Олена Суслова: конфлікт може бути не лише руйнівником, але й творцем

Про конфлікти, причини насильства, процеси примирення, миротворення та роль жінки у період війни - в інтерв'ю Громадського Простору із Оленою Сусловою - правозахисницею, ґендерною активісткою, ...

Олена Суслова

Галина Жовтко

Про конфлікти, причини насильства, процеси примирення, миротворення та роль жінки у період війни – в інтерв’ю Громадського Простору із Оленою Сусловою – правозахисницею, ґендерною активісткою, тренеркою, дослідницею з ґендерних питань, трансформації конфліктів та миротворення, головою правління Інформаційно-консультативного жіночого центру.

Що, на Вашу думку, зараз відбувається в Україні? Який “діагноз” можна поставити?

В цілому, ми пожинаємо плоди всього, що недоробили, всього, на що не зважали, не звертали увагу на все, що нам здавалося таким, що воно само розсмокчеться. Всі завдання, які ми для своєї молодої держави за більше як двадцять років Незалежності не виконали – вони вилилися в таке загострення хронічної хвороби, якщо говорити такими термінами.

Але ми маємо пройти цей етап…

Безумовно, і ми вже рухаємося. І дуже важливо для будь-якої “затягнутої хвороби”, ситуації конфлікту, що ми відкрили дуже багато таких “виразок”, які були на тілі нашого суспільства. Так, вони болять, вони нам не дають спокою, але ми над ними маємо працювати, і я рада, що такий момент для нашої країни прийшов.

Які причини конфліктів у суспільстві?

Конфлікт – це абсолютно нормальний стан людини, суспільства, і його не треба боятися, його не треба намагатися уникати. Конфлікт треба зустрічати спокійно, з відкритим обличчям. Чому у нас люди дуже бояться конфлікту? Внаслідок того, що дуже часто не вміють розв’язувати конфліктні ситуації мирним шляхом, вони бояться самого конфлікту і не думають, що конфлікт може бути не лише руйнівником, але й творцем. Окрім того, в будь-якому конфлікті важливо, щоб всі сторони хотіли цей конфлікт розв’язати. Є таке поняття в конфліктології як стиль поведінки конфлікту, і якщо одна сторона як акула за будь-яку ціну хоче лише виграшу і йде для цього на все, то, безумовно, іншій стороні, яка навіть вміє розв’язувати конфлікти мирним шляхом і хоче це зробити, буває це дуже непросто реалізувати. Тому така проблема є, вона накопичується. Люди думають, що конфлікти можуть самі зникнути або зменшитися. Насправді так ніколи не буває. Конфлікт є здатним до самоескалації, до самопідняття, до саморозвитку, і якщо ми не зважаємо на цей конфлікт, то він росте, він з простого, однофакторного набуває більшого обсягу.

На одному зі своїх тренінгів, де нам пощастило бути, Ви розповідали про структурне насильство. Можете пояснити, що це таке?

Дякую, що Ви піднімаєте саме таку тему, тому що, на мій погляд, в аналізі конфліктів, трансформації конфліктів, структурне насильство займає дуже велику частину. Незважаючи на те, що це дуже вагомий фактор, ним дуже часто нехтують, або його не бачать та не розуміють. Що таке структурне насильство? Я порівнюю його з радіацією. Вплив її є дуже негативний, і якщо ми не вміємо її розпізнавати за якимись синдромами, що це радіація, то потім боротися з наслідками буває дуже складно. Те ж саме зі структурним насильством.

Якщо спробувати дати йому визначення, то структурне насильство – це насильство, яке виробляють структури, навіть якщо вони не призначені для того, щоб виробляти насильство. Я наведу кілька прикладів, тоді буде зрозуміліше про що йде мова. Працювати з 9.00 до 18.00 на робочому місці – це є структурна вимога якоїсь організації. Такі вимоги не є придумані для того, щоб комусь було погано, вони просто придумані. Часом люди вважають, що може бути нейтральна структура і нейтральні положення. Водночас, якщо ми з вами подумаємо, кому буде незручна така система… це часто офісна робота, яка не обов’язково має бути з 9.00 до 18.00. Це структура, це структурна вимога, яка робить велике насильство. Для кого насамперед? Для людей із сімейними обов’язками – якщо треба дитину зранку завезти, ввечері забрати, і якщо треба сходити в якийсь медичний заклад, або ще кудись вдень.

