В час, коли росіяни вбивають українців, важливою є і українська мова, і українська культура. І чим ти тут можеш долучитися до нашої війни і свого майбутнього? Думай українською, говори українською, ...
В час, коли росіяни вбивають українців, важливою є і українська мова, і українська культура. І чим ти тут можеш долучитися до нашої війни і свого майбутнього? Думай українською, говори українською, споживай якісні українські культурні продукти, дивись українські фільми, читай українські книжки, слухай українську музику, бо якщо ти слухаєш російський реп – ти шмат лайна.
В межах проекту «Моя боротьба за незалежність» Музей Гідності у Львові у співпраці з Навчально-методичним центром освіти записав інтерв’ю з Юрком Вовкогоном- культурним менеджером, куратором багатьох відомих мистецьких фестивалів, поетом, проектним менеджером найбільшої міжнародної організації для розвитку молоді YMCA.
Це була насправді цікава і змістовна розмова із нестандартно мислячим, open-minded співрозмовником. Говорили не лише про культуру, а також про російсько-українську війну, на яку він пішов добровольцем восени 2014року. Про громадсько-політичну діяльність Юрка – учасника усіх попередніх і, за його ж словами, усіх майбутніх українських революцій та воєн. Про сенси і змісти життя, та місце активної і мислячої людини в ньому.
Як ти включився в усі ці громадські і політичні двіжі? З чого і коли для тебе це все почалося? Зі студентських років?
- Напевне ще зі школи, із читання історії України. Я їздив на обласні олімпіади з історії, цікавився історією. А якщо ти цікавишся історією, тоді ти взагалі осмислюєш своє місце в житті. Ти з повагою ставишся до тих, хто був перед тобою і хочеш щоб легше було тим, хто буде після тебе. Це на мою думку базове. А далі на це накладається поточна ситуація, відчуття несправедливості, бажання якогось руху, бажання самому прогресувати. Бажання любові чи якоїсь злоби – це все тимчасове. Основне – це думати над своїм життям і своїм місцем в просторі і часі.
До громадських рухів я долучився, як і багато хто у Львові, завдяки діяльності культового радіо “Ініціатива”. Далі було вбивство Георгія Гонгадзе, акції “Україна без Кучми”,“За правду!”.
У 2001 році 9 березня мене разом з іншими учасниками цих протестів затримала міліція в Києві, і я опинився у Шевченківському райвідділі міліції, де познайомився з найближчими своїми друзями, з якими дотепер товаришую.
Це, можливо, тупо звучить, але нормальні люди інакше не можуть. Коли ти бачиш несправедливість, в тебе виникає почуття сорому. І щоб загасити це почуття, ти мусиш якось усунути цю несправедливість, принаймні хоч щось зробити для цього.
Першими масовими акціями протесту у новітній українській історії була «Революція на граніті», організована тогочасними студентами. І під час акцій «Україна без Кучми» студенти також виступили дуже активною силою. Що насправді дуже символічно, бо саме молоді люди завжди розуміють, що саме їм далі жити у цій країні і їм далі вигрібати. І це правильно та дає надію. Молода людина завжди має самостверджуватися і протестувати. Здається Черчіль казав, що якщо ви в молодості не є революціонером, то в старості є падлюкою.
На акціях протесту “Україна без Кучми” у 2001р.
Якщо згадувати 2001 рік, то це був час, коли ти ходив серед сірих людей, серед «гопнічків» з сємєчками і півасіком в руках і переходив від мєнтів на другу сторону вулиці, бо тебе могли просто взяти і відкопати. Це був кучмівський режим і атмосфера страху. І саме тоді батько української олігархії та корупції тогочасний президент України Леонід Кучма наказує вбити незгодного опозиційного журналіста Георгія Гонґадзе. Георгія викрали і вбили. Згодом у лісі знайшли його тіло, голову не знайшли ще досі…
Цього вже не можна було терпіти. Для розумних освічених людей, для митців, журналістів, викладачів, для усіх, хто звик хоч трохи думати, це було останньою лінією, яку перетнув режим. Не відреагувати на таке означало жити з відчуттям другого сорту. Тоді почалися масові протести. На радіо «Ініціатива», яке було створене з ініціативи мистецького об’єднання “Дзига”, активно висвітлювався процес протестів проти Кучми. Львівське активне середовище одразу включилося в ці події. Гонгадзе був членом студентського братства Львівщини, певний час жив і працював у нашому місті. Учасники «Революції на граніті і молоде покоління, яке підросло за перше десятиліття незалежності, включилися у боротьбу.
