Олексій Рябоконь про досвід Пирятинської об’єднаної громади

Галина Жовтко

Пирятинська громада (Пирятинська міська, Олександрівська сільська ради) належить до 10 перших об’єднаних громад Полтавщини, які приєдналися до процесу децентралізації. Ще 13 серпня 2015 року Полтавська обласна рада прийняла рішення про створення цих територіальних громад та призначила в них перші місцеві вибори на 25 жовтня 2015 року. Про досвід проходження етапу об’єднання та складнощі, які доводиться долати зараз, розповів у коментарі Громадському Простору голова міста Пирятин - Олексій Рябоконь.

Громадський простір: Як відбувалося об’єднання вашої громади та з якими викликами ви зіштовхнулися на початку?

Олексій Рябоконь: Було багато моментів, які були непростими. Хоч зараз дехто коментує законодавство, а ми безпосередньо, наша міська рада, ми вели діалоги з Громадським центром місцевої демократії, опрацьовували цей закон, коли він був на етапі законопроекту, були активними опонентами тому самому Юрію Івановичу Ганущаку стосовно деяких засад з положень цього закону, якраз про те, що питалося сьогодні ( на Громадському форумі – авт.) – про спроможні громади, як їх оцінити, кому надано право, критерії оцінки спроможної громади. То зараз, в процесі роботи, все стає на свої місця. І спроможна громада – це та, яка спроможна виконувати ті покладені повноваження, які, власне, мається на меті передати базовим громадам для виконання і надання повноважень, функцій і послуг людям. Перш за все людина, а потім все інше. Структура влади якраз і повинна бути підпорядкована цій меті.

Є суб’єктивний фактор, який був великим чинником – це місцева районна влада. Поки не був підписаний указ Президента, а на мою думку, з ним зволікали, то районна державна адміністрація була жорстким опонентом всім нашим спробам домовитися і це наклало свій відбиток на те, що далеко не всі сільські ради відгукнулися на нашу ініціативу, і щоб в кінцевому підсумку ми змогли з ними об’єднатися. Ми втратили декілька сільських рад, з якими ми не змогли отримати межу. А закон не дає можливості об’єднуватися, де є розрив між територіями. Тобто, реально ми мали б абсолютно іншу територіальну громаду по населенню і по території. Але я не великий прихильник, зважаючи на десятирічний досвід співпраці з польськими громадами на рівні і районному , і тепер як базової громади… Ось це прагнення до великих об’єднань  – вони нічого доброго не дають. Є критерії, і абсолютно здраві, тобто ті ж самі традиції, ті, які мали ще у прорадянський час, і зараз у сучасній Україні, де території або громади співпрацюють між собою, мають родинні, економічні зв’язки. Те ж саме обслуговування освіти, охорони здоров’я і так далі.

Цей етап вже у якійсь мір розпочатий, хай він ще не пройдений навіть тими 150-ма громадами, але треба вже насправді державі, тим, хто ініціював цю реформу чітко вже визначатися. В обговоренні з регіонами, з регіональною владою, субрегіональною владою  про те – а який буде наступний етап,  які будуть критерії укрупнення районів, які райони будуть за величиною – і слухати нас. Не просто нам розказувати, вибачте, “як зверху все ми знаємо і без вас ми розберемося”.  Такого не буде, бо навіть ті самі перспективні плани в областях, як показала практика, навіть складені обласною владою десь там в кабінетах, вони нічого доброго не дали.  Бо по тим перспективним планам тих чиновників якраз об’єднання і не відбулося. А відбулося, на прикладі Полтавської області, там, де влада вчасно зрозуміла, зокрема обласна, і дала можливість нам переглянути ці плани і запропонувати те, на що погоджувалися люди. Я думаю, такий самий підхід повинен бути і на регіональному рівні, мається на увазі в питанні об’єднання  районів, і зразу відпаде питання лобізму, тобто відстоювання своїх посад районними чиновниками, в районі, які в нас сьогодні функціонують. В процесі трансформації їм треба шукати своє місце. Там є, безумовно, нормальні освічені управлінці, вони  повинні вже в цьому процесі реформи і у пост-реформаторський період  знайти себе в тих громадах, які утворені, або можливо на цьому рівні новостворених районів. Тому якраз оцей людський чинник, він найбільш проблемний на сьогодні.

