Оксана Левкова: витворюємо продукт і веземо його на Донбас, а часом і на фронт

Громадський Простір

Оксана Левкова, директорка ВГО “Не будь байдужим!” – організації, яка вже багато років у креативний спосіб поширює українське слово та українську культуру саме там, де їх зараз найбільше бракує і де є найбільша спрага за рідним, поділилася із Громадським Простором думками щодо напрямку та цінностей, на яких варто будувати оновлену країну, розповіла про роботу організації на сході України, та закликала наших читачів не бути байдужими – “на дивані лежати немає коли”. Про все це ми спілкувалися у столичній книгарні “Є”. Цією розмовою продовжуємо знайомити вас із жінками-лідерками, які намагаються осмислити суспільні процеси.

Громадський простір: Оксано, як правило, громадські лідери приходять в громадське життя і залишаються в ньому на довго, на багато-багато років. Але часом за цими роками, цією бурхливою діяльністю, ми забуваємо те свіже відчуття, чому ми прийшли в цей сектор, чому ми стали активістами. Чи нагадуєте ви самі собі вашу першу внутрішню мотивацію активізму у громадському житті: у чому вона для вас полягає?

Оксана: Бачите, я прийшла в громадський сектор з науки, освіти. Я взагалі готувала собі кар’єру викладача журналістикознавчих дисциплін. Про це я говорила і вам, і вашим іншим колегам з журналістського цеху. Тобто я якраз збиралась викладати журналістикознавчі дисципліни.

Сюди ж доплюсуйте політологічну сферу, тому що журналістика в мене була не культурна, не економічна, а саме з ухилом в політологію. Я порівнювала політичні публіцистики різних країн: Росії, України, Білорусі – стажувалась в дуже багатьох країнах.

Втім мені захотілось практики. На якомусь етапі мені захотілось попрацювати з головами в «реалі», а не в високих кабінетах, чи в затишних аудиторіях. Тому я прийшла в громадський сектор, причому свідомо в ту громадську організацію, яка спеціалізувалась на популяризації української мови, культури та історії – не в “шароварних”, на чому ми завжди наголошуємо, і не в політичних форматах.  Нам вдається десять років поспіль бути аполітичними, і тому політологія – це тільки знання, яке десь є в мені, але не вимір нашої діяльності. Така була мотивація.

Я дозволю собі не погодитись з вами в тому сенсі, що молодь приходить в громадський сектор і залишається там на довго. Ну, якщо вона активістами приходить і ми, керівники громадських організацій, думаємо, що вона активістами і залишатиметься, на волонтерських засадах – то не факт. Якщо в людини, якій 22 чи 25 років, є дилема: чи заробляти на сім’ю або просто на себе, чи брати участь в усіх можливих видах громадської активності – то, звичайно, вона обере перше. Вона обере нормальну, стабільну зарплату, а не «бутерброди», якими ми, згідно з підручниками з теорії громадянського суспільства, «годуємо» наших волонтерів. Пропоную називати речі своїми іменами. Це взагалі болюча для мене тема, тому що хлопці і дівчата не дуже довго затримуються у статусі волонтерів – вони кудись зникають. Особливо, коли «запахне» машинами, дачами, фінансовою стабільністю, дітьми, та іншими такими речами, які суспільно визнані і заохочуються суспільством. Мені це гірко визнавати, тому що ми, лідери (вибачте, можливо це хвалькувато звучить) змушені кожен рік готувати нову команду волонтерів, тому що дуже велика частина з тих попередніх кудись зникає. Вона зникає в суспільно визнаних системах: сім’я, дача, машина і т.д.

Громадський простір: У такому разі, гасло «Не будь байдужим», яке є титульною сторінкою вашої організації: що воно означає сьогодні?

