Людмила Страшна: доки не почнемо мислити по-новому, в Україні будуть інтернати

Громадський Простір

Кожна дитина має зростати у турботливій родині — такою є візія Громадської спілки  «Українська мережа за права дитини» (УМПД). Мережа створена представниками громадських організацій у 2014 році для посилення захисту прав дитини в Україні. Зараз Мережа об’єднує 33 громадські організації та благодійні фонди, які підтримують її візію.

Діяльність членів УМПД сьогодні актуальна, як ніколи — переконані її учасники. Широкомасштабне вторгнення загострило питання й проблеми сфери захисту прав дитини. Наразі тисячі дітей в Україні позбавлені безтурботного, радісного дитинства. Вони звикли вчити уроки в укриттях під звуки сирени. Розпізнають зброю ворога за звуком. Знають, що таке втрата рідних, друзів чи будинку. А дехто з дітей жив (чи досі живе) в окупації, був змушений покинути рідну домівку через обстріли або навіть опинився у депортації. 

На ці та інші болісні теми, про проєкт «Шлях додому», який повертає дітей із депортації або тимчасово окупованих територій, а також про те, якою має бути повоєнна відбудова сфери захисту дітей, Громадський Простір поспілкувався з Людмилою Страшною, директоркою Громадської спілки «Українська мережа за права дитини».

Пані Людмило, де вас застала широкомасштабна війна?

В місті Черкаси, де я живу. На той момент я була в пошуках роботи. Попередній проєкт завершився, і я розглядала декілька пропозицій. Але всі вони скасувались після початку вторгнення. 

28-го лютого мені зателефонувала знайома і запропонувала роботу на «гарячій лінії», яку організовувала Українська мережа за права дитини у співпраці з ЮНІСЕФ. У проєкті була тільки посада операторки. А я за фахом — проєктна менеджерка. Проте мені треба було чимось себе зайняти, щоб не збожеволіти від того страшного лиха, яке прийшло в наш спільний дім. І я погодилась. 

Так почалися пів року напруженої праці з 8-ї до 20-ї години з одним вихідним. Потік дзвінків був просто шалений: евакуація, документи, гуманітарна допомога… Питали навіть, як підготуватись до пологів. В перший місяць повномасштабного вторгнення прийняла понад 1200 дзвінків. Це 1200 людських життів. 

Влітку перейшла на посаду проєктної менеджерки УМПД. До кінця року я встигла підготувати шість проєктів, що трансформувались в 10 проєктних заявок. Третина з них була підтримана донорами у 2022 році, інші – отримали фінансування в цьому році. 

А трохи згодом стало вакантним місце директора Мережі – я брала участь у конкурсі кандидатів. У березні 2023 року мене обрали виконувачкою обов’язків директора УМПД. А вже через три місяці рішенням Правління Мережі призначили директоркою «Української мережі за права дитини».  

Чесно кажучи, минулий, 2022-й рік, від початку повномасштабної війни — поки працювала на гарячій лінії — я майже не пам’ятаю. Все розвивалося досить швидко. Та й стрес у всіх був неймовірний.  

З якими викликами, неочікуваними завданнями стикнулися організації-члени Мережі через повномасштабну війну?

Секретаріат Мережі, як і її 30 організацій-членів (наразі вже 33), не припиняли працювати. Ми усі мобілізували ресурс, намагаючись допомогти якомога більшій кількості людей. 

Розгорнули пошук дітей, які залишилися без батьківського піклування. Продовжили  проєкт із розвитку соціальних послуг. І, знову ж таки, «гаряча лінія» – лінія підтримки дітей, сімей і соцпрацівників – була левовим шматком роботи. Люди потребували допомоги, і ми її реально надавали.  

Команда УМПД виросла втричі, у нас стало більше проєктів. Нам усім довелось реагувати на нові виклики: допомагати виїжджати сім’ям з окупації, адвокатувати, як всередині країни, так і  на міжнародному рівні реформу деінституціалізації (ДІ), супроводжувати батьків та офіційних представників, які хотіли повернути дітей з депортації. 

частина команди  УМПД

Права дитини порушувалися і до повномасштабного вторгнення, саме тому й існує Мережа за права дитини, але війна додала нових проблем. Які права дитини порушуються під час війни в першу чергу і найчастіше?

Варто почати з минулого року — з того, що спостерігалося під час евакуації, наприклад. Йдеться про вивезення дітей без офіційних представників або евакуація дітей. Наші діти були незаконно переміщені в рф або на тимчасово окуповані території. Їх поміщали в інтернатні заклади, віддавали на усиновлення в російські родини або вивозили в так звані табори відпочинку та оздоровлення. 