Але структурне насильство просякає все наше суспільство, і певні обмеження, які виступають, призводять до того, що зростає пряме насильство, зростає насильство, яке може носити, як ми говоримо, або характер культурного насильства, або характер іншого структурного насильства, що може бути. Тобто культура, а культура це теж структура, коли культура виправдовує насильство, і тут різні синдроми, симптоми, якими ми можемо називати прояви культурного насильства. Один з них це так зване «маніхейство» – це взяте з Біблії визначення, яке говорить про те, що є тільки біле і чорне, що між білим і чорним має бути боротьба.

Коли країна вважає, що вона обрана захистити інших, приходить із САУ, РПГ, “Буратінами” та іншими засобами в іншу країну і говорить, що вона покликана, обрана зробити це, і цим виправдовує насильство… Хочу сказати, що культурне насильство в ув’язці зі структурним насильством – це страшна сила, яка руйнує як та радіація, руйнує мозок тих, на кого цей вид насильства спрямований. І коли воно вже робить певні незворотні зміни в їхній свідомості, то зробити щось, допомогти цим людям, особливо якщо вони цього не розуміють, буває дуже складно.

Як можна вийти із ситуації, у якій зараз опинилось суспільство?

У нашій ситуації люди не знають як поводитися. І, безумовно, у певної частини людей є брак критичного бачення того структурного та культурного насильства, яке падає з усіх сторін. Я сама уже давно не дивлюся тоталітарне телебачення. Це був 2004 рік, я була в Центральній Азії у відрядженні, і коли я перемикала канали, то там був канал «Звєзда» – канал патріотичного виховання, російський, і я подивилася його буквально 10-15 хвилин, і саме через те, що я давно вивчаю інформаційні впливи, особливо такі недружні впливи на людей, то я відразу перемкнула і сказала: це не можна дивитися.. Але люди кажуть – «та ні, я все одно думаю так, як думаю». Це одна з великих помилок… Я постійно або в індивідуальних зустрічах-консультаціях, або я бачу дуже часто в соціальних мережах можна такі моменти зустріти, я кажу: «Люди! Обробляйте клавіатуру санрозчином для того, щоби вплив інформаційний був на вас менший». Ну це така звичайно символічна обробка, але насправді, якщо говорити про якісь елементарні методи безпеки, які люди мають вживати, то, перш за все, дуже важливо рефлексувати щодо свого стану. Людині дуже складно приймати всі ці речі. Що треба зробити? Сьогодні доступ до інформації у людей практично необмежений, люди зловживають цим. Люди добрі, будь ласка, не дивіться інформаційні канали цілий день.

Намагайтеся нести позитив у свої думки. Принцип бути позитивним є дуже важливим. І чим складніша і небезпечніша ситуація, тим важливіший він для людини, тому що Ви намагаєтесь таким чином утримати і свою систему нервову, і Ваша знервованість дуже передається оточуючим. Ще один дуже важливий момент – прочитавши або почувши новину, не робіть відразу на неї якусь зустрічну емоційну відповідь. Перевірте, чи ця новина є з валідного, тобто довірчого джерела, чи ця новина є новиною.

Ще один дуже важливий принцип – не узагальнювати. Якщо Ви бачите новину, погану новину, і навіть перевірили, що вона є правдивою, не поспішайте узагальнювати. Тому що тим самим заганяєте себе у глухий кут, з якого складно вийти. Тут є дуже багато речей, які у психології називають «пророцтва, що збуваються». Безумовно, якщо бачите, що вам складно, що руки трусяться, що Ви або постійно плачете, або не плачете, але відчуваєте себе «замороженою» людиною. По-різному відбувається, якщо самі помічаєте, що хочеться розірвати весь світ замість того, щоб його обійняти і зробити кращим, можливо прийшов час звернутися за допомогою до психологів, до соціальних працівників, це буває непросто. У нас, на жаль, не вистачає на всіх людей з цією професію.

Як відбувається процес «примирення»? Коли настане цей етап для України, то чи буде він подібним чи відмінним від схожих процесів в інших державах, які пережили серйозні конфлікти?

Він буде проходити складно, це однозначно. Він буде подібним як помилками, так і надбаннями, і відмінний точно так само. Як він має проходити? Перш за все, він має проходити. Не треба думати, що примирення – це от війна закінчилася і все, сонечко світить, дуже добре, все само налагодиться. Ні, не налагодиться в силу різних обставин. Під час конфлікту сторони зближуються, і процес взаємопроникнення, впливу і часом руйнації набуває дуже комплексного характеру. Те, що зруйноване, за теоретичними засадами примирення, має бути відновлено як реально, так і тут. З реальним простіше, хоча відновлення теж йде не завжди, і це процес дуже тривалий.