Досвід акцій «Україна без Кучми» став підґрунтям для більших протестних акцій 2004 року, які ми називаємо Помаранчева революція.
Була потреба постійного тиску на владу, бо якщо на владу не чинити тиску, то вона не буде виконувати своїх функцій. А пізніше досвід Помаранчевої революції знадобився нам для найбільшого спротиву в сучасній історії України. Мова про події, які ми називаємо Революція Гідності.
Напевне, ще кілька таких революцій і, можливо, у нас щось вийде. А якщо наш народ ще навчиться поміж революціями працювати, а не тільки терпіти-терпіти і вибухати раз на 10 років, коли вже неможливо терпіти, тоді в нас потихеньку йтиме розвиток. Можливо у нас навіть буде краще, ніж в країнах Латинської Америки, які так і зупинилися на варіанті, коли раз на 10 років там відбуваються революції.
На Помаранчевій Революції у 2004р.
В мене в зв’язку з цим наступне питання, яке я часто задаю учасникам Революції Гідності. Чому ми здатні на такий вибух, яким став останній Майдан? На таку вражаючу самоорганізацію. Ми бачимо, що українці можуть зібратися, скинути владу, але чому після цього люди Майдану самі не йдуть до влади? Чому не створюються, умовно кажучи, майданівські партії і політсили? Чому ми наступаємо на ті самі граблі уже двічі?
- Сотні років рабства. Генетична пам’ять. Якщо впродовж сотень років знищувати всіх розумніших, більш впевнених в собі, тих, хто більше хоче волі, більше протестує, то відповідно у підсвідомості закладається, що краще не висовуватися. Якщо людям продовж сотень років розповідають, що вони “другий сорт”, такі собі “смєшные хахленки”, то вони, відповідно, так себе й відчуватимуть. З іншого боку це також відсутність досвіду співпраці, який ми наразі мусимо тяжко наробляти на революціях і, може, весело на фестивалях чи футбольних матчах. Це досвід довіри. І, звісно, це відсутність фінансів. Коли народом сотнями років керують іноземці, то відповідно у людей не накопичується в достатній мірі власного капіталу. А якщо в тебе немає фінансів, ти не можеш забезпечити дітям кращу освіту. Твої діти ще ціле покоління, а може й кілька поколінь будуть думати, як накопичити. Або як вижити. Тому в нас будують триповерхові хати за великими парканами, в яких ніхто не живе. Це наслідок отого столітнього рабства, яке переростає в комплекс меншовартості. Можна провести аналогію із людиною, яка тривалий час була голодною і, зрештою, їй дали поїсти. Вона буде просто їсти, а не писатиме вірші чи наукові праці. Поки що ми живемо в час, коли наше суспільство хоче просто наїстися.
Наша справа, наразі, своїм прикладом вчити гідної поведінки, співпраці, вчити боротися з несправедливістю.
Досвід майданів показує нам, що ситуація потроху змінюється, чи не так? Що постійно збільшується кількість тих, хто не хоче бути рабами. Може таких людей ще замало?
- Тішить, що кількість таких людей постійно зростає. Колись це було 2%, тепер нас уже, мабуть, є цілих 10%.
Чим для тебе стала Революція Гідності? Що найбільше вразило на Майдані?
- Передусім це була якась межа, лінія далі якої вже не можна було терпіти. Не відреагувати на кричуще побиття мєнтами студентів було неможливо. Інакше б ти не зміг почувати себе чоловіком. Це як у твоїй присутності б’ють дівчину. Навіть якщо їх більше і вони сильніші, не вступитися за неї ти не можеш. Бо інакше будеш попущеним до кінця життя.
Майдан для мене почався із побиття студентів беркутівцями на майдані.
Як можеш описати атмосферу Майдану?
