Ірина Бекешкіна: наша перша сила у єдності, а друга — це зв’язки зі ЗМІ

 «Переосмислюючи відносини: громадяни, держава та громадянське суспільство» — під такою назвою 26 липня відбулася дискусія, організована Проектом ЄС для розвитку громадянського суспільства в Україні ...

бекешкіна

Громадський Простір

 «Переосмислюючи відносини: громадяни, держава та громадянське суспільство» — під такою назвою 26 липня відбулася дискусія, організована Проектом ЄС для розвитку громадянського суспільства в Україні спільно з Міжнародним фондом «Відродження». Своїми думками поділилася голова фонду “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва, соціолог Ірина Бекешкіна, яка проаналізувала нинішній стан громадянського суспільства та виклики, перед якими стоїмо. 

Етапи відносин із владою

Громадянське суспільство в Україні відігравало дуже визначну роль, навіть якщо порівнювати з громадянським суспільством інших країн. Принаймні, двічі воно спасло країну — Помаранчева революція та Революція Гідності. Потім країну врятували волонтери, громадянське суспільство, які значною мірою взяли на себе функцію держави. У нас така цікава ситуація: чим слабше держава, чим менш розвинуті інституції, тим більше вплив громадянського суспільства. З одного боку, це не є добре, а з іншого, це дає зобов’язання для громадянського суспільства. На мою думку, зараз така точка біфуркації коли країна може піти у різних напрямках, а скоріше, я боюся, вона буде намагатися йти у різних напрямках одночасно.

У громадянського суспільства були різні етапи у відносинах з владою. На початку громадянське суспільство дуже активно допомагало відбудовувати незалежну Україну, потім, під час Л. Кучми — чим більше цементувалися державні інституції, тим меншою була роль громадянського суспільства. І зрештою, воно перейшло в опозицію. Давайте згадаємо боротьбу проти “кучмізму”.

Потім, за часів Ющенка, громадянське суспільство спочатку теж було дуже активним. Тим більше, що дуже багато громадських активістів тоді пішло у владу, але потім їм було не до нас. За часів Януковича знову воно було в опозиції. І одразу після Революції Гідності роль громадських організацій, громадянського суспільства різко підскочила — в тому числі, і по опитуваннях, особливо у перші роки — 2014-2016. А потім вона почала зменшуватися. Тому що громадські організації почали переходити “червоні лінії”, які переходити не треба. Але не всі громадські організації, а ті, що намагалися взяти під контроль владу, ті, що намагалися відстоювати права людей. Тобто, ті, які займалися соціалкою, якщо ви нам допомагаєте — це “чудово”, а якщо ви лізете у нашу справу, то це “дуже погано”, і це не вітається.

Наша сила і наша слабкість

Ми запитували громадські організації — у чому наша сила та в чому наша слабкість. Ми запитували кілька разів, і відповіді були досить одностайні.

Наша перша сила у єдності. Коли ми об’єднуємося, тоді ми сильніші. Можу нагадати про РПР, яке мало можливість просувати свої ідеї і протестувати проти рішень, які не задовольняють громадянське суспільство.

Друга сила — це зв’язки зі ЗМІ. Це дуже потрібно для того, щоб нас знали, щоб формувати громадську думку. Треба постійно комунікувати зі ЗМІ. ЗМІ це одне із наших знарядь.

І, нарешті, це партнерство із західними партнерами. Це важливо для формування порядку денного. Інколи під подвійним тиском громадянського суспільства і наших західних партнерів ухвалювалися потрібні рішення. 

Що стосується нашої слабкості, то:

По-перше, це роз’єднаність. Після Революції Гідності ми значною мірою роз’єднались. 

По-друге, слабкий зв’язок громадських організацій з населенням. Я б не сказала, що їм до нас байдуже і що у нас дуже складні відносини. Відносини народу з громадськими організаціями прості. Інколи мені на вулиці можуть поскаржитися: “Знаєте, ось тут у нас тече дах, ніхто ніяк не ремонтує, ви там якось долучіться”, тощо. 

У чому була сила і в чому була слабкість? Сила в тому, що нам довіряли. На нас покладали те, що “вони повинні обстоювати наші інтереси”.  Але це був певний тип патерналізму — якщо немає надії на державні структури та інституції, є надія, що громадські організації зроблять те, що нам треба. А самим долучатися? Мене це теж здивувало. Після Революції Гідності виявилося, що кількість людей, долучених до активної громадської діяльності аж ніяк не зросла. Як було близько 8%, так і залишилося. Щоправда, люди почали давати більше грошей. 

 

Що далі?

Для того, щоб впливати на ухвалення державних рішень, нам треба взаємодіяти з владою. Для того, щоб це було більш ефективно, треба долучати до своєї діяльності більш широкі народні маси.  

Що може змінитися зараз. Я вже казала, що зараз ми перебуваємо у точці біфуркації — коли не знаємо, що і куди буде йти. З одного боку, це відкриває великі можливості, а з іншого — це певні ризики.

67440225_2092420571052479_8905414774708240384_n

У чому позитив? Якраз в тому, що інколи люди не знають, що робити і їм треба запропонувати від громадянського суспільства конкретні програми в конкретних сферах діяльності. Просто покласти: ось дивіться, у нас це є. Наприклад, в РПР є по певних напрямках конкретно — що робити, які закони приймати тощо.

Друге, щоб там не казали, у минулому складі Верховної Ради було 10% громадських активістів, я їх називала “десант”, вони піднімали, коли треба хай, але десанти не виграють бої, потрібно, щоб за ними йшла армія. Зараз нарахували 25% — це не більшість, але значно більше ніж 10%. Очевидно, що нам треба підтримувати з ними зв’язки. І це теж одна із можливих форм впливу.

Що небезпечно? Про цю небезпеку треба знати. Раніше з громадянським суспільством рахувалися, тому що люди їм довіряли, а владі значною мірою — ні. Зараз влада користується дуже високою довірою. Ми робили опитування — раніше громадські організації, громадянське суспільство вважалося одним із основних рушіїв реформ, разом з урядом, президентом та нашими закордонними партнерами. Зараз чітко три рушія —  перший — це президент ( 67%), другий — Верховна Рада (ще не обрана на той час), і третє —  ще не призначений зараз уряд. Довіра дуже велика. І тоді питання : а навіщо тоді всі ці громадські організації, якщо ми все можемо без них?

Така ейфорія недовговічна, але зараз вона є. І є спроби побудувати свого роду пряму народну демократію, без усіляких посередників… референдуми, опитування в інтернеті. Нам треба, все-таки, довести свою корисність. Треба довести, що ми сильні. Я впевнена, що нікуди наше українське суспільство без громадянського суспільства не зможе рухатися.


Тематика публікації:            

Останні публікації цього розділу:

Переосмислюючи відносини: як діяти громадянському суспільству в новій системі координат

Соціальне замовлення: ключовий механізм підтримки соцпідприємця?

Євген Захаров: Катування — це практика «руского міра», що тягне нас назад

Від соціального підприємництва до системного: досвід Фонду Шваба

Грантові програми ЄС: нотатки з ярмарку грантів у сфері культури