Громадський Простір

Україна щодня, щохвилини перемагає на різних фронтах — безпосередньо зі зброєю в руках, на волонтерській ниві, на інформаційному полі, перемагає тоді, коли ми жертвуємо гроші, час, серце для Перемоги. І ми не сумніваємося: одного дня це неодмінно станеться. Україна переможе. Ми будемо всі разом її відбудовувати, так само, як нині допомагаємо наближати перемогу. Ми живемо в історичні часи, які можемо зробити поворотними — так, що наші нащадки вже не потерпатимуть від цієї орди, а будуть плекати і вимріювати щасливе завтра. Ми запитали активних людей, лідерів (-ок) громадського та культурного простору, про візію того, чому Україна переможе. І що ми можемо для цього продовжувати робити. Будемо раді почитати в коментарях і ваші міркування з цього приводу. 

Війна триває з 2014-го, а рік тому ми прокинулися від жахливих звуків вибухів, які сповістили страшне — росія почала повномасштабне вторгнення. Сьогодні. В Європі. В 21-му столітті. Це сталося. Але ми вистояли, ми показали неймовірний приклад і наснажуємо своєю незламністю весь світ. І ці коментарі, ми віримо, додадуть ще краплі віри в наш спільний український океан. 

Чому Україна переможе

“Україна переможе. І для мене це не віра чи надія, це — знання. Це динаміка України як системи, яка обрала життя і рухається в життя (на відміну від системи “росія”, яка рухається в смерть). Питання лише — коли і якою ціною”, — ділиться думками Олена Вострова, політичний психолог, ведуча ТРК Київ.

***

“Те, що Україна переможе, стало зрозуміло ще на початку широкомасштабного вторгнення, коли провалилися плани кремля взяти Київ «за три дні», — говорить Євген Букет, краєзнавець, журналіст, спеціальний кореспондент ІА АрміяInform. — А після того, як наші військові розбили москалів під Києвом, Черніговом та Сумами стало зрозуміло, що Перемога  — це лише питання часу. Час, на жаль, потрібен для того, щоб перемолоти стільки окупантів, скільки захочуть вмерти в Україні. І зараз ставиш собі лише одне запитання — що відбудеться раніше — в росії завершиться людський ресурс, чи місцеве населення нарешті відмовиться йти на погибель до України? На жаль, доводиться схилятися до першого варіанту…(цікаві рефлексії Євгена в статті Україна vs росія: ще раз про історичні передумови війни“).

***

Олексій Тільненко, голова Правління КримSOS, переконаний: “Україна бореться за найцінніше, що є в людства – свободу та мир – ними в жодному разі не можна поступатися. Перемога України стане перемогою над ідеєю переваги сили. Ця війна не тільки наша: це протистояння демократичного цивілізованого світу та руйнівного диктаторського режиму. Тож від результату цього протистояння залежить безпека та мир всього Світу.

Саме українці стали запорукою тієї підтримки, яку зараз отримує наша держава від міжнародних партнерів. Наша феноменальна здатність гуртуватися в найтяжчі часи разом з бажанням допомогти тим, хто того потребує, відстоювання своїх позицій та небажання підкорюватись сучасні українці, мабуть, отримали у спадок від наших славних пращурів. 

Однак, ми знаємо і усвідомлюємо ціну Перемоги. Ми вдячні тим, хто нас боронить, і тим, хто віддав своє життя. Усім серцем віримо у Перемогу й деокупацію усіх тимчасово окупованих територій”.

***

“Для нас Перемога України була очевидною ще до того, як почалося повномасштабне вторгнення, — вважає і Галина Жовтко, координаторка проєкту “Європейський Простір“, журналістка порталу “Громадський Простір”. — Адже українці ніколи не оберуть смерть власної держави. За жодних обставин. Сакральні слова для кожного — “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…”. Тому так, у “руского міра” жодних шансів прижитися у головах вільних людей”.

***

“Я думаю, що Україна переможе, тому що не може залишити своїх людей, де б вони не були — в Сватовому, Джанкої, Мелітополі чи Новоазовську. Не може залишитися без Азовського і Чорного морів, бо ми від них природно приросли і залежні”, — вважає Роман Кабачій, історик і публіцист.

