Культуролог Наталія Мусієнко: мистецтво Майдану – це інструмент культурної дипломатії

Інститут Леонтовича

Українська культурна дипломатка і громадська діячка Наталія Мусієнко нещодавно презентувала книгу «Мистецтво Майдану», в якій ілюструє вибух мистецької креативності Революції Гідності. Вона є автором і куратором мандрівної виставки «Правдиві свідчення: від Революції гідності до сьогодення», що з успіхом презентується в різних містах України та США.

Народилась, живе і працює в Києві, отримала філософську освіту в Національному університеті ім. Т. Шевченка, захистила дисертацію з філософії у Національній академії наук України. Провідний науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, має вчене звання старшого дослідника.

Входить до складу Вченої ради Інституту Кеннана Міжнародного центру підтримки науковців ім. В. Вілсона у Вашингтоні, стипендіат Програми міжнародних академічних наукових обмінів ім. Фулбрайта та член наглядової ради  благодійної організації «Українське фулбрайтівське коло».

Викладала в Монреальському університеті та інших університетах Канади.  Автор книг і статей з теорії та історії культури, кінематографу, урбанізму, що вийшли друком в Україні, США, Канаді, Бельгії, Великій Британії, Норвегії, Польщі та Швейцарії. Зокрема: «Kyiv Art Space», «Мистецтво і політика»,  «Світло далеких зірок» у співавторстві з О. Мусієнко, В. Слободян.  Співредактор спеціалізованого випуску збірника Інституту Кеннана «Агора»: «Музеї та культурна дипломатія». Член Національної спілки кінематографістів України і Міжнародної федерації кінопреси  (FIPRESCI). Бере активну участь у громадському русі за збереження культурної спадщини –  член Ради європейської  організації «Europa Nostra», голосу культурної спадщини Європи, а також  Київської ГО «Андріївсько-пейзажна ініціатива».

Пані Наталю, ваша зануреність у мистецтво, національну і міжнародну культурну політику – це питання особистого вибору чи спадкового тренду?

Мені  пощастило: мене сформувала моя родина, яка мене любить і підтримує. Від народження я була занурена у світ мистецтва. Мій дід, Станіслав Вишинський, був, за словами його друзів, вічним кінематографістом. Працювати в кіно його запросив особисто Олександр Довженко. Під час обговорення фільму «Арсенал», стрічка не сподобалася кільком робітникам, говорили буцім-то Довженко не так все побачив, мій дід – тоді вісімнадцятирічний юнак –  заперечив, вигукнувши: «А мені фільм сподобався!»

Заступився за класика?

Тоді ще, майбутнього класика. Довженко до нього підійшов і каже: «Хочеш в кіно?». Той: «Хочу!» А кіно тоді починалось в Одесі – Голлівуді на Чорному морі. Там Станіслав Вишинський розпочав свій кіношлях, що вплинуло на життєвий вибір моє мами, а потім на мене і мою дочку.  Маємо кінознавчу династію з чотирьох поколінь. Бабуся моя, Наталія Кандиба була артисткою Театру Франка, Київської філармонії, натхненним популяризатором українського слова і однією з найкрасивіших жінок Києва своєї доби. У дитинстві мені дозволяли бути присутньою при підготовці нею моноспектаклів, а от слухати її в залі я боялась, бо страшенно нервувалась і лише чекала щасливого моменту, коли вже лунали оплески і можна було бігти на сцену з квітами. Мама моя, Оксана Мусієнко, органічно поєднала феноменальну ерудицію, пристрасть до кінематографу мого діда та артистичні таланти моєї бабусі, доповнивши це ще й своїми глибокими академічними знаннями. Вважаю її одним із найдосвідченіших українських вчених-кінознавців та педагогів.

Жінки однією родини: професор Оксана Мусієнко(ліворуч) з дочкою Наталією Мусієнко (посередині), онукою Оксаною Мусієнко-молодшою(праворуч) під портретом матері – актриси Наталії Кандиби

Двадцять два роки вона завідувала кафедрою кінознавства в Національному університеті театру, кіно і телебаченні ім. І.К. Карпенка-Карого, де й зараз уже сорок третій рік продовжує свою яскраву і натхненну педагогічну діяльність. У 2014 р. вийшла моя книга «Мусієнко Оксана Станіславівна: матеріали до біографії», в якій я намагаюсь змалювати епоху через дарчі написи на книжках сімейної бібліотеки з їхньою детальною бібліографією. Переконана, що саме родинні сюжети є найважливішими для розуміння історії, тому вже написала про маму, діда, бабусю, маю ще борг перед батьком. 

