Роман Кабачій: кожен має бути амбасадором правди

Смердючі окупантські чоботи... російське "щі" в трилітровій банці... документи "визволителів", з яких на нас дивляться обличчя тих, хто "знає, як нам краще жити"... елементи зброї... щоденники ...

slider_ГП_2022(127)

Громадський Простір

Смердючі окупантські чоботи… російське “щі” в трилітровій банці… документи “визволителів”, з яких на нас дивляться обличчя тих, хто “знає, як нам краще жити”… елементи зброї… щоденники окупантів… пошкоджена війною ікона… комп’ютерний екран, в якому дірка від кулі… дитячий візочок та предмети побуту в темному підвалі, що відтворює атмосферу гостомельського підвалу, в якому близько 150 людей прожили під час окупації 37 діб під дулами автоматів кадирівців…. 

А ще тут — світлини українсько-американської співпраці та підтримки під час війни…

Що спільного у всіх цих речах? Це елементи виставки, що діє в Національному музеї історії України у Другій світовій війні, під назвою “Україна – розп’яття”.

Кожен з артефактів занурює нас в історію сьогодення, збурює різноманітні емоції,  розповідає про війну іноземцям та українцям. Це перша в країні та світі музейна виставка про російсько-українську війну. На ній представлено 1 776 автентичних експонатів, зібраних по “гарячих слідах” командою Музею на місцях запеклих боїв і в щойно визволених населених пунктах Київщини та Чернігівщини з 3 квітня до 6 травня 2022 р.

Її площа складає близько 900 м2. Автор ідеї та куратор – генеральний директор Музею війни Юрій Савчук. Художник – Антон Логов. Композиційно виставка складається з двох, антагоністичних за своєю суттю, частин – “Орда” та “Україна – Розп’яття”.

Громадський Простір поспілкувався з Романом Кабачієм, істориком, публіцистом, старшим науковим співробітником Національного музею історії України у Другій світовій війні, про важливість таких виставок, культуру пам’яті та про те, що можемо ще робити, аби доносити правду про те, що Україна досвідчує у цій війні. 

Роман Кабачій

Зараз у вас тривають виставки, завдяки яким ми бачимо і життя цивільних, і те, як вони потерпають під час війни, ми бачимо окупантську зброю, інші речі, які належали окупантам — чому зараз це важливо показувати?

експедиції продовжуються

Роман: Це важливо, тому що це по гарячих слідах… Тобто навіть світова преса відкликалася на цю виставку, частини її їздили в різні країни, зокрема, в країни Балтії, в Швецію, частина була при ООН і навіть наш посол в ООН водив політиків і представників інших країн виставкою — бо це відбувається тут і зараз. І це не вигадано. Адже російська пропаганда, як знаємо, говорила і про Бучу, що це постановки, і про Ізюм, що це постановки…  А тут і зараз це збирається і показується.

В музеї наразі представлена Чернігівщина і Київщина на виставці “Україна – Розп’яття”, але експедиції продовжуються. І привозять артефакти з Харківщини, Херсонщини, з північної Донеччини… Фактично, ми готуємося, коли буде відкриватися заново головна експозиція під монументом, що у нас будуть більш повно представлені артефакти цієї війни. 

виставка2

Але це важливо і для нас також?

щоденники тут і зараз — набагато безпосередніші

Роман: Деякі люди, які приходять, особливо з прифронтових чи деокупованих територій, кажуть: “Ми вже на це не можемо дивитися“. Але насправді приходять і дивляться, тому що пам’ять згасає… Іноді ти можеш навіть не вірити в те, що ти бачив чи пережив. Навіть ми робили спільну акцію з Ukraїner, дискусію до Дня журналіста. Богдан Логвиненко сказав, що їдуть на деокуповані території відразу, готуються розпитувати відразу, тому що емоції інші. 

Приміром, як в історії зі щоденником. Херсонська медіаплатформа “Вгору” зробила репортаж про вчительку із Чорнобаївської громади, яка писала щоденник, Ольгу Шевченко (село Благодатне, до 2016 р. Петрівське). Вона їм сказала, що вона не відкривала цей щоденник. Так сталося, що в її дім прилетіла бомба…

Я дізнався про це, через цих журналістів вийшов на цю жінку, оскільки музей збирає щоденники з окупації попрохав, щоб вона своїм щоденником поділилася. Вона думала десь два дні, потім мене набрала, каже: “Я вам віддам, але я його наберу на комп’ютер і перефотографую собі”. Ми і самі перенабираємо ці щоденники, а вона полегшила нам роботу. До речі, вона зробила прикінцевий допис, вже з цього року, вже в спогадах. Тобто було видно, що емоції, які людина переживає конкретно в окупації, зовсім відрізняються від тих, коли людина пише вже на спокійно. Коли в тебе немає доступу до інформації, що ти думаєш про те, чи визволять тебе, чи ні, що ти думаєш, про односельців… Тобто ці щоденники тут і зараз — набагато більш безпосередніші в передачі того духу і власне того, що людина відчуває. 

