Марта Пивоваренко: Як психологічний стан українців впливатиме на відновлення країни після війни

Громадський Простір

Громадський Простір поспілкувався з Мартою Пивоваренко, психологинею та експерткою з якості психологічних послуг в UNFPA, про важливість формування політики у сфері здоров’я, психологічного самопочуття, про роботу з ветеранами, опірність до стресу та важливі аспекти нашої стійкості, про фази переживання катастрофічних подій/війни — аби розуміти, де ми зараз і до чого варто готуватися.

Марта Пивоваренко, психологиня-психотерапевтка з багаторічним досвідом, працює з людьми, які пережили важкий травматичний досвід, експертка з якості психотерапевтичних, психологічних послуг у Фонді народонаселення ООН в Україні (UNFPA), який сьогодні забезпечує психологічну, психосоціальну підтримку, зокрема людям, які перебувають на окупованих та звільнених територіях. Свого часу Марта Пивоваренко стала співзасновницею професійної спілки «Development Foundation», а після повномасштабного вторгнення адвокатувала тему психологічного відновлення для переселенців у ГО «Спільноти самодопомоги».

На ваш погляд, що сьогодні державі варто робити на психологічному фронті?

Уся моя робота та проєкти, які я веду, спрямовані на психологічне відновлення людей. Зокрема, один із ключових проєктів миротворчості 2021-го року, за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, наш проєкт «Відновлення — Донбас» (Vitality Project Donbas), який ми ведемо спільно з Весліанським університетом багато років. Тож моя діяльність спрямована на відновлення, вироблення психологічної опірності в цей період і загалом.

Ключове, чого зараз не вистачає нашій державі — це сформована політика в питаннях ветеранів. З 2020-го року, коли мала честь представляти ветеранський напрям на слуханнях в Конгресі США, я системно займаюся цим питанням. Знаю, що вже є розпорядження Міністерства у справах ветеранів, безпосередньо міністра на розробку такої політики щодо ветеранів. Нарешті, після багатьох років вона буде розбудовуватися — і це успіх для нас. 

Також для нашої держави ключовою є розробка політики, що спрямована на психологічне відновлення. Те, що перша леді України Олена Зеленська взялася за цей напрям, говорить лише про вагу питання. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, потреби країн, де точиться війна, у послугах психічного здоров’я різко зростають. Адже є стрес-провоковані проблеми психічного здоров’я, погіршення загального здоров’я людей. І на відновлення іде доволі багато часу.

Приблизно 2/3 загиблих внаслідок Другої світової війни — загинули після того, як війна завершилася: від хронічних захворювань, які вони здобули у воєнні часи. 

Відокремлювати проблеми здоров’я і психічного здоров’я — не можна. 

Треба розуміти, що станом на зараз потреби психічного здоров’я охоплюють приблизно 10 мільйонів українців. Це означає, що 10 мільйонів українців будуть потребувати тієї чи іншої психологічної послуги. Це можуть бути послуги підтримки, це може бути психотерапія, а також це може бути необхідність посилення психотерапії медикаментозними методами лікування, які будуть необхідні певній частині з цих десяти мільйонів. Але цифра десять мільйонів — вражає.

Ці дані — це офіційно озвучені експертами Всесвітньої організації охорони здоров’я дані щодо України. Тому, звичайно, як фахівець у цій сфері, я дуже стурбована такою великою потребою. І працюю на те, щоб такі райони, як Буча, Бородянка, Ірпінь — обов’язково були відновлені, в першу чергу психологічно. Тому що психологічний стан має великий вплив на те, як люди будуть відбудовувати своє житло і своє життя. Психологічні потреби настільки великі, що в даних районах дуже важко знайти громаду, яка не буде говорити про воєнні втрати, свої власні втрати й своєї родини.

Без відновлення психологічного, де-факто, інфраструктурне відновлення не спрацює. Бо якщо люди хворіють, то нема кому відновлювати.

 

Що важливо враховувати у цих процесах психологічного відновлення?

Ми можемо говорити про колективну травму. Ми знаємо про те, як геноцид впливає на народи, ми знаємо цілі нашого ворога, який пропагандою та туртурами, в першу чергу, націлився на психологічний стан наших людей.