Я хочу звернути вашу увагу на те, що у нас люди висловлюють великі сподівання на міжнародні механізми. Ці механізми є, вони працюють, але вони не працюють так ефективно як би нам хотілося, щоби вони працювали. Сподіватися на те, що от Міжнародний Кримінальний суд прийде і всіх розсудить … не будьмо наївними, не будьмо недалекоглядними. Тому що МКС як будь-яка структура судової юстиції покликана, щоб принести справедливість, але точно так само як ми можемо нарікати на конкретних суддів та на конкретні суди у нас на національному рівні… то теж можемо нарікати і там, тому що всюди працюють люди, працюють люди під тиском різних речей. Скажімо так, ту радикальну мету, яку ми ставимо перед собою, міжнародні суди зазвичай не дають досягти, і тут є багато різних аспектів.

Що важливо під час примирення? Це справедливість! Питання справедливості, при чому справедливості як каральної справедливості, так і відновної справедливості, і відповідальності.

Відповідальність може бути як за законом, так і політична відповідальність, якою у нас, мені здається, трішечки нехтують і вважають, що політики і політика настільки цинічні і цинічна, що тут навіть нічого не треба робити. Ні. В цих випадках, коли ми не можемо дістати фізично людину, щоби вона понесла покарання, в цих випадках, коли юридичних важелів та механізмів недостатньо, щоби людина понесла покарання, ми маємо працювати над тим, щоби було покарання інформаційне, політичне…. В яких формах це може відбуватися? Є різні форми, коли так робилося, це так звані народні трибунали, народні ритуали, які відбуваються за ініціативою громадськості. Я брала участь в різних заходах, тому що народний трибунал – це не одне засідання, протягом якого все вирішилося. Це тривалий процес, мета якого якомога повніше зібрати дані і надати їх на розгляд дуже широкої громадськості як в цій країні, де це відбулося, якщо неможливо в цій країні, то в інших країнах світу. Я брала участь в такому процесі по трибуналу проти Іраку, який був ініційований активістами та активістками Іраку, яким прийшлося свого часу звідти виїхати в силу політичних переслідувань. Це було підтримано міжнародними організаціями, які працюють в галузі миру.

Зокрема є такий регулярний захід, який відбувається вже майже 30 років – Міжнародний інститут мирної освіти (1982р.), який був заснований Бетті Реардон, феміністкою, мирною активісткою. Вона працювала в Педагогічному коледжі Колумбійського університету та дуже багато зробила для того, щоби це було. Матеріали, які збираються протягом цього трибуналу, розглядаються спеціальними комісіями, суддями, які виносять свій суд. Це можна сказати є як частина інформаційної роботи в розрізі примирення. Дуже важливо, щоби ці трибунали не мали в собі нотки помсти, щоби вони намагалися бути нейтральними у винесенні інформації про те, що відбулося з різних сторін, з різних позицій, надаючи можливість іншій стороні теж висловитися.

Що також важливо у процесі примирення, ми назвали б це соціально-психологічною роботою, хоча воно умовно соціальне, умовно психологічне, я називаю це роботою з миротворення, яка має відбутися для кожної людини як на рівні внутрішнього свого миру і його розбудови, бо є дуже багато речей, до яких ми сьогодні ставимося непримиренно всередині. І коли настає мир, ми маємо переглянути в собі таке ставлення, і намагатися примирити себе з певними речами, які ми змінити вже не можемо. Ми не можемо нічого змінити в тому, що деякі близькі нам люди пішли від нас, вони пішли в лавах Небесної Сотні, в лавах інших сотень, які вже після Небесної Сотні з’явилися у нас в країні. Люди мають навчитися жити з цим, мають навчитися далі позитивно і конструктивно будувати своє життя і життя тих, хто поруч.

Ми сьогодні з вами бачимо, що є дуже різні погляди на різні ситуації. Це нормально в суспільстві – це і є той плюралізм думок, це є та різноманітність, якої ми прагнули, яку передбачає справжня демократія і свобода. Тому такі діалоги і вміння людей будувати діалоги, це дуже велика частина навичок для примирення і навичок шляху примирення. Бо якщо ми з вами розглядаємо конфлікти, то один з типів конфлікту, це тоді коли люди насправді мають подібні цінності, подібні бачення перспективи, але вони не вміють це пояснити один одному. Це так звані поведінкові, біхевіоральні конфлікти.

