Н. Черновол: якщо багато людей будуть вірити, хотіти, допомагати, щось зміниться в країні

Любов Єремічева

Наталя Черновол – активістка, яка у час поза громадською активністю має професію організаторки подій, а за освітою психолог. Під час Революції гідності її можна було побачити у найрізноманітніших точках Майдану у процесі роботи. При цьому, саме у цей важкий для країни час дівчина переживала власну драму – боролася із онкологічним захворюванням. Зараз, уже подолавши хворобу, Наталя докладає зусиль для допомоги нашим захисникам у АТО. Про все це – у розмові із активісткою.

Наталю, я знаю, що під час Майдану ти переживала онкологічну хворобу…. Тобі лікарі навіть забороняли виходити. Що тобою рухало, коли ти, попри все, йшла на Майдан?

– Дійсно, у мене була важка хвороба – лімфома, можна сказати, що це був рак лімфосистеми. Я проходила хіміотерапію, це впливало на весь імунітет і лікарі не радили мені бувати в місцях, де багато людей, натовп, тому що можна було підхопити якусь хворобу. Загалом, варто було б бути в лікарні, але оскільки я недалеко від лікарні живу, тож мене відпускали додому – там мені легше було все переносити. Просто, коли я зрозуміла, що на Майдані така ситуація, то не могла всидіти дома зовсім. Я дивилася постійно телебачення і розуміла… Я ще не знала на той момент, який в мене буде результат хвороби, але міркувала: “Не знаю, що зі мною буде, але країні я хоч трошки можу допомогти, маю допомогти. Хотілося якось бути причетною до цього всього, тому що мені важко, але людям, які там, на вулиці, їм ще важче. Я, до речі, як не дивно, жодного разу не захворіла під час Майдану. Навіть мої подруги з імунітетом хворіли, адже там була невисока санітарія і холод.

Я бачила тебе на Майдані всюди, де тільки можна було побачити. Як це було?

– Я просто приходила в різні точки на Майдані і питала, де потрібна допомога. Тобто, це були заходи, де мені давали конкретну роботу, або просто – я побачила, що, наприклад, брудно на Майдані і гайда підмітати. А давайте знайдемо віники з друзями? Давайте! Знайшли віники, почали підмітати. Тобто, я приходила в різні дні до різних людей і питала, що робити… Десь бутерброди порізала, змерзли, пішли десь порізали всередині. Тобто – яка була робота, такою й займались.

Я знаю, що ти навіть волонтерами завідувала якийсь час в КМДА?

– Так, це була цікава історія. Коли ми прийшли туди, там не було взагалі місця і щойно ми зібралися йти, нам сказали: “Звільнилося місце, є на ніч робота”. Ми з подругою так до ранку і просиділи, завідуючи волонтерами. До нас приходили люди, ми телефонували в місця, де може бути якась робота… Нам, наприклад, казали: “Потрібно сто людей на кухню, десять людей на Майдан щось прибирати”. І ми шукали цих людей – тих, хто приходив і лишав свої контакти, або й просто виходили на вулицю і казали: “Потрібні волонтери, допоможіть”. Специфіка роботи була дуже різна, так само, як і пошук цих людей. Саме у час мого такого активного волонтерства у мене був складний медичний аналіз. Мені подруга говорить: “Ти готова? У нас є час, коли ми маємо заступити…” Я їй відповідаю: “В мене був такий складний аналіз, що я навіть з ліжка встати на можу”. Вона ж говорить: “Добре, подумай ще годинку, але нас чекають – ми не можемо підвести”. Я не знаю, звідки ці сили взялися, тому що буквально за дві години просто пішла працювати. Думала, попрацюю годинку-дві, але, знову ж таки, побачивши, що там це необхідно, скільки там людей і як їм важко, ми пропрацювали з 9 вечора до 8 години ранку без сну… І знову записалися на той же день на 5 годину вечора, аби поспати і знову поїхати працювати. Така згуртованість і налаштування людей давали сили, що просто хотілося більше і більше часу присвятити допомозі…

А як реагували батьки і лікарі на твої ігнорування режиму?

– Мама мене підтримувала. Хоча, коли були дуже складні дні, коли стріляли, то казала: “Сама не йди, будь ласка, давай разом підемо. Тобто, я чекала, коли вона з роботи приїде і ми разом їхали. Вона просто знає, що якщо я хочу, то мене не зупинити. Я сказала: “Все нормально, я не сама, а з подругами”. Така ситуація якось була, коли ми з мамою, подругами роздавали речі, а коли вже мали йти, були постріли, когось поранили біля цієї будівлі. Такий був серйозний момент, але зреагували швидко, все вирішили. Після цього, коли були складні дні, ми знаходили роботу, де спокійніше, щоб батьки не хвилювалися. Працювали в лікарнях, де ліки треба було збирати чи фасувати, тобто десь по Києву знаходили місця для волонтерства.

