Як розбудувати суспільну довіру — думки експертів

   Чому українське суспільство не довіряє державним інститутам? Яким чином травми минулого стають на заваді довірі? Які є шляхи побудови довіри? І як нам використати досвід сусідніх країн і прийняти ...

Додано:
Ivanka Salyga

IMG_6517 – копія
Як розбудувати суспільну довіру — думки експертів

   Чому українське суспільство не довіряє державним інститутам? Яким чином травми минулого стають на заваді довірі? Які є шляхи побудови довіри? І як нам використати досвід сусідніх країн і прийняти історичне минуле, щоб навчитись довіряти один одному і державі? Ці та багато інших питань обговорювали українські та міжнародні експерти під час семінару про суспільну довіру, який був організований Міжнародною асоціацією гуманітаріїв у партнерстві з Аналітичним центром УКУ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” .

  Дводенний науково-практичний семінар почався з лекції знаного експерта в темі — Френсіса Фукуями. Його повний виступ можна побачити тут. Дискусії продовжилися в колі відомих українських науковців та дослідників — Валерії Корабльової, Олександра Пасхавера, Олени Стяжкіної, Євгена Глібовицького, Тетяни Щитцової та багато інших. Детальніше ознайомитися з виступами семінару можна в матеріалах на сайті Аналітичного центру УКУ.

  Під час другого дня організатори об’єднали українських та закордонних дослідників та громадських діячів, щоб уважніше вивчити передумови та перепони довіри до інституцій, держави та церкви. Фінальним акордом стало обговорення можливих шляхів та практик, які могли б стати в нагоді для розбудови довіри та соціальної згуртованості.

  Громадський простір підготував найцікавіші тези, що лунали в залі Київського центру УКУ.

 Довіра до освіти

   У своїй промові Президент Міжнародного фонду досліджень освітньої політики Тарас Фініков процитував висновки дослідження 2016 року про те, як спільнота української вищої школи сприймає спроби реформування системи: «У вищій освіті існує суцільна недовіра між усіма акторами цього процесу: студенти не довіряють викладачам, а викладачі — ще менше студентам. Менеджмент університету не довіряє викладачам, а викладачі дуже підозріло ставляться до менеджменту. Міністерство має великі сумніви в щирості намірів університетів, а університети, у свою чергу, не вірять у спроможність міністерства поважати їх право на їх інституційну автономію». На думку експерта, ця інтегральна оцінка освітніх реалій ускладнюється тим, що в академічному середовищі країни знівельоване саме поняття репутації. «Людина, схоплена за руку як очевидний фальсифікатор чи плагіатор, людина-організатор наукового колективу, який пише за неї всі наукові тексти — усі ці та багато інших прикладів, показаних та доведених на очах у суспільства, не викликають у цього суспільства жодного осуду. Але й очевидно, людина, що приходить у це товариство, не відчуватиме жодної довіри до тих, хто складає ядро системи освіти», — каже Фініков.

  Він відзначає кілька інструментів, якими можна висловлювати спротив теперішній освітній системі: «Перше — культивація, підтримка та сприяння створенню структур, у яких є інший рівень довіри. Як от ці нові приватні школи, у яких батьки самі обирають викладачів, беруть участь у створенні програм та приймають рішення про звільнення вчителів, якщо ті їх не влаштовують. Друге — це Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти та Національний науковий фонд. Перша структура має більш-менш чесно проводити все, що пов’язане з акредитацією та певною мірою — боротися з академічною недоброчесністю. Друга — повинна пильнувати, щоби наукові гранти отримували не ті, хто є директорами інститутів, а ті, хто презентували найякіснішу пропозицію.» Третім важливим кроком експерт вважає створення штучних середовищ, які могли би ідентифікувати на третьому, четвертому чи п’ятому освітніх рівнях реальних лідерів та носіїв цінностей, надихнути їх та дати їм якісь інструменти для втілення інновацій у своїх університетах. «Наприклад, існує якийсь проект, який об’єднує низку спільнот, і він формує систему взаємовідносин між учасниками спільнот. У нас існує україно-польський проект “Інноваційний університет і лідерство”, у рамках якого об’єднані 192 представники зі 100 університетів України. Ці люди комунікують, підтримують одне одного та ініціюють якісь нові спільноти. І все це — без трансакційних витрат», — додає Тарас Фініков.

