Реєстрація


Володимир Хлепітько: Мрія – це повернутися в Донецьк

"Життя після всіх цих перипетій спростилося. Мрії, які були раніше, перестали бути цікавими. Розумієш, що багато речей є тимчасовими. Це такий вдалий час, щоб зробити переоцінки. Ми навчилися якось з ...

В.Хлепітько
Володимир Хлепітько: Мрія – це повернутися в Донецьк

“Життя після всіх цих перипетій спростилося. Мрії, які були раніше, перестали бути цікавими. Розумієш, що багато речей є тимчасовими. Це такий вдалий час, щоб зробити переоцінки. Ми навчилися якось з нуля, бо всі ці життєві зачіпки залишилися там. Це цікавий досвід, але нікому не бажаю, це однозначно…,” – слова зі щирої та правдивої життєвої історії шахіста Володимира Хлепітька, якою він поділився з Громадським Простором. Переїхавши у Київ, він не розгубився, і завдяки своїй наполегливості та вірі у власні сили, маючи лише одну шахову дошку з фігурами, перетворив улюблене хобі на роботу.

Громадський Простір: Розкажіть про себе – звідки Ви приїхали та чому?

Ми розуміли, що залишатися у депресивних регіонах немає сенсу

Володимир Хлепітько: Мене звати Хлепітько Володимир, я із Макіївки. Переїхав у січні. Ми переїхали в Київ, тому що  тут є навчальний заклад, де навчається моя дівчина, тобто такий же, який був в Донецьку – Комп’ютерна Академія Крок, а також, щоб лікуватися тут. Насправді, непросто було в Києві. Але я думаю,  що в містах, яких спіткало лихо, ще важче. Ми прийняли рішення, що їдемо в Київ. Тоді було більше амбіцій та бажання добитись якоїсь правди, справедливості. Після 11 місяців ми на це все вже дивимося з іронією. Це була така причина переїхати в Київ, але звичайно це не було заплановано, рішення приймалось секундами. І взагалі ми тоді не змогли зробити вибір, оскільки попали під обстріл. Проте ми розуміли, що залишатися у депресивних регіонах немає сенсу, тобто ті, які знаходяться біля зони АТО, тому вирішили їхати у сторону Києва.

Г.П.: Як далі склалась ситуація у Києві?

В.Х.: Був дуже довгий період лікування (потрапив під обстріл в автобусі біля Донецька – авт.). Ми намагалися чогось добитися, отримати хоч якусь компенсацію як жертвам терористичного акту. Знаєте, всі ці ілюзії у людей, що є якісь механізми, але насправді держава просто відмовляє тим же переселенцям, кажучи, що просто немає законів, через які ми повинні вам допомогти. Кажуть: “ми білі та пухнасті, ми добрі, ми вас дуже любимо, ми б хотіли вам допомогти, але немає законів”.

Г.П.: Чи допоміг Вам тоді хоч хтось?

Допоміг тоді депутат Гаврилюк, з яким ми зустрілися в метро

В.Х.: Допоміг тоді депутат Гаврилюк, з яким ми зустрілися в метро. Він допоміг із влаштуванням у лікарню. Це була його особиста ініціатива, він настояв на цьому, і його помічник влаштував мене, щоб я зміг лікуватися. Я за це йому дуже вдячний. Для мене це було несподівано. У принципі, це і була вся допомога від держави. Отримувати статуси чи якусь допомогу… Я був проти цього всього і до цих пір ми нічого не оформлювали.

Г.П.: Тобто, Ви навіть не реєструвалися?

Це дуже принизлива процедура – ти повинен щось комусь доводити

В.Х.: У мене є довідка переселенця. Це була умова, щоб лікуватися в лікарні. Але я не отримував жодної фінансової допомоги. Оскільки, по-перше, це копійки, а по-друге, це дуже принизлива процедура – ти повинен щось комусь доводити. Все це безглуздо.

Г.П.: На вашу думку, чи багато людей відмовляються від цієї допомоги? Можливо, що і статистика щодо кількості переселенців є неточною.

