Марія Старожицька: треба кардинально змінити ставлення суспільства – з пошуку негативу на позитив

Громадський Простір

Марія Старожицька, заслужена журналістка України, сценаристка і співзасновниця кінематографічного об’єднання “МашКіно”, поетеса, яка присвятила частину своєї творчої кар’єри віршованому осмисленню подій Майдану та війни, поділилася із Громадським Простором думками про переживання подій останніх років, враженнями від реформування країни та рефлексіями на тему нашого майбутнього.

Громадський простір: Аби краще зрозуміти людину, варто спитати, що для неї найголовніше в житті. Які ваші головні цінності?

Марія: Моя головна цінність – це моя нинішня мрія. Хочу створити те, що надзвичайно цікаво мені і моїй старшій донці Анастасії, з якою разом працюємо над розвитком творчого об’єднання «МашКіно». Хочеться залучити туди і чоловіка, і молодшу доньку, і найближчих друзів, і найрідніших людей, аби створити невеличкий сімейний продакшн, який виробляє щось цікаве і потрібне усьому світові.

Єдине, що я могла – писати вірші

Громадський простір: Ви і журналістка, і драматург, і поетеса. Що про вас може сказати ваша поезія?

Марія: Моя поезія є абсолютно ситуативним відбиття моїх вражень. Це форма мого відгуку на все, що відбувається у формі віршованого репортажу. Такі собі творчі рефлексії. Історія мого віршування досить давня. Ще зі шкільних років, коли я навчилась римувати, то побачила, що це занадто легко. А коли дізналась що існує графоманія, а є поезія від серця – можливо не така гарна зовні, але щира, то зрозуміла, що з моїм рівнем критики, краще не писати. Все, що було написано у віці 16-20 років – це мій перший віршований період, і це період любовної лірики. Потім був період 90-х років, і після того величезний пропуск аж до Майдану. Тоді вірші прийшли саме українською мовою, бо так потребував час. Це було моєю внутрішньою потребою – спільне перебування на Майдані потребувало підвищеного висловлення думок і почуттів, які були справжні і дуже сильні.

А потім почався період війни, коли наші друзі нам телефонували “звідти” і розповідали, що відбувається. І єдине, що я могла, – писати вірші, як єдино можливу для мене форму чуттєвої передачі інформації від тих, хто там для тих, хто тут. Вірші для фейсбуку створювались як миттєве реагування на події.

Громадський простір: Коли виник перший поштовх для висловлення своїх почуттів у віршованій формі?

Була одна така чудова ніч на Майдані, яку ми провели разом з Тіною Пересунько, Романом Кабачієм і моєю донькою Анастасією – з ночі до ранку. Коли була стінка на стінку, і всі робили, що могли. В цей момент я написала вірша, і для мене він є дуже важливим, бо розпочав мою віршовану історію. Це вірш про спільне розуміння подій усіма тими, хто приходив на Майдан, стояв поруч з тими, хто боровся за іншу країну.

Для мене також дуже важливий вірш про двох ангеликів, які одягали свої білі крила і ходили по чорним барикадам поміж бійцями і перед щитами беркута. З одним із цих ангеликів, Тіною, ми живемо поруч на Дорогожичах і звідти нам було однаково чутно по ночам все, що відбувалося на Майдані. Це власне і був перший вірш, який став репортажем.

Перша частина відео: пані Марія читає власні вірші:

Одна справа виходити з протестами, а інша – взяти на себе якусь ділянку важливої державотворчої роботи

Громадський простір: Чи змогли ми осмислити Майдан? На скільки ми як суспільство його зрозуміли? І який головний урок Майдану?

Марія: Головний урок Майдану – в усвідомленні людьми своєї власної сили. Тими людьми, які можуть сказати «досить». Треба зрозуміти первісну суть Майдану. Туди вийшли не ті, хто збирався в Європу. І не ті, хто збирався на заклики політиків чи навіть громадських лідерів. Це дійсно революція гідності. Люди вийшли тому, що підступно побили студентів, кийками, до крові, нехтуючи гідністю. Їх принизили. Люди вийшли проти цього приниження. До Майдану ще була Врадіївська хода. Були передвісники цій революції. У людей було бажання нагадати, що ми не худоба, а люди, які хочуть мати владу, яка б  їх поважала, не ставила купу бюрократичних перешкод, папірців, інстанцій. А дійсно могла сказати – «я вам допоможу, або ні». Заради цього зібрались люди і була ця боротьба. Те, що це все потім призвело до зміни одного клану на інший – зовсім інша історія.