Саме він, Борис Мусієнко, інженер і вчений-еколог, передав мені ген невтомної мандрівниці, доклав всіх зусиль, аби я з дитинства опанувала англійську й французьку, що потім  прислужилось мені у викладанні у франко- та англомовних канадських університетах, і для наукових досліджень в Європі і США. Батько в душі був гуманітарієм і поетом, завжди підтримував наше мистецьке спрямування. А зараз і моя донька, Оксана, викладає  і читає свій авторський курс з продюсерства та історію кіно, і вже її кіношлях повністю підтримує її чоловік, Гліб Фортунський.  Все життя моєї родини пов’язано з мистецтвом.  У наші складні часи для цього треба мати внутрішню мотивацію і підтримку рідних.

Котра виховується чи з нею народжуються?

Вона виховується, проте гени ніхто й не відміняв. Мені пощастило: маю сімейну традицію. У Підрадянській Україні, як  характеризує цей період академік Вадим Скуратівський, найкращою сімейною традицією вважалось бути шахтарем, слюсарем, тощо.  Мистецтво, культура, гуманітаристика взагалі були чимось другорядним. Таке словосполучення як культурна дипломатія було невідомо.  Проте, що таке пропаганда знали всі.  Добре зрозуміла це на філософському факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка, куди я  поступила заради спеціалізації на кафедрі естетики. «Філософія мистецтва» Іпполіта Тена, якими я  захоплювалась, виявилась на маргінесі пріоритетів тодішньої філософської освіти.

У школі мріяла також про міжнародний факультет, але туди навіть документи у дівчат у Києві не приймали. Вчились тільки хлопці. Були лише кілька дочок високопосадовців з інших радянських республік. Цікаво, що зараз на міжнародному факультеті половина або більшість дівчат. І в дипломатичному корпусі багато жінок, зокрема, в галузі культурної дипломатії.

В нашій нещодавній розмові ви влучно пожартували щодо жіночності самого терміну «культура». «Дипломатія» між іншим теж жіночого роду, а тим більше «культурна дипломатія», яку фахівці до того ж окреслили «м’якою силою» міжнародної політики. Жінка в культурі і дипломатії – це дійсно м’яка сила?

Жінка буває різною і має різні сили. Просто це ще не до кінця усвідомлюється суспільством. Нещодавно ми разом звернули увагу на класичний сюжет під час презентації  Довгострокової стратегії розвитку культури в України до 2025 р. у Національному художньому музеї України. Спочатку виступили представники Нестірівської групи (тільки чоловіки), а потім передали слово Альянсу культури (більшість жінок ) зі словами «ми дуже раді, що є така імплементація наших розробок», іншими словами: «адаптуйте нашу теорію, поясніть світу, що ми мали на увазі».

Побутує традиція сприймати чоловіків, як творців контентів, а жінок, як імплементаторок. Натомість маємо безліч прикладів, коли саме жінка формує тло змістів. Згадаймо Лесю Українку чи Ліну Костенко. Чи відбувається якась еволюція в сприйнятті активного жіночого начала?

Впевнена, багато чоловіків розуміють значущу роль жінки в житті країни. Правда, далеко не всі це озвучують. А от мій давній друг і колега, Голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач завжди підкреслює домінантну роль жінки, втім головою Спілки є саме він – думаю, ростить собі наступницюJ Знаю чоловіків, які вважають, що саме від жінок залежить позитивний поступ і розвиток Україні. Але й донині існують упередження щодо жінок. Чому? Звичайно причини історичні, зокрема, вплив радянських архетипів, де жінці відводилась роль радше маніпулятивної фігури. Нещодавно ми з директоркою Київського офісу Інституту Кеннана Катериною Смаглій були на круглому столі, присвяченому ролі аналітичних центрів, так от – 90 відсотків учасників-аналітиків, чоловіки. Проте цей стереотип буде змінюватись. Вже змінюється на наших очах.