Оксана: Воно для нас набуло ширшого змісту, ніж було 10 років тому, коли громадська організація засновувалась. Якщо раніше ми займались винятково просуванням культури та українськості через рок-музику, через нічні клуби – це електронна музика, чи просуванням українськості через наліпки, футболочки чи літературні вечірки, то зараз ми перейшли в більш нудний формат, яким точно, як виявилось, ніхто не хоче займатись.

У багатьох інтерв’ю я озвучую промовисту фразу Галини Ткачук, дитячої письменниці, яка мешкає в Києві: “Всі ламанулись бути українцями, але ніхто не знає як”. І зокрема Донбас «ламанувся», Слобожанщина дуже хотіла би якихось цікавих форматів, український підпільний Крим планує щось відтворювати або перевідтворювати, бо там вже було немало зроблено, і Миколаївщина, і центр України, який взагалі має пробудитись і нарешті збалансувати, щоб не тільки Львів і Донецьк фігурували в медіа, – і вони всі хочуть стати українцями. Кияни їм не дають цього. Кияни або в депутатство ідуть, що одразу зжирає в них громадську складову, або громадські активісти просто-напросто до Донбасу, Миколаївщини та інших областей, яких я назвала, не доїжджають. Їм легше зустрітись десь в Ірпені або у Ворзелі, біля Києва. Тому ми ось що робимо: об’єднуємо істориків, філологів з музикантами, з художниками, витворюємо якийсь продукт і веземо його на Донбас, а часом і на фронт. У нас так було з фільмом «Холодний Яр», із деякими музичними гуртами, чиї диски ми возили і т.д. Треба їздити і проводити роботу.

Громадський простір: Зараз ми активно змиваємо рештки старого шляхом декомунізації та інших процесів, але на чому будувати нове: на західному, східному, можливо, на чомусь серединному, іншому – які цінності ми маємо складати як цеглинки?

Оксана: Я раніше думала, що «Схід є Схід, Захід є Захід, і їм ніколи не зійтися», як сказав Кіплінг. Але загальноцивілізаційні шляхи Сходу і Заходу дуже схожі.  Це я вже говорю після того, як відвідала багато європейських країн, а також Індію та Хабаровський край, схід Росії. Що виходить? Наприклад, є такі цінності, як аскетизм, збереження довкілля, допомога ближньому, не зациклення на матеріальному, а зосередження на духовному – знаєте, нам в Україні від цього теж нікуди не подітись. Мене дуже бентежить негативна тенденція: в період Майдану і в період війни, яка триває на Донбасі, кожен четвертий українець брав участь у якихось акціях чи як волонтер, чи як вояк на фронті,  чи допомагав грошима  для спорядження наших хлопців – тепер ця цифра невпинно знижується. Все, вже не буде повернення назад, люди просто-напросто вже не мають натхнення і, як більшість аналітиків зараз говорить, втомились від війни. А ось у Сполучених Штатах, наприклад, кожен третій громадянин бере участь у якихось волонтерських заходах, громадських організаціях. І ця цифра не зменшується. У них немає зараз війни всередині країни – насолоджуйтесь своїм багатством! Навіщо змалечку дітей з першого-третього класу скеровувати, щоб вони доглядали за безхатченками чи безпритульними тваринами, навіщо їм розповідати, що в музеї також часом потрібна волонтерська допомога? Навіщо? Насолоджуйтесь тим, що ви входите в золотий мільярд, шановні Сполучені Штати Америки. Ні! І громадські організації, і держава пропагують там загальнолюдські цінності, які, чомусь вважають, притаманні лише Сходу.

Тому я закликаю жінок мати не по двадцять пар туфель і не по сто! Хоча зараз мені ліберально налаштована «тусовка» в Україні, звичайно, скаже: «Це справа кожного, кожної жінки особисто». Зрозуміло, але у нас війна, і в нас Крим відтяли, і в нас дуже велике збіднення населення. Ось та жінка, в якої сто пар туфель, якщо матиме двадцять, теж буде прекрасною, і можна буде поділитись з Донбасом. Мінімалізм – дизайнерський напрям, на якому ми всі починаємо бути схибленими, він же не взявся нізвідки. По-моєму, мінімалізм – це про скорочення витрат.