- Класна була атмосфера. Я, напевне, за все життя так не насміявся, як на Майдані. Ти відчуваєш, що робиш корисну справу. Відчуваєш себе в історії разом з твоїми друзями. Це як з ельфами проти гоблінів. Реально як “Володарі перстенів”. Ти бачиш, хто поряд з тобою і бачиш, що це найкращі люди. І ти готовий двіжувати в такій компанії. Ти знаєш, що ви стоїте разом за добру справу і це найважливіше. А в такій атмосфері вже можна і відпочивати, і воювати.
Що мене справді вражало на Майдані, це рівень самоорганізації. Це оте, напевно, що не вдалося витравити в українцях за сотні років рабства. Тисячі людей і зовсім немає сміття. Культура поведінки кожного. Ні бійок, ні сварок, жодної розбитої вітрини. Це повага один до одного. Навіть, коли безпритульних з антимайдану до нас спеціально направили, щоб на камери зафіксувати, як майданівці їх виганяють і б’ють, то їх навпаки помили і нагодували. Вони були щасливі, бо перший раз до них хтось поставився, як до людей. На Майдані було розуміння, що раз ти вже тут, то до тебе ставляться, як до рідного.
А нам поки що дуже бракує того, щоб українець до українця ставився, як до рідного.
І коли ми зможемо передати хоча б половину цієї атмосфери для всього суспільства, тоді у нас з’явиться надія. Усі верхні політичні надбудови ми зробимо, це вже справа механіки. Найважче – змінити спосіб мислення людей у голові. Змінити ставлення одне до одного
Восени 2014 ти йдеш добровольцем на війну? Обираєш Добровольчий Український корпус. Чому ти пішов на війну і чому саме у добровольчий підрозділ?
- Я не розумію, як можна не піти на війну? Щоб не жити надалі із почуттям сорому, що ти не пішов. Якщо мене дитина запитає: «Тату, де ти був тоді?», що я їй відповім?
Чому саме в ДУК? Все дуже просто: мій найближчий друг вже раніше пішов на війну і служив саме в цьому підрозділі. У військомат я не йшов, бо знав багато історій від моїх друзів, яких не хотіли брати, коли вони туди прийшли. З декого навіть хабарі пробували вимагати. Мені було так найлегше. І найголовнішою перевагою Добровольчого Корпусу було те, що ти міг одразу йти на війну. А не маринуватися в третій лінії оборони з аватарами і просто марнувати час.
Ми спершу перебували у Пісках, згодом на шахті «Бутівка». Коли ми приїхали на місце, усім видали зброю, хоча коли перед нами хлопці брали Піски, то мали один автомат на 2-3 чоловік. В нас на позиціях була ще радянська зброя часів Другої Світової Війни, навіть кілька кулеметів «Максим» 30-х років.
Що на твою думку було головною причиною початку війни? Звідки взагалі у росіян така ненависть до українців? Чому для Путіна Україна – це своєрідна червона шмата для бика, чи в даному випадку правильніше буде сказати ведмедя? Чому ми так часто були першим об’єктом російської агресії?
- Це ж очевидно. Без України немає Російської імперії. Немає їхнього відчуття себе «велікой дєржавой», а вся їхня імперська пропаганда якраз і побудована на «вєлікой дєржавє», бо що ще може поєднувати бурятів, дагеставців, башкирів та десятки інших народів?
Насправді, у нас зараз звичайна постколоніальна війна, яку веде імперія, що розпадається за збереження своїх втрачених колоній.
А з нашого боку війна насамперед йде за мізки людей, за відчуття вчорашніх рабів себе незалежними, гідними і повносправними людьми.
З їхнього боку ми бачимо пропаганду, яка мусить бути, щоб імперія надалі існувала. Коли народу розказують, що це нічого, що ми живемо у смітті. Давайте ще трошки потерпимо і зрештою станемо найкрутішими на усій земній кулі. Вони так і не можуть пережити розпаду «вєлікого і могучего» Союзу.
В нас вибір зараз дуже простий: або ми вертаємось до колишньої імперії і відчуваємо себе знову другим сортом, або ми стаємо повністю новою модерною нацією, яка нарешті здійснилася і може щось нове показати світу і зайняти своє місце серед рівних незалежних народів.
З побратимами із ДУК Правий Сектор у Пісках.
