Реєстрація


Патріоти Луганська любили саме Україну, а не власне місто

Блогерка Олена Луганська про різниці ментальностей Сходу, Півдня і Заходу України. За цією незвичайною жінкою почав слідкувати з моменту її приїзду із Луганська до Херсона. Вразив її прихильний пост ...

olena_1
Патріоти Луганська любили саме Україну, а не власне місто

Блогерка Олена Луганська про різниці ментальностей Сходу, Півдня і Заходу України.

За цією незвичайною жінкою почав слідкувати з моменту її приїзду із Луганська до Херсона. Вразив її прихильний пост про херсонців, до яких я свого часу належав. Потім Олена переїхала до Львова і описувала свої переселенські перипетії вже на галицькій землі. Звести це все докупи було однією з цілей цієї нелегкої розмови.

У себе не вдома

  • Ким ви були у Луганську?

Останнє моє поле діяльності – блогерство. Я була послом Живого Журналу в Луганській області. Коли Ігор Бігдан став директором українського сегменту ЖЖ, він вибрав декількох людей по областях (не у всіх, а найбільш активних), серед них і мене. Я проводила різні заходи, розвивала ЖЖ, вчила людей писати. Також до подій «русской весны» була приватним підприємцем.

  • Як швидко ви прийняли рішення про виїзд?

Я хотіла виїхати із Луганська набагато раніше. Перед цими всіма подіями я три роки про це думала, і весь час щось заважало, не знала куди саме, як власне це зробити… Мала в Луганську нерухомість, це також втримувало, друзі, родина. І коли це все почалося, я зрозуміла, що я таки виїду і при будь-яких умовах – не чекаючи поки щось буде продане чи «налагодиться життя», як ми всі чекали.

  • Тобто виходить, що теза, яка гуляє поміж активістів, освічених людей з Донбасу (приміром луганські журналісти Євген Спірін та Костянтин Скоркін), що війна просто каталізувала бажання виїхати, все ж має підґрунтя? Що вони «втомилися» витягувати рідні міста з багнюки і захланності.

Щодо мене, то я хотіла виїхати із Луганська за особистими мотивами. Я не журналістка, я цьому не вчилася, я блогерка через хобі. Усе, що я могла для Луганщини зробити, я зробила – для розвитку людей, яким я показала нові горизонти. Проте події весни 2014-го показали, що цього всього було замало, щоб змінити кардинально. Щодо інших активних луганців, то так, свою лепту вносили, організовували мітинги, все це було на наших очах, я теж брала в них участь, хоч може не у всіх. Спостерігаючи за цим всім, я розуміла, що люди викладуються, тратять купу свого часу, щоб зорганізувати регіон, бачила, що вони мають бажання від душі це робити.

Втім, переважило те, що я називаю «бесполезность бытия»: наш регіон змінити надзвичайно складно. Це моя думка на базі того, що я бачила на власні очі, і не маю тут жодних реверансів щодо оптимізму чи навпаки песимізму, я реалістка. Це таке нашарування, яке ти ніби й намагаєшся здерти, вже відклеївся краєчок, але цілість до цього часу тримається.

І коли я спостерігаю, як люди в інших регіонах вболівають за той же Крим, маю чимало приятелів звідти, і вони зі мною в тій же тональності оцінюють. «Зараз всі зрозуміють…», «зараз все зміниться…», «от зараз, коли стане важко…», «ось-ось вони зрозуміють, що в Україні було краще…» – справа не в тім, що «в Україні було краще», чи гірше – нема кардинальних ментальних змін. Я два тижні тому була в Сіверодонецьку, спілкувалася там з луганцями, з ровенчанами, і тих великих змін, яких би всі очікували, у відношенні цих людей до України я не побачила. Є окремі випадки, і не те щоб їх було мало, але те, що змінюється, не досить для того, аби змінити підхід у корені.

У вирі загальної паніки

  • Що стало безпосереднім приводом покинути Луганськ? Був на вас якийсь тиск?

Я виїхала тоді, коли стало невимовно важко психологічно. Коли почалися обстріли, я зрозуміла, що буде ще гірше. Виявилося, що з моєї сім’ї лише я реально дивилася на речі, тож мені треба було виїхати першою, щоби якось облаштуватися і підготувати ґрунт для виїзду решти родини. У нас родичів по Україні не було взагалі. Ми виїздили якраз в нікуди і ні до кого.