 Довіра до технологій

   Білоруський соціолог Олександр Клімашин, який досліджує захист особистості в епоху інтернет-технологій, підкреслив їх зв’язок з інституціональними динаміками в суспільстві.

  Попри те, що інтернет зробив суспільство більш відкритим, він сприяв тенденції зменшення посередників: «Якщо ми запитаємо молодих людей, вони скажуть, що їм більше не треба слухати викладача, бо вони можуть подивитися лекції на YouTube». На думку Олександра, ці тенденції в освіті свідчать не так про недовіру до інституцій, як про тенденцію, у якій суспільство вже не потребує посередників, щоби задовольняти свої потреби. «Молоді вчені-блогери також більше не прагнуть публікуватися в наукових журналах, бо ті більше не верифікують знання. Замість них — лайки», — аргументує він.

  Водночас, експерт наголошує, що Інтернет не завжди працює так, адже за останніми опитуваннями про довіру до мережі, попри очікування досить високого рівня довіри, він склав усього 47 %. «Приблизно такі ж відсотки пов’язані з довірою до нових технологій. Люди не завжди почуваються з ними комфортно та безпечно, утім, не готові від них відмовлятися», — додав білоруський соціолог.

 Довіра до державної влади

   Попри те, що технології електронного урядування в Україні називають досконалішими та прозорішими навіть за Бундестаг, політологиня Юлія Біденко звернула увагу на те, що доступність та прозорість влади в Інтернеті не призводить до збільшення рівня довіри до неї. «Навіть якщо ми розсунемо рамки сприйняття та звернемо увагу на інші країни, крім нашої, — розповідає експертка, — помітимо що між електронною прозорістю та довірою до влади немає кореляції».

  Ми часто чуємо, що в Україні погані політичні партії, бо вони не відповідають класичним, а також призиви робити їх правильними — на європейський та американський зразок. Але ми бачимо, що по всьому світі, і в Європі зокрема — це дані Євробарометру — довіра до партій падає. Не підвищується ніде. Коливаючись біля 5 % — залежно від політичного циклу та дискурсивних практик, які впроваджуються»- додала політологиня.

  Юлія Біденко наголосила, що відсутність кореляції не має означати, що працювати над електронним урядуванням немає сенсу, утім застерегла від ставлення до нього як до панацеї: «Теза про державу в смартфоні є правильною. Але як науковці ми маємо бути свідомими, що довіра гуртується навколо інших показників, які, зрештою, наближають нас до популізму».

 Довіра до суду

   «У 2013–2014 стався обвал суспільної довіри в Україні до суду. Нижче 5 %. Це катастрофа, повна недовіра. Суспільство крізь медіа побачило прояви свавільності та залежності суддів. Тоді основним чинником була власне суспільна недовіра», - розповів член Вищої ради правосуддя, доктор юридичних наук Андрій Бойко. Виділяючи різні рівні довіри до суду — суспільний, учасників судових процесів і професійної спільноти, він зауважує, що навіть попри тенденцію до зростання, довіра до суду досі не сягнула рівня, який соціологи спостерігали ще до початку Революції Гідності. Ставлячи запитання, чому довіра не сягає до попередніх показників попри процес реформування, експерт відповідає: «Суспільство засумнівалося в тому, що ці процеси реформування були об’єктивними та враховували власне побажання суспільства до суду. Були також сумніви щодо політичного впливу на процес призначень суддівських крісел».

IMG_6509

Андрій Бойко, Юлія Біденко на панельній дискусії “Інституційна довіра”, Київський центр УКУ,                25 травня 2019 р.

 Довіра до церкви

  На думку о. Георгія Коваленка, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, довіра до церкви — це дуже розмите поняття: «Коли людей питають, чи довіряють вони церкві, вони часто чують це запитання як «Чи вірите ви в Бога?». Тобто, не сприймають церкву як інституцію, організацію, ієрархію».