Культурна дипломатія, як на мене є політикою синтезу. Вона не курується гаслом «розділяй і володарюй», натомість «об’єднуй і гармонізуй». Цікаво, що в цій галузі, принаймні в українському середовищі більшість жінок. Нещодавнє призначення на посаду куратора культурної дипломатії в українському МЗС молодої досвідченої арт-менеджерки Ольги Жук є тому підтвердженням.

Точне зауваження. Згадаймо зібрання учасників робочої групи з підготовки Другого форуму культурної дипломатії, в якому ми з вами брали участь. Там були тільки жінки. Відчуваю легку зневагу чоловіків до культурної дипломатії як такої, яку вони звісно не артикулюють, а може й  не усвідомлюють. Вважається, що це така собі іграшка-забавка. Мені так принаймні видається. Хоча міністр Павло Клімкін виступає в її підтримку. Також є дипломати в МЗС, які підтримують цей рух.

Яка з ваших суспільних іпостасей найбільш повно розкриває вашу особистість?

Безумовно, культурна дипломатія. Поняття, в якому поєднується мої академічні доробки та життєвий досвід, а також комунікативні навички. А також юнацькі мрії – це теж дуже важливо. Тут стають у пригоді мої роботи з містознавства (дослідження міста), кінознавства, історії та теорії культури. Безумовно, іноземні мови і багаторічні мандри світом. Особливо, це цікаво зараз, коли культурна дипломатія стрімко перетворюється з периферійної дисципліни на яскраву та інноваційну академічну царину, дослідження якої успішно розвивається як автономна область теорії і практики.

За фахом я філософ і все життя намагаюсь наповнити сенсом цей запис у дипломі. Пригадую цікаву історію у мій перший день на філософському факультеті. Треба було заповнити анкету і написати назву майбутнього фаху: філософ, викладач філософських дисциплін. І тут хтось зі студентів-новачків підіймає руку і перепитує: а філософ писати в лапках, чи ні? Отже, все своє життя я намагаюсь зняти ці лапки зі слова філософ. Бо слова в дипломі – це одне, а формування переконань і цінностей, які можуть бути артикульовані в академічній роботі та конкретних справах – це вже певний життєвий шлях. Загалом філософську освіту вважаю в своєму житті визначальною, яка допомагає осмислювати складну нашу дійсність.

Н. Мусієнко на фоні картини «Аркан» Мар’яна Луніва під час презентації книги «Мистецтво Майдану» та Мандрівної виставки у Національному музеї історії України 22 лист. 2015 р. 

Напевно ця внутрішня логіка посприяла вам не лише побачити, але й структурувати всі мистецькі прояви Революції Гідності. Ваше дослідження «Мистецтво Майдану», як фіксація етичних і естетичних цінностей українських громадян того часу, цікаве для іноземців. Її презентація відбулась у Вашингтоні. Якою була реакція науковців і чи це посприяло глибшому розумінню українських подій з боку американських інтелектуалів?

Перша презентація книги «Мистецтво Майдану» відбулась 9 листопада 2015 р. у Вашингтоні в Інституті Кеннана Міжнародного центру підтримки вчених ім. Вудро Вілсона. Її організовувала Катерина Смаглій, директор Київського Інституту Кеннана в рамках  дискусії «Перегортаючи сторінку: десовєтизація та культурні реформи в Україні».  Тема мистецтва Майдану органічно та логічно підходить для дискусії про десовєтизацію культури. Мистецтво по своїй суті є надважливим комунікативним засобом, а отже, сприяє розумінню, у нашому випадку – української Революції Гідності. Після Вашингтону книга була представлена у Києві, потім у Люксембурзі, зараз на черзі Амстердам, Балтимор і Канберра.

Вілсон Центр, Вашингтон. Зліва на право: Віл Померанц, заступник директора Інституту Кеннана, Наталія Мусієнко, Катерина Смаглій та Володимир В’ятрович. 9 листопада 2015 р.