Зараз друзі з Голландії  підкинули мені цікавий факт про те, що там ввели обов’язкову плату за користування пластиковими упаковками, пакетами в супермаркетах. Цікавими фактами поділились друзі з Німеччини про те, що там дуже активізувались рухи фудшерінг (англ. food sharing) та сквотінг (англ. squatting). У першому випадку я маю на увазі: сім’я, яка, наприклад, їде у відпустку, роздає продукти харчування з холодильника біднішим за себе. А сквотінг – це коли в помешкання, де є невстановленими господарі, просто заселяються бідніші люди і реєструються. І таких цікавих прикладів можна назбирати десятки, якщо опитати своїх друзів з різних країн. Це загальносвітова тенденція, і Україні дуже важливо зараз це прийняти.

Громадський простір: Я знаю, що про охорону здоров’я чи про економіку, чи про екологію –  це запитання не до руху «Не будь байдужим», але в контексті реформ, які відбуваються, що би НББ міг запропонувати в якості акцентів до освіти, культури?

Оксана: Є такий індійський просвітник Сугата Мітра – дуже цікава особистість, професор, сам походить із Калькутти, Бенгалія. В 1999 р. в Нью-Делі він провів освітній експеримент під назвою «Дірка в стіні». Що він зробив? В якихось нетрях, в дуже бідному районі, в стіні одного з житлових будинків він висвердлив дірку, встановив в неї комп’ютер і залишив. Він бачив, що там бігають дітки різного віку. З часом діти мало того, що опанували комп’ютер самі – без наставників, без вчителів, без тьюторів, без фасилітаторів, вони ще й вивчили англійську. А ви знаєте, що багато індійців не тільки англійської не знають, 50% мешканців країни – неписьменні. А діти самі розібрались в дуже багатьох програмах, причому самі визначили, кому яка програма підходить: хтось став, наприклад, дизайнером одягу, інший – дизайнером меблів. Діти пообирали різні напрямки. Про що йдеться, що це за досвід, і що він нам дає? Він взагалі всій нашій цивілізації дає розуміння того, що якщо не тиснути зверху, то людські якості за допомогою якихось простих наявних інструментів розвинуться природно. Радянська освіта, макаренівської педагогіки, ніколи цього не визнавала. Завжди вважалось, що якщо дитину не загнати в якісь рамки, то вона просто не розвинеться, не соціалізується і не стане повноцінним членом суспільства.

Шановний Мітра всьому світові розповів про цей дослід, його навіть нагородили TED Prize в 2013 році. TED (абревіатура від англ. Technology Entertainment Design) – самодостатній портал, де прогресивні люди з різних країн світу озвучують новинки науки і техніки та багатьох інших сфер, розповідають про свої винаходи, які допоможуть людству розвиватись. І саме приз цього великого ресурсу в 2013 році отримав індійський просвітник Сугата Мітра. На сьогодні, слава Богу, в Україні є розумні люди, зокрема на Одещині, які взяли до уваги принцип Мітри і навіть вже створили такі самоорганізовані навчальні простори в Овідіопольському районі, куди діти приходять поза звичайною загальноосвітньою школою і самі розвиваються. У них, здається, є фасилітатор – людина, яка узгоджує, координує їхні зусилля, але діти самі розвиваються відповідно до того, що закладено в них природою. Ніхто на них не тисне – там психологічно дуже комфортна атмосфера. Я думаю, що Лілія Гриневич, будучи прогресивною людиною, яка бачить великі мінуси нашої радянської і пострадянської освіти, на якомусь етапі візьме це до уваги. Поки що вона взяла до уваги, що всього 5,2% ВВП ми витрачаємо на освіту – і це мало, я з нею згодна. Поки вона взяла до уваги, що 12-річна шкільна освіта – це нормально, в Європі діти вчаться до 18-ти років. Вона також взяла до уваги і збирається лобіювати питання, щоб була профільна освіта, щоб все-таки три роки поспіль дітям упродовж їхнього розвитку виділялось для того, щоб вони здобули якісь спеціальності, які в Радянському Союзі називались робочими, але насправді вони є дуже потрібними.

