Театр на кордонах: біль можна проживати й полегшувати через естетику мистецтва

Громадський Простір

Як українські партисипативні театри проживають війну — можна дізнатись через теплу щиру розмову, яка відбулася між учасницями/ками плейбек-театру “На Варті” м. Київ, джем-студії з плейбеку, харківськими плейбекерами та шістьма джокерками спільноти театру пригноблених. Зустріч відбулася в рамках фестивалю Театру на Кордонах / Theatre on Borders, який був заснований у 2020-му році, щоби створювати простори мережування для практиків/практикинь різних мистецьких методик задля соціальних змін у суспільстві. До цієї зустрічі фестиваль проходив двічі і лише онлайн.

Плейбек-театр — різновид інтерактивного театру імпровізації, що складається з двох основних комплементарних практик: розповіді глядачами особистих історій на публіку та миттєвої художньої інсценізації акторами цих розповідей у специфічних формах

---

 

Зустріч під час фестивалю Театру на Кордонах / Theatre on Borders

Спільнота плейбек театру налічувала кілька сотень людей в Україні 

Ната Вайнілович, арт-директорка плейбек-театру “На варті”, розповіла про те, якою спільнота була до повномасштабного вторгнення, та яким чином українські плейбекер/ки за кордоном та іноземні колеги допомагають Україні.

“Спільнота плейбек театру налічувала кілька сотень людей в Україні, так було до 24-го [лютого 2022 року]. Звісно, що зараз вони в різних країнах, ми маємо спільний чатик і він нас консолідує. Ми відкрили гуманітарний фонд плейбек-спільноти, буквально 24-го зробили посилання на різних платформах, і наші колеги з усього світу туди донатили. Ми спочатку спрямували гроші на підтримку гуманітарних потреб плейбекерів – квитки, їжа, ліки, хтось захворів із родичів. А потім вже, коли настав час, почали частково фінансувати певні арт-проєкти: перформанси для різних громад, комусь треба оренду залу для репетицій, квитки на фестиваль, вже більше на те, що пов’язане з діяльністю плейбеку”.

Ната зауважила, що не всі плейбек-театри одразу відновили перфоманси.

“Сама спільнота – теж люди, які травмовані війною, тому тут і про власну реабілітацію йдеться зокрема через мистецтво, через те, що ми робимо, бо не всі театри пішли в публічний перформанс одразу. Хтось збирався для себе, щоб якось виживати, бо це дійсно опора, коли ти раз на тиждень ходиш у приємне тобі місце. Колеги з Дніпра теж працюють із переселенцями, їхній проєкт називається «Контакт2U» – дуже багато з ними працює.

У нас за рік було приблизно 15 перформансів. З волонтерами, які готують їжу в неймовірній кількості, ми також працювали. Важко уявити, як вони це роблять… На перформанси приходять різні люди, військові зокрема, з будь-яких міст України, тому ми намагаємося зробити їх такими інклюзивними. Але що війна дала з іншого боку – загострила конфлікт в спільноті. У нас багато колег із сусідньої країни, там цей напрям театру дуже розвинений, і це питання зараз дуже гостре, бо є плейбекери, які категорично проти будь-якої співпраці й контактів з країною-агресором; є плейбекери/ки, які до цього вельми лояльні” – говорить Ната.

Враження та відчуття після повномасштабного вторгнення 

Харківська плейбекерка й акторка театру Ліна Толкачова розповіла про свої враження та відчуття в перші дні повномасштабного вторгнення: «Я була в місті близько тижня, не дуже хотіла їхати. Весь час ми були в контакті з більшістю спільноти. Коли прокинулася 24-го зранку, в нас був чатик саме з людьми, які готувалися до перформансу на тему війни. Вже 24-го лютого і надалі ми з колегою Шабановим (використовує власне прізвище, як ім’я) почали займатися волонтерською роботою. Під час комендантської години було складно жити і грати. Вдень всі волонтерили зазвичай. Тільки у травні ми провели перформанс в укритті, на станції метро Героїв праці.

Лінин земляк Шабанов прийшов у плейбек з розумінням, що для нього найцікавіша роль кондактора (назва ведучого плейбек-театру на професійному сленгу. Кондактор організовує та/чи супроводжує все плейбек-театральне дійство, від вступного до заключного слова). Він згадує перші пережиті емоції на початку російського вторгнення:

“Мало хто відгукувався щодо плейбеку. Я не очікував, що це реально, було мало людей. Я зрозумів, що не вийде, якийсь час не думав про це, хотілося, але думав, що це неможливо”, ‒ розповідає він. “У нас була одна репетиція перед перформансом. Ми грали перформанс в укритті для людей, котрі там жили. Наша половина команди ‒ люди, у яких лише вчора була перша репетиція і частина з них взагалі доти навіть не бачила плейбеку. З погляду високого арту вийшло не досконало. Актори довше думали, ніж зазвичай. Але загалом мене дуже надихнуло! З нашою командою ми зробили п’ять чи шість перформансів. Глядачі першого перформансу майже всі були мешканцями цього сховища, було загалом приблизно 20 цивільних осіб, плюс наші знайомі військові й моя мама”.