Проект «Мистецтво Майдану» має академічну дослідницьку і художню виставку – складові, які поєднані у моїй книзі. Це книга не тільки про Революцію Гідності, а й про місто, про Київ. Пам’ятаю свій перший поштовх. Я пишу про це у передмові. 26-ого листопада 2013 р. відбулася презентація моєї книги про художній простір Києва «Kiyv Art Space» в галереї поблизу Майдану «Art 14». Ніхто з присутніх не міг собі уявити, якою буде для Києва зима, що невідворотно наближалась. У вирі подій, що не лишали часу на детальний аналіз, я зрозуміла: треба максимально занотувати все, що відбувається. Вже після першої велелюдної демонстрації стало очевидним яскраве мистецьке забарвлення протесту, а також необхідність фіксації революційної творчості. Вже тоді охоплювали тривожні передчуття, і я писала колезі-урбаністу до Вашингтону: Маю вже матеріал на книгу, і його стає все більше, але мені страшно її писати.

Досить швидко, мені стало очевидним, що на Майдані були представлені практично всі види мистецтва, утворилися мистецькі осередки. Я стала збирати цей безцінний матеріал. У січні 2014 р. поділилася своїми ідеями та зібраним доробком з колегами з Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України, а вже у травні 2014 р. прочитала лекцію про Мистецтво Майдану у Вілсон Центрі у Вашингтоні. Тоді ж Марта Коломієць, директор Програми ім. Фулбрайта в Україні, організувала мій виступ в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго.

Афіша лекції Н. Мусієнко в Чикаго: Голос барикад – голос України

Після лекцій постійно поставало питання: коли можна буде побачити виставку творів художників, яких надихнув Майдан? Перепоною для організації виставки є транспортування та страхування робіт, що, як правило, вимагає великих фінансових затрат. Задля того, аби уникнути цих чинників, я придумала Мандрівної виставку. Розробляється концепція, збираються відповідні художні твори, робляться їх високоякісні електронні версії, які і відправляються до місця експозиції – без митниць і літаків. Приймаючій стороні залишається зробити їх якісний друк та представити. Практично, це виставка постерів, але такий підхід є символічним. Адже саме плакати були виразною домінантою Революції гідності, під час якої Київ став плакатною столицею світу. Отже, логіка перенесення виставки про Майдан на відстань мовою плаката є очевидною. Ідею підтримали Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, Київський офіс Інституту Кеннана,  а також Програма міжнародних наукових обмінів ім. Фулбрайта в Україні та благодійна організація «Фулбрайтівське коло», яка об’єднує випускників цієї програми в Україні. Саме фулбрайтівці реалізували й прийняли першу експозицію в Києві в вересні 2014 р.

У проекті беруть участь 17 українських митців: Юлія Бєляєва, Гліб Вишеславський, Антон Гаук, Олена Голуб, Мар’яна Гончаренко, Андрій Єрмоленко, Микита Завілінський, Мар’ян Лунів, Олекса Манн, Роман Михайлюк, Анастасія Некипіла, Марія Павленко, Іван Семесюк, Андрій Сидоренко, Тетяна Русецька, Ірина Хованець, Оксана Чепелик. Спів-куратором виставки разом з Наталією Мусієнко став  художник Андрій Сидоренко, молодший науковий співробітник ІПСМ НАМ України, арт-менеджером – художник Мар’ян Лунів, співробітник програми ім. Фулбрайта.  Всі митці були ініціативними учасниками та очевидцями Революції Гідності 2013-2014.

Поєднання зусиль цих чотирьох інституцій у промоції мистецтва Майдану сприяло її міжнародному резонансу. Подальші мандри в Україні виставка продовжила за підтримки Посольства США, а в США – за підтримки Посольства України в США, зараз вона вже готова до мандрів Австралією – нею опікується Посольство України в  Австралії.

Дійсно, культурна дипломатія, як вона є. Тобто сама Мандрівна виставка вже існує одночасно в трьох своїх іпостасях?

В березні буде і четверта. Університет Амстердама за участі Інституту Кеннана презентує її у себе 21 березня 2016 р. Буде також презентація книги «Мистецтво Майдана». Вже друга в Європі. Перша відбулася в Люксембурзі 27 листопада 2015 р. на засідання Ради «Європа Ностра» – організації з захисту європейської культурної спадщини. Де до речі, було чітко артикульовано, що мистецтво Майдану треба розглядати як новітню культурну спадщину.

Н. Мусієнко, Рада Європи Ностри. Європейський інвестиційний банк,  Люксембург, 27.11.2015

Відкриття монументу Голодомору, Вашингтон, 7 листопаду 2015 р

Тобто ви ступили на територію Майдану зі свідомим наміром фіксувати художні деталі революції?

