Реєстрація


ВПО: правдивий storytelling на Громадському Просторі. Перша історія

Громадський Простір зустрівся із Наталею Новиковою, працівницею Ресурсного Центру для допомоги вимушеним переселенцям, просто в офісі організації. Наталя не просто не байдужа до теми тих, хто ...

12190466_10201296182044190_1067791262_o
ВПО: правдивий storytelling на Громадському Просторі. Перша історія

Громадський Простір зустрівся із Наталею Новиковою, працівницею Ресурсного Центру для допомоги вимушеним переселенцям, просто в офісі організації. Наталя не просто не байдужа до теми тих, хто вимушений був залишити свою домівку через військові дії на сході України та облаштовуватися на новому місці, вона – одна з таких людей. Майже рік дівчина живе далеко від дому і батьків, проте зуміла зберегти оптимізм і бадьорість, включитися на допомогу. Більше того, Київ вона сприймає як нову сходинку власного розвитку. Про все це Наталя відверто поділилася з нами в рамках нової серії матеріалів “ВПО: правдивий storytelling на Громадському Просторі”.

Г.П. Звідки Ви? 

Я приїхала з Донецька, приблизно в січні остаточно.

Г.П. Чим Ви займалися в Донецьку? 

Якраз влітку я закінчила Донецький Національний університет, встигла. Потім мене життя трохи “помотало” Україною. Я тривалий час була в Святогірську, жила в знайомих. Потім побувала на західній Україні, а потім вже остаточно переїхала до Києва.

 Відео бесіди: 

Г.П. Коли Ви прийняли остаточне рішення, що Вам все-таки треба залишати рідне місто? 

Була така ситуація, що я на той момент ще жила в гуртожитку. У той момент, коли якраз в Донецьк заходили ополченці, сепаратисти, зі Слов’янська вони приходили в Донецьк, то гуртожиток, в якому я жила, вони якраз і зайняли. Тому, природно, моя перша думка – це якнайшвидше купувати квитки і їхати. Тому лишати місто… Я буквально за три дні зібралась, пожила трохи в друга, три дні збирала речі і поїхала.

Г.П. А як щодо Ваших рідних, близьких? Де вони?

Мої батьки живуть в Луганській області до цих пір, оскільки там завжди було досить спокійно, і батьки не хочуть залишати дім рідний, все життя будували, тому тато сказав: “Ні. Поки тут все тихо, спокійно, ми будемо тут”.

Г.П. Сумуєте?

Звісно, я дуже скучаю.

Г.П. Чи часто передзвонюєтесь, переписуєтесь?

Звісно, стараємось кожен день, але природно – у них свої справи, у мене свої, не завжди зранку і ввечері. Але Skype, телефон – це, звичайно, великі помічники для далеких відстаней.

Г.П. Як Вас прийняв Київ?

Досить цікаво і загалом позитивно. Я вже не вперше тут була – осінь провела так, що  кожен місяць приїжджала сюди до друзів. І переїзд в січні – це вже був такий просто… Зробити крок на останню сходинку. У мене тут багато друзів – переїхали теж разом зі мною, тому мені було досить комфортно.

Г.П. Саме з Донецька?

Так-так. Не можу сказати, що тут мало донецьких. Тут дуже багато донецьких. Це і приємно, з одного боку, а з іншого боку, я рада, що люди будують нове життя. Ось вже рік потому я буває проходжу в метро і бачу знайомі обличчя, про які я й не знала, що вони переїхали.

Г.П. Чи легко Вам було тут знайти житло, роботу? Як Вам це вдалося?

Я вважаю, що мені  пощастило більше, ніж іншим, тому що мені вдалося все одразу – власниця квартири була достатньо лояльною жінкою і без усіляких зайвих питань вона мене прийняла. І з роботою я… На той момент була волонтером в “Донбас SOS”, загалом, я одразу туди пішла, до того ж була фрілансером – я перекладач. Тому я працювала на відстані , у мене загалом немає проблем із роботою, можу працювати з будь-якої точки світу. Але потім вирішила, що потрібно все-таки працювати в колективі і на даний момент я в Ресурсному Центрі.