У «чорних списках» мене не було, за мною ніхто, дякувати Богу, не ганявся і не погрожував, може в мережі були кілька погроз, але це мізер. Щоб я їх боялася, то ні.

olena_5

 

Перед самим від’їздом я стикнулася із дуже неприємною ситуацією: я відчула загрозу власному життю. Не тому що я Олена Луганська, людина проукраїнських поглядів. Був обстріл пригороду Металіст, я намагалася продертися через перекриту дорогу додому до мами, я дуже за неї хвилювалася. Зустрілася із цими бойовиками, мусила відбути з ними розмову, і було мені лячно. У їхніх очах я побачила абсолютний холод, зомбованість, упевненість у тім, що саме вони роблять усе правильно: «Немає такої країни Україна!» Я не стала їм особливо заперечувати, боялася за життя, хоч вони мені говорили в обличчя – виїзди, забудь про Луганськ!

Я пережила цей шок і розуміла, що ситуація лише накручується, люди на емоціях…

  • Це було наприкінці весни 2014 року?

Це було вже наприкінці червня, тоді почали обстрілювати Металіст, де я прижила кілька місяців з мамою, у нас там будинок. Це було важко морально: навколо ходили перелякані люди, котрі несли повну маячню, тут і так тобі зле, а вони тобі переказують маячню з російських каналів ТБ. Я собі думаю, ну звідки у них це? – З телевізора! Розводили паніку про хунту, і я просто виїхала, бо вже не могла серед них знаходитись: повернешся в один бік, скиглять бабушки про «бендеровцев», в другий бік повернешся, ці бояться натовців, головорізів, які «всіх тут переріжуть». І бігають вулицями і передають один одному! Я свою думку висловлювала, мої родичі на мене тисли, щоб я помовкувала…

  • Ці люди вочевидь і дотепер в цьому переконані…?

Я з деякими знайомими надалі спілкуюся, з деякими через когось, з особистих питань. І хочу тут наголосити, що не мала на увазі тупих обмежених людей, а про освічених, які їздили світом, займали якісь посади. Ці люди не були позбавлені можливості пересуватися в просторі – були і у Львові, в Західній Україні, і до Європи їздили. І мене завжди дивувало, як ОЦІ люди могли потім верзти “сни рябої кобили”. Бо коли людина ціле життя провела у себе на городі, це одне, вона окрім як з телевізором ні з ким не спілкувалася.

І от, будь ласка, моя сестра, яка також живе у Львові, поговорила з людиною на певній посаді в «ЛНР», і він каже про Львів «чудове місто», «гарна архітектура»… Тобто ніби дебільні фрази вже й не звучать, але політична традиція вважати, що воно населене бандерівцями. Ми це обговорили, і прийшли до висновку, що там в «ЛНР» на посади потрапили ті люди, які ніби й хотіли добитися чогось у житті, але ходили на других ролях. А тепер частина еліти виїхала, стало менше конкурентів, тож тепер настала їхня година.

Коли тебе позбавили твоєї батьківщини, а ти приїздиш в інше місто і бачиш його все в українських прапорах, то ти береш і плачеш від щастя, що ти це бачиш!

Південь VS Захід

  • Першою вашою зупинкою був Херсон. Чому ви там не залишилися і які маєте спомини про місто і його мешканців?

По-перше, контраст. Коли тебе позбавили твоєї батьківщини, а ти приїздиш в інше місто і бачиш його все в українських прапорах, то ти береш і плачеш від щастя, що ти це бачиш! Люди починають бігати-фотографуватися, насолоджуватися цим моментом. Мені вочевидь таланило, бо я відразу зустрічала людей з проукраїнською орієнтацією, хоч в тому ж Херсоні проросійськи настроєних теж вистачає. Я оселилася в християнському центрі, Херсон мені сподобався і я його згадую. Став для мене тим мостом, куди я змогла вивезти всю сім’ю, подругу, яка досі там живе і працює в банку. Говорить: «Далі не поїду, мені тут комфортно і тепло».

У Херсоні я брала участь у невеликому мітингу, познайомилася із місцевою Самообороною Майдану, з блогеркою Наталкою Блок потоваришувала (вона знімала фільм про жінок-переселенок і я стала однією з його героїнь) ВІДЕО. Я туди обов’язково повернуся погостювати, це місто для мене не минулося абияк, можна навіть сказати віха життя.

Звідти виїхала, знову ж таки, з особистих причин. У Львів поїхала «погостювати» на два тижні і залишилася. Я колись роздумувала над тим, щоби жити у Львові, але не гадала, що це станеться так швидко.

  • Чим вас Львів приваблював як такий?