В.Х.: Буває, що людина погоджується, проходить всі ці інстанції, вибиває собі цю допомогу, то в кращому випадку вона отримує 400 гривень у місяць. А сьогодні проїзд в Києві на місяць вартує навіть трішки більше. Не говорячи про те, щоб харчуватися, проживати, одягтися. А всі ці зусилля, які вона використає на оформлення документів … то краще, щоб людина шукала в цей час роботу. Явно, що клімат такий, щоб людина поїхала. В інші райони, де життя простіше, можливо у сільську місцевість…

Г.П.: Але там складно з роботою…

Дуже багато людей намагаються заробити на переселенцях

В.Х.: Так, там велика проблема з тим, що немає роботи. А якщо вона і є, то низькооплачувана. Також дуже багато людей намагаються заробити на переселенцях. Мені теж пропонували. Робота за житло, за їжу… це смішно, такий собі рабовласницький устрій. І пропозиції є, їх не мало. Тому ситуація така. Але є й інша сторона, є багато хороших людей, бізнесменів чи просто небайдужих людей, які в принципі розуміють ситуацію і готові допомогти. Я маю на увазі, що вони готові або дати роботу, або дати якусь можливість.

Г.П.: Що далі відбулося після того, як Ви виписалися з лікарні?

Що у мене було з собою – шахова дошка, фігури, і я пішов шукати роботу

В.Х.: Коли ми виписалися, то я тоді ще нічого не міг робити, оскільки був після операції. Два тижні я лежав у лікарні…але лежати у лікарні, коли разом з тобою ще студентка… Звичайно, там можна було ще залишатися, але я просив лікарів, щоб мене виписали. Фізично стан тоді був, м’яко кажучи, поганий. Трішки ми ще намагалися походити по якихось інстанціях, соціальних службах і всюди отримувала або відписки, або відмовки, чи просто хамство чиновників – з цим теж зустрілися. Були пропозиції, щоб кудись за область переїхати, подалі, а на те, що нам треба було тут вчитися, ніхто навіть не звертав уваги. Що у мене було з собою – шахова дошка, фігури, і я пішов шукати роботу. Пересувати фігурами не складно, у мене є хороший тренерський досвід. Це не було тією діяльністю, якою я займався у Макіївці, але це було моє хобі. Я просто взяв дошку та пішов шукати місце в Києві. Я тоді ще не дуже добре знав Київ, тому поїхав прямо в центр. В інтернеті ми знайшли телефони закладів, і був один заклад, який погодився співпрацювати. Я розпочав там шаховий клуб. Були місяці, коли я сидів без клієнтів, нічого не було. Я тоді писав в інтернеті, спілкувався з людьми та запрошував пограти, поспілкуватися. Через деякий час я знайшов одного бізнесмена, який зацікавився історією та знайшов спосіб допомогти. Тоді у мене вже з’явилися десять шахових наборів. Це був такий стартовий інструмент і плюс вдалося познайомитися з головою Шевченківського району. На одній з телепередач ми зустрілися і він пообіцяв купити годинник для шахів. Він свою обіцянку виконав. Після цього я переїхав в інше кафе, щоб займатися клубом. На сьогоднішній день я ще займаюся дитячим клубом у одній з приватних шкіл.

В.Хлепітько

 Фото – з Facebook сторінки Володимира Хлепітька

Г.П.: Тобто, у Вас є два клуби вже?

Ця гра ще не настільки популярна в Україні… не всі знають позитивні якості цієї гри

В.Х.: Ні, це один клуб. Основна ідея – це клуб для дорослих, але він проходить більше вечорами, після роботи, коли дорослі люди можуть зустрітися, щоб пограти. А дитячі шахи – це більш ранній час. Це все доповнення один одного. Є випадки, коли батьки тренуються, зацікавившись шахами. Я думаю, що ця гра ще не настільки популярна в Україні і, можливо, ще не всі знають позитивні якості цієї гри. Тут більше плюсів ніж мінусів, і це однозначно. Це класне хобі, якому добре навчатися.