Попри вагання щодо виїзду з міста і Ліна, і Шабанов вирішили все таки залишитися жити і творити в Харкові. 

“Персонально для мене важким став напевне той факт, що, по-перше, я з Луганської області... Це подія, яка повторюється в моєму житті, вже пов’язана з травмою. Для мене позиція залишатися в Харкові була принциповою. І це було пов’язано з тим, що мене вивезли у 2014-му році, я не хотіла знов залишити свій дім”, — наголошує Ліна.

Натомість колега Шабанов так коментує: “Для харківської та спільноти загалом найбільша складність це те, що її майже не залишилось. Спочатку я вважав, що нам потрібно просто зараз грати плейбек, бо людям наче буде легше… Адже одна з найголовніших проблем для людей, котрі залишилися в Харкові, це розрив соціальних зв’язків. Дуже багато людей, які доти мали друзів, якусь мережу, а тепер всі поїхали і їм просто нема з ким поділитися своїм досвідом. А плейбек ‒ можливість бути поруч, розказати свою історію, бути почутим. Це дуже важлива штука для людей, тому дуже кортіло хутчіш робити плейбек і це було вельми екстремально. Для мене постало питання так: у Харкові або я робитиму плейбек, або не буде плейбеку. І тому я повернувся, і вже почалася нова частина з утворення нової спільноти”.

Лариса Головко, голова комунікаційного центру «Долоні», м. Запоріжжя, співзасновниця Школи театру пригноблених, згадує, як знову після повномасштабного вторгнення рф поверталися до театру: “Ми тільки-но вилізли з цього підвалу, збиралися просто актори спочатку, вони приводили своїх друзів, переселенців, різних людей, ви розумієте… Запоріжжя – у нас дуже весело.

Лариса Головко з учасник_цями майстерні з форум-театру. Кривий ріг, 2023 р.

І ми почали рухатись… ці перші заняття в нас були не для того, щоб створити якусь виставу або майстерню, просто займалися вправами. Потім запропонували ляльковий театр. Один директор фірми каже: “Я буду свинею”, а хтось інший – “я пацюком”, – тобто ми всі зняли ці маски, оця скутість почала потихеньку йти. І я почала святкувати, коли на четверте заняття можна було згадувати не лише війну”.

Далі учасники почали розповідати історії, створювали своїх персонажів, розуміли, що в кожного з нас є свої риси, хтось чинить тиск, почалися такі питання:

“Ларисо, чому ми не створюємо виставу?” А як я можу створювати виставу з людьми, коли вони приходять і одне в одного питають: “А чого ти не на війні?” Для мене важливо, коли ми вийдемо на виставу, щоб люди були на одному рівні й розуміли тих людей, які до нас прийдуть.”

Кондакторка Ната Вайнілович, арт-директорка плейбек-театру “На варті”, розповіла, якими були перші перфоманси після повномасштабного вторгнення.

“В березні був наш перший міні-перформанс в метро для тих, хто там мешкав. Десь у квітні вже почали збиратися на перформанс, нас запросили сценаристи, які пишуть для телебачення. Вони не можуть ні про що інше писати, тільки війна-війна. А такий контент видавати публічно тільки про війну – це капець, бо людям потрібна альтернатива…”

У червні 2022-го Ната з командою започаткували групу, до якої входять лише переселенці.

“Люди з Маріуполя, з Волновахи, з інших міст, їх було мало, потім багато… менше, більше… дуже сильна була плинність: хтось приїхав на кілька тижнів і поїхав, хтось лишився, – розповідає Ната. – Цікаво спостерігати динаміку історій, як вони змінюються з великого болю про втрачене, коли тобі озвучують на перерві… вони між собою це говорять, що їхнього будинку вже нема, вони бачать його в списках – це такі речі, які були… навіть було цінніше спілкуватися поза заняттями. А потім вже лунали історії про життя в Києві, про пошук роботи, про відвідування театрів, музеїв…”.

А Яну Салахову, голову ГО “Театр змін”, методика театру-газети, з її слів, просто витягла з прірви.

“Я була з сином у Варшаві й не знала, що робити. Усі, хто за кордоном, тримаються за новини – що відбувається, моніторимо все… І якось нам з джокеркою Анею На одночасно спало на думку, що хочемо зробити онлайн двогодинну зустріч раз на тиждень — із різними людьми. Ми просто приносили туди тексти, новини, хто що; тобто ключовий критерій – текст, який когось зараз чимось торкає, якось резонує. Цей досвід допоміг мені зрозуміти, що я можу повертатися й робити театр, і що насправді театр мені повертає себе. Я на театрі почала повертати собі енергію і розуміння, що я можу з цим працювати,” – поділилася Яна.

