А. Шкраб’юк: немирна, неспокійна душа – це вода скаламучена, в якій нічого не можливо побачити

Громадський Простір

Нещодавно в Києві відбувся майстер-клас літургійного співу  від протопсалта Андрія Шкраб’юка. Захід був організований Благодійним Фондом імені Митрополита Андрея Шептицького. Ми розпитали у пана Андрія про його уявлення Простору Миру, продовжуючи новостворену рубрику на Громадському Просторі:

“Оскільки я займаюся традиційною церковною музикою, переважно, дуже давньою традиційною музикою, то я свою відповідь буду базувати на тому моєму досвіді. Святі отці, пустельники і не тільки пустельники говорили, що мирна душа – це така душа, яка немов прозора вода, коли ти бачиш, які там рослини на дні, які рибки плавають. Ти все можеш у цій воді побачити. Натомість немирна, неспокійна душа – це вода скаламучена, в якій нічого не можливо побачити. Як досягається цей стан тихої, умиротвореної води, прозорої, в якій все видно? Прозорої, насамперед, для Бога. Досягається різними, я б сказав би, технічно духовними засобами, тому що людина – це психофізична істота, і у храмі ми займаємося не тільки духовністю, або навіть я сказав би, не скільки духовністю, скільки тілесністю. Те, що ми маємо у храмовому мистецтві, те, що ми маємо у Богослужінні, це дуже тілесні речі. Отже, вся оця давня музика, давні піснеспіви, які можна виконувати у церквах, – це речі, які неймовірно умиротворюють, які підносять духа, але роблять тебе внутрішньо спокійним, які, насамперед, тебе самого показують тобі в істині. Ти бачиш сам себе, який ти є насправді – з гріхами, із немочами. Бачачи себе у правді, ти вже інших не наскільки будеш засуджувати. Отже, це для мене є такою можливістю. І такий досвід мирного простору, я зустрічав не тільки в українських церквах. Для мене таким простором миру є Вірменська церква у Львові, де хор складається з українців, вірмен, людей взагалі мішаного походження, людей  дуже різних, які тим не менше знаходять спільну мову. Половина хору, хоч це Львів, розмовляє російською, але це не становить якоїсь проблеми. Ми всі любимо одне одного і спілкуємося разом в тому хорі.

Таким простором для мене є неймовірний досвід фестивалю давньої музики в Ярославі – таке місто неподалік, 33 кілометри від кордону з Україною, має щороку унікальний фестиваль, де теж збираються люди з цілої Європи, дуже різні, різних переконань, різних поглядів і співають разом Богослужіння. Одна із частин фестивалю – це вечірні й утрені в древній латинській традиції. І це таке враження, що ти можеш річечку свого голосу увілляти в це море, це є доступне, ти можеш доторкнутися до глибини і чутися у ній цілком собою. Це є теж дуже важливий для мене аспект простору миру.

Простір миру досягається  дуже тяжко, тому що часом треба промовчати. Я думаю, найважче завдання у духовному житті – це відрізняти, де є такий момент, коли ми маємо за правду виступити, а виступити за правду означатиме дуже часто з кимсь посваритися, побитися або ж навіть дуже сильно дістати або бути вбитим… Це теж може це означати. І ми всі є свідками того, що це в Україні відбувалось. Коли за правду треба боротися, а коли треба бути тихим, а коли треба, можливо, промовчати навіть, коли ти бачиш явний недолік. Тому що ти розумієш, що, можливо, твоє мовчання дасть більше користі, що твоє намагання комусь щось довести, довести власну рацію приведе тільки до гіршого. Я думаю, що це одне з головних питань того, що ми називаємо духовним життям – вміти це відрізняти – де промовчати, а де сказати, де берегти мирного духа, а де немовби дозволити собі вийти із себе. Я не маю на нього розв’язку, тому що це залежить від особливостей дарів характеру кожної людини, але думаю, що на те й існує в церкві Святий Дух, що Він нам дає можливість відчути це в певний момент”.