Ми можемо скільки завгодно критикувати журналістів, які пішли в політику. Всі кажуть, що як з журналістів, з них було більше користі. Більше того, я з цим також погоджуюсь. Але сказавши «а», треба сказати «б». Треба або мати тих людей при владі, яким ми повністю довіряємо і знаємо, що вони не почнуть красти на своїх посадах, або їх виховати.

У нас були сподівання, що шлях добровольців з Майдану, які пішли на війну, породить політиків з очищеним відчуттям справедливості. Але, на жаль, це поєднання «війна-гроші» не призвело ні до чого хорошого. Зараз в армію прийшла радянська військова машина з бюрократією, з приниженням гідності. На перший план виходить не те, що ми боролись безкоштовно, а гроші, й часто великі гроші. А за ними медальки, звання… І все це знову повертає до тієї «хвилинки» Майдану, яка була дуже важливою в нашій історії.

Найкращі відчуття, які були під час Майдану, маємо вкласти у перетворення країни

Я вірю, що фіксуючи майданівські почуття і відчуття, як дуже короткі моменти переживання того, що «ми щось змогли», що «разом ми сила», допоможе нам триматись. Якщо фіксувати ці емоції будь-якими засобами – малюнками, піснями, фільмами, роликами, поезією, статтями, це допоможе навіть тим, хто не дуже аналізував, краще зрозуміти історію Майдану.

Нам хочеться мати й надалі ці почуття в собі, ми прагнемо їх відновлення. Бо кожна людина прагне відновити те, коли вона була щасливою. Відновити в будь-якій формі – зняти про це фільм, намалювати картину – аби лише повернути ту ситуацію. Якщо вона приміром була в якійсь азійській країні – то шукатиме можливості поїхати кудись, де їй так само буде тепло і гарно, сонце, океан… А якщо вона була щаслива на революції, коли всі розуміли один одного з півслова, прикриваючи і допомагаючи кожному, то їй також цього хотітиметься. Якщо вона була щасливою у жорсткому бою, бо поруч були побратими, які віддавали своє життя за неї, а вона – за них, то так само цій людині зараз хочеться перебувати на війні. Це відчуття минулого дійсно засмоктує нас бажанням відновити найкращі моменти.

Читайте також: Культуролог Наталія Мусієнко: мистецтво Майдану – це інструмент культурної дипломатії

Тому я прошу всіх задуматись і проаналізувати себе і ті події. Маємо зрозуміти, до чого саме всім знову прагнути. І це зовсім не наступний Майдан. Найкращі відчуття, які були під час Майдану, маємо вкласти у перетворення країни. Але без революційних чинників, без побиття і нових смертей.

Громадський простір: Якою є роль жінки? Яка вона сьогодні і була зокрема на Майдані, тепер і на війні?

Марія: Насправді, роль жінки всюди важлива. Тому що вона, по-перше, точно така сама, як і роль чоловіка. Жінка теж протестує і будує. По-друге, на Майдані була нескінченна кількість «мам», які підтримували бійців. Я не була такою мамою, але на нашій Січі таких мам було багато – і вони дарували бійцям саме те тепло, яке їм було дуже потрібно.

Громадський простір: Про що ваша п’єса “Котел”?

Марія: П’єса “Котел” була показана 29 серпня в річницю Іловайська минулого року. І я сподіваюсь, що цього року вона буде поставлена більш професійно і матиме чисельніші покази. Бо тоді це була аматорська ініціатива, хоч і з професійними акторами. Ми в дуже стислі строки все зробили, але п’єса мала великий успіх. В залі були бійці, які вийшли з Іловайську, і родичі загиблих. Це було дійсне щастя, коли вони плакали і дякували за те, що на сцені було, так як насправді.