О ні, я прийшла на Майдан, як і сотні і тисячі киян. Але стало очевидним, це могутній художній простір, який формувався разом з формуванням Майдану, і тоді я почала фіксувати художні прояви.  А коли я пригадаю чарівних янголят на Майдані, то хіба ж могла уявити, що з одному з них буду давати інтерв’ю!

Для мене немає другорядних деталей. Я спиралась на свої спостереження, також намагалась врахувати журналістські тексти про мистецтво Майдану, їх проаналізувати. Мені було важливо показати палітру журналістських досліджень і авторів на цю тему. Моя книга – це крапля в океані. Таких крапель має бути безліч, щоб описати стихію Майдану.

Представниці креативної ініціативи «Сотня Янголів» під час акції «Молитва за Україну»

Хоча ця книга – це також і океан в краплі, адже відображає цілий пласт життя окремих людей і мистецтво громадянської політики.

В 2002 р. я написала таку книгу «Мистецтво і політика».  Про мистецьких пасіонаріїв  у політиці України. Виступала з лекціями з цієї тематики в різних університетах Канади, зокрема в університеті МкГіл, читала курс «Пострадянська культура: історія, реальність і перспективи» у Монреальському університеті.

Ви маєте не лише значний досвід філософської інтерпретації дійсності, але й впливу на цю дійсність. Де ви ще побували?

Жила і працювала в Африці, Північній Америці і Європі. Таке моє життя, мандрівне. У Сінематиці Алжира збирала матеріали для книги «Світло далеких зірок» про зірок кіно початку його становлення. З відомими українськими педагогами і істориками кіно: Оксаною Мусієнко і Валентиною Слободян –  ми планували написати три томи до сторіччя кінематографу. Часи були до-інтернетні, отже, вивчала матеріали французьких книг та періодики, потім друкувала на тонкому папері і відправляла дипломатичної поштою до Києва. Досі ці листочки зберігаю у архіві. В 1995 р. видавництво «Мистецтво» книгу видало.  А в 2011 вийшла її аудіо версія. Її начитали на 13,5 годин. Правда, авторів чомусь не повідомили – дізнались про це випадково. Хоча б дали дозвіл на такий запис. Кожна моя книжка – особлива історія мого життя.

Мистецтво і політика. Святослав Вакарчук і Наталія Мусієнко.  Вашингтон, Атлантична Рада, 9 листопада 2015 р. 

Ви вивчали у Вашингтоні Public Art, чому Вас цікавить цей сюжет?

Цікавість до арт-простору народилась на київських барикадах в лавах захисників культурної спадщини Києва, учасники яких потім активно влились у процес державотворення. Деякі з них зараз стали народними депутатами, устрибнувши на соціальний революційний ліфт.

Не відомо на якому поверсі вони вийдуть …

Цікава ремарка. Тим не менше мене зацікавив розвиток мистецтва у публічному просторі міста в інших країнах. Зокрема, в США: Вашингтон, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Чикаго – це ж енциклопедії паблік арт. У Чикаго, до прикладу, довгий час не сприймали скульптуру Пікассо, яка потім стала візитівкою міста. Цікаво було досліджувати, як проходить ця еволюція. Де варто встановлювати певні обмеження, а де ні. Де хмарочоси є логічними як в Нью-Йорку, а де є чіткі обмеження для висоти будівель як у Вашингтоні.

Скульптура в Чикаго авторства Пабло Пікассо

А чи Київ вписується в певний світовий художній тренд чи має виключно своє обличчя?

Київ унікальний. І обличчя його унікальне. Про це багато написано. Нещодавно, професор філадельфійського університету Роман Цембрівський, підкреслив це презентуючи  свою книгу про Київ. Непросте завдання – знайти межу між тим, аби місто і розвивалось, і водночас зберігало свій автентичний стиль, доповнювало свій художній образ.  Багато років беру участь у київському пам’ятко-охоронному русі, це стало частиною життя. Зокрема є членом ГО «Андріївсько-Пейзажна ініціатива», яка об’єднує тих, хто вболіває за місто і доводить це реальними справами.  Це дуже складний процес з важких перемог і поразок, як останні трагічні події, обвал в історичній будівлі на Б. Хмельницького 12-14. А скільки попереджали, кричали, писали, всюди заявляли… 10 секунд від Шевченківської держадміністрації і 20 секунд від КМДА!

