Переселенці та львів`яни очима фотографа – чи можливо стерти грані різниці, і чи є вона взагалі?

Громадський Простір

Вікторія Поліщук – журналіст, родом із Поділля, після навчання у Києві 8 років працювала на державному телебаченні в Криму як автор та ведуча україномовних проектів. Після анексії знімає документалістику про нові обличчя Львова, про людей, які переїхали сюди у зв’язку з окупацією півострова та війною на Донбасі. Сьогодні на Львівщині проживає понад 20 тисяч переселенців.

Внутрішньо це все дуже боляче, хоча я розумію, що це цікаво і актуально, розумію, що стільки різних сторін я хотіла б висвітлити.  Я боялася погнатися одразу за всіма зайцями і не відчути, що я сама насправді відчуваю, я просто вирішила йти своїм життям… 

Віка, якби ми зустрілись 5 років тому і я довідалась, що ти якраз недавно переїхала з Криму, я би це потрактувала як переїзд в регіон, який має більше перспектив у культурному плані, ближчий до Європи, а коли це спричинено війною, це починає обростати страхами, стереотипами. З одного боку ти кажеш, що тобі важко про це розповісти, але і людям навколо важко про це спитати. Давай почнемо  розмову з фотовиставки «Обличчя переселенців», яку ти робила і про подію «Фестиваль переселенців». Хто його організував?

Фестиваль організовувала новостворена організація «Кримський дім», вони займаються культурною сферою для переселенців, допомагають вигравати різні гранти творчим переселенцям, проводити виставки. Тоді у вересні це був великий фестиваль, а фотовиставка «Обличчя переселенців» була невеличким відкриттям фестивалю.

Як виникла ідея фотовиставки?

Як тільки я переїхала, я постійно фотографувала різних переселенців, але більшість з них були проти того, щоб ми їх презентували на фотовиставці. Спочатку люди йшли на контакт з пресою, оскільки очікували великої допомоги від корінного населення, від держави, а потім це все скотилось нанівець і більшість людей почали ставитись до журналістів з недовірою – навіщо мені афішувати, що я переселенець, якщо мені від цього тільки гірше, а гуманітарна допомога – це пачка гречки чи зубної пасти. Є страх позиціонувати себе як переселенець, тому більшість людей дозволяли себе фотографувати лише зі спини.

Було багато ідей фотовиставок із Криму, їх, здається, презентували на фестивалі. Це були фотографії окупаційного Криму – щоб ті, хто переїхав могли побачити, які зміни є в інфраструктурі, де які прапори висять, портрети. Ми подумали, що ми можемо зробити як львівські переселенці. У нас виникали запитання, а як дійсно відрізнити де переселенець, а де корінний львів’янин? Українці не так сильно відрізняються один від одного, і навіть кримські татари вже досить асимільовані. Тобто кримські татари дуже часто не схожі на кримських татар. У виставці ми теж хотіли акцентувати, що переселенці це також донеччани, а вони зовсім від нас не відрізняються.

Якщо зробити загальний огляд людей, які взяли участь у фотовиставці – це люди якого віку, чим вони займаються?

Це люди, яких я зустріла завдяки організації Крим SOS. В перший період свого життя у Львові я працювала у організації УВКБ ООН, Агентство ООН у справах біженців, і ми робили опитування переселенців у місцях куди їх тимчасово переселили (на той час ще давали тимчасові помешкання, навіть у готелях). І більшість людей, які були готові відкритись, стали нашими друзями. Більшість з них приходили в Крим SOS на регулярні зустрічі, конференції, і я вже приблизно знала, хто є досить активним і не соромиться того, що він переселенець та готовий взяти участь у фотовиставці. Для двадцяти портретів не стояло такого великого питання. А портрети деяких людей я мала ще до початку роботи над фотовиставкою, бо Крим SOS проводив різні заходи, де я могла фотографувати людей і потім спитати їх дозволу.

Як виникла ідея додати до фотовиставки обличчя львів`ян?

Ідея змішати переселенців з львів`янами у нас виникла у всіх разом, ми не хотіли, щоб ця виставка була скучною, щоб це були лише лиця переселенців. Ми подумали: а якщо поставити знак питання і змішати з переселенцями корінних львів`ян, чи хтось помітить різницю?

Я пригадую, що я не вгадувала, де є хто…

Яка історія серед усіх учасників фотовиставки тебе найбільше вразила, можливо якась успішна?

Більшість цих історій можна назвати успішними, оскільки посмішки на обличчях цих людей вже означають, що вони є успішними. Трагічною для мене була історія одного вірменина, який приїхав сюди з  Донецька, але колись він переїхав в Донецьк з Вірменії, втікаючи від війни 20 років тому. Він став вдруге переселенцем і казав, що йому нічого не страшно, все що йому потрібно у нього є під рукою в чемодані – він ремонтує взуття. А є молодь, яка приїхала і завдяки своїй комунікабельності увійшла у місцеве середовище, є хлопець, який проводить корпоративи. У Донецьку він проводив корпоративи для олігархів, а тут на разі каже, що трошки все інакше (посміхається). Є дівчина стоматолог, яка отримала обладнання завдяки гранту, тепер лікує зуби у Львові, але у неї проблема з документацією – більшість паперів вона залишила у Донецьку. Зараз вона перебуває в Донецьку , поїхала заради цих документів сама і ми не знаємо поки, коли вона повернеться. Вона у фейсбуці недавно написала: «я не уверенна когда я вернусь» та не пояснює з чим це пов`язано.