***

“Україна вже перемогла, — переконана Любов Єремічева, редакторка-журналістка порталу “Громадський Простір” і письменниця. — Того моменту, коли ми всі усвідомили, що Перемога в цій війні важливіша за мир. Коли ми, зціпивши зуби, попри біль і тривоги, продовжили працювати чи взялися до нової справи — кожен на своєму місці. Часто — ковтаючи сльози, руками, що тремтять, серцем, що розривається.

Україна перемогла, коли вирішила, що не готова віддати бодай клаптика своєї землі і стала на її захист. Україна перемогла екзистенційно, коли весь світ зрозумів, що Україні бути. Бо супроти такого духу, який оприявнюють українці щодня, не можна нічого протиставити.

Україна перемогла, коли ми — принаймні на якийсь час — забули про свої розбіжності в поглядах, чвари, давні образи, взялися дружно чинити супротив ворогу на різних фронтах. І, що важливо, всередині нас самих. Адже безстрашність і хоробрість — це не тоді, коли не страшно, а тоді, коли попри цей страх ти не здаєшся, віриш в Перемогу, або й зневірюєшся на якусь мить, але знову постаєш з попелу, немов фенікс, і йдеш працювати на Україну. Бо знаєш, за що ми боремося, чого ми прагнемо, про що ми мріємо.

Україна перемогла, бо усвідомила значення рідної мови, культури, історії. Сподіваюся, ми понесемо це далі. На жаль, уроки ми не завжди засвоюємо. Але, маю надію, цей засвоїмо. Адже від цього залежить буттєвість наших нащадків”.

***

“Поки що рано говорити про перемогу. По-перше у звʼязку з тим, що у суспільстві не існує єдиного бачення формату перемоги, — вважає Олександр Ярощук, аналітик, журналіст, експерт з протидії дезінформації. — Дехто вважає перемогою повернення до статусу кво, яке було до повномасштабного вторгнення рік тому. Дехто ж вважає, що наша перемога – це вихід на кордони 1991 року. Є також люди, які вважають, що варто домагатися повернення усіх історичних земель України, окупованих московією.

Для мене є декілька етапів Перемоги. Перший – вихід на кордони 1991 року. Однак, це не буде осточною перемогою. У моєму розумінні остаточна перемога – це знищення московського імперіалізму і дезінтеграція імперії. Лише тоді Україна зможе почуватися в безпеці, а отже – святкувати перемогу. Але, по-друге, варто не забувати і те, що ворог готується, швидко вчиться, має ресурси і бажання продовжувати війну. І цьому всьому потрібно знаходити протидію”.

***

Що ще можемо робити для Перемоги

“Але навіть якщо обмежуватися досяжними цілями – а саме виходом на кордони 1991 року – треба провести багато важкої роботи, — продовжує Олександр Ярощук. — Українці мають нагадувати про нашу війну світові. Потрібно вимагати від влади дій. Потрібні реформи. Українці мають працювати і платити податки, боротися з корупцією на державному і місцевому рівнях, змінювати свої звички.

Важливою є культурна складова: нарешті остаточно перейти на українську мову, позбутися совіцького спадку (досі у багатьох громадах України є зображення совіцьких тоталітарних символів), слухати українську музику, а не московитську, читати українські книжки.

Я часто читаю у соціальних мережах, що під час війни ці зміни не на часі. Ні, це дилетантська позиція. Боротьба на полі бою, боротьба історії, боротьба ідеології – це різні битви, які є складовою нашої війни за виживання. Навіть якщо нам вдасться вийти на кордони 1991 року, але ми збережемо совіцькість та малоросійство, ми повернемося до того, з чого починали у 1991 році. На жаль, помилки того періоду призвели до того, що сьогодні за них розплачуються мільйони українців. 