Один із методів впливу — це катування під час полону. В першу чергу, катування — це технологія. Звучить дивно і дико, але це технологія воювання, яка дуже добре відома у світі. Є багато дослідницьких центрів, які працюють на нівелювання наслідків цієї технології досягнення військових цілей. Залякування громади, в яку повернеться особа, яку особливо жорстоко катували, психологічно вбивали під час полону — це один з методів впливу на тих людей, які будуть стикатися з цією людиною. Чути її історію, яка має важкі травми, навіть ампутації або ж які будуть спілкуватися з родиною, яка пережила втрату полоненого, що загинув під час тортур. 

Зґвалтування під час окупації, воєнного стану ніяким чином не пов’язано з сексуальним актом, це метод тиску, часом навіть допиту. Ступінь знущання в полоні – метод посилення страху в тій громаді, куди повернеться постраждала особа. Тому треба пам’ятати, що якщо це технологія, то наше завдання передусім націлюватись на відновлення тих родин, які пережили таке жахливе горе. Варто пам’ятати, що психологічне відновлення таких родин, дітей є пріоритетом — питанням честі професії. Навіть з найгіршими звірствами можна впоратись, і якщо це вдається, то менші втрати точно подолаємо.

Допомогти впоратися буквально з усім — це надзадача для психотерапевтів. Найважчі випадки є пріоритетом у роботі психологів, зокрема і в моїй роботі. 

На жаль, в Україні ще не сформовано критичної кількості психотерапевтів, напрямків які ефективно працюють із цією проблематикою і відновлення психічного здоров’я у воєнному контексті. Тих фахівців, які можуть працювати з важкими наслідками психологічного травмування.

Яких програм та інструментів сьогодні потребує наша країна?

Спільно з колегами з Єльського університету ми маємо намір зробити програму для психологів, психотерапевтів, які працюють в структурах на території, яка буде відновлена. Ми думаємо, що Буча, Бородянка, Ірпінь — будуть охоплені цією програмою. Але, звичайно, нам важливі також інші деокуповані території, де ми будемо навчати психотерапевтів найновішій сімейній терапії, яка допоможе якраз з такою проблематикою.

Процес відновлення буде тривати — і є такі програми, але їх поки обмаль. Важливо, що є такі інструменти у світі і їх можна сюди привезти — це дуже-дуже добре.

Є техніки, практики, які вже працюють в дуже багатьох країнах світу. Ми знаємо, що багато країн переживають війни й потім оговтуються, часом навіть стають міцнішими. Звичайно, що важко говорити про це зараз — в актуальному реальному — але через 20-30 років ми можемо подавати приклад відновлення — і час починати його зараз, не відкладаючи до перемоги.

Є різні країни, вони мають різні системи надання послуг охорони здоров’я, зокрема психічного здоров’я. Вони відрізняються, цей досвід треба вивчати, але цей досвід не означає, що це кращий спосіб для України.

У США виділили три терапії першого вибору при роботі з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) та іншими психологічними, супутніми проблемами або ж можна сказати, з іншими психологічними наслідками травмування, зокрема: депресія, тривожний розлад, поведінкові, в тому числі пов’язані зі вживанням алкоголю, інших хімічних речовин, і пов’язані з цим погіршення здоров’я і соціальної сфери.

Золотий стандарт означає, що дані терапії базовані на доказах, експертних рекомендаціях, а також рандомізованих дослідженнях впродовж останніх 30-ти років в Сполучених Штатах та світі. Ці терапії були визнані найефективнішими, закріплені та використовуються як ліцензовані психотерапії, терапії першого вибору. Тобто, якщо ти клієнт і пережив воєнний досвід, або ветеран, наприклад, і приходиш до психотерапевта в Сполучених Штатах, то він зобов’язаний надавати тобі послуги (якщо це страхова медицина) якнайкращі — в одному з цих трьох психотерапевтичних інструментів. 

Це когнітивно-процесуальна терапія. Цей інструмент був привезений в Україну тільки в кінці 2021-го року UNDP та UNRPP, буквально 90 спеціалістів станом на зараз підготовлені і працюють зараз по Україні за цим методом. Наступна — пролонгована експозиційна терапія, яка є також не менше ефективною. Та EMDR-терапія, яка поки більш поширена в Україні (досягнення останніх років).