Зараз уже є дві роботи, є два напрямки, тому вдалося зняти житло в Києві та більш-менш якісь соціальні потреби задовольняти. Але до цього було важко. Треба було просити у знайомих… Це було складно. Були місяці, коли ми жили на пару тисяч гривень у місяць з харчуванням та з усім. У нас було 14 переїздів у Києві.

Г.П.: Це за який період часу?

У нас було 14 переїздів у Києві… і все твоє життя поміщається в одному рюкзаку

В.Х.: Це за 8 місяців. Це і хостели… і все твоє життя поміщається в одному рюкзаку. Ти ж не можеш їздити з усіма речами, з зимовими, з літніми. Це був такий цікавий досвід. Мабуть ніхто не задумується, як круто, коли у тебе в шафі три сорочки, а не одна в рюкзаку, яку те переодягаєш – сорочка-футболка, футболка-сорочка. Приїжджаєш додому, вдягаєш футболку та переш сорочку. Була така історія. Ця сорочка у мене й досі є. Буде як пам’ять.

Г.П.: Хто Вас найбільше підтримував у такі моменти?

В.Х.: Моя наречена, з якою ми це все пройшли. Таке важке до-сімейне життя.

Г.П.: Удвох все ж таки легше?

Це такий вдалий час, щоб зробити переоцінки

В.Х.: Так, звичайно. Це все не просто, це нерви, переживання того, що буде та як. Також старі друзі, нові друзі. Хтось проявився як друг, а хтось навпаки показав, що не є другом. Це такий вдалий час, щоб зробити переоцінки. Ми навчилися якось з нуля, бо всі ці життєві зачіпки залишилися там, а тут ми почали життя з нуля. Це цікавий досвід, але нікому його не бажаю, це однозначно.

Г.П.: Якщо уявити, що нічого не відбулося,  і Ви  вдома, то чим Ви б займалися?

Не можна всіх засуджувати – “ти залишаєшся, значить ти ватник”

В.Х.: Коли там закрилося те місце, де я працював в Донецьку, я займався тільки своїм хобі – шахами з дітьми. І для мене це був достатній мотиватор, щоб залишатися. Там є школи, і діти не винні в тому, що їхні батьки або “ватники”, або тримаються за майно, за квартири чи за роботу, при чому є люди з спеціальностями, які не можуть виїхати – лікарі, пожежники чи МНСники, дорожні служби. Ось уявіть, що вони виїдуть. Ну виїдуть вони, і що тоді? Ми отримаємо тоді гетто!? У декого батьки, за якими потрібен догляд. Є багато нюансів щодо того, чому люди не виїжджають. І не можна всіх засуджувати – “ти залишаєшся, значить ти ватник”. У кожного є своя причина, щоб залишатися. Це не таке просте питання, як здається багатьом. Також регіон від регіону відрізняється, десь важче проживати, а десь менш безпечно. Є міста, де безпечно, але сказати, що там сильно економічно щось змінилося… Цей регіон дуже депресивний. Там завжди були низькі зарплати, корупція, завжди були шахтарі, які не отримували зарплати. Сказати, що вони отримали щось нове? Все те саме, насправді.

Г.П.: Ви зараз займаєтесь тією справою, якою б і там займалися?

Це хороший момент, коли хобі стає роботою

В.Х.: Мабуть так. Там це було хобі, а тут це переросло в роботу. Це хороший момент, коли хобі стає роботою. Це не просто – робота з дітьми, робота приватним вчителем… Ти приїжджаєш додому втомлений, бо маєш багато їздити. Це не так, що ти сидиш і до тебе прибігають діти. Треба активно багато працювати, але це цікаво, бо це те, що ти любиш. І ти однозначно знайдеш однодумців, тому треба старатися і можливо хобі тоді переросте у вид діяльності. Ну і не треба боятися йти в якісь важкі моменти – на роботу чи то будівельника, ремонтом зайнятися чи ще кудись, не треба сидіти і дивитися в небо. У мене були ситуації, коли я уже займався клубом, але мені прийшлося працювати додатково – вдень я працював, а ввечері їхав у клуб. Треба було щось робити на той момент, щоб їсти, якось десь жити. Хоча не просто у Києві заробити на житло, навіть на те, щоб його зняти. Але якщо ти рухаєшся, то щось десь виходить. Обов’язково, коли люди побачать, що ти щось робиш, то вони захочуть допомогти. Мабуть простіше допомогти тому, хто щось робить, ніж людині, яка просто чекає допомоги та абсолютно неадекватно сприймає ситуацію, в якій вона опинилася.