***

“Перемога України залежить, в першу чергу, від ЗСУ, достатньої кількості зброї, ефективної української дипломатії, волонтерів фронту та наших донатів, — говорить Наталка Федечко, керівниця проєкту “Рух “Єдині”. — Ми робимо все, щоб втримати Перемогу після фізичної Перемоги. Тому що культура відповідає за те, як ми житимемо далі, які цінності будуть нас об’єднувати, наскільки міцно. Мова — це наш інструмент для об’єднання в український простір і відторгнення чужих наративів і руского міра”. 

***

“Українці у протидії агресору показали неймовірну мужність, завзятість і витривалість, — ділиться думками Євген Букет, краєзнавець, журналіст, спеціальний кореспондент ІА АрміяInform. — Усі як один, кожен на своєму місці, стали на захист рідної землі. Насправді немає значення – воюєте ви на фронті, волонтерите, протидієте пропаганді на інформаційних майданчиках, працюєте на стратегічних підприємствах чи просто заробляєте, щоб задонатити на ЗСУ – ви всі щодня наближаєте нашу Перемогу. Важливо пам’ятати, що доки не настане день Перемоги – не можна розслаблятися, зневірюватися чи зупинятися. Ми мусимо добити ворога зараз, щоб не довелося воювати знову через кілька років нам, нашим дітям чи онукам.

Тому кожен, прокидаючись зранку, має запитати себе: «що я можу зробити для Перемоги України сьогодні?». Впевнений, що таку справу на щодень знайде кожен і вже незабаром – завдяки кожному з нас – омріяний день Перемоги настане“.

***

“Щоб наближати цей час, щоб зменшити кількість втрат, кожен українець має бути включеним в процес здобування перемоги, — переконана Олена Вострова. — Ніхто не може залишитися поза цим процесом, якщо він хоче відчути себе сопричасним до перемоги і потім мати відповідь на питання “Що я робив для перемоги?”.

І перше, що кожен українець може і має зробити для перемоги України над росією, це перемогти “рускій мір” в собі й усвідомити свою українську ідентичність. “Какая разніца” має свідомо обрати бути україноцентричною. Кожен українець має присвоїти собі своє – свою українську ідентичність, свою українську мову і культуру як форми прояву цієї ідентичності, свою українську державу. Кожен має чітко уявляти, що таке проєкт Україна, за який він/вона готовий/ва битися, перемагати і жити.

Українська ідентичність є нашою найкращою внутрішньою гарантією безпеки. Найкращою зовнішньою гарантією є, звісно, наш вступ до НАТО. І це гарантії того, що ми не втратимо нашу перемогу після перемоги. І Україна буде не звільненою територією з насєлєнієм, а буде успішною євроатлантичною державою — безпечною і затишною домівкою українського народу”. 

***

“Що маємо зробити для Перемоги? Таки завершити цю “вакцинацію” від “руского міра”, — говорить Галина Жовтко. — А це — й далі боротися за такі цінності як свобода та гідність… кожен на своєму фронті: військові, волонтери, об’єднане суспільство України та весь вільний світ…

Тож разом ми доведемо справу до кінця. Боротьба ще триває, однак момент незворотності пройдено“. 

***

“Україна переможе, тому що у нас немає іншого вибору, — говорить Марина Гогуля, волонтерка (Богуславський волонтерський штаб), співзасновниця освітньої ініціативи ”Медвин. Повстання”.

Для Перемоги нам потрібно навчитися бігти на довгу дистанцію (волонтерити, воювати, вести інформаційну війну і дипломатичну роботу), прийняти факт, що ця Перемога не буде швидкою і прийняти те, що я вже не буду таким, як до війни, навчитися бути хитрішим і розумнішим за ворога, з мудрістю витрачати власні ресурси. А ще покінчити з «рускім міром» ментально. Повернути українську мову, культуру до широкого вжитку на всіх територіях України. Це буде реально, коли не буде фізичної та інформаційної присутності ворога”.