Як нам боротися із російською присутністю і пропагандою в інформаційному та культурному полі?
- Допомагати своїм. Нічого нового ще не вигадали, нові тільки форми. Все давно вже було придумано людьми, може навіть кращими, ніж ми. По-суті, це все те саме, що було у міжвоєнний період. Діяльність «Просвіт» і взаємопідтримка. Потрібно робити своє у всіх сферах життя і підтримувати один одного. Підтримувати українську культуру, підтримувати людей, які щось роблять українське в культурі. Якісне і добре. Підтримувати людей, які роблять якісні і проукраїнські речі в економіці і усі інші проукраїнські активності.
Чому на твою думку, ми програємо війну в культурно-інформаційному сенсі? Чому молодь у Львові на 7-му році війни поголовно слухає русский репчик?
- Бо менше потрібно рвати на собі вишиванку і розказувати, як ти любиш Україну, а більше працювати і допомагати один одному. На жаль, у нас часто є таке, що коли хтось робить щось добре українське, інші сприймають його лише, як свого конкурента. Має бути взаємопідтримка і бажання віддати частину своїх коштів чи свого часу заради доброї справи.
Ти маєш багато друзів і знайомих серед митців – музикантів, поетів. Мабуть моніториш їхню творчість і загалом українську культуру. Що б ти міг порекомендувати послухати, подивитися, якщо ми говоримо про якісний український продукт?
- Та купа всього! З музики починаючи від вже розкручених «Дахи-Брахи» і Онуки і закінчуючи українським репом. Той самий «Глава 94», «Довгий пес», «Білі горили» з Чернігова, «Птах Юнг» в електроніці. «Гич Оркестр», «Пиріг» і «Лемко блю грас бенд» з наших львівських. Варто просто почати цим цікавитись. Почати з однієї-двох груп і далі саме піде.
Останніми роками спостерігаємо справжній бум українського кіно. Знімають і про війну і на історичну тематику багато. Дивився щось з нових фільмів, можливо якийсь порадиш?
- Про війну я дивився лише «Кіборги». Дуже навіть непогано зроблено, хоч це більше як плакатний продукт, як засіб поширення української справи. Загалом з українських фільмів, які я дивився останнім часом, і які мені сподобалися, це «Дике поле» – той фільм, за який справді не соромно і документальний «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» – це дійсно чудові речі.
Дуже часто в історії було, що такі важливі події, як війни чи революції, різні потрясіння сприяють появі справжніх явищ і культурних вибухів. Чи погодишся з тим, що ми наразі такого явища в українській культурі не спостерігаємо? Є окремі персоналії, твори, але масштабного явища немає. Чи може я помиляюсь?
- Я спостерігаю, не знаю чому ти цього не бачиш. Те саме українське кіно. За останні три роки маємо в цій галузі справжній вибух. Це пов’язано не так із війною, хоч з війною теж, звичайно, але швидше із діяльністю Українського Культурного Фонду. Вперше за історію незалежної України митці можуть взяти у держави гроші на проект і здійснити його. А не коли залишкові гроші загрібають віником у міністерство культури, і вони йдуть на якісь батареї в закинутих будинках культури чи ще невідомо куди.
Вперше ми маємо можливість отримати з державного фонду кошти на культуру. Це дуже нелегко, ти мусиш пройти десятки перевірок, обґрунтувати. Але ти можеш взяти гроші і зробити якусь вартісну річ. Так було із Держкіно, поки його очолював Іллєнко, тепер уже, напевне, цього не буде. Завдяки УКФ в останні роки в Україні виникли, мабуть, сотні цікавих нестандартних проектів.
Це також і стосується розвитку української музики, що можна пов’язати із тими ж квотами.
Я насправді не вважаю, що війна має спричиняти появу якихось мистецьких речей безпосередньо про війну. Так не має бути, бо в основному, це буде кон’юнктура. «Афганские песни о главном», ура-патріотичні бездарні кінострічки і тому подібне. Війна має загострювати в людині почуття. Не обов’язково війна, будь-яке сильне почуття в тобі щось народжує, змушує тебе глибоко осмислювати навколишній світ. Це може бути і війна, і любов, і революція. І радість від життя, і печаль. Основне це те, щоб у тобі був внутрішній простір для того, щоб ти міг це осмислити.