Я знаю, що тобі таки вдалося подолати хворобу, вже після Майдану…

– Так. Остання хіміотерапія була в лютому. Я була на Майдані до останнього – забрали мене звідти, вже коли була операція. Я дуже хотіла ще приходити, але мене тримали в лікарні протягом місяця. Закінчила я своє лікування повністю на початку травня. На даний момент я проходжу всілякі перевірки, здаю аналізи, тому що дуже важливим є перший рік, хоча загалом п’ять років. Якщо не буде рецидиву, то дуже добре.

Я бачила, що зараз ти була залучена до ініціативи збирання подарунків для наших воїнів..

– Так, якось виходить, що я знаходжу цю роботу в різних місцях чи вона мене сама знаходить. Я просто побачила, що одна дівчина розмістила пост про те, що активісти туди їдуть (у зону АТО). Я запитала, що можна зробити. Вона відповіла: “Якусь ручну роботу”. Буквально, до цього у мене було натхнення – я розмалювала печиво у вигляді прикрас на ялинку. За вечір я розмалювала десь 50 штук і спакувала їх на Новий рік подарувати друзям, а коли почула, що тут така ситуація, то забрала це печиво і віддала на АТО.

Це був День Святого Миколая?

– Так, це був День Святого Миколая. Ще я спакувала свічечки, бо не вистачало подарунків – треба було хоча б сто. Дуже хотілося, щоб кожному дісталося – аби не було, що комусь є, а комусь немає. Зробили подарунки, відправили, і коли мені надіслали фото, як солдати тримають такі маленькі іграшки-прикраси… Я не знала до цього, чи вони сподобаються чи ні, але мені дуже хотілося, щоб це був такий душевний подаруночок, який я можу зробити. І такі, знаєте, стомлені чоловічі руки, видно, що вони на війні, із цими маленькими прикрасами. Коли я побачила це фото, в мене одразу почалося нове натхнення щось зробити, щось нове відправити, якось підтримати, тому що це дорогого вартує…

Наталю, щоб ти сказала жінкам, та й усім загалом, тим, які ще не наважуються проявляти активну позицію?

– Я хотіла б сказати, що не потрібно закриватися в собі – у всіх є проблеми, у всіх є важкі періоди. Але я усвідомлюю, що ту роботу, ті дії, які роблять наші солдати, захисники наші там… У порівнянні із цим, мої якісь щоденні перепони – це така дрібничка, адже солдати роблять дуже велику справу для всієї країни. Мені б хотілося, щоб ми не замикалися кожен на собі, щоб ми бачили, що комусь потрібна допомога. Нам не важко зробити якісь маленькі вчинки, але для них – це дуже-дуже цінно. Вони розуміють, що вони там не самі, що є душевна підтримка. Я зрозуміла зі свого досвіду, що моя власна перемога над хворобою сталася й тому, що дуже багато людей вірили, просили за мене. Я розумію, що це не тільки моя власна перемога, а це перемога усіх людей, які дуже хотіли цього. Тому я думаю, що якщо багато людей будуть вірити, хотіти, допомагати, не будуть байдужими, це стане рушійною силою, і щось зміниться в країні. Так, можливо, це не буде так швидко, всьому треба час. Зараз дуже багато людей не знають, як саме ставитися до ситуації в країні – добре чи погано, але всьому потрібен час. Але я вважаю, що все – на краще. Люди почали змінюватися і це – основний результат. Люди в нашій країні стали небайдужими, не всі, але багато. І це дуже вартісна річ. Навіть, коли приїжджав мій дядько із Америки, він говорив: “Я відчуваю, що люди змінилися. Я просто йду по вулиці і відчуваю, що у вас якась інша країна”. При тому, що ми йому багато не розповідали. Він просто казав: “Я собі йшов і бачив інші обличчя, це відчувається і в розмовах”. Можливо, зараз не все добре, але я впевнена, що все – на краще, просто потрібен час і ми переможемо.

 
____

Громадський Простір започаткував серію матеріалів “Жінка дії” в рамках конкурсу грантів Міжнародного благодійного фонду “Український жіночий фонд”