виставка1

Що інтелектуали, митці, громадські діячі, організації можуть робити, щоб ця культура пам’яті не згасала? Що робити, аби про це (визвольну війну) більше знали, зокрема закордоном?

розповідати правду, де тільки можна

Роман: По-перше, ми маємо усвідомлювати, що закордоном російська нарація дуже часто є сильніша, в деяких країнах домінує. Тому, де би українці не знаходилися, вони мають доносити правдиву інформацію тією мовою, серед населення якої вони знаходяться. Тобто кожен має бути якимось амбасадором цієї правди, а не зашиватися і не закривати очі і казати, наприклад: “Я виїхав з цієї країни, бо вона мене не захистила“. Тому що такі випадки, як от вчора (коментар записаний 6 жовтня – ред.) в селі Гроза, показують, що війна нікуди не ділась, вона триває, вбиває і молоді, і старі життя — всіх без розбору. 

Тому варто навчитися терпіння. Емоції в бік. І розповідати правду, де тільки можна. 

Якщо в людей є артефакти цієї війни — куди їх безпосередньо відносити, аби вони не загубилися, умовно кажучи, на горищі? До місцевих музеїв? Що з такими речами робити?

Роман: Багато музеїв громадить, власне, ці артефакти. Наприклад, мені відомо, що в тому самому Херсоні буде музей окупації. Але наш музей приймає все, оскільки має на це можливості. За кількістю працівників і за територією — це найбільший музей в Україні… Скорше за все, що він змінюватиме свою направленість — на музей, умовно кажучи, 100 років війни за незалежність. Від перших визвольних змагань, через Другу світову війну до теперішньої війни. Тому я, як працівник цього музею, теж закликаю нам нести (артефакти).

тримати якусь російську каску — це одне, а коли експонат промовляє, коли експонат має свою історію, то в цьому його, власне, коефіцієнт корисної дії

Буквально нещодавно приїхав фургон — місцеві жителі на Київщині згромадили речі, збирали ще з цього періоду березня-квітня 2022 року. Тобто ці речі приїхали в нормальній якості, але вони саме з того періоду. Тобто хтось тримав і громадив, але вирішив, що так насправді воно має працювати і працювати як музейна річ.

Тобто тримати якусь російську каску — це одне, а коли експонат промовляє, коли експонат має свою історію, то в цьому його, власне, коефіцієнт корисної дії. Він перетворюється із речі на горищі на річ, яка несе інформацію. 

Як не втомлюватися всім разом працювати на Перемогу?

Роман Кабачій1

те, що ти вмієш робити — те й роби! І не втомлюйся!

Роман: Буквально вчора ми в музеї проводили вечір пам’яті льотчика Джуса (“JUICE”), Андрія Пільщикова. Його мама, Лілія Аверʼянова, яка є викладачкою Харківського національного університету радіоелектроніки, фактично, взялася за те, чим син жив. А він був дипломатом в плані розмов із Америкою про надання нам F-16, він добивався кращих умов роботи для льотчиків, щоб вони не перевтомлювалися, щоб у них, буквально, краща зарплата була тощо. І ось ми бачимо, що людина втратила сина, але не втратила віри в те, що зміни можливі, що людина, яка продовжує жити, може чимось докластись до, власне, спільної справи і Перемоги.

Тобто те, що ти вмієш робити — те й роби!  І не втомлюйся!

 

Спілкувалася — Любов Єремічева


Тематика публікації:        

Останні публікації цього розділу:

"Якщо не працювати з культурою, то є сусідні держави, які б хотіли з нею попрацювати" — Яна Бойцова

Юлія Соловйова: мотивацією має бути бажання жити під синьо-жовтим стягом

Олександра Матвійчук: громадяни, які усвідомлюють свою роль — величезна рушійна сила

Юлія Євпак: еліта — завжди актив, вона та, хто рятує країну, коли зле

Волонтер Михайло Шелеп: менші збори в меншому колі людей — ефективніші

Ініціативи Степаня: залучаємо можливості, які дають поштовх діяти та змінювати життя молоді на краще