Чесно сказати, до цієї історії я у Львові ніколи не була! Західна Україна була для мене неосвоєною, я завжди хотіла сюди потрапити, але життєві обставини складалися так, що я туди ніяк не доїздила. Моя сестра їздила до Польщі через Львів, то часто там бувала. Щодо мене, то що називається, була «наслухана», минулоріч була в Чернівцях, у Карпатах. Львів мені видавався таким примарним, неосягненним, що я його «відкладала на потім». Не те що боялася не прижитися тут, а якось його в інший спосіб сприймала, може більш гамірним абощо.

olena_8

Першого ж дня, коли я сюди потрапила і вийшла гуляти, зрозуміла – це моє місто. Зрозуміла, що хочу тут жити. Далі вже пішло за обставинами, я не прискорювала цей процес. Львів як серце, я поки що тут залишаюся російськомовною, але люди з якими винаймаю житло поволі мене вчать української, – гадаю, залишилося небагато. Поки що проміжний варіант – суржик. У Херсоні українська мова не дуже відрізнялася від мови луганських українців, а тут уже і інтонації інші, відразу можна зрозуміти, що людина зі Львова. А що говорити про мене, російськомовну…

  • Якщо говорити про сприйняття того, що ви «з Луганська». Реакції людей?

У Херсоні з цим проблем не було, у Львові є. У Херсоні була, немов вдома в Луганську, «своя в дошку». Херсон і Луганськ дуже схожі, навіть деякі райони схожі, лишень назви різняться. Обидва досить такі індустріалізовані… Проте мою прихильність отримало не місто як місто, а саме херсонці. Мені траплялися досить цікаві люди, після Луганська вони були мені бальзамом на серце. Позитивні і відкриті.  Вільні. У Львові навпаки – сподобалося більше місто. Якщо взяти умовно пустий Херсон і пустий Львів, у Львові я би змогла жити одна. У Херсоні ні, але люди це щось. Можливо, у Львові я не звертала увагу на певні речі, але деякі люди у Львові мене дивували поведінкою. У херсонцях я бачила тих же луганців, тільки чистіших і добріших, правильніших і позитивніших, сильніших і хоробріших. У львів’янах нема тих умовних луганців всередині, це інші люди, хороші, але вони відрізняються від мене. Мені доводилося і доводиться на даний момент не те щоб «підлаштовуватися», я ненавиджу це слово – ніколи в житті не підлаштовувалася, і навіть не компроміс – я звикаю. Вони ближчі до Європи, дещо інша ментальність, ми ж, як не крути, ближчі до Росії і, на жаль, у нас на Донбасі ближча російська ментальність – тому цей колапс і був можливим.

Звикання з Галичиною

Коли я їхала до Львова, то мабуть очікувала чогось більшого. Приїхавши, займалася нерухомістю, влаштувалася працювати ріелтором. Ця робота дозволила знайомитися з регіоном і людьми набагато швидше. До мене як до ріелтора звертаються досі також чимало вихідців зі Сходу, аби я допомогла з контактами при пошуку житла. Я даю, вони потім мені віддзвонюють і розповідають про ціни. Хочуть приміром приїхати до Львова на Різдво, всі хочуть бути у Львові на Різдво, навіть з тих, хто там лишився, хочуть приїхати. Дивуються, а чому ціна на Різдво на житло піднята втричі. Я їм пояснюю: уявіть собі, що Львів це той же Крим у сезон, спробуйте спустити ціну влітку – люди на цьому заробляють гроші.  Плюс від того часу, як я приїхала, ціни на оренду піднялися на третину мінімум. Ціни тримаються незалежно від того, дончанин ти чи одесит. Люди з Донбасу просто гостро реагують: це ви спеціально для нас так ціни підняли! Зі мною поруч жив сусід хлопець з Херсонщини, він тут три роки, то переповідав теж, як важко йде процес вибору житла, торгуються, перебирають.

Було неприємно (я не ображаюся, це почуття не моє), коли почала шукати дещо краще житло і стикнулася з тією проблемою, коли тобі розповідають, як переселенці дико себе поводять – обмальовують стіни, ріжуть меблі, і я на це не знаю що відповісти. Я не можу захистити усіх переселенців, тому що серед них також трапляється лайно. Але Львову власне в цьому сенсі можна сказати повезло: до 80% переселенців тут це досить достойні люди, бо ж 1,5 тис. км для забави, вибачте, не проїдеш. З іншого боку, приїхав ти в «лігво бандерівців», напакостив день-два, а далі що? Не буде в тилу ворога сидіти роками. Приїдуть провокатори, які виклично хамлять, аби зіпсувати думку про Донбас і звалять. Перші переселенці, які приїхали до Львова ще на початку весни (2014), як мені розповідали, їх зустрічали ледве не з хлібом-сіллю. А згодом наїхали такі, які враження підмочили, відтак львів’яни «закрилися».