Але ми розуміємо, що немає достатньої кількості українських терапевтів, що працюють саме в цих інструментах. Можна користатись послугами психотерапевтів онлайн,  нашою задачею є пріоритизувати якраз науково обґрунтовані методи — і в проєктних заявках оцінювати ініціативи, виходячи з наповнення. А саме: оцінювати чи проєкт планує застосовувати терапії першого вибору чи хоча б планує досліджувати ефективність тих, які планує застосовувати. Чи в проєкті взагалі є компонента зі збором даних — чи лише активності. Заплановано визначити вплив допомоги, а отже буде проведена і обробка зібраних даних дослідження, аналіз результатів ефективності терапії і поширення в експертному середовищі, чи закладений як частина бюджету цей обсяг роботи? Якщо ефективність ніхто не визначає — то будь-яку терапію можна видати за метод лікування.

Арт-терапія виглядає на фото більш ефектно, але вона не працює з важким травматичним досвідом. 

Насправді арт-терапевти працюють з дітьми, які ще не мають мовлення. Арт-терапія має замало досліджень, щоб говорити про її ефективність у роботі навіть із дітьми. Крім американського досвіду, для нас важливо укріплювати ті сервіси, які вже працюють в Україні і допомагати психологам рости в професії. Зараз багато організацій, зокрема наша, мають мобільні бригади. Це безліч гарячих ліній. Велика кількість сервісів, які треба розбудовувати і які працюють як очно, так і онлайн. Зараз важливо, щоб організації зміцнювали менеджмент таких сервісів і щоб спеціалісти, які працюють онлайн чи фізично — здобували все більше знань, досвіду та супервізійної підтримки, щоб їхня міць могла допомогти опертися постраждалим особам на їхні знання і навики  психологічного відновлення.

Що таке “кола травми”? Чи травма дійсно може передаватись?

Міжнародна організація з міграції, де-факто, кілька років тому поставила нам з колегами задачу розробити систему психосоціальної підтримки самих надавачів послуг на Донбасі, бо вони почали хворіти. Соматичні проблеми були частими, навіть вже були психологи, що на той час мали ракові захворювання. Так, є поняття кола травми, які говорять про те, що краплина травматичного досвіду, яка крапає на воду, робить хвилі не лише в одній точці, але поширюється і на тих, хто допомагає подолати травматичний досвід. Це вже доведено фахівцями, що працювали у проєктах під час катастрофи 11 вересня: Сполучені Штати почали звертати увагу на те, що люди, які рятували інших, допомагали їм справлятись, теж травмувалися. Таким чином, система психологічної допомоги у США зазнала істотних змін і саме після 11 вересня заговорили про першу психологічну допомогу і що якомога швидше реагування після катастрофи може запобігти розвитку ПТСР — як хронічного стану.

Як виглядає в Сполучених Штатах система надання першої психологічної допомоги? Уявіть, вже згадане 11 вересня: падає літак, тіла, уламки, руйнується будинок, тобто є локальна катастрофа. В Сполучених Штатах все працює так: цей об’єкт відразу ділять на частини і одна людина отримує в роботу тільки один квадратний метр всього, як останків. Людина не вимушена дивитися на глобальне лихо, вона була б приголомшена цим глобальним злом, якби працювала з усім одразу. Вона має свою конкретну ділянку, є чітка структура, сервіс поділений. Менеджмент — робить тільки поділ і контроль. Менеджмент не займається безпосередньо психологічною допомогою, він лише менеджерує цей процес для тих, хто надає допомогу. Є окремо надавачі послуг — вони не думають над тим, яку ділянку, який саме кабінет їм відвідати. Вони приходять в лікарню і знають, що на п’ятому поверсі — їхня палата, де лежать чотири пацієнти, їх задача оцінити, в якому психологічному стані їхні потенційні чотири клієнти. І вони туди йдуть. Вони не шукають собі клієнтів, вони не отримують травматичної інформації звідусіль, вони приходять чітко по графіку в те місце, яке зафіксували за ними, і отримують обмежений травматичний вплив, який можна витримати.

Є організованість процесу. Окремо є супервізійна частина, яка є обов’язковою, оскільки треба мати місце, де з колегами звільнятись від важкого досвіду. 

Юристи, правозахисники надзвичайно травмуються в цей час. Мала нагоду працювати із мережею регіональних координаторів офісу омбудсмена. Також з правозахисними організаціями, об’єднаними в ініціативу Трибунал для Путіна. Вони розповідають, що коли беруть свідчення злочинів проти людяності, навіть не знаючи чи достатньо коректно для психологічного стану постраждалої особи здійснили цей процес, то виробляють у себе велике почуття провини, велике почуття причетності до цієї ситуації, і вони теж сильно вигорають. 

