Коли люди, тікаючи від війни, шукають житло на Прикарпатті, то найчастіше дивляться в Івано-Франківську, якщо ні, то в Калуші, Коломиї чи інших містах. Не всі хочуть перебиратися у село. А як взагалі ведеться переселенцям у селах? Щоб спробувати зрозуміти, розповімо про життя невеличкого прихистку Miculab у Лисці, що неподалік Івано-Франківська.

Тут

Започаткувала шелтер і тепер його координує — Ольга Олейніченко, яку більшість знають як Оля Тут. Чому Тут? Бо вона тут. Ольга також переселенка. Приїхала з Ясинуватої, Донецької області, ще 2014 року, коли почалася війна.

Після кількох років життя у Франківську перебралася до Лисця. Тут, у селі, прижилася. Має невеличке господарство, розводить кіз. Влилася в середовище. Започаткувала в селі Громадську ініціативу MiжCulturна Лабораторія (Miculab), на базі якої планувала відкрити освітній центр. Вже й орендувала приміщення в самісінькому центрі Лисця, і знайшла викладачів. Та 24 лютого вдруге почалася війна. І зі значно гіршим розмахом, аніж 2014 року. З підтримкою Молодіжної організації СТАН та інших небайдужих людей, в орендованому приміщенні Ольга відкрила прихисток для переселенців. Освітній центр тут також буде, обов’язково. Але навесні 2022 року пріоритетнішим стало прихистити людей, які виїхали подалі від бойових дій.

Одна родина

Прихисток невеликий, здатен вмістити до двадцяти осіб. І двадцять — це вже тісно, бо тут лише три спальні й одна загальна кімната, яка також слугує кухнею. Ця обставина має і переваги. Ольга каже, що прихисток живе, як одна сім’я. Координаторка добре розуміє потреби людей. Знає, кому можна віддати щось зі свого одягу — й підійде, кого з ким познайомити, яку подію порадити в місті, або в Лисці.

Проблеми шелтеру тут  вирішують спільно. “В мене немає від них секретів щодо фінансування, допомоги. — Пояснює Ольга. — Завжди кажу, як є. Якщо виникає проблема, я їх збираю, намагаюся залучати й до вирішення проблем, і щоб вони допомагали в адміністрації: десь перекласти речі, щось прибрати чи розчистити подвір’я. Ми як одна родина: щось собі кублимося, все разом робимо”.

В шелтері поєднуються “зручно” і “незручно”. З одного боку, тут дуже тепла атмосфера. Всі чимось зайняті. Люди не скаржаться, а намагаються облаштувати свій побут якнайкраще. З іншого боку, простір маленький і не вдається розселити всіх так, щоби в одній кімнаті жила тільки одна сім’я “Я намагаюся поселяти їх, — розповідає Ольга, щоб людям було більш-менш комфортно. В першій кімнаті бабуся з онучкою і мама з донькою (кажу, що то “жіноча кімната”. Інша кімната:  “підлітки” (там дві мами, в яких діти підлітки, то вони й подружилися між собою). Є кімната в яку заїхала сім’я”.

Спокій

Бабуся з онучкою — це Людмила Олексіївна та п’ятирічна Марічка. Приїхали зі Слов’янська в березні, коли прихисток Miculab тільки відкрився. Тут вони старожили.  “Є поличка і все, що лежить — то все волонтери привозять. — розповідає Людмила Олексіївна про життя у Лисці. — Гігієну, пасти, щітки. Іграшки дитині дають. Церква давала продуктові набори, коли ми тільки приїхали. І ринок  тут є: молочко домашнє, сметанка, сир. Дитину є чим годувати. Але головне, що тут спокійно. Це дійсно прихисток, це  заспокоює нерви. Тут затишно, а там вибухи, стрілянина. І щоб не травмувати психіку дитини, я вирішила залишитись, поки не втихне. Там зараз страшні бої: авіація, гради, артилерія. Води й світла немає”.