На позиціях у Пісках. 2015р.
Знаю, що ти писав поезії ще з юності. Чи війна стала для тебе стимулом до творення нових віршів?
- Звичайно. На війні в мене нарешті з’явився для цього час. В мене взагалі є два джерела творчості. Це нудьга і дедлайн. А будь-які серйозні історичні події тебе виривають із щоденної рутини, і ти більше відчуваєш себе в історії. Якщо ти сам щось переживаєш, то в тобі виникає бажання передати це іншим.
Про війну я не дуже писав, швидше це було відображенням моїх думок і відчуттів загалом.
***
Ми бігли так швидко, що зупинявся час. І було чутно, як в тиші рвуться серця за мить до влучання. Кулі летіли крізь нас, і крапали соки із дерев, оскільки настала весна.
Ми вгризалися в землю, мовби просились назад, Де бій, як падіння, а біль, наче розпад на бризки. Ми міняли історію, міни міняли ландшафт. І птахи кружляли у небі, не знаючи, де їм сісти.
Залізо зі свистом впивалось у плоть. Тіла викладали химерні малюнки на полі. А зверху на нас уперше дивився Господь. І особисто коригував наші долі.
***
Частини людини липкі від крові. Вислизають з рук, викликають огиду. Ще вчора вони були тобою, Казали: «Фігня то всьо, дай закурити…»
Жалілись на холод, на дощ, на «Гради», На те, що війну цю злили бариги, Що вдома з боргами не мож дати ради, Що танки не йдуть, бо прийшла відлига.
Частини людини лежать на землі. Їх оминають навіть собаки» З ефірів зникають старі позивні. І кілька стволів можна списати…
Юрко на війні. Фото з особистого архіву.Юрко на війні. Фото з особистого архіву.
Зараз ти з колегами реалізовуєш дуже важливий проект – оперу, присвячену Герою України оперному співаку Василеві Сліпаку. Фінансують цей проект сотні звичайних українців і в тому числі Український Культурний фонд. Розкажи детальніше, будь ласка, що це буде.
- Повертаючись до теми вибуху в українській культурі, хочу сказати, що зараз це дуже відчувається в українському театрі і сучасному інтелектуальному мистецтві. В Україні вже з’явилося кілька варіантів сучасної опери, але це дуже широке поле з багатьма незайнятими нішами. Зараз ми творимо Молоду оперу «Ukraine – Terra Incognita», присвячену українському воїнові і солісту паризької опери Василеві Сліпакові, який залишив кар’єру і пішов захищати свою Батьківщину, щоб мати можливість вільно творити на своїй землі. Ми робимо дуже незвичну і нестандартну сучасну оперу, яка в унікальний спосіб поєднає давні українські пісні, симфонічну музику, фрі-джаз, сучасний відео-арт та інноваційні костюми, які трансформуються і стають декораціями.
Сюжет опери складатиметься з п’яти міфів, які перегукуються з тематикою давніх українських пісень – ритуальних, рекрутських, козацьких, чумацьких, колискових, любовних, що сягають корінням сотень років.
У ній також дуже алегоричний сюжет, який кожен може витлумачувати для себе. Одна з ліній це історія про людину, яка виростає і йде захищати свій дім.
Авторкою ідеї є режисерка та співачка Уляна Горбачевська, композиторкою -Марія Олійник.
Співаками і водночас акторами є молоді митці Марко Свіжінський, Денис Іванів, Софія Лешишак, Андріана-Ярослава Саєнко, Катерина Смірнова, Ольга Баландюх, Сергій Бадюк та вже знані Микола Береза (режисер театру ім. Леся Курбаса, виконавець головної ролі у фільмі «Червоний») і Ярослав Федорчук (актор у фільмах «Брама», «Наші Котики»).
В оперу залучений Ukrainian Festival Orchestra. Диригуватиме Тарас Вергун. Імпровізуватимуть барабанщик та перкусіоніст Ігор Гнидин і саксофоніст Михайло Балог.
В опері дуже важливою буде музична імпровізація, бо за задумом кожна постановка не повторюватиметься.