З успішних є такий кримчак Ламброзо Слава – юрист у КримSOS – він теж сильна духом людина, проходив практику у Вашингтоні , потім повернувся і працював у Криму, а коли все це сталося, то він забрав дружину і сина, переїхав до Львова і тут допомагає усім іншим кримчанам з юридичним вирішенням питань про землю, про шлюби, про дітей… Коли з ним говориш, набираєшся оптимізму і стовідсоткової впевненості, що твій крок був вірним. Залишатись там, просто тримаючись за свою квартиру чи ще щось – це було б тратою свого життя, часу, перспективи, майбутнього для дітей. Я б його ставила у приклад для інших, хто каже «от приїхали тут і забирають робочі місця львів`ян», на справді, він ще сам їх створює.

«Ми лише хотіли ще раз нагадати, що всі ми рідні, і незалежно від обставин – прекрасні. Ще рік тому мені б довелося назвати виставку “Спини переселенців”, адже через негативне ставлення до “нових” у Львові, опускалися руки, сповільнювалось серце. Хай складні обставини мобілізовують всі наші здібності, роблять нас відкритими і прогресивними, і звісно ж, бажаними мешканцями Львова.» – Вікторія Поліщук.

Яким є  Львів для тебе і для людей, які сюди приїхали – що очікували і що отримали?

Я ніде не відчувала себе так вдома як тут. Можливо, не всі можуть зізнатись собі, що «а мені ж то тут краще». Ми з друзями інколи говоримо, що ми маємо за що подякувати обставинам, які  так склались, тому що у нашому житті все стало краще. Просто спочатку не треба було себе зрадити, пройти якісь складнощі, і все компенсувалося. Я думаю, для багатьох було великим відкриттям підтримка самих львів`ян, особливо перших переселенців з Криму –  у транспорті могли почути, що люди з Криму – підходили і їх обіймали і казали, що «ми з вами».  А потім, коли приїжджали люди з донеччини, відчувалось, що вони були духовно зґвалтовані, я б сказала, більш роздратовані переселенці, бо то були вимушені переселенці. Кримчани були якісь свідоміші.

Українці тільки зараз починають відкривати, хто такі кримські татари і пишатись, що мають щось спільного в історії, а раніше ніхто кримським татарам державності не обіцяв, не цікавився їх культурою, вони були ближчі до турецької культури, а зараз татари ближчі до українців.

Наскільки багато людей з тих, які переїхали, хочуть залишатись анонімними?

Це те саме що ми всі, здавалося б, проти агресії Росії, але не кожен готовий одягнути на себе відомі антиросійські слогани. Так, якщо мене запитають, я скажу, що я переселенка, але я не готова скрізь це відстоювати – «дозвольте переселенцям», «відкрийте двері», «ми постраждалі», «ми жертви», або навпаки – «ми розумніші», «приїхали робити країну кращою». 50% мабуть що не готові відкриватись, навіть мої найближчі друзі, які виглядають як татари – не хотіли виставляти свої фото на виставці, вони не хочуть асоціюватися з переселенцями, це слово трошки почало лякати людей.

Люди, які переселились, вони планують залишатись тут чи повертатись?

Ні, ніхто не планує повертатись назад. Таке враження, що країна дала людям такий період вакууму, щоб найсильніші зачепилися, знайшли житло, самі владнали свої проблеми, тоді, можливо пізніше будуть соціальні програми, якесь житло для переселенцям з того ж Донбасу, бо в них справді нічого не залишилось. Кримчани, які переїздили, в більшості розуміли, що в крайньому разі зможуть мати якийсь зиск з власності, яка залишилась у Криму. Тому у кримчан немає такої психологічної травми, але в той же час там набагато глибші процеси відбуваються, особливо в родинному плані. От зараз Крим без світла і я вже уявляю, що говорять про цю ситуацію багато людей з мого минулого, як телекомпанія моя в паніці, люди не можуть дістатись до роботи, хто який з цього робить собі зиск, а хто проклинає. В мене якесь нульове до цього ставлення, я очікувала, що це станеться набагато раніше. Чи ми їм відключимо чи дамо світло – це вже нічого не змінить, настільки вже втрачені можливості співдії з цими людьми.

Чи ти підтримуєш зв`язок із друзями, знайомими чи колегами, які залишились у Криму?

Є лише двоє людей є з якими я підтримую зв`язок з Криму: один музикант , який перейшов у російську армію, тому що він був військовим музикантом при іншому оркестрі, і дівчина, в якої своя пекарня, яка планує іммігрувати в Ізраїль.

Війна відчувається поглядами, ставленням. Мені так цікаво, що в мене були мільйони зв`язків, контактів в моєму телефоні, як в один момент вони всі опустіли. В мене немає зв`язку з ними, хоча в соціальних мережах ми не видаляємо одне одного з друзів, і це навіть не надія, а якийсь шпіонаж, цікавість. Я сама не публікую нічого такого іронічного і коли я бачу, як деякі мої друзі ведуть таку відкриту війну, обзивають одне одного – мені це боляче і я не хочу бути в це замішаною, але спостерігати за цим мені цікаво. Я не належу до тих людей, які скажуть – вимкни телевізор і ти будеш щасливий. Я журналіст і мені цікаво, що говорять обидві сторони.

Автор – Анастасія Войтюк