Попри те, що багато людей шукають помешкання в місті, село дає багато переваг. Тут тихіше, тут, згадані вже домашні продукти. У Лисці все поруч: магазини,  поліклініка, дитсадок. Та в останньому зараз теж прихисток і Людмила Олексіївна турбується, що Марічці бракує спілкування з однолітками. Бабуся сподівається, що з вересня сільський дитсадок повернеться в колію і Марічка зможе туди ходити. “Їй треба спілкуватися, і щоб уроки були. — Ділиться Людмила Олексіївна. — У Слов’янську внучка ходила в садочок. Вона знає, що таке заняття, що таке ранки, концерти. От деякі діти кажуть, що не хочуть. А коли Марічка пішла в садок і першого дня я спитала її, чи сподобалось, внучка сказала: “Так, там діток багато!”

Одне тільки, за словами Людмили Олексіївни, що в місті для внучки більше розваг, тому часом вибираються до Франківська. У місті парки, майданчики, гойдалки; ходили й у дитячий розважальний центр.

Winter is coming

Зараз літо, але мешканці шелтеру розуміють, що, може, доведеться залишитись тут зимувати. Приміщення Miculab — офісне. Тут немає гарячої води, достатньо доброї системи опалення. У березні, коли було холодно, користувалися примітивними електричними обігрівачами, але навряд чи таке рішення буде добре для зимових морозів.

Щодо води: працював невеличкий електричний бойлер, але він вийшов з ладу й поки що переселенці перебиваються, як є. “Гріємо чайник і наливаємо у ванночку. — Розповідає Людмила Олексіївна. — Я саджаю внучку в тазик і так купаю. А ми, дорослі, ходимо в душ у музичну школу. Там є кабінка, гаряча вода й нас пускають”. Зараз, коли тепло, то на вулиці облаштували також “літній душ”. Але проблема з опаленням, яке гостро постане вже за кілька місяців, не дає спокою. 

Ольга Олейніченко говорить, що обігрівати приміщення газом не вийде. “Газові конвектори ми просто фінансово не витягнемо — пояснює вона. — тому треба думати про електрику, щоб це було безпечно, економно… Так, як ми опалювали навесні, недобре, бо це було хаотично, постійна пожежна небезпека. Треба закуповувати більш економні електричні обігрівачі й разом з монтажними роботами це може коштувати близько 30 000 гривень”.

Та й на цьому потреби шелтеру далеко не закінчуються. Бракує ліжок, бо люди сплять на матрацах, що на підлозі. Для старших це незручно. Постійно бракує постільної білизни. Потрібно ще багато побутових дрібниць, як, наприклад, настільних ламп для учнів та студентів. 

На щастя, не всі потреби та клопоти в шелтері — це “гасіння пожеж”. Є і дуже позитивний клопіт. Вже зараз Ольга з мешканцями думають про соціальне підприємництво. Це може бути щось, як ліплення вареників чи приготування соусів.

І якщо вже мова зайшла про роботу — лишається потреба дитячого садочка. Ніхто ж не гарантує, що у вересні сільський садок запрацює. Та й до осені ще далеко. “Переселенцям кажуть: “Ідіть працюйте”. — Розповідає координаторка шелтеру, — А якщо чоловік воює, а мама з дітьми тут? Якщо родичів, які б посиділи з дитиною, поруч нема? Ми подумали, що можемо організувати невеличкий простір для дітей. Ще не знаємо, як це має виглядати, але така ідея з’явилася”.

Односельці

Хоч автор і потрапив до прихистку вже в червні, коли багато людей повернулися до Києва чи інших міст, зараз тут найбільше мешканок та мешканців за весь час. Усі кімнати заповнені й троє людей тимчасово живуть у загальній кімнаті (вона ж і кухня).

Тут рух. Хтось навчається, хтось готується до вступу, хтось викладач в університеті й онлайн читає лекцію. Двоє сусідів збирають книжкову полицю, яку шелтер отримав завдяки співпраці СТАНу з Міжнародною неурядовою організацією Save the children.

А завтра — субота. Мешканці прихистку та місцеві селяни збираються до Старої Гути, що в Карпатах. За підтримки СТАНу Ольга орендувала великий автобус, тож буде ретрит у горах, а одночасно й спілкування переселенців та місцевих. Це важливо, бо ж насправді всі вони зараз — єдина Лисецька громада. Звісно, ситуація зміниться і хтось повернеться у свої рідні регіони, але хтось залишиться, як Оля Тут свого часу. Що б не трапилось потім — зараз усі вони односельці — Лисецька громада — й мусять спілкуватися, допомагати одні одним, об’єднуватися заради спільних цілей.