Голова ГО “Театр змін” Яна Салахова

“До мене приходили люди вже офлайн – українки, які живуть у Варшаві, я з ними теж робила театр-газету, і зробила висновок: біль дуже єднає людей. Біль можна проживати й полегшувати через естетику мистецтва”, – зауважила Яна.

Владислава Крижна, джокерка, співзасновниця Школи театру пригноблених, так описує вплив війни на її участь в театрі:

“Був такий період знецінювання: «Кому воно треба?». Хоча я знала з історії, що під час війни, театр їздив на фронт та у зруйновані міста – це великий шмат культурної роботи. І ще завжди страх: тепер люди змінилися, є багато травматичного досвіду, ми працюватимемо з історіями… А що як люди прийдуть — і всі тільки плакатимуть, розповідатимуть всі ці жахи?.. Моє найбільше відкриття було, що учасники/ці хочуть говорити не тільки про війну, що хочуть бавитися, знімати якось напругу, спілкуватися, що ці потреби життєвого шляху бажань, професій, взаємовідносин, конфлікти – вони нікуди не пішли, всі ці кризи… Звісно, те, як ми обговорюємо, залежить від того, де людина живе: якщо близько до Донецької області, або в окупованій частині, або у Львові – це різне життя, і ми працювали більше з тими, хто в умовно мирних містах.”

Владислава Крижна, джокерка, співзасновниця Школи театру пригноблених

Навіщо робити театр під час війни — цим питанням переймалась також і Тамара Наук, акторка плейбек-театру “На Варті”: 

“Завтра можна померти, і взагалі, зараз треба про безпеку думати, про те, що базові потреби треба реалізовувати, а навіщо тут театр?”

На думку Тамари, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, найважливішим завданням було підтримати зв’язок між людьми.

“Залишитись у контакті, бо в плейбек-театрі колектив має дуже важливе значення. Це люди, які багато часу провели разом, щоб сформуватись як колектив. Це певні зусилля, стосунки, які сформувалися між людьми, досвід. І коли вже вдалося зберегти зв’язки, то можна думати про зовнішню діяльність, про роботу з темою. Нам навіть вдалося зіграти перформанс, а ще, що було важливо, хотілося говорити про мрії, бо ми дуже багато говорили про війну,” – каже Тамара.

“На початку було коло підтримки, мало було театру, потім він повертався поступово. І це було про різдвяні мрії, у нас був перформанс. Цільова група, з якою ми працюємо, це люди з інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень. Дуже багато було потреби в тому, щоб розказувати свої історії”, – згадує Тамара Наук.

Тамара Наук акторка плейбек-театру “На Варті”

Учасниця джем-студії з плейбеку Стефанович Олена розповіла про своє перше знайомство з плейбеком: “Це була якась магія — те, що відбувалося між чотирма акторами на сцені. Вони розуміли одне одного без слів, без поглядів: “о, все, ми знаємо, що робити”. Нема оцього “а що? ти туди?” Я придивилась – може, в них якісь навушники?”, – згадує Олена.

Олена змінювала саме роботу, освоювалась у воєнному житті, коли треба було перейти зі стану “о боже, що відбувається?” до настанови “треба продовжувати жити”. У цьому їй допоміг плейбек-театр, яким вона займається вже пів року.

Про важливість плейбеку для розширення сприйняття говорить і учасник джем-студії з плейбеку Олег Корзо: “Чотири актори слухають одну й ту саму історію і бачать, з одного боку, однаково, а з іншого боку, у кожного свої відтінки, і на одну й ту ж річ можна дивитися під різними кутами, чим більше кутів ти бачиш, тим ширше твій погляд”.

А Ольга Шпиця, учасниця джем-студії з плейбеку, в свою чергу наголошує на важливості імпровізації:

“Зайшло те, що це імпровізація, не треба запам’ятовувати, завчати. Імпровізація вимагає дійсно доволі серйозної емпатії, концентрації, це те, з чим у мене як у людини з Аспергером проблеми. Я ще не знаю, що і як буде далі, дійсно спосіб перемкнутися зі страхіття, котре коїться десь в особистих моментах. Ми граємо чужі життя, а своє я можу поки що відставити. Це насправді дуже заряджає, інколи навіть на цьому заряді можна подолати ще кілька днів. Я бачу можливості так відволікатися, розвинутися, дещо розширити власне сприйняття та позбутись певних комплексів і страхів, яких чимало”.

Кошова Слава, учасниця джем-студії з плейбеку, поділилася важливістю ритуалів зараз:

“Для мене дуже ресурсною штукою є ритуали. Їх можна метафорично переносити на своє життя. І саме джем для мене теж… він збігся із важкими подіями в житті. Приходити на репетицію раз на тиждень стало таким хорошим ритуалом – є за що триматись“.

Підготував Марко Діденко для Громадського Простору