Г.П. Як до Вас ставляться кияни? До Вас персонально, до Ваших друзів з Донецька, зі східної України? На скільки кияни толерантні?

У мене є друзі кияни і більшість людей, молодь, вони навіть дуже позитивно, спокійно ставляться. Мені здається, тут питання не як ставляться кияни до донеччан, а як ставиться людина до людини. Тому що і серед донеччан, і серед киян є нормальні люди, є адекватні, які розвиваються, працюють і трудяться. Так само є такий прошарок населення, що не збирається ні розвивати місто, ні розвивати себе, і я би не хотіла з такими людьми спілкуватися. Напевне, через цих кількох людей, які не завжди адекватно себе поводять, є такий ярлик і стереотип, що всі донеччани дуже-дуже неосвічені і некультурні, і неадекватні, і це сумно. Але в цілому, ті люди, з якими я зустрічалась, з якими я спілкуюсь, дуже позитивні і хороші.

Г.П. Тобто Ви не відчуваєте ніякої дискримінації?

Ні.

Г.П. У Вас горять очі, посмішка на обличчі, виглядаєте дуже бадьоро… Щоб Ви могли сказати людям, які навпаки – не можуть себе знайти в іншій громаді і не можуть адаптуватися до нового життя, до нового міста? Якісь, можливо, поради, побажання?

Я би напевне таким людям побажала трохи сміливості і щоб той позитив, який завжди у нас в житті є, аби він залишався завжди. І вірити в те, що всюди є хороші люди, це дійсно так. Дуже багато хороших людей. Навіть якщо ми допомагаємо якійсь одній людині, знайдуться довкола ще десять інших, які допоможуть в результаті нам. І працювати, найголовніше – працювати в цьому житті.

Г.П. Чи пов’язуєте своє подальше життя з Києвом? 

Найближчі роки, так. Київ завжди був певною сходинкою в моєму житті. Я зростала в маленькому місті, я вступила на навчання в університет в Донецьку – це був мій наступний крок. Потім я планувала все одно вирости з цього міста, і переїхати до столиці, а зі столиці кудись далі. Тому сказати, що це моє останнє місто я не можу. Але тут – нова сходинка, нова частина мого життя, нова сторінка.

Г.П. Чи вірите Ви в швидке закінчення війни, у те, що в Україну прийде мир і що Ваші батьки зможуть Вас вільно відвідувати, а Ви їх?

Я дуже хочу вірити. Я дійсно дуже надіюся, що все незабаром закінчиться. Щоб ті, хто хоче повернутися, повернулися. Ті, хто хоче просто спокійно відвідувати своїх родичів, щоб вони мали таку змогу. Я дуже сумую за батьками і надіюсь, що зможу скоро взяти, купити квиток на поїзд і поїхати додому.

Г.П. Успіху Вам у цьому.

Дякую.

 

Автор: Любов Єремічева, Галина Жовтко

___________

Інформаційна кампанія «ВПО: правдивий storytelling на Громадському Просторі» проводиться ГО «Інформаційно-аналітичний центр «Громадський простір» в рамках проекту «Сприяння плюралізму та діалогу в українському суспільстві», що реалізується Фондом Східна Європа за підтримки ChildFund Deutschland e.V. та Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини. 


Тематика публікації:            

Останні публікації цього розділу:

Ні "поліцейщині" в Україні! Відбулась перша Всеукраїнська акція проти законопроекту 6556

Дані та е-демократія - в контексті України та світу

Надія Бабинська про конкурс молодіжних інновацій U-Inn: інновувати, творити і змінювати свої громади

Уперше Програма IT-освіти для дівчат-підлітків Technovation Challenge відбулась в Україні

Імплементація Національної стратегії у сфері прав людини - що показав громадський моніторинг

Два роки дії Національної стратегії у сфері прав людини: результати моніторингу