Я мала честь стажуватись у Німеччині, в німецьких школах, і там ніхто не соромиться того, що він, будучи в стінах школи, оволодіває професією інженера, орієнтованого на одні інструменти чи агрегати, інші учні – інженери вже іншої спеціалізації, тут же дівчата шиють, хлопці щось склеюють. У нас завжди вважалось, що трудове навчання нудне, нікому не потрібне, а потрібна вища освіта. Так ось схибленість на «вишці» – це суто пострадянський синдром. Ні в Сполучених Штатах, ні в Канаді, ні в Німеччині, ні в інших країнах, які ми вважаємо умовно чи безумовно цивілізованими, немає такого обожнювання вищої освіти – і це правильно. Навіщо нам робити вигляд, що всі після вишів виходять суперпрофесурою? Ми ж знаємо, яка в нас вища освіта. Лілія Гриневич, слава Богу, це все розуміє.

Громадський простір: Я знаю, що Ви підтримуєте контакт зі Сходом, пересилаєте туди книжки, спілкуєтесь. Як там сприймають українське, чи чекають його, чи хочуть?

Оксана: Ось у мене свіжа новина: історик, який зі мною об’їздив пів-України, Юрій Митрофаненко, кандидат історичних наук із Кіровограда, два дні тому повернувся з Донбасу, в нього були настільки приємні враження після наших спільних поїздок і зараз вони тільки активізувались. Мешканцям Краматорська, Сєвєродонецька, Костянтинівки, Дружківки, Лисичанська, Привілля і дуже багатьох інших міст дуже потрібна українська книжка, українська музика.

Ви знаєте, які аудиторії збирає простий, малознайомий їм в глобальному вимірі Юрій Митрофаненко зі своєю книжкою «Українська отаманщина»? Величезні аудиторії! Причому він наголошує в книзі, чим отаманщина відрізняється від повстанства такого, як «Холодний Яр» – це все-таки різні речі. І ці деталі дуже цікаві тим, хто приходить: і школярам, і донбаським письменникам, і музейникам, і бібліотекарям, і людям робітничих професій – різним-різним людям. Просто тисячі людей приходять на виступи заїжджого історика, а у нас досі все-одно бояться їхати на Донбас. Чого ж боятися? З людьми працювати треба. Тому ми як їздили, так і будемо їздити. Інша річ – це ж все гроші, потрібно, щоб громада збиралась. А якщо громада уже тепер вважає, що війни немає? От ви запитайте середньостатистичного киянина, чи він сильно відчуває війну? Він її не відчуває, і середньостатистичний хмельничанин тим більше. Тому є дуже багато цікавої роботи.

Мене навіть не бентежить цей свіжий факт з Маріуполя про те, що Євген Нищук, міністр культури, поїхав туди – там є багато пропозицій, але не факт, що держава знайде гроші для їх реалізації. Культурний ринок відрегулює в майбутньому сам себе, все одно інновації туди зайдуть, люди теж об’єднаються. Об’єднають три музеї, як вони хочуть зараз, і зроблять з них пішохідну зону – така в них ініціатива на часі. Я просто хочу сказати, що у нас навіть, якщо держава недопрацьовує, то є самоорганізація населення. І Маріуполь, я думаю, не пастиме задніх. І мене не бентежить той факт, що на «Океан Ельзи» прийшло мало людей. Поки що мало, а післязавтра прийде багато. Є ж якийсь фактор випадковості в цьому. Треба розігрівати ще публіку, треба туди частіше їздити і себе красиво презентувати, щоб люди в більшій кількості приходили на Славка Вакарчука з його командою.

