Пам’ять про війну. Як в Україні зберігають історії постраждалих людей

До річниці початку повномасштабної війни в Україні залишилося всього нічого. Рік, який українці проживали не календарними днями, а трагедіями, що чергувалися з митями радості. За короткий проміжок кожен зі сорока мільйонів жителів країни прожив свою особисту втрату. Багато чого змогли зафіксувати журналісти, які працювали на місцях розгортання подій, і більшість з цих матеріалів вже увійшло в історію. Але там, де не було преси, документаторами стали мирні люди.

Зараз активно йдуть розмови про збереження пам’яті й прожитого досвіду українським народом у час війни на міжнародному рівні. Якщо західна Європа схиляється при цьому до вплетення у пам’ять концепції цінності миру, то Україна дещо трансформує бачення. Народ усвідомлює щоденну високу ціну, яку доводиться платити за збереження своєї суб’єктності та не готовий розмінюватися на припинення бойових дій, ціною власної землі. Мир у такому випадку можливий тільки за умови справедливого покарання причетних до ведення бойових дій та колективної відповідальності всього російського народу. У цьому процесі належне вшанування втрат, які зазнало українське суспільство, слугуватиме підтримкою для одужання нації.

Над збереженням пам’яті ще з 2014 року працює Івано-Франківська обласна організація “Молода Просвіта”. Цю роботу продовжили й після початку повномасштабної війни. Команда організації відвідує села і міста, де живуть люди, яким довелося після 24 лютого 2022 року, залишити власні домівки, та фіксує їх розповіді про пережите. Лише за два місяці таких поїздок, вони відвідали 30 прихистків і записали близько півсотні свідчень. 

“Ми розгорнули роботу у регіоні, де не ведуться бойові дії і приймаємо людей, переміщених з областей, що регулярно обстрілює чи тимчасово окупувала Росія. Тут вони поступово оговтуються від побачених наслідків агресії ворога і деколи самі шукають тих, хто готовий їх вислухати. Те, що прожили українці, вже є новою частиною історії Європи, яку треба зберегти. Наша робота зараз про шану і пам’ять всьому, що було і вже у нас забрали”, – розповідає керівниця “Молодої Просвіти” Євгенія Бардяк.

Записані свідчення команда опрацьовує та підбирає нові форми, щоб переповідати їх далі. Так вже в Україні створено виставку портретів та історій людей “Втрачений дім”. Це 22 реальні розповіді мешканців тих областей, куди заходили російські війська та розгортали бойові дії. Усі історії людей, які записали активісти, торкають пережитим.

Зараз “Молода Просвіта” напрацює над створенням графічної новели на основі реальних подій, яких зазнали українці. Згодом створені культурно-освітні продукти буде презентовано у деяких країнах Європи. Але ще до того, як команда вирушить закордон, декілька розповідей від людей можна прочитати уже. 

Одеса

Хто ж не мріє жити біля моря? Напевно той, хто бачив, як з бойових кораблів на його дім запускають ракети.

Залугіна Людмила мешкала у портовому південному місті Одеса й теж не планувала виїжджати, бо своя квартира, стабільність і поряд злюблена велика вода. Та й дочка має тяжку хворобу, а морське повітря допомагає зі самопочуттям.

Сім’я любила у вільний час ходити до моря годувати лебедів. Поряд замінований пляж, але на пристань можна виходити. Так жінка з дитиною і собакою часто тут бували, поки одного разу не потрапили під мінометний обстріл.

Було спершу все тихо, сім’я прийшла на звичне місце, фотографувалися на фоні морської гладі, аж раптом почули свист снаряда.

“Ми втрьох потрапили під цей обстріл. Напевно, десь кілометр, може трохи менше, повзли на животі. У дитини стрес, я їй кричу: “Головне, щоб ти не підіймалась. Опусти голову вниз і повзи за мною”. Повзли до того часу, коли вже можна було встати і сховатися у приміщенні”, – переповідає Людмила.

Після того випадку жінка зібрала речі й разом з дочкою і улюбленцем виїхали на захід України.

Маріуполь

Про знищене східне місто України ніщо так не може розказати, як повні болю і сліз очі місцевих, яким довелося щомиті рятувати себе від загибелі. Сім’я Володимира Приходька тікала від смерті декілька разів. Сам чоловік був шанованим тренером з плавання, мав своє житло, родину. Жив щасливо і сподівався так дожити віку. Але війна забрала дім, частину родини та й не стало деяких з його вихованців. Про них він майже не говорить, не може. Надто болить. Всі були молоді, спраглі життя.

Та й сам чоловік ледь не загинув зі сім’єю. Спершу від артилерійських обстрілів і бомб, які скидали з літаків, чоловік ховався у школі. Далі переїхали до знайомих, куди ще не долітало. А вже там дізнався, що саме у той навчальний заклад потрапив снаряд. З нового місця теж довелося тікати, коли й туди почали запускати бомби. Нове укриття сім’ї дав рідний брат у невеликому триповерховому будинку недалеко від заводу “Азовсталь”.

“Що скидали літаки на “Азовсталь”, те й падало поруч з нами. Наш дім весь дрижав. Ми бачили, що він скоро розвалиться. Ховалися від вибухів у підвалі, але згодом вирішили вже залишати місто. У мене був велосипед і я під бомбами поїхав до гаража, він був у центрі міста, а звідтіля коли вертався, проїхати вже неможливо було. Всі будинки розвалені, уламки всюди, скло. Якось добрався, взяв побиту машину і поїхали з Маріуполя”, – розповідає з болем пан Володимир.

Харківська область

Яна Дмитренко – тридцяти п’ятирічна мама чотирьох дітей. На другий день повномасштабної війни її село Довгалівка, що в Ізюмському районі Харківської області, було тимчасово окуповане російськими військовими. Жінка розповідає, що спершу нікого не чіпали, але згодом ввели комендантську годину і мирним людям не дозволяли виходити з власного двору більшу частину доби.

“У селі заглушили мобільний зв’язок, але біля мого будинку ще можна було зловити мережу. Тому російські військові приходили дзвонити до нашого двору, а в кого бачили телефони, одразу забирали”, – пригадує Яна.

Так сім’я у страху прожила два місяці. Вирішили виїжджати, коли почали зникати місцеві. Взяли тільки те, що влізло у дитячі рюкзачки. Все інше залишилося вдома.

Жінка домовилася зі сусідом, заплатила йому і він на старому авто повіз їх в інше окуповане місто, звідки вже мати з дітьми виїхала на підконтрольну Україні територію. Цю дорогу сім’я запам’ятає назавжди. На пів шляху авто потрапило під перехресний обстріл. Водій кермує, а над головами літають снаряди. На щастя, жоден не влучив. У вже тиловому регіоні діти ще два тижні ховалися, коли чули будь-який гул. Чи оговтаються повністю, покаже час.

Зараз Харківська область звільнена від окупації, але сім’я не має куди повертатися: будинок розграбовано, відсутнє електропостачання, мобільний зв’язок, а сам район досі обстрілюють російські ракети.

На жаль, таких особистих історій сьогодні в Україні уже тисячі. Деякі схожі між собою, але кожна болить окремо. Війна досі триває. Люди продовжують втрачати майно, близьких, власне здоров’я та життя. Проте, дуже хочеться вірити, що справедливість настане і винних буде покарано.

Матеріал створений у рамках проєкту “Емпатія. Підтримка. Інтеграція”, який організовує Івано-Франківська обласна організація “Молода Просвіта” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).