Г.П.: Які у Вас є плани на майбутнє? Мрії?

Я вірю, що іншого шляху немає  у тої території, окрім як бути українською. Вона і є українська

В.Х.: Мрія – це повернутися в Донецьк. Я жив у Макіївці, а в Донецьку працював. Ці міста дуже близько знаходяться, тому немає різниці. Хочеться повернутися додому, робити те, що робив раніше. Можливо робити щось по-новому. Тобто однозначно, коли там буде українська влада я повернуся. Можливо закінчимо тут навчання, але потім будемо повертатися. Я вірю, що іншого шляху немає  у тієї території, окрім як бути українською. Вона і є українською. Я не розумію цих “Все пропало! Там вже Росія”, бо якщо б Росії було що запропонувати, то вже б запропонували. Їм немає чого запропонувати, тим територіям. Те, що там люди не будуть згодні на те, що їм пропонують, то це однозначно. Треба набратися терпіння і мабуть комунікувати тут, інтелігенції, людям, які хочуть повернутися. Щоб не вийшло так, що коли прийде момент повертатися чи то до влади, чи то в бізнес, то знову прийдуть ті ж самі, і знову у цих територій не буде жодної надії. А щоб прийшли нові функціонери… Має відбутися зміна поколінь на цих територіях, бо там з цим дуже затягнулося. Тому, можливо, ті люди, інтелігенція, яка виїхала, які стали переселенцями, вони повинні займати активну позицію тут, в Києві, в тих містах, де вони є. Може навіть ставити перед собою цілі, задачі повернутися і розвивати цю територію. Можливо, це буде новий досвід, але цим треба займатися, про це треба говорити і можливо вже збирати якісь групи людей, які зможуть зайнятися  тими територіями, коли там буде Україна. Не можемо ж ми знову дзвонити грузинам: “чи є у вас 5-10 чоловіків, які поїдуть на Донбас?” Це смішно, але це сумно.

Г.П.: Багато хто не готовий повернутися…

Треба мотивувати тих, хто хоче повернутися

В.Х.: Не треба ділити тих, хто хоче і хто не хоче повертатися… Треба мотивувати тих, хто хоче повернутися. Дати їм можливість отримати тут освіту, дати їм можливість тут пройти якісь курси, отримати практичний досвід у якихось структурах бізнесу чи влади, але з тією умовою, що вони стануть менеджерами, функціонерами на тих територіях. І це набагато цікавіше, ніж вони тут будуть. Бо я не раз уже зустрічався із бізнесменами, київськими, які дуже щасливі, що приїхали переселенці. Бо інколи переселенці набагато більше мотивовані, ніж місцеві працівники. Тому важливо, щоб не вийшло так, що люди тут осядуть і потім не повернуться. Але насправді не в цьому проблема. Проблема в тому, що люди їдуть транзитами – вони їдуть в Європу, вони їдуть в США. Вони приїжджають сюди та розуміють, що вони тут непотрібні, що вони незатребувані та їдуть далі.

Г.П.: Одна із Ваших мрій – повернутися. А які ще є?

Ті території обов’язково повернуться. Я не люблю казати “будуть звільнені”