Виходу цього тексту передувала реальна історія. Про те, як наші друзі потрапили спочатку в Іловайський котел, потім був страшний розстріл, де загинули люди, яких ми знали. Один з хлопців з Михайлівської січі Майдану, Валерій з позивним Лавр, виходив з Іловайська разом зі своїми друзями Гордієм і Тритоном. Вони втрьох чотири доби провели без їжі і води, під обстрілам. Ми їх дуже чекали, і коли зустріли, то розпитували їх і всіх інших, кому пощастило “вийти”.

Я навіть не думала перетворювати це в якийсь твір, ми просто спілкувались як друзі. Але потім до мене звернувся один режисер з тим, щоб зробити театральну модифікацію всього, що відбувається, і передати історію у форматі доктеатру – документальної розповіді. Оскільки я в минулому журналіст і досить відомий інтерв’юер, йому порадили до мене звернутись, бо маю досвід розпитування.

Я з радістю погодилась, адже лікарі і психологи, що працюють з посттравматичним синдромом, радять з хлопцями говорити, аби вони могли виговорити все те, що їм болить. А якщо з цього ще й виходить якийсь мистецький твір, то це взагалі суперове завдання.

Перша зустріч була з Гордієм, котрий за п’єсою і по життю є колишнім горлівським міліціонером. Як тільки Горлівку захопили так звані ополченці, керовані Росією, він одразу поїхав до Києва вступати в добровольчий батальйон визволяти своє рідне місто.

Ми зустрілись з ним і режисером. Він досить довго розповідав свою історію виходу з оточення. Я дивилась на обличчя режисера, для якого це було відкриттям нового всесвіту. Для мене – дуже відомим, бо я його давно знаю. Але я ще раз прослухала розповідь, де Гордій згадує, як вони на териконі з Лавром дивилися на зорі і він говорив, що в минулому житті був жінкою, що вміє вирощувати орхідеї і що є такі світи, де люди живуть сталий час і помирають, коли їм відведено. Це була романтика, але не вигадана, а справжня документальна розповідь. І тоді я зрозуміла, що можу сісти і про все це написати.

П’єса починається з того, як група бійців розуміє, що вони в оточенні. Там також є один російський доброволець, який приїхав сюди визволяти своїх «братів», і горлівський ополченець з псевдо Червонець – вони по той бік війни. Червонець однокласник нашого бійця Гордія. Вони зустрінуться, будуть з’ясовувати стосунки. Через рік ми знову зустрінемось з героями, коли вони розкажуть, хто за що воює, і що в жодного не складається життя з коханими. Є також історія жінки з Горлівки, яка була дружиною ополченця і поїхала в Росію. Там їй все чуже і важко живеться. Російський доброволець сидить і чекає на вирок суду. Він по-трохи розуміє, куди потрапив, на яку визвольну війну. Що це чужа країна, куди не варто було втручатись.

Зараз головний герой п’єси Лавр, який пройшов Майдан, щиро вірить у відродження оновленої країни. Він пройшов через Іловайську зраду, коли вони були залишені напризволяще. Він досить важко виходив з того стану, бо всі його найближчі друзі загинули страшною смертю. Але зараз разом зі своїми майданівськими друзями з Михайлівської січі він будує на Івано-Франківщині реабілітаційний центр для таких, як вони. Можна будь-що казати про схему анонімних алкоголіків, але насправді хлопці довіряють тільки собі подібним, своїм. Вони дуже боляче обпеклись і я дуже сподіваюсь, що їм допоможуть. Такі люди, це дійсно народні ватажки, які народжуються раз на сто років.

Друга частина розмови: 

Відчувається, що це якийсь вселенський процес, а ми в ньому дрібні спеції: кожен робить своє, але тільки разом ми можемо мати якийсь смак і перспективу

Громадський простір: Назва вашої п’єси наштовхує на філософське питання. Таке враження, що наша країна останні кілька років ніби у котлі. Ми кипимо. Що ми варимо? Що з цього може вийти?