Це велика проблема — ми будемо мати велику кількість фахівців вузької сфери, які будуть страждати від депресії, інших захворювань, пов’язаних з тим, з чим вони працюють, бо психологічна шкода травматичного досвіду постраждалих осіб не була врахована. Їхня підготовка, юридична школа або медична не говорила про емпатійне вигорання, і що, працюючи з випадками психологічної травми, вони будуть потерпати і самі — від симптомів, схожих на горе, втрату та посттравматичний стрес. Вони готувалися для цивільних ситуацій, а не воєнного контексту.

Організаціям варто подбати про спеціальну додаткову підготовку та посилення менеджментом власних команд. Опірність людини має часові межі. Рівень опірності теж має ліміт.

Що нам, українцям, на вашу думку, допомагає справлятися?

Для нас прийнятним є лише разом робити спільнодію. ВООЗ виділяє соціальні інтервенції для допомоги людині пережити травматичний досвід чи горе. Є також культурний контекст того, як народ справляється з лихом, виходячи із того, які традиції і менталітет цього народу. За своєю природою ми є мережевою країною. Згадайте українські села, не знаю чи повсюдно це, але я з заходу України, і в нас, як ріжуть свиню, то усе село отримує її частини. Для нас прийнято разом робити роботу, колективно всією громадою. Це традиція — ділитися. 

Чому в нас працює мережевість? Ми ж наочно бачимо, що в нас працює сто п’ятдесят тисяч різних неурядових організацій та волонтерських рухів, які роблять приблизно однакові речі. Тому що мережевість нам необхідна. Вона є сильною стороною українського народу. Не має доцільності знищити якусь одну велику організацію, тому що на виконання її завдань стане 150 інших, трішки менших організацій, які стануть замість неї. Ми не є ієрархічною державою в природі, тому Майдани.. Саме це дає нам ресурси для боротьби з ієрархічним ворогом. Тобто ми підтримка один одного.

Досліджено, що громада відіграє важливе значення у відновленні психологічного стану людини.

В Канаді приблизно 25 років тому проходила реформа, яка почалася з мітингів. Лікарі психіатричних лікарень поруч із пацієнтами виходили на вулиці протестувати проти замикання людей в окремих закладах, ізольовано від їхнього звичного середовища. Ізоляція людей з психічними розладами вела до погіршення їхнього стану. Ізоляція в принципі дуже шкідлива для психологічного стану людини. Провели дослідження — і дійсно виявилося, що заклади охорони здоров`я психіатричного спрямування, які націлені відновити людину, не працюють, не виконують цю функцію. Тоді після суспільних обговорень і зустрічей із пацієнтськими організаціями було вирішено повертати людину з психологічними проблемами в громаду, просто посилювати її супровід при надомовій допомозі. 

До речі, багато фахівців Всесвітньої організації охорони здоров’я в роки, коли були бомбардування східних областей України і було багато руйнувань, зокрема закладів психіатричного спрямування, їздили й намагалися донести органам самоврядування Донбасу, що варто не відновлювати заклади, а перебудовувати інфраструктуру так, щоб «на дому» була посилена допомога — так розбудовувати систему психологічної допомоги. Наприклад, аргументом було те, що велика кількість закладів психіатричного спрямування ставали місцем, де пацієнти отримували вірусну інфекцію, пневмонію чи гепатит. Відомо, що фізичне здоров’я людей, що страждають від психологічної проблеми, більш вразливе аніж у здорових. Це виступало гарним аргументом для влади — не всюди це можна було зорганізувати, але процес ішов в напрямі реформування системи.

Ідея полягала в тому, щоб посилити супровід послуг психічного здоров’я, але в громаді, повертати людей з закладу в громаду, аби поміняти “оці рейки”, на яких стоїть українська пострадянського зразка психіатрична система. Дійсно, дуже в багатьох районах це спрацювало. Треба більше турботи, треба включеність громади, але цей процес розпочався. Наша система охорони здоров’я може впевнено покладатися на пацієнтські організації в експертизі — що працює для них, а що ні. Вони є гарним джерелом інформації про потреби пацієнтів, вони є голосом людей з психологічними та й фізичними проблемами. 

Ми — нація, яка має хорошу опірність до стресу, бо ми мережеві за природою.

І це треба пам’ятати. Помічайте людей, у яких змінюється поведінка і вони стають більш ізольованими. Варто звертати на це увагу і включати їх у суспільні інтервенції, громаду. Намагатися робити сервіси підтримки також в громадах. Наприклад, ветеран ветерану, різні організації підтримки людей з депресією чи іншими труднощами.

