гроші. Звісно ми, українці, зламали цей стереотип про біженців, бо ми звикли працювати. І основна маса з нас були успішними у своєму “минулому” житті. Тому коли тут дивуються, що це за біженці на дорогих машинах чи з айфонами, я завжди нагадую, що ми втікали не від бідності, а від війни. 

Поки що українці живуть безплатно у центрах/будинках для біженців, але невідомо як довго це буде. Тому житло — ще одне актуальне питання. Тут його складно знайти, особливо жінці з дітьми. У Польщі люди бояться здавати своє житло, бо закон забороняє виселяти сім’ї з малими дітьми у зимовий період, навіть якщо ти не платиш.

Інна Коханова: Сьогодні у Польщі орендодавці почали просити надати спеціальний документ, завірений нотаріально, де вказана польська адреса, на яку орендодавець може переслати ваші речі, якщо ви не будете платити за житло. Адреса має бути реальною. І багато хто зіткнувся з труднощами при підписанні цього договору, адже не має такої адреси. У деяких українців вже є польські друзі, які можуть надати свою адресу як запасну. Тут у Польщі є багато різних правил, про які наші люди не знають.

Ольга Моісєєва: Винаймати житло у Польщі — це дорого, тому багато хто не витримує цієї ситуації та повертається. Але ж ми розуміємо, що не всім є куди повернутися. Протягом року маємо нові хвилі біженців, адже війна триває. Наприклад, після підриву дамби приїхали люди із Херсонщини, і їм немає куди діватися.

Фото: Centrum Integracji Cudzoziemców w Warszawie

Працюють мобільні групи для допомоги біженцям

Інна Коханова: Цього року запрацював проєкт допомоги людям у центрах/будинках, де живуть біженці. Це новий виток допомоги від нас, адже не всі, хто знаходиться в цих центрах, мають можливість приїхати у Варшаву. 

Чимало біженців проживають у малих містечках чи селах, де є лише школа, садочок та магазин. Буває, що там немає жодних організацій. Тобто у людей максимум — це доступ в інтернет, щоб щось почитати. Тому цей проєкт був направлений на створення мобільних груп для підтримки таких центрів/будинків.  

Ольга Моісєєва: Коли ми приїжджаємо та знайомимося з будинком, то кажемо людям: “ми не знаємо, які тут є потреби чи проблеми, але якщо ви про це нікому не скажете, то про вашу проблему ніхто не буде знати”. 

Для налагодження контакту дуже добре спрацьовують арт-терапевтичні зустрічі та майстер-класи, які я проводжу. Звісно, це стається не з першого разу. Ми можемо приїжджати декілька разів, поки люди зрозуміють, що ми тут не для галочки, і що нам можна довіритися. Бувають складні ситуації, з якими ми не знаємо, що робити, але нам допомагають юристи чи ужонди (державні структури), а також наші кейс-менеджери. Ще не було ситуацій, з якими ми б не впоралися. 

Наше завдання — донести інформацію до людей

Фото: Громадський простір

Інна Коханова: Польща — це правова держава. Тут звертають увагу, наприклад, на те, як ти поводишся з дітьми. Те, що в Україні вважається нормою, тут сприймають по-іншому. Тому наша задача — донести інформацію до людей.

Ольга Моісєєва: Зазначу, що у Польщі дуже серйозні закони щодо дітей. Не можна залишати дітей самих вдома. Ми розповідаємо про це під час зустрічей, і для людей це стає сюрпризом. Якщо хтось із сусідів поскаржиться, то можна мати проблеми.

Інна Коханова: У нас також є спеціалістка, яка займається питаннями навчання школярів, які планують вступати у вищі навчальні заклади. Тут система дещо відрізняється. Наприклад, через незнання мови та серйозні екзамени попереду, дітей, які закінчили 7 клас в Україні, не рекомендують віддавати одразу у 8 клас. 