Реальна людина, яку можна потримати за руку, завжди краще джерело ніж образ, створюваний під картинку

Назагал це досить складний процес, і розбиратися хто кому винний, і хто що кому зробив. Я веду Фейсбук, і відчуваю настрої людей, які живуть у себе вдома і їх ця історія з війною напряму не зачепить. Вони ніколи не переселяться; зі мною дружать, бо їм цікаво читати думки людини, яка переселилась. І я навіть відчуваю якийсь обов’язок описувати, що зі мною відбувається – я жива, не вигадана, і маю такі і такі проблеми (не хочуть здавати квартиру людині з луганською пропискою; о, я вже знайшла квартиру; о, я вже переїхала!). Я пишу, щоб пробивати те, що показує телевізор, щоб ми вчилися думати – віримо ми ТБ чи ні. Реальна людина, яку можна потримати за руку, завжди краще джерело ніж образ, створюваний під картинку.

Думаю, я про це все напишу колись книжку. Хочу, щоб певні речі таки знайшли логічне завершення, бо зараз не все скажеш і не все опишеш у ФБ. Ситуація напружена, не хочеться критикувати владу, все так складно…

У тому, що сталося на Донбасі, винні не лише наші люди.

  • Вина влади у Києві для мене очевидна.

З того, що ліпили і самоорганізовувалися із останніх сил наші активісти, ніщо не було підтримано, їх кинули напризволяще. Кожна людина хоче жити і не хоче боляче вмирати. У кожного були сім’ї, діти. В результаті «злилИся» і роз’їхалися хто куди. Бо в такому місті як Луганськ.., ось пригадала як запросила на власну акцію-фотосушку «Украине с Любовью. Луганск» Сергія Іванова [відомий луганський блогер, зараз мешкає в Києві – Авт.], і я йому сказала: «Тут нічого не може відбутися, це болото». Це було в лютому 2014 року. І я досі в шоці, як з Луганськом це могло статися.

  • Відчуваєте себе переселенкою?

Ні, я вже адаптувалася. Не вважаю себе львів’янкою, це досить по-дурному виглядатиме, але гадаю, що Львів трошки й моє місто також. Я його знайшла на цій планеті, мені тут затишно, добре і тепло. За Львів варто боротися. Говорять, що гордість до малої батьківщини передається з генетичною пам’яттю. Мені щодо Луганська такої пам’яті ніхто не прищепив. Таких сімей було чимало. Я коли спілкуюся із одеситами, бачу, як вони трусяться за своїм містом. Вони її люблять і обожнюють, воюють за неї. Подібно львів’яни, дніпропетровці. Патріоти Луганська любили саме Україну, про Луганськ як місто, де би ти хотів, щоб жили твої внуки, сказало би 10-15%. Воювати за Луганськ? Це просто не закладено. Бо знаєте, деяким (не мені) образливо, коли їм – які виїхали – говорять: ви не захистили Луганськ від Путіна.  А саме ж ці люди були організаторами проукраїнських мітингів! А говорять нерідко люди, які якраз на мітинги в житті не ходили, пощо я маю їм щось доводити?! Окей, ви так вважаєте? Тоді принаймні дозвольте мені ЖИТИ далі. Дозвольте мені насолоджуватися моїм материнством. Думаю завдяки дітям я якусь лепту у розвиток України внесу.

Автор – Роман Кабачій


Тематика публікації:       

Останні публікації цього розділу:

Ні "поліцейщині" в Україні! Відбулась перша Всеукраїнська акція проти законопроекту 6556

Дані та е-демократія - в контексті України та світу

Надія Бабинська про конкурс молодіжних інновацій U-Inn: інновувати, творити і змінювати свої громади

Уперше Програма IT-освіти для дівчат-підлітків Technovation Challenge відбулась в Україні

Імплементація Національної стратегії у сфері прав людини - що показав громадський моніторинг

Два роки дії Національної стратегії у сфері прав людини: результати моніторингу

  • Ксю

    А чим Олена займалась окрiм блогерства? Або до блогерства?

    • Roman Kabachiy

      “Також до подій «русской весны» була приватним підприємцем.”

  • Олена Хвиля

    Цікава стаття і дівчина цікава … небагато таких … російська ментальність роз’їла Донбас … що там казати , але більшості на Донбасі Україна( з її культурою, мовою , душею) не зрозуміла …. І на цю незрозумілість наклалась страшна російська пропаганда – відверта брехня … ось і маємо зараз “народ Донбасса” , якого ніхто не чує , бо звідти доноситься звуки російської зброї..
    Щастя вам, Олено, і дякуємо за Україну !