Про що нам треба подумати зараз і після Перемоги звісно теж?

Відомо, що після завершення війни опірність різко падає, оскільки гормони стресу перестають надходити в кров, оскільки стає більш безпечно фізично. Організм розслабляється, людина починає відчувати втому, необхідність турботи про себе, якої тіло не вимагало в процесі небезпеки і стресу. Стрес нас тримає в тонусі, тож ми розуміємо, що так і буде. На фізичному рівні виснаження нікуди не дівається. Ми повинні готуватися до цього моменту всім суспільством — підготувати систему охорони здоров’я до прийому критичної кількості пацієнтів із різноманітними хронічними хворобами.

Інші наші державні структури мають бути націлені на подолання такого навантаження вже забюджетувавши, побудувавши на наукових доказах  систему психосоціальної підтримки. Врахувати який відсоток, скільки людей, чому і як, буде потребувати відновлення здоров’я, відновлення інфраструктури, відновлення сервісів, які б допомогли компенсувати втрати. Нам треба думати стратегічно.

І варто окремо говорити про українців, які мігрували. Психологічні потреби в мігрантів теж дуже великі, є велике психологічне навантаження та вразливість до хронічного стресу. Переміщення — це ще не гарантія щасливого життя, як багато кому може здатись ззовні. Дуже часто через пости мігрантів, які покинули Україну лунає відчай. Хтось живе в Німеччині, але вживає антидепресанти, хтось дуже важко працює і виснажується в ізоляції, почуваючись зовсім самотнім, а не як в «заморській країні». Міграція завжди великий ризик і організації, націлені на роботу з мігрантами, добре це знають. Зменшення міграційних потоків завдяки забезпеченню підтримки на безпечній території в Україні завжди матиме підтримку, і світову, і уряду, тож ініціативи в цьому напрямі будуть швидко рости.

За розрахунками до п’яти мільйонів ветеранів ми можемо отримати внаслідок цього періоду нашої боротьби. У питаннях ветеранів ми маємо дуже велику кількість потреб, які треба задовольнити. Можемо говорити так, як говорить, наприклад, Міністерство охорони здоров’я: немає особливих людей — ветеран і рядовий громадянин не мають відрізнятися. Але по факту ми розуміємо, що вплив стресу на організм у людини, яка несе службу, був більшим, і є часом визначальним не лише для того, скільки житиме ця людина, але й на те, яка буде тривалість та якість життя її сім’ї, її дітей.

Мені, до речі, не подобається слово «реінтеграція». Його вживають, але воно якесь трохи штучне. Реінтеграція викликає асоціацію із трансформером, якого розклали на частини, і ми його збираємо назад. Механістичний підхід частині людей спрощує уявлення про процес. Але тіло людини працює не як механізм, ми не можемо додати деталі або забрати їх. І якщо ми можемо собі дозволити слово «відновлення» щодо інфраструктури, то дивно, чому ми не застосовуємо його до людини? 

Перетворення окремих частин досвіду людини у щось цілісне, об’єднання окремих частин де-факто, є зціленням. В українській мові є дуже гарне слово «зцілення». Зцілення — це коли ти окреме робиш цілим, воно найбільше підходить до розуміння процесу відновлення в процесі психотерапії посттравматичного стресу. Щось змінилося в людини — і тепер вона потребує відновлення, психологічного відновлення здоров’я. Те, що було піддане змінам у зв’язку з пережитим травматичним досвідом, стає тимчасовим. 

«Діти війни»… Є дослідження Єльської школи медицини, моїх колег із США, яке свідчить про те, що травматичний досвід, який не пролікований, має тенденцію під час зачаття перетворюватись у вразливість наступного покоління. На практиці, якщо дитина війни переживає травматичний досвід, у неї зростає ризик розвитку посттравматичного стресового розладу. Це означає, що ми маємо “задачу на покоління”.

Ми не можемо говорити про особливість когось. Ми можемо говорити про те, що жертва тих людей, які ризикували життям заради нас, чогось вартує. Це не виокремлення людей — це шана. Відновлення, як компенсація посиленими послугами психічного здоров’я і просто здоров’я. У Міністерстві у справах ветеранів Сполучених Штатів (примітка автора – Департаменті у справах ветеранів США) найбільший бюджет — це медицина. Ми повинні дати головне — здоров’я людині, що несла ризики та втрати — навіть якщо ми їй дамо краще здоров’я, ніж було до служби. А чому ні? Це інвестиція в обороноздатність. Чому ми не повинні робити з наших героїв супергероїв? 