У мене є ідея надання особливого пам’ятко-охоронного статусу Київському музейному кварталу, який де факто існує тут, де ми зараз з Вам каву п’ємо. В межах квадрата Пушкінська-Б. Хмельницького-Терещенківська-бульвар Шевченка знаходяться: Національний музей Тараса Шевченка, музей Тичини, музей Бажана, Національний музей української літератури, музей історії Києва, Національний науково-природничий музей, і зовсім поруч – музей російського мистецтва та музей Ханенків. Свій музей є в Театрі російської драми. Цей музейний квартал чи музейна миля має бути в особливий спосіб взята під охорону, а будь-яке немузейне будівництво, а тим більше варварська руйнація – унеможливлена.

Ви в синтезі розглядаєте місто: як об’єкт, в якому живе громада, і як суб’єкт, який представляє інтереси громади назовні. Це позиція мера з художнім мисленням. Чи плануєте якось концептуалізувати ваші напрацювання з містознавства?

Зараз я працюю над новою книгою «Місто як художній простір», де досліджую місто як музей, як театр, як знімальний майданчик. Хотіла спочатку зробити це тільки на київському матеріалі, але я бачила стільки різних міст, що хочеться цим поділитись. Отже, займаюсь містознавством, що прекрасно вписується у культурну дипломатію.

Київ презентує Україну, сам є важливим інструмент нашої культурної дипломатії. Але про яку культурну дипломатію можна говорити, коли йдеш Пушкінською і бачиш там цілеспрямоване руйнування колись шикарних кам’яниць, які би приваблювали як киян так і туристів.  Там можна було б зробити дипломатичний квартал. Поки ж сум і жах. Коли в центрі столиці, яка хоче бути європейською, падають будинки, то розуміємо, ще шлях є дуже довгим.

Але ми рухаємось? Чи стоїмо на місці?

Так, рухаємося. Але дуже повільно. На жаль. Хоча я і за політику малих справ. Зроби сам. Не ний. Встань і іди. Дорога в тисячу лі починається з першого лі.

Ваша книга і мандрівна виставка зі свідченнями про Майдан – виразні інструменти публічної  дипломатії, коли поєднується і мистецька, і громадянська, і суспільно-політична і ціннісно-миротворча складова в одному проекті. Маєте блискучий практичний досвід, який можна теоретизувати в якісь підходи чи концепції. Чи не плануєте податись в держсектор? Адже зараз чиновники шукають дієві формули для майбутнього Українського Інституту, створення якого проголосив Мінкульт, а новостворене Управління публічної дипломатії при МЗС шукає партнерів для розробки стратегії.

Я щиро підтримую тих, хто розробляє концепцію і філософське бачення культурної дипломатії. Сама долучаюсь до цього процесу. Але бачу, що в такому синтетичному проекті як Міжнародна мандрівна виставка можу наразі зробити більше, ніж в суто аналітичному. Мені цікаво, коли теорія поєднується з практикою. І коли ми дійсно можемо бути об’єктом-суб’єктом впливу. Свою книгу про Майдан планую довести до англомовного читача і дуже рада, що Андрій Куликов почав роботу над англійським перекладом книги. Маю амбітні плани зробити англійське видання, а також інтерактивну версію україно- і англомовну з широким візуальним аудіо-і відео матеріалом. Тож попереду багато роботи.

Зараз багато згадують про Умберто Еко, який говорив, що книзі треба віддати мінімум 2 роки: спочатку ви її народжуєте, а потім про це немовля треба піклуватись, воно починає ходити, потім говорити, і лише потім його можна відпускати. Мені близький цей письменник і філософ. Умберто Еко також імпонує мені своїм ставленням до масової культури і розумінням її необхідності і впливу.  Ми своєю виставкою теж хочемо донести художнє бачення Майдану до широкого загалу, до масового глядача. Я утримаюсь зараз від аналізу художніх робіт, на скільки вони масові, на скільки елітарні, як все це в них переплітається. Це окрема дуже цікава розмова. Але зараз Україні абсолютно необхідна масова культура. І ми робимо свій внесок.