  Біблійний катехит Михайло Шелудько висуває свою версію, що пояснює низькі показники довіри в українському суспільстві: «Ми дійсно найменш довірлива країна через те, що ми найбільш увіруюча». Експерт розповів, як подорожуючи останніми днями країною та спілкуючись із людьми, які голосували на президентських виборах за Зеленського, він запитував їх про їх вибір та очікування.«І 100 % з тих, з ким я спілкувався, — просто вірять. При тому, не цій конкретній людині, а загалом — що буде покращення. Починаючи ще з радянських часів, а може й раніше в Україні ми не довіряємо іншим. Для довіри потрібні раціональні підстави, для віри — ні. Отож, ми й обираємо друге» — виснує Михайло.

  Розмірковуючи про довіру до церкви, Юрій Ліфансе, голова спільноти Святого Егідія в Києві вдається до порівняння: «Сьогодні мені здається, що довіра до неї — це довіра до бюро послуг, яке добре виконує свою роботу. Похорони, вінчання, красиві селфі — і справді, декоративні священики та віряни не підводять владу. Тому й довіра висока, бо очікування низькі».

  На думку Ліфансе, сучасна українська держава не потребує участі церкви й не прагне церкви як автономної, сильної інституції, здатної ставити серйозні запитання та щось вимагати: «В лозунгу «Армія, мова, віра» — віра на третьому місці. Держава виділяє їй таку роль — а церква чомусь із цим погоджується, ба більше — копіює якісь моделі, наприклад, конкуренцію, яка, на мою думку, не мала би бути притаманна церкві. Вона ж призвела до витрати колосальних ресурсів у боротьбі між православними — і ці втрати продовжуються. Корупція — це теж запозичення з державних практик. Скільки в церкві офіційно працевлаштованих людей? Скільки касових апаратів? Я сумніваюся, що прозорість принесе довіру. Ми вже зрозуміли, що прозорість довіри не гарантує».

 «Ба більше, — каже Ліфансе, — прозорість уже перетворилася на фетиш, вимогу, якій усі мають відповідати, хоч жодних зрушень у динаміках довіри вона не приносить. Отож, Юрій Ліфансе виснує, що задля довіри церкві потрібно шукати інший, власний шлях і власну мову.

  У своїй доповіді історик церкви Олег Турій зосередився на історичних чинниках, що вплинули на довіру українців до церкви. Першим чинником він вважає релігійне розмаїття, яке для України — натуральна, природна, історична сформована практика. «Ми не маємо пануючої конфесії, але не маємо і традиційних конфесій, на відміну від Росії та Білорусі. В Україні, попри зусилля кожної влади нав’язувати якісь конкретні кофенсійні моделі, не вдалося це зробити, саме завдяки тому, що з давніх часів тут співіснували різні релігійні традиції. Це деколи викликає та стимулює конфлікти, але разом із тим утворює простір креативності, конкуренції, взаємозбагачення», — стверджує науковець.

  Другий чинник, на думку Турія, зумовлений високим рівнем релігійності: «Той простір співіснування, який утворюється завдяки полірелігійності, спонукає виразно висловлювати свою релігійність». Заперечуючи теорії секулярності, популярної у 70–80 роках на заході, Турій вважає, що вона грунтувалася на уявленні про кризу релігійності. Однак сучасні дослідники, як от Казанова чи Карпов, пов’язують секулярність е з конкретною моделлю державно-церковних відносин, яка характерна для Європи і з кризою саме цієї конкретної моделі.

  Серед чинників, які зумовлюють довіру до церкви, історик церкви виділяє й тоталітарний досвід, зокрема, досвід спротиву державному атеїзму, участь у якому брали не лише греко-католики і православні християни, а й протестанські священики. «Важливим моментом було й те, що для багатьох дисидентів, які самі не були релігійними, захист релігійних свобід став чи не найважливішим чинником, до якого вони апелювали на публічному рівні», — додає він. Водночас, на думку експерта, нас ще довго переслідуватимуть і негативні наслідки державного атеїзму, як от інструменталізація релігії на потреби державної політики.