З одного боку війна — це великий виклик, з іншого — це можливість (на жаль, це правда жорстока та страшна). Якщо правильно зорганізувати процес, то багато чого ми можемо застосувати для свого розвитку. Але ми маємо уникнути типових помилок — тоді це стане можливим. 

Є загальна схема, побудована на досвіді 19-ти країн, де проаналізували досвід пережиття катастрофічних подій (повеней, тайфунів, війн). Нею користуються Ізраїль, Сполучені Штати, Канада і інші країни, щоб спрогнозувати суспільний рух і спробувати виправити помилки. Тобто це доведений механізм реагування спільноти чи  держави — як справляються типово з катастрофічною подією.

Спочатку все начебто йде рівно, рахуємося до 2014-го року, або ж рахуємося до 24 лютого 2022 року, далі відбувається катастрофічна подія, наступає героїчна фаза. 

Героїчна фаза — це коли максимальна кількість ресурсів, максимальна кількість уваги привертається до місця катастрофи. Наприклад, на місце падіння літака приїжджає президент, говорить про важливість цієї ситуації, про пам’ять, про жертв тощо. Героїчна фаза викликає умовну “ейфорію”, коли відчуття, що всі на боці постраждалого населення, але вона проходить — це свідчення того, що на максимальній підтримці стає відомо медіа та іншим джерелам інформації, що все забезпечено, і є відчуття безпеки — ми можемо подолати це, що, попри втрати, ми постраждале населення підтримали, і всього їм вдосталь.

Але після ейфоричної фази настає втрата ілюзій. Наприклад, ті, хто чують по телебаченню, що всього досить, перестають приносити, долучатися і за якийсь час ці ресурси спадають… Відбувається втрата ілюзій щодо допомоги, відбувається втрата ілюзій щодо відновлення і відбувається втрата ілюзій щодо того, скільки нам вистачає ресурсів. 

Ми розуміємо, що українське суспільство теж до 24 лютого перебувало, так би мовити, в умовній стабільності. Хоча війна почалася в 2014-му… Були напрацьовані якісь процеси, діяли організації щодо Донбасу…Після 8-ми років рестабілізація відбулася і щось вже почало працювати ефективно. 

Стається катастрофічна подія — повномасштабне вторгнення — і ми спостерігаємо ріст активності громадської підтримки. Це, умовно можна сказати, рух в героїчній фазі, коли всі працюють, застосовують надзусилля. Ми розуміємо, що це триває недовго: десь до 72 годин всі не сплять, адреналін вирує і робота кипить, але потім настає розуміння, що так не може тривати вічно і потрібно змінювати стратегії. Далі — рання фаза (її вплив триває десь до трьох місяців, поки суспільство зживається з новою реальністю).

Так було в нас: приблизно до травня ми приходили до усвідомлення, що це тепер наша нова реальність — повномасштабна війна. Після прийняття як своєї цієї думки, коли ми вже з нею зжилися, настає ментальна адаптація. Ми розуміємо, що нам потрібно повертатися до роботи, нам потрібно крім волонтерства чимось займатися. А в плані підтримки — наші переселенці, українські громадяни, які виїхали за кордон, а також військові відчувають, що після героїчної фази катастрофи поступово спадає опіка та турбота, аж до фази “втрати ілюзій” для переселенців і родин вразливих верств, що прийняття громад, де вони тепер — є повним і життя відбудовується (зараз ми маємо високі показники булінгу у школах щодо новоприбулих з окупованих територій у громадах, що їх прийняли на заході України. Поступово приходить все більше усвідомленості і розуміння, що боротьба коштує дорого…

Наша країна отримує підтримку, ми перебуваємо, так би мовити, в ейфоричній фазі катастрофи, коли з різних сторін надходить допомога. Ця ейфорична фаза світової підтримки ще триває… Щоб не опинитися у фазі “втрати ілюзій” — коли не зможемо так добре і так ефективно відновлювати свою інфраструктуру і людей — ми вже зараз маємо закладати інструменти, які можуть підтримати нас в ті часи. Варто запасатися опірністю до стресу і розвивати власні ресурси. Покладатися  на самоефективність і своїх людей, укріпляти можливості.

Спілкувалася Алла Прунь