Мене дуже тішить той факт, що в Чернігові, – теж свіжа новина, – вперше провели міжнародний фестиваль історичних документальних фільмів. Це класно – саме історичні, саме документальні фільми! Тобто вони існують, бачите – навіть фестивалі цього напряму організовують. І це об’єднались і зробили активісти,  влада теж підключилась.

У нашої організації дуже багато планів: наприклад, в Одесі можна проводити фестиваль історичної реконструкції. Це потрібно прописати – не факт, що у представників міської ради чи міської адміністрації буде час і креатив, щоб все це викласти на папері, концептуально побачити. Чому я згадала щодо Одеси? Істориками уже доведено, що Одесі набагато більше років, ніж ті декілька століть, які від Катерини – вона не є засновницею міста. Тому дуже важливо там зробити якісь цікаві, не шароварні, козацькі реконструкції, щоб туди прийшли мешканці міста і ознайомились з українською історією.

Громадський простір: Чи є у вас, як громадської активістки, людини, яка працює в науковій сфері, відчуття, що ми встигаємо осмислити, рефлексувати те, що з нами відбувається в Україні?    

Оксана: Є конкретна цифра – прогрес творять якихось 3-5% (в одних підручниках 3%, в інших – 5%). Ця цифра так і залишається. Є люди, які відрефлексовують, замислюються, не впадають в цю піну негайно чи дочасно, в повсякдення, рутину, в щоденні новини, специфічні телешоу. Ті люди, які в це не заглиблюються, мають високий рівень абстракції, мислять наперед, надовго – є такий відсоток людей, і вони відрефлексовують. А більшості все одно. Ми ж це всі розуміємо. Це так в кожній країні, на жаль, що ж тут дивуватися.

Громадський простір: Ми з поетесою Анастасією Дмитрук проводили невеличкий експеримент, який я вигадала. Я буду вам казати якесь слово, а ви на нього рефлексію у вигляді асоціації – перше, що вам спаде на думку.

“Україна 2016?”

Оксана: Вже не війна.

Громадський простір:  А “Україна 2026″?

Оксана: Тим більше.

Громадський простір:  “Росія”?

Оксана: Капець.

Громадський простір:  “Європа”?

Оксана: О!

Громадський простір: “Світ”?

Оксана: О-о-о!

Громадський простір: “Українська політика”?

Оксана: Цирк.

Громадський простір: “Українське суспільство”?

Оксана: Молодці!

Громадський простір: “Український третій сектор”?

Оксана: Ну, ніби молодці.

Громадський простір: “Оксана Левкова”?

Оксана: Купа роботи.

Громадський простір: Мабуть, на останок я би хотіла запитати про меседж, який є у вас всередині, який би хотілось озвучити – щось актуальне, важливе для вас, що хотілось би донести суспільству?

Оксана: Друзі, якщо ви не вірите в жодні техніки і практики модні сьогодні, які озвучують різноманітні тренери та коучі, якщо ви у все це не вірите і залипаєте в своїй депресії, то я вас запевняю: ви довго в цьому варитися не зможете. Все одно ми, українці, маємо таку внутрішню енергію, колосальні вітальні сили, які нас виведуть вперед. Чесно, я це просто бачу! І ми на сьогодні, незважаючи на синусоїду, яка пішла вниз, вже маємо що цікавого розповісти світові. Для цього потрібна креативна енергія і, будь ласка, відроджуйте її в собі різними способами, навіть якщо станом на сьогодні ви не вірите, що хтось вам може допомогти. Допомагайте самі собі! Залипати на негативі і на бездіяльності не можна, на дивані лежати немає коли! Ми проґавили дуже багато часу, тому, будь ласка, рухаймося разом з рухом «Не будь байдужим»!

Громадський простір: Дякую Вам за розмову.

ВІДЕО ІНТЕРВ’Ю:

Розмову вела: Любов Єремічева
Робота над текстом: Ірина Гузій