Театр зцілює. Він компенсує відкладені бажання жити та творити під час війни

Джокерки та організаторки майстерні форум-театру у Львові, практикині театру пригноблених (ТП) Влада Крижна та Аня На разом із Яною Салаховою, практикинею ТП, головою ГО “Театр змін”, поділилися для ...

305463054_406916581524608_398260532536542934_n

Громадський Простір

Джокерки та організаторки майстерні форум-театру у Львові, практикині театру пригноблених (ТП) Влада Крижна та Аня На разом із Яною Салаховою, практикинею ТП, головою ГО “Театр змін”, поділилися для Громадського Простору своїм досвідом створення першої метафоричної форум-вистави після 24-го лютого та роздумами про доречність театру під час війни.

 

У театрі пригноблених — з його цінностями та методами – змінюються пасивні життєві ролі пересічних людей на активні. Коли вони стикаються з будь-яким пригнобленням: культурним, економічним чи соціальним – таким, яке може походити від державних структур, культурних упереджень суспільства чи навіть близьких людей.

Ця форма сценічного самовираження виникла у середовищі латиноамериканського революційного театрального руху. Бразилець Аугусто Боаль 50 років тому впорядкував і записав ці методи, все життя практикуючи та поширюючи їх по всьому світу.

В Україні перші майстерні одного з методів ТП — форум-театру — відбулись у 2000-х роках. Під час Революції Гідності підтримати протестний рух в Україні за свій кошт приїхали представниці_ки міжнародної спільноти джокерок_ів до великих міст України й створили з місцевими активістками_ами вистави й покази. Під час одного з таких заходів зустрілися Владислава Крижна та Аня На.

 

Про функції театру під час війни 

Влада:

Під час планування нашої травневої майстерні переді мною постало два питання: про що говорити з актор_ками, та що хочуть бачити глядач_ки? 

Тоді мені спала на думку книга Роберта Ліча “Театр: теорія та практика”, яку я нещодавно прочитала. Автор пише, що саме глядач_ка ініціює театральну подію, а не виконавець. Німецький історик та теоретик літератури Ганс Роберт Яусс назвав це “обрієм очікування”. Приходячи зі своїми очікуваннями, глядач_ки читають образи, знаки, символи зі сцени та намагається побудувати свій світ. 

Тож мені необхідно було вирішити, який світ в уяві глядачів я з командою джокерок та рештою учасників хочу і можу побудувати через форум-театр під час війни? Що люди хочуть бачити та що отримати? По-перше, більшість запрошених глядачів та глядачок вже були знайомі з методикою форум-театру, де група грала вистави без розв’язки, таким чином пропонуючи вирішити завдання. По-друге, я розуміла, що певна мізансцена сюжету обов’язково торкатиметься теми війни.

Вистава форум-театру завжди створюється з матеріалу колективного досвіду групи актор_ок. І мені було необхідно знайти гармонійне поєднання потреб актор_ок та “обрію очікування” глядач_ок. На мою думку, нам це вдалося. Бо, глядач_ки багато говорили про те, що вистава і показані ситуації є зараз актуальними для них. Під час війни нікуди не поділися проблеми взаємин, побутові питання, необхідність заробляти гроші, бажання займатися творчістю. Разом із тим, до життя громадян_ки додалися гострі потреби в безпеці фізичного простору та взагалі його наявності, вимоги, здебільшого до чоловіків, брати участь у бойових діях, водночас найбільш вразливі верстви населення гостріше потребують зовнішньої підтримки. 

306210317_1302889527185111_5996132943986902888_n

 

Наша вистава “Справж_НІ?” про людину, яка прагне звичайних речей: любові, безпечного місця проживання, роботи, яка подобається, простору для творчості, щоб рідні були поруч. Але зовнішні обставини, нелюдське обличчя бюрократичної системи та раптова війна просто вибивають ґрунт в неї з під її ніг. Впродовж форуму ми шукали стратегії, які могли б поліпшити життєву ситуацію нашої героїні: як поєднувати творчість та рутинну роботу, будувати діалог з орендодавцями комерційного житла, шукати підтримку,  

Анна:

У театрі пригноблених мене насамперед приваблює глибока віра в унікальність кожного досвіду. Я прийшла в форум-театр з театру вуличного, психологічного, документального, дель арте, постдраматичного. І театр для мене не тільки про проєкти чи сцену, він не про ролі, драматургію та дійових осіб. Театр для мене набагато ширший і зовсім не метафоричний шекспірівський Жак II “Увесь світ театр, і люди в ньому актор_ки”. Театр найчастіше сприймається в моєму оточенні як награвання, маніпуляції з особистою вигодою, і нещирість. Що мав на увазі Шекспір я вже не дізнаюсь. А для мене театр — це бути акторкою щодня. А значить — вирішувати. Бути дієвою, бути відповідальною за свої почуття і бажання, бути щирою — як можливість мати міцний контакт  людьми. І ці речі для мене після 24 лютого не втратили своєї актуальності, а навпаки —  отримали нову силу.