Марія: Я вірю в те, що з цього буде дуже смачна страва. Її захочеться спробувати багатьом країнам, які мають таку саму, як у нас корупцію і проблеми з владою. Як тільки вони скуштують нашого варива, у них з’явиться бажання змінити своє життя на краще.

Відчувається, що це якийсь вселенський процес, а ми в ньому дрібні спеції: кожен робить своє, але тільки разом ми можемо мати якийсь смак і перспективу.

Я пішла з журналістики в момент, коли закрили програму з Ганною Безулик «Справедливість», де я працювала креативним редактором. Ми тоді мали дуже великі і перспективні плани, але вийшло так, що ця «справедливість» виявилась непотрібною телеканалу «Інтер». З того часу я зрозуміла – якщо не можеш працювати в одному місці, працюй в іншому.

Тож ми робили все, що завгодно. Наше МашКіно знімало волонтерські ролики з друзями-бійцями про посттравматичний синдром. Минулого року на Пасху ми їздили в АТО і зробили фотографії для київської спілки ветеранів, які згодом висіли на київських бордах.

Дуже хочеться, аби все швидше закінчилось, але війна продовжується. І хлопці з п’єси досі воюють. Той самий Гордій далі на війні. Він підписав контракт і працює інструктором. І нових друзів мобілізовано. Треба розуміти, що там все дуже сильно затягнеться. Але тут треба продовжувати плигати у цьому котлі, аби як ті жабки в молоці, вибити з нього вершки і випливти нагору.

Треба змінити ставлення суспільства – з пошуку негативу, на позитив: бачити те насіння, з якого проросте краще майбутнє

Громадський простір: Яке у вас враження щодо реформ в країні?

Марія: Треба глибше аналізувати. Бо казати, що все продано «шоколадному», який на всьому наживається, просто жах. Я бачу також багато позитивних змін. Якщо взяти будь-яку галузь і ретельно придивитись що там відбувається, то багато знайдемо хорошого.

Ставлення суспільства зараз треба кардинально змінити – з пошуку негативу, на пошук позитиву. Треба бачити те насіння, з якого проросте краще майбутнє. Бо що б не казали відбувається багато позитивного.

Минулого року моя молодша донька вступила в університет без блату чи корупції – це вже величезний прорив. Всі ці хвилі в соцмережах щодо збору коштів на підтримку поранених й інше волонтерство є досить дієвими. Атака звернень до посадовців і депутатів робить їх набагато відкритішими і прозорішими. Вони теж рефлексують, дослухаються до того, що їм можуть сказати люди. Зараз йде відбір тих, хто дійсно може змінити політику. Іще дві-три зміни складу Верховної Ради і ми матимемо владу, якій зможемо довіряти, як собі. Суть приходу нової влади у тому, щоб довіряти їй як собі самому.

Суть приходу нової влади у тому, щоб довіряти їй як собі самому

Ми переживаємо зараз продовження того, коли ми не стали незалежними, вийшовши зі складу Радянського Союзу. І робимо роботу, яка була незавершена. Попереднє покоління виросло в минулому часі, тому просто не могло вбивати свої найкращі спогади і міняти систему. А люди до тридцяти, які не знають радянського часу, зможуть все змінити і доробити те, що не змогли ми.

Громадський простір: Мені розповідали історію про те, що художник Олександр Ройтбурд за три дні до трагедії з вежами-близнюками сидів у своїй студії в Нью-Йорку і малював картину, на якій зобразив близнюків. Він побачив, як палають ті вежі, коли закінчив свою роботу. Відомо, що митці можуть передбачати хвилі майбутнього із ноосфери. Які хвилі вловлюєте ви?

Марія: Запитання в точку. Я маю речовий доказ – це моя книжка МаШкіно, яка вийшла у 2012 році, де зібрані сценарії і вся моя творчість. Тут є вірш 1989 року. Я досить довго не розуміла, що це сильний вірш і про що він. Але тепер, коли бачу хлопців, які повертаються з війни, проживши з ними практично весь цей час після їх повернення, я розумію про що він говорить.

Відео у списку відтворення

Підготували: Тіна Пересунько, Любов Єремічева