Хоча й це питання землі, воно тут (під час Громадського форуму – авт.) так прозвучало, начебто повз, але я був учасником… ми підтримували міських селищних голів, не так багато нас було селищних голів, які прийшли на слухання якраз у Верховну Раду, де валилися оці законопроекти.  Ми ж бачили зверху з балкона, які фракції просто покидали зал, а потім, коли ці законопроекти були провалені успішно, вони зайшли …тобто вони нікуди не розійшлися, люди не розійшлися по своїм проблемам, вони просто покинули зал, щоб провалити ці закони.   А тепер нас знову влада переконує, що вона згодна дати землю, а це була провладна фракція, вони згодні віддати землю, але розумієте, трошки це не вклеюється на сесії Верховної Ради.

Два ресурси в громаді – бюджетні надходження і земля. Якщо ми тільки матимемо бюджет, тобто бюджетне наповнення, податкове наповнення, а не матимемо права розпоряджатися  землею…. тут не про дерибан йдеться.. оці анахронізми, погляди на місцеву владу, що вона нічого не здатна робити, а здатна тільки дерибанить. Але це неповага до тих, хто відважився на реформи.  Ми знаємо, нам громада не дасть, виборець не дозволить, вони знають кожну сотку, кожен гектар. Але коли чиновник в районі показує – це не я ділю, а там, десь в Полтаві Держкомзем, або Мінгеокдастр, то людина розуміє, що перед цією стихією, під назвою “геокадастр”, безсилі всі.  І тому всі бачать наскільки зараз знову пішла хвиля роздавання землі … це спонукає якраз до того, що ці законопроекти не прийняті, і можливо вони ось-ось приймуться, і треба ще встигнути до цього….

Неприємно слухати, і це спричинює до деяких непорозумінь, коли кажуть – “ви йдіть тепер в об’єднану громаду, у неї там всього багато, грошей багато, ми їй все  дали”, і коли навіть на конференції Асоціації міст одного з моїх колег, керівника об’єднаної громади райцентру запитали: “Ну все таки, вам набагато краще стало?”, то він відповів: “В плані бюджетного підкріплення, бюджетного забезпечення, я краще про це промовчу”. Бо насправді  те, що говорилося сьогодні, то все таки в повній мірі за повноваження відповідальності повинні йти кошти, якщо їх не буде, то будь-яка реформа просто залишиться на папері, реальних результатів не буде. А тим більше реформа децентралізації потребує якраз на добрий приклад, на те, що реформи йдуть і не заговорювати їх, і  говорити з трибун, що насправді йдуть…. тільки люди можуть це відчути, оцінити реальні зміни на місцях.  Тому саме такі чинники можуть бути об’єктивною оцінкою того, насправді чи відбувається реформа, чи ефективна.

Громадський Простір: На Вашу думку, як можна визначити “спроможність громади”? Якою вона має бути?

Олексій Рябоконь: В процесі вже реформи, реального впровадження реформи, саме село, громада відчуває – а насправді чи здатна вона хоча б утримати дитсадок, отримавши школу – утримати її, клубний заклад, тобто, оті повноваження, які на сьогодні визначені як напрямки реформ і напрямки передачі відповідальності  самої влади – надання нормальних цілісних послуг, тобто, якщо вона здатна реально, не на словах, не  те що в когось там з’явилася заправка, з’явився акциз… і є відчуття, що є так багато грошей, що я спроможний… нічого подібного. Це ілюзія. Спроможна громада – це громада, яка реально має всі фінансові, кадрові, земельні ресурси для того, щоб забезпечити всі ці функції повноваження, які здатні створити комфортні нормальні умови для проживання членів громади, у повному спектрі її життя.