Фото: Centrum Integracji Cudzoziemców w Warszawie

Ольга Моісєєва: Свою дитину я свідомо віддала на рік молодше — у 7 клас, бо знала всі ці деталі, і що екзамен у 8 класі є дуже складним. А однокласники мого сина, які також приїхали до Польщі та в перший рік пішли у 8 клас, не змогли вступити в ліцей. Зараз вони продовжують онлайн навчання в українській школі. Тому ми намагаємося максимально ділитися всією інформацією, якою володіємо. 

Психологи допомагають справитися не лише із травмами війни

Фото: Centrum Integracji Cudzoziemców w Warszawie

Інна Коханова: До нас люди хвилями приходили вчити мову. Спочатку вони думали, що будуть тут лише пару днів, а далі поїдуть назад. Всі були на валізах. Але потім зрозуміли, що цей момент “ось-ось і поїду додому” не наступає. Вони зрозуміли, що потрібно вчити мову, з’явилося розуміння, що можливо “я тут надовго”.

Ольга Моісєєва: Коли пішла вже друга хвиля звернень, то вона стосувалася не лише мовних курсів, але й психологів. Ця хвиля так і не завершується. Тобто, вже через рік була дуже потужна хвиля людей, які зрозуміли, що психолог — це таки про допомогу.

Інна Коханова: У Фундації є жіночі клуби. Їхня ціль — донести інформацію про домашнє насильство. Українки також в цьому мають потребу, адже не всі виїхали зі щасливих сімей.

Фото: Centrum Integracji Cudzoziemców w Warszawie

Якось тут польська спеціалістка вчила робити колаж. Ми спостерігали та бачили, що інколи зустрічі у Центрі інтеграції — це єдине місце, де жінки можуть побути тут і зараз, й тільки для себе. Хвилями їх накриває, що можливо щось у житті було не так і з цим треба розібратися, і це крім війни. Тому тут психологи допомагають справитися не лише із травмами війни, хоча це тільки починає “розквітати”…

Підлітки — це ще одна група, яка потребує підтримки

Інна Коханова: Підлітки — це окрема тема. В основному діти виїхали з мамами, або також із бабусями та дідусями. Їм довелось дуже швидко подорослішати. Мовний бар’єр, важкий підлітковий період, а ще — не у всіх є сильна мама, яка справляється. Таким дітям доводиться допомагати своїм батькам. Їм доводиться “витягувати” дорослі проблеми. Тому підлітки — це ще одна група, яка потребує підтримки.

Фото: Centrum Integracji Cudzoziemców w Warszawie

Ольга Моісєєва: З ними найскладніше, бо вони рідко йдуть на контакт. Так, у нас є підліткова група, але заманити їх сюди — це непросте завдання. Ми намагаємося робити ці зустрічі, які навіть не називаємо психологічними.

Наприклад, у мого сина у Маріуполі була не школа, а “космос”. Він сильно сумує за цим життям. І тут у Польщі він завжди розказує: “моя школа”, “а в моїй школі”… Але ж цієї школи вже нема. Там вирва замість школи. Він пам’ятає Маріуполь до 23 лютого. Так, ми віримо, що Маріуполь буде наш, але це буде вже інше місто. 

Сьогодні складний момент — вибудувати бачення свого життя далі. 70-80% жінок тут без чоловіків. Наприклад, я готова залишитися, мені тут дійсно подобається, але ж я розумію, що мій чоловік в Україні.

Коли я працювала у 2014 році з жінками-переселенками, то я думала, що розумію їх. Але ні. Коли ти сама побудеш в тій ситуації, коли втратиш реально все за один день… Сьогодні, коли працюємо командою Фундації HumanDoc з людьми, то робимо так, щоб вони не відчували наче щось просять. Адже все це я також проживаю сама.

∗∗∗

Ця розмова продовжує серію публікацій на Громадському Просторі — про підтримку України та українців в Польщі, зокрема після повномасштабного вторгнення рф, про важливі польсько-українські ініціативи та надзвичайну громадську синергію, яка употужнює коло активностей та партнерства Польщі та України.