***

“Перед кожним з нас стоїть завдання: щодня зміцнювати потенціал нашої країни, — вважає Олексій Тільненко, голова Правління КримSOS. — За останній рік наше суспільство мобілізувало усі ресурси та спрямувало їх на допомогу країні та постраждалим у війні. Наші прагнення підтримує і міжнародна спільнота. За підтримки донорів та партнерів КримSOS змогла організувати евакуацію з небезпечних регіонів, закупити необхідні речі для укриттів та місць компактного проживання вимушених переселенців, підтримати постраждале населення та діяльність спільнот, ініціативних груп, які допомагають ВПО. 

Наша команда докладає максимум зусиль, щоб забезпечити дотримання прав та свобод людей на рівні держави – адвокатує зміни до законодавства, які сприятимуть деокупації та реінтеграції звільнених територій, сприятимуть вирішенню проблем постраждалих від російської агресії. Ми маємо голосно говорити про злочини росії в Україні на міжнародній арені, фіксувати усі випадки порушень прав людини на окупованих українських територіях, як то політично вмотивовані переслідування, насильницькі зникнення, тортури, депортацію, утиски свободи слова тощо. 

росія та її представники мають бути притягнуті до відповідальності за всі звірства, скоєні на території Україні”.

***

“Україна вже перемогла. І перемагає щодня, — продовжує свою думку Любов Єремічева. — Для цього їй потрібні ми. Кожен на своєму місці. На різних фронтах, вдома і тимчасово поза домом, в інших краях, але з Україною в серці і діях. Маємо для себе обрати один з фронтів: або зі зброєю в руках, або з інформацією в гаджеті, або регулярно донатити, або волонтерити… Все, на що є змога, сили і навіть понад. Маємо вірити. Якщо віра стає слабшою, то, за можливості, варто взяти паузу, перепочити і на завтра вірити ще дужче. 

***

Куратор мистецьких проєктів із Польщі розказує, як подивувася з того, що українські митці та мисткині у Польщі майже всі носять на зап’ястках жовто-блакитні стрічки чи браслети. Каже: “Якби хтось у Польщі обмотався польським прапором, це був би дуже тривожний знак, чи з людиною все окей”. “Але ти розумієш, чому українці це роблять?” — запитую я. “Так, безперечно”, — ствердно киває головою у відповідь. 

Коли я дивлюся на Україну і на всіх нас, українців та українок зараз, я розумію, що за рік найстрашнішої війни нам вдалося зробити щось дуже важливе: ми повернули собі себе і втримали нашу країну. Й зробили це відчайдушно, з надривом, голосно. Усі разом.

Коли в далекому 1999 році я була в Канаді, де три місяці волонтерила у будинку для літніх людей, одна пані із сивим як невагома кульбабка волоссям, дізнавшись, що я з України, здивовано прокоментувала: “Гм! А я думала, ви всі там темношкірі! А у вас є світло? А холодильники?” 

Україну знають як країну сталевих людей

Сьогодні Україну знають не лише через калину, снопи пшениці, гарних дівчат, Чорнобиль і горілку. Україну знають як країну сталевих людей, які руками зупиняють танки, усією нацією збирають десятки мільйонів на зброю для ЗСУ, відстоюють свою свободу і незалежність так відчайдушно й безстрашно, що увесь світ знову і знову завмирає в захопленні. Утім, за гучним словом “Герой” завжди є жива людина з плоті і крові; людина, якій також буває страшно, людина, яка втомлюється, буває злою, зневіреною, не завжди до інших чутливою. Ми, далеко неідеальні українці, не обирали для себе бути героями, але стали ними в очах усього світу. Be brave like Ukraine. Це про нас.