Масштаб трагедії величезний. Цифри від Національного інформаційного бюро України про 19 500 дітей, викрадених росією, дуже занижені. Згідно з відкритими російськими джерелами — це понад 700 тисяч дітей. На жаль, повертати дітей дедалі складніше, зокрема, тому, що неможливо встановити особу маленької дитини. А підлітки швидко дорослішають, стають повнолітніми й можуть потрапити до лав армії ворога. Тож час не на нашому боці. 

Під час війни дуже часто також порушується право дитини на освіту. Кожна дитина має право здобувати освіту в безпечний спосіб. Я теж мама, мої доньки-студентки. І для мене основне — їх фізична безпека під час занять. Навчання очне, а отже важливо, щоб у закладі було укриття, облаштоване належним чином. Я бачу, що ці вимоги не завжди виконуються. Крім того, якість освіти під час війни дуже страждає. Це факт.

Також больовими точками, зокрема для Української мережі за права дитини, залишаються два факти: існування дітей в інтернатах і призупинення реформи деінституціалізації (ДІ). Сподіваємося, що процес трансформації системи догляду та підтримки дітей і сімей в Україні відновиться. Для цього є всі підстави. Одна з ключових полягає в тому,  що реформа деінституціалізації — одна з умов вступу України до Європейського Союзу. 

Під час війни ми ще раз пересвідчились: діти в інституційних закладах дуже вразливі. Наприклад, під час евакуації керівники інтернатів (які по факту є офіційними опікунами дитини) насамперед вивозили свої родини, виїжджали самі, покидали дітей напризволяще. Діти в найкращому випадку залишалися з частиною персоналу закладу або сам на сам з небезпекою. І це також наш біль. 

На жаль, нам доводилось спостерігати і за порушеннями прав дитини й у прийомних сім’ях. Траплялись різні випадки. Не хотілося б, щоб вони повторювались у майбутньому. Скажімо, батьки-вихователі знехтували попередженнями, не вивезли вчасно родини й мусили жити під окупацією. Або лишали частину дітей на окупованій території, а з іншими виїжджали за кордон.

У вас триває проєкт «Шлях додому» — розкажіть, будь ласка, про нього.

Проєкт «Шлях додому» ми впроваджуємо спільно з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine у тісній співпраці з Міністерством реінтеграції та іншими громадськими організаціями. Це досить складний проєкт. Ми повертаємо дітей, які депортовані до рф, залишилися на тимчасово окупованих територіях чи були вивезені туди. 

Наразі в межах проєкту ми повернули вже 45 дітей.  А з перших місяців повномасштабного вторгнення – фактично за півтора року – додому повернулися 135 дітей, що стало можливим завдяки нашим спільним зусиллям із благодійною організацією «СОС Дитячі містечка Україна», Міністерством реінтеграції, Офісом Обмудсмана та іншими партнерами та волонтерами…

Зараз продовжуємо роботу. Цей проєкт є надзвичайно складним у плані логістики та комунікації. Адже сьогодні не існує єдиного алгоритму чи механізму повернення дитини на територію України: кожне повернення по суті є спецоперацією.

Наша основна мета в цьому проєкті і поза ним — боротися за кожну дитину, повернути додому всіх маленьких українців — до останнього. Поки наші діти перебувають на території ворога, ми не заспокоїмося. 

Тобто, оскільки немає визначених механізмів повернення дітей, вам доводиться щоразу вигадувати свої, про щось домовлятися?

Кожного разу це нова історія, новий маршрут. Ми прокладаємо його для батьків чи законних представників, щоб вони мали змогу забрати своїх дітей з тимчасово окупованої території (ТОТ) чи з рф. 

Фахівці з соціальної роботи та інші члени команди  з ними на зв’язку 24/7. Це можуть бути поїздки з перетином кількох кордонів. Етап повернення займає від кількох днів до кількох місяців. Наше найдовше безперервне повернення тривало понад 2 місяці, коли сестра поїхала забирати брата на ТОТ.

Зараз процес повернення ускладнився через указ путіна про зміну процедур перетину кордону українськими громадянами. Він набув чинності 16 жовтня. Закриваються піші переходи, і єдиною точкою входу в рф є аеропорт Шереметьєво. Думаємо, що нам робити з цією проблемою. 

Утім повернення дитини — це лише одна з частин роботи, оскільки важливим є етап адаптації й соціалізації дитини та родини після возз’єднання. Наші кейс-менеджери та психологи беруть ці сім’ї під супровід та допомагають у розв’язанні нагальних питань: від психосоціальної підтримки до пошуку навчального закладу, придбання речей першої необхідності тощо.