  Характеризуючи сучасну ситуацію, Олег Турій звертає увагу на два її аспекти: «Зараз ми спостерігаємо як штучну, показову, декоративну релігійність, але, з іншого боку, бачимо, як люди шукають віри, ініціатив, у яких молоді люди глибоко переживають ці пошуки, і навіть знаходять відповіді. І кредит довіри, який люди сьогодні дають церкві, — це наша велика відповідальність. Бо цей кредит довіри — це очікування, яких ми не можемо не задовольнити, бо викличемо розчарування». Утім, питання, чим та як цей кредит довіри наповнити, аби зробити з нього рушій, а не перешкоду для справжньої довіри, Олег Турій залишив відкритим.

IMG_6611

Панельна дискусія “Віра і довіра”, Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

 Шляхи довіри

  Говорячи про недостатню ефективність електронного урядування, доктор економічних наук та професор Андрій Гриценко запропонував натомість проводити регулярні моніторинги рівня довіри до інституцій. «Якщо довіра суттєво знижується, представників влади можна звільняти на підставі втрати довіри. Тоді б вибудова довіри стала актуальною практикою, а владні особи турбувалися б про те, щоби відповідати очікуванням виборців», — пояснює він.

  Соціологиня та координаторка Летючого університету в Мінську Тетяна Водолажська, міркуючи про шляхи до розбудови довіри, стверджує, що продовжувати грунтувати її на ідентичностях їй видається проблемним.

  На думку білоруської експертки, сучасне життя спонукає нас та стверджує в нас ситуативні ідентичності, які ми використовуємо дуже інструментально, жонглюючи ними. Саме через це жонглювання вони перестають бути беззаперечними підставами для довіри. «У перший день конференції казали про зміну парадигми: коли довіра в групі переходить у культуру довіри. І я розумію, що працювати можна по-різному, але інструменти, які працюють на побудову довіри між представниками різних соціальних груп та різними поглядами, мають базуватися на універсальних людських цінностях», — додає Тетяна Водолажська.

  Серед інструментів, завдяки яким ми переставали би боятися інших, сприймати їх як ворожу невідомість та вчилися довіряти не лише на асоціаціях із собою, а й тоді, коли інший відрізняється, експертка пропонує живі бібліотеки чи спільні читання текстів: «На мою думку, ці формати дозволяють різним людям із різними бекграундами, поглядами та спрямуваннями зібратися разом та обміркувати тексти, які відгукаються в них по-різному».

  Журналістка та експертка з вирішення конфліктів Тетяна Калениченко вважає, що культура діалогу не може миттєво постати з культури конфронтації, з якою ми маємо справу. «Йти назустріч та діалогувати буквально не модно. Щоби досягнути успіху, щоби вижити — значно ефективніше конкурувати, подавляти, демонструвати авторитет. Натомість здатність до діалогу розцінюється як слабкість», — зауважує експертка. Виходячи з цих позицій, — наголошує Тетяна Калениченко — медіатори та фасилітатори конфліктів сприймаються як щось, що лише ускладнює вирішення питання. Розповідаючи про свій досвід фасилітації конфліктів на рівні парламенту, експертка зауважує, що попри акцент на регуляції конфліктів, в учасників навіть не було бажання почути іншу точку зору. «Очевидно, це не був діалоговий простір, бо основними вимогами до справжнього діалогу є участь і запит. Але з цим найбільша проблема — люди мають хотіти проговорити проблему, навіть не обмінятися поглядами, а вслухатися в потреби одне одного», — додає вона.

 Автор матеріалу: Катерина Глущенко, 

 


Тематика публікації:                

Останні публікації цього розділу:

Як мають бути побудовані процеси управління персоналом

Гурт "YUKO": через пісні ми показуємо, що про домашнє насилля варто говорити

Фото для виставки "Освіта дорослих у переломні часи: німецько-український досвід"

Координаційний офіс безпеки в м. Татарбунари посилює співпрацю з поліцією

4 райони замість 13: експерти презентували новий варіант районного поділу Закарпатської області

100 років Українській Революції. Як відзначаємо? Волинь.