Десь у листопаді 2022 року я мала онлайн-дзвінок зі своєю американською менторкою. У неї було сонячно і ясно, я сиділа в темряві, страхітливо підсвітивши собі обличчя ліхтарем (привіт, графіки відключень від YASNO!). Менторка запитала мене “Як ти? Як узагалі життя в Києві у війну?” І акуратно уточнила, чи є в магазинах продукти, і чи люди не стоять в чергах за хлібом. Я усміхнулася, бо згадала, як днями пара у супермаркеті купувала креветки, авокадо і червону рибу. І показала менторці букет квітів, який замовила для мене днями подруга, щоб мене підтримати, мені цей букет доставив кур’єр. Менторка дуже тоді здивувалася. А я емоційно розповідала їй про те, що в багатьох містах України, великих і малих, люди продовжують жити! Готують смачну каву, ресторани запалюють свічки і відкривають свої двері навіть коли немає світла, видавництва створюють і друкують нові книжки, які передзамовляють і купують, бо українці читають навіть у війну. Люди закохуються, одружуються, розлучаються, сваряться і миряться, народжують дітей, беруть песиків із притулку, підливають вдома кактуси і каланхое, розмовляють із незнайомцями у чергах і просто на вулиці, довше обіймаються. Великі і малі міста продовжують жити. Навіть під обстрілами. Ми всі живемо, бо хто залишився живий — сьогодні, як ніколи, розуміє і цінність життя, і цінність свободи, і цінність перемоги. 

На мою думку, Україна вже перемогла.

Підручник з історії України достеменно точно й в деталях розкаже про те, скільки спроб було в українців створити незалежну державу: Гетьманщина, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, декларація про відновлення Української держави у червні 1941 року. Поруч із цим завжди маємо: “ліквідована”, “окупована”, “окупована”, “ліквідована”. І так по колу. Ще раз і ще. 

“Територія України є неподільною і недоторканою.” Саме ці слова написані в Акті проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Звідтоді Україна незалежна. Уже 32 роки як вільна і незалежна. І саме її народ, як бачимо, стоїть на стражі цієї незалежності.

Оксана Забужко у своїй книжці “Найдовша подорож” написала про те, що у 2014 році Путін прийшов в Україну не розпочинати війну, а її закінчувати. 

24 лютого 2022 року він геть загубився у своїх фантазіях, і прийшов “брати Київ за три дні”. Як добре, що він помилився в своїх розрахунках. Як добре, що він нічого насправді не знав про українців. Та ми й самі про себе багато не знали.

Десь місяць тому разом із десятирічною донькою Поліною ми їздили до подруги в гості, на вихідні, за місто. Ми чудово провели час разом. Маленька дворічна донька подруги співала для нас “Ой, у лузі червона калина”, чим невимовно зворушила нас усіх до сліз. А в один із днів Поліна стала біля дошки, розписала тези, намалювала крейдочкою тризуб і провела для нас усіх, і дорослих, і малих, урок патріотичного виховання. “Україна незалежна держава” — тицяла вона указкою в дошку, а ми уважно слухали. —“Державними символами України є Державний жовто-блакитний Прапор України, Державний Герб України — тризуб, і також Державний Гімн України”. 

А потім ми усі, і дорослі, і малі, разом заспівали славень, поклавши руки собі на серця. І то було дуже чесно, дуже природно, і дуже зворушливо. І коли я дивлюся на це, то розумію: Україна вже перемогла. 

віримо у Велику Перемогу

Коли я дивлюся на маленьких дітей, які розмовляють українською, виструнчуються, коли співають гімн України, носять жовто-блакитні стрічки, гордо кажуть: “Я — українка!”, коли я дивлюся на усіх нас, і тих, хто за кордоном, і тих, хто в Україні — виходить на численні мітинги, плете сітки, пише важливі листи, перекладає новини всіма мовами, збирає кошти на пікапи для ЗСУ, сплачує податки, намагається втримати бізнес, я відчуваю: Україна вже перемогла. Уже рік. Рік широкомасштабної найстрашнішої війни, а українцям більше не страшно. Ми продовжуємо висміювати ворога у найсмішніших мемчиках, ми продовжуємо стояти, хоча дуже втомилися і дуже хочеться лягти, скласти лапки. Але ми стоїмо. І віримо у Велику Перемогу. Бо знаємо, що вона неодмінно буде. Бо кожен і кожна із нас щодня робить усе можливе, там, де ми є, аби її наблизити.

Зрештою, я щойно пішла і запитала свою десятирічну доньку: чому Україна переможе? Ось її відповідь: “Тому що по-іншому бути не може! Тому що, як ти казала, правда на нашому боці, тварини та природа на нашому боці! Весь світ на нашому боці!”