Я стояла в Ірпені у довжелезній черзі на першу електричку для евакуації, не знаючи, чи повернусь у підвал, чи влізу в неї, чи в нас влучить щось, бо все навкруги обстрілювали й через два дні росіяни розбили-таки міст, по якому ми встигли виїхати. Я бачила, як не одну годину поспіль люди під холодним мокрим снігом втішають своїх дітей, бабуся поряд намагалась розтирати підлітка, але він кривився і пручався. «А я не відмовлюсь!” — звернулася я до жінки. І вона без жодної паузи почала обтирати мене і трясти —  щоб хоч якось зігрітись. А ще якась старша жінка брудно лаялася, щоб наша підвальна спільнота чомусь ішла в інший бік платформи, а потім за рускім кораблем.

Сприйняття подій як історії, яка потім стане в пригоді, наприклад, у форум-театрі, або в театрі-газети, або в невидимому, законодавчому, свідковому, документальному театрі — повертає силу, відчуття, якщо не контролю над ситуацією, то позицію не під обставинами, а над ними.

Якщо розглядати театр як процес створення вистави, то де починати відлік? Від моменту, коли оголошується набір групи, від моменту коли група вирішує зробити виставу, чи від моменту коли з’являється така думка і сили на неї? Чи від того моменту коли людина проживає досвід — який потім принесе в групу для спільного збагачення життів одне одного? Я б розглядала театр не як щось штучне, і не як відсторонений від життя процес.

Григорій Сковорода писав: “Мій пане, світ підхожий до театру: аби грати на сцені з успіхом та похвалою, треба взяти собі належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа…” Вихід — грати себе. Війна оголює людську справжність, систему цінностей кожного та кожної: збагатитись на чужому горі чи допомогти, проговорювати некомфортність чи змовчати, захищати себе чи підкорятися, турбуватись про своє фізичне і психологічне здоров’я чи вигоріти, мати друзів у горі чи тільки в радості, підтримувати сім’ю чи не брати за неї відповідальності.

Тому для мене відповідь на запитання чи є місце театру під час війни виглядає достатньо однозначною. Є.

photo_5226920709438160523_y

 

Чи потрібен театр під час війни?

Анна:

Театр пригноблених це не тільки про метод, а й про філософію, цінності. Як й війна, що продовжується і сьогодні — для мене вона про цінності свободи, поваги, рівності, ненасилля. І я не на фронті, бо займалась все життя театром. Моя робота — втілювати й показувати красу цих цінностей україн_кам, які зараз поряд зі мною. Створювати простори, де буде безпечно говорити про свій щасливий, неоднозначний досвід. Про досвід болю, горя. І форум-театр — це не щось відірване від реальності, а навпаки — про реальність. Тому для мене був лише один сумнів. Чи в мене вистачить особистих ресурсів і сил. Але несподівано виявилось, що ця робота додає сил. Бо і я сама змогла від групи отримати підтримку і тепло, відчуття єдності, а це — дуже цінно.

Влада:

Так, за 8 років я вже звикла працювати з темою подолання наслідків війни. Але з 24 лютого війна набула ще більших масштабів та посилила в рази свій негативний вплив. І разом із тим, травматичний синдром у людей. У 2022-му, на відміну від 2014-го, війна торкнулася всіх і кожного в країні. І в мене були сумніви, чи витягнемо ми взагалі дискусії – і група, і аудиторія форуму. Чи взагалі знайдеться хтось, щоб запропонувати реальну інтервенцію? Але мені все вдалося. Мистецтво справді зцілює, дає сили, надію. Воно компенсує відкладені бажання жити та творити в той час, коли з сусідньої держави приходять, щоб все зруйнувати та вбити.  

 

Яно, розкажіть про свій внесок у майстерню та форум-виставу “Справж_НІ?”

Яна:

Свою роль я бачу у підтримці спільноти джокерок. Я усвідомлено вкладала ресурси в її розбудову вже 2 роки. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну я шукала можливості, як нам залишатися одна з одною на зв’язку, ділитися новинами про себе, підтримувати одна одну. Я розуміла, що кожна з нас зараз у різних складних обставинах — досвід окупації, втрати дому, вимушена міграція в іншу країну. Можливість просто поділитися своїм станом, почути, що хтось готова тебе послухати, бути поруч — дуже цінно.

Я ініціювала дискусії з міжнародними практиками, надавала фінансову підтримку ідеям та ініціативам, які з’являлися та головне  — була на зв’язку. Емоційна турбота в межах громади або організації — надважливий ресурс під час війни. Наразі маємо щотижневі чаювання й плануємо восени спільну зустріч, аби нарешті побачитися, повчитися та спланувати майбутнє нашої спільноти для підтримки України зараз.

 

Ви можете відстежувати нові можливості навчання або участі в майстернях — на Фейсбук сторінці або на сайті Театру змін  https://teatrzmin.org.ua/

 

Переглянути повне відео другого показу форум-вистави “Справж_НІ?”: 

Посилання на коротку версію показу і  інтервенцій: https://youtu.be/Kzmvmn-tQns

 

 


Тематика публікації:        

Останні публікації цього розділу:

Олександра Матвійчук: громадяни, які усвідомлюють свою роль — величезна рушійна сила

Юлія Євпак: еліта — завжди актив, вона та, хто рятує країну, коли зле

Волонтер Михайло Шелеп: менші збори в меншому колі людей — ефективніші

Ініціативи Степаня: залучаємо можливості, які дають поштовх діяти та змінювати життя молоді на краще

Команда ГО "Креативний простір Креденц": молодь має бути дотична до відбудови

Інклюзивне мистецтво, польсько-українська співпраця та війна: історія двох організацій