Відео-арт творить VJ group CUBE разом зі сценографом та художником проекту Володимиром Олещуком. Хлопці з цієї групи співпрацюють з Андруховичем, з Карбідо. Костюми розробляє відома дизайнерка Марта Ваххольц.
Команда митців, яка творить молоду оперу “Ukraine-Terra Incognita”, присвячену Василеві Сліпакові.
Сподіваємось, що зробимо цей проект цікавим не лише для українців, а й для глядачів у цілому світі. Надіюсь, що ми зробимо його так, щоб він сподобався Василеві. Мені здається, що важливо не класти бетонні пам’ятники героям і рвати на собі вишиванки, а на наступний день далі красти і брехати, а важливо далі продовжувати справу тих людей, які були перед тобою. І робити так, щоб їм сподобалося. З такою думкою ми робимо цю оперу.
Через карантин команда проекту була змушена відмовитись від участі іноземних митців, перейти в експрес-режим творення та переформатувати прем’єри в залах на відеозапис постановки опери.
На День Незалежності Юрко з командою презентували онлайн першу частину опери «Ukraine – Terra Incognita». На Youtube-сторінці проєкту можна переглянути і послухати три з п’ятьох частин опери – «Міф роду», «Міф дому», «Міф любові».
Повна відеопрем’єра опери-міфу запланована на День захисника України – 14 жовтня 2020 року. Презентація відбудеться онлайн через карантин, а наступного року творці хочуть виступити з оперою на театральних сценах України і світу.
Ти багато років пропрацював у “Дзизі”, з Мареком Іващишиним. Чим на твою думку була Дзига для мистецького життя Львова? А також для громадського і політичного життя міста.
- «Дзиґа» була тим найважливішим, чого завжди бракує. Вона була місцем, де митці могли спілкуватися один з одним, і де народжувалися проекти. Там просто за кавою чи коньяком могли зустрітися поет, художник чи музикант і просто в розмові міг виникнути проект, який інакше не міг би народитися. Це було місце, де постійно виникали якісь нестандартні проекти, яким не було аналогів. Які не були комерційними і не робилися на замовлення бізнесу або ж якихось державних чи політичних структур.
Ідеї та проекти там могли народжуватися просто від радості спілкування. Від того, що одна людина зустріла іншу і могла сказати: “Слухай, давай зробимо. Це класно!”
І все. Якось знаходили ресурси під це, хоча, зазвичай, все це робилося задурно, на ентузіазмі. Не треба було ходити до пузатих дядьків і казати:” Слухай, ми хочемо зробити щось класне”. А дядько послухає і скаже: “Добре, ви робіть, але по центру вліпіть наш великий логотип”.
Марек Іващишин був людиною, яка робила і це важливіше, ніж меценат. Бо меценат просто дає гроші, а він робив.
З Мареком Іващишиним.
Чи зникне після смерті Марека і зміни власників це дзигівське мистецьке середовище? Чи, можливо, воно вже зникло?
- Воно розпорошилося по цілому Львову і зараз дуже бракує такого центру, де могли б перетинатися між собою різні митці. Також культурне життя зараз змінилося загалом. Ухил йде більше в бік проектної діяльності. Не знаю чи правильно так це назвати, але видається, що до мистецьких продуктів зараз ставлення, як до якихось проектів, як до виробництва сандалів. Зробити, взяти гроші, здати чи продати. І взятися за щось наступне. Зробити добре, але це перестає бути сенсом всього твого життя. І ніби робиться загалом усього більше, але менше чогось насправді нестандартного і свіжого. Темп життя зараз дуже швидкий, багато інформації.
Чи можна говорити, що в часі війни культура теж має стати нашою зброєю?
- Вона мала б бути такою зброєю і до війни. Адже, як я вже казав, у нас звичайна антиколоніальна війна вчорашніх рабів за можливість бути собою. Інакше ніж через переформатування мізків цих рабів нічого не зміниться. А для цього потрібна культура і пожива для роздумів. Культура є ґрунтом, на якому виникає національна ідентичність і нікуди від цього не дінешся.
Відеоінтерв’ю з Юрієм можна переглянути на YouTube-сторінці Музею Гідності у Львові: https://bit.ly/3hzHprh
Підготувала наукова співробітниця Музею Гідності Олена Чебелюк.