В.Х.: Не просто повернутися, а щось робити. Життя після всіх цих перипетій спростилося. Мрії, які були раніше, перестали бути цікавими. Розумієш, що багато речей є тимчасовими. Сьогодні така ситуація, а завтра інша. Тому це бажання є, і я на сто відсотків впевнений, що ті території обов’язково повернуться. Я не люблю казати “будуть звільнені”, бо я не розумію… тоді це війна, це смерті, обстріли, це коли мирне населення гине, тому це не вихід. Треба якимось іншим шляхом. В історії були такі шляхи, вони існують, але тут потрібна і політична воля, і сміливість деяких людей та бажання. Бажання, і це мабуть найперше, щоб повернути ці території в склад України, хоча вони і є в складі України. Куди ж вони вийшли!? Зараз лише дещо тільки починається робитись для цих територій. Пройде час і все стане на своє місце, але важливо, щоб вони не лише вернулися, але й щоб стало краще. Щоб тут в Києві стало краще, а потім і там стало краще. Чи навпаки… Я однозначно не вірю у силовий варіант, не підтримую, і мабуть з цієї причини ніколи не буду брати зброю, бо це не вихід. Не з містами треба воювати, однозначно. І проблема не в Донецьку, а в інших кабінетах, не лише в російських, а й в українських також.

Можливо хотілося б зайнятися якимись історичними моментами тих територій. Ми там про це ніколи не задумувалися. Ми там ніколи не задумувалися про якісь інші питання, бо до цього ще не дійшло у нас. Люди просто ходять на роботу, працюють в шахтах, включають телевізор, вранці знову їдуть в шахту, тобто 70% людей так і живуть. Тому, можливо, і не було тої критичної маси населення, яке могло б щось змінити. Хоча там дуже багато інтелігенції в Донецьку, і залишилося там її багато.. Ми повинні правильні меседжі надіслати і вчителям, і лікарям, і комунальним службам, що коли прийде Україна, то вони не будуть звільнені. Це дуже важливо. Виплатити ті заборгованості, які Україна має перед цими людьми, бо окупація не почалася з російської агресії, окупація почалася, коли перестали платити пенсії, зарплати, коли позакривалися банки… було неможливо розрахуватися карточкою, тобто з цього почалося, а потім вже були російські танки, гради…

Для людей це буде дуже важливий момент, що є план в України

Ми могли мати набагато гіршу ситуацію. Могли отримати ще 1.5 мільйона ворогів України. То завдяки людям, які там залишилися та щось там роблять, ми отримуємо, можливо, не зовсім проукраїнськи настроєних людей, але хоча б вони не стали ворогами. І воюють в основному не Донеччани, воюють росіяни, чеченці, абхази.. і всякі там ватники з Росії .

Для людей це буде дуже важливий момент, що є план в України у випадку, якщо територія буде повернена чи передана потім українській владі.

Г.П.: Ви вірите, що все так станеться?

Якраз в України з’явився шанс на реформи, на зміни

В.Х.: Немає іншого шляху. А у що вірити? Що Росія стане успішною державою? Назвіть мені хоча б один тоталітарний режим, який став успішною державою як Сінгапур, як США, як європейські держави. Це неможливо. Не буде ніяких див там, в тому значенні, що не буде ніякого економічного дива, реформ, воно все так  і буде. А якраз в України з’явився шанс на реформи, на зміни.. І різниця має бути в тому, що у нас живеться не просто трішки краще, а різниця має бути така як зараз між нами та європейцями. Бо коли ми говоримо про три тисячі євро пенсії та 50 євро пенсії, то різниця дуже велика. Про це треба більше говорити, більше цим займатися і вся інтелігенція з Донецька, яка стала киянами, має бути активною, працювати. Хоча багато хто працює не за спеціальністю, але це життя – лікарі зараз займаються випічкою, музиканти викладають плитку. Так зараз відбувається. Проте життя змінюється, і можливо все стане на своє місце. Це процес.

___________________________________

Сторінка у Facebook:  Chess club ‘Wisdom”


Тематика публікації:    

Останні публікації цього розділу:

Ні "поліцейщині" в Україні! Відбулась перша Всеукраїнська акція проти законопроекту 6556

Дані та е-демократія - в контексті України та світу

Надія Бабинська про конкурс молодіжних інновацій U-Inn: інновувати, творити і змінювати свої громади

Уперше Програма IT-освіти для дівчат-підлітків Technovation Challenge відбулась в Україні

Імплементація Національної стратегії у сфері прав людини - що показав громадський моніторинг

Два роки дії Національної стратегії у сфері прав людини: результати моніторингу