Яка роль жінок у ситуації конфліктів, війн? Ми бачимо, жінка здатна на те ж саме, що й чоловік, готова брати і зброю …

Сьогодні відповідь на Ваше питання очевидна, мені здається, для багатьох. Безумовно, жінка в часи, коли її сили, її розум та інші чесноти потрібні своїй країні, своїм дітям, своїм близьким, вона їх проявляє, і не чекає, коли їй дадуть для цього дозвіл. Якщо говорити про символ нашого протистояння, незламного духу – Надію Савченко… Я знаю про цю надзвичайну людину значно раніше, ніж вона потрапила в АТО, в полон… Все її життя – це був процес відстоювання свого права, права на навчання спочатку, свого права служіння Батьківщині. Але це лише одне ім’я, а таких імен сьогодні багато, більш відомих, менш відомих. Це і Ірина Довгань, це і Тетяна Ричкова, це і Дарка Рудик – дуже молода людина, яка сьогодні медиком служить на першій лінії, яка абсолютно свідомо зробила свій крок.

Безумовно, жінки є потерпілими в конфлікті. Як ті, що знаходяться на територіях, що вже окуповані, так і на тих територіях, де ідуть бої, так і на тих територіях, де вони потрапили як внутрішньо переміщені особи. Якщо говорити про відсоток, то від 60% до 70%, за різними даними, в різний час, серед ВПО є жінки. Але ми маємо врахувати, що цей тягар, який жінка отримує, є значно більший. Тому що це не просто жінка, яка приїхала, яка турбується за себе. Вона зазвичай є відповідальна за дітей, інколи не лише за своїх, а й за сусідніх, або за рідних, які в силу певних обставин мають з нею переїхати, вона відповідальна за людей з особливими потребами, які з нею переїжджають, за старших людей, за хворих. Цей тягар є великим. І ми намагаємося зробити все, щоби держава це побачила, і держава це відзначила, щоб держава на це звернула увагу. Є те, що ми називаємо практичні гендерні потреби, які є щоденними. І щодня у жінки не стоїть питання – купити машину чи квартиру, але щодня стоїть питання – чим нагодувати тих людей, які поруч з нею.

Волонтерки - вони були серед перших, вони є дуже активними, вони не припиняють цю роботу, яка є дуже непростою, тому що ставлення суспільства, зокрема, і матеріальної допомоги, воно не є постійним, а потреби, які вони мають задовольняти за допомогою своїх волонтерських груп – є постійними.

Окрім всього іншого, я вважаю, що сьогодні недооцінена, недовзята та частина потенціалу жінок, яка стосується їх медіаторських навичок, навичок працівниць миру. Бо жінку вчать з самого дитинства добрій комунікації, навіть якщо вона тренінги не проходить. Сьогодні ці навички потрібні не тільки для себе, але й для того, щоб допомогти іншим. Те, що можливо і волонтерські групи, і організації роблять, але на мій погляд, масова потреба у соціально-психологічній допомозі, яку ми маємо в суспільстві, вона має краще мобілізувати жінок на цей фронт, на якому вони можуть багато зробити.

Що ми, українці, маємо усвідомити з сьогоднішньої ситуації?

Ми маємо усвідомити, що нашу країну можемо побудувати тільки ми. Ніхто нам не зможе побудувати те, що ми хочемо. Ми маємо усвідомити, що ця побудова має бути дуже свідомою. Якщо ми переїжджаємо на нове місце, щоб побудувати дім, ми плануємо, ми маємо планувати все, що ми хочемо робити. Маємо позбавитися того, що у нас в багатьох є внаслідок відсутності державності, внаслідок розірваності країни на багато шматків, ми маємо поставити собі гаслом слова Черчиля – «Ніколи, ніколи, ніколи не здаватися».
___________________________________________

Переглянути інтерв’ю повністю:

 


Тематика публікації:          

Останні публікації цього розділу:

Любов Галан: ніколи не беріться за роботу зі спільнотою, в яку щиро не вірите

Аналіз комунікаційних викликів для громадянського суспільства на форумі #SHKALA2021

Громадянське суспільство України — у цифрах і фактах. Огляд досліджень

Громадська Хмельниччина — на зв’язку

9 міжнародних організацій, які в кризу активно змінювали світ на краще

Road Ahead — щорічний аналіз мінливих умов діяльності у НУО секторі