Насправді Мережа зараз впроваджує сім проєктів з різними донорами. Ми продовжуємо реалізовувати проєкт про розвиток соціальних послуг у проєкті ЮНІСЕФ «СПІЛЬНО. Соціальні послуги». Відновили проєкт «Турботливі родини для 1000 дітей» — теж у співпраці з Дитячим фондом ООН. Проєкт передбачає влаштування тисячі дітей в сімейні форми виховання — дітей, які перебувають зокрема в будинках дитини та в інтернатних закладах.

Триває спільний проєкт Української мережі за права дитини та Міжнародного фонду «Відродження» «Поверни Україну для всіх дітей», в межах якого ми плануємо розробити Дорожню карту прав дитини. Наразі провели чотири фокус-групи – інтерв’ю з фахівцями з соціальної роботи, надавачами соціальних послуг, батьками та дітьми, а також членами Мережі. Докладатимемо зусиль, аби Дитяча дорожня карта увійшла до Плану відновлення України.

Також ми впроваджуємо проєкт «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді» спільно з USAID через Проєкт «Підвищення ефективності роботи і підзвітності органів місцевого самоврядування» («ГОВЕРЛА»), в якому розробляємо як один з елементів реформи деінституалізації фінансовий механізм догляду і виховання дітей, незалежно від форми влаштування. Цей механізм буде забезпечувати розвиток соціальних послуг в громадах — щось на кшталт «гроші ходять за дитиною».

Як ускладнилося життя дітей в інтернатах, інших інституційних закладах через війну?

По-перше, життя дітей в інтернатах не було легким і до війни. Як казала Вікторія Федотова, керівниця громадської організації «МАРТІН-Клуб», що входить в УМПД: «Інтернати — це ганьба для України». Зараз воно стало ще  важчим… Багато персоналу виїхало за кордон, бракує досвідчених фахівців у громадах. 

УМПД реалізує також проєкт в будинках дитини, в яких виховуються дітки з інвалідністю і мають високі потреби з догляду. Спостерігаємо відсутність досвіду у персоналу, брак фаховості, певні корупційні речі з боку працівників закладів. Що стосується евакуйованих інтернатів – спостерігаємо проблеми й там. 

Важливо, щоб наші діти виховувалися в сімейному середовищі. Проте зараз, вивчаючи досвід інших країн ЄС, зокрема досвід Польщі, бачимо, що тільки через зміну ставлення суспільства ми можемо щось змінити. Власне, поки не почнемо мислити по-новому, доти в нас будуть інтернати.

Дуже багато людей не розуміють, що таке деінституціалізація, для чого вона, куди подінуть дітей з інтернатів. До того ж родини не готові брати дітей, старших за віком або великі родинні форми. Усі хочуть забрати в родину здорову малечу. Разом з тим на усиновлення немовляток в Україні черга. 

Підлітки, діти, які мають інвалідність, або діти з великих сімейних груп з братами та сестрами — також потребують родини. Для держави й суспільства це ще один виклик. 

По-третє, варто думати, що я можу зробити для дитини, а не задовольняти егоїстичні потреби у батьківстві. Думати, як зробити дитинство маленького громадянина дитинством. Поняття «інтернату» повинно зникнути як таке — завдяки появі на рівні громад якісних соціальних послуг та програми підтримки сімей.

Але для цього потрібно глибоко й розумно працювати — з суспільством, з окремими громадянами, з родинами, які беруть у сім’ї дітей. Бо не завжди навіть ті родини, які виявляють таке бажання, можуть дати дитині максимум того, що вона потребує.

Які найважливіші речі в контексті прав дитини мають бути враховані у повоєнній відбудові України, після нашої Перемоги?

Насамперед маємо успішно провести реформу деінституціалізації (ДІ). Це питання не одного дня. Ми не можемо просто взяти й закрити інтернати. В жодній країні не сталося так. У Польщі реформа ДІ триває вже років десять — її досі не завершено. 

Зараз в Україні дуже гарне вікно можливостей для цієї реформи, зійшлися багато зірок. Це і перспектива членства України в ЄС, і політична воля, і готовність громадянського суспільства, і влади до впровадження цієї реформи. 

Нам головне зараз всім разом взятись до роботи й виконати її,  не повторюючи помилок, яких було чимало. Зокрема, мають піти інвестиції на розвиток соціальних послуг у громадах. Адже неможливо здійснити реформу лише в одній її частині, це комплексна річ. Аби діти залишалися в сім’ях, аби їх не відправляли в інституції — на місцях мають працювати профільні фахівці з реабілітації, раннього втручання тощо. А для молоді з інвалідністю та випускників інтернатів у громадах мають відкриватись квартири підтриманого проживання. Тоді ми отримаємо повноцінних членів суспільства, здатних працювати й повноцінно жити своє життя.   

частина команди УМПД

 ………………………………………………………………….

Розмову вела Любов Єремічева
Світлини з архіву УМПД