Культура «Східного Партнерства» потребує не модернізації, а реабілітації – висновок із конференції програми ЄС «Культура»
Принижена особистість і нація не може бути толерантною, вона розчиниться в системі множинної ідентичності, ставши ресурсом до розвитку інших спільнот. Аби бути суб’єктом міжнародної культурної ...
Додано:
Громадський Простір
Принижена особистість і нація не може бути толерантною, вона розчиниться в системі множинної ідентичності, ставши ресурсом до розвитку інших спільнот. Аби бути суб’єктом міжнародної культурної політики треба спочатку стати собою – вдовольнити свої культурні права на самовизначення і розвиток. Цього права в режимі радянської та сучасної російської культурної і політичної окупації не мали ні Україна, ні Білорусь – ні жодна з країн Східного Партнерства, що мала справу з російським диктатом.
З 2015 до 2017 року Європа виділить 5 мільйонів євро для потреб модернізації культурного сектору країн Східного Партнерства. Грошові та інтелектуальні надходження будуть опрацьовані в межах другого етапу програми Східного Партнерства «Культура». За цей час громадський сектор регіону має виробити власне бачення інституційного розвитку, зокрема в галузі культурних індустрій. Проте чи можливо так швидко, як того очікує Євросоюз, пройти важкий шлях політичної і культурної деколонізації і увійти в режим креативної економіки країнам, що віднедавна були частинами російської і радянської імперії?
Прикладом цивілізаційного конфлікту, який перетворився на військовий, слугує Україна, котра ціною людських життів відвойовує свій культурний простір, а заодно і простір європейської цивілізації. Тож аби перетворитись з об’єкту європейських досліджень і філантропії на сторону міжрегіонального діалогу і соціальних інвестицій, Україна разом з країнами Східного Партнерства потребують суб’єктності і державницького мислення громадських і культурних еліт.
Європейський простір підготував аналітичний репортаж за підсумками другої регіональної конференції європейської програми Східного Партнерства «Культура»
Нещодавно в Києві пройшла конференція, котра підбила підсумки участі України та країн Східного Партнерства в першому етапі програми ЄС «Культура», що стартувала в 2011 році і закінчується в березні 2015 року. Проект став альтернативним вирішенням відсутності культурної складової в загальнополітичному векторі Європейського Союзу «Східне Партнерство», ініційованого Польщею і Швецією 2009 року. Тоді проект прискореного сусідства з Євросоюзом для Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови та України було запрограмовано на опрацювання чотирьох тематичних платформ міжрегіонального діалогу (демократія; економічна інтеграція; охорона довкілля і енергетична безпека; міжлюдські контакти). Натомість стратегічного гуманітарного планування та міжкультурного діалогу в його рамках не було передбачено. Проте оскільки європейська цивілізація для стійкого розвитку в глобальному світі потребує креативного позиціонування, а мовою економістів – спільного ринку креативної економіки, тож за ініціативи Європейської Комісії було вирішено підсилити Східне Партнерство культурною складовою і запустити відповідну програму «Культура». І хоча геополітичні події останнього року відкоригували плани деяких країн щодо участі в європейському проекті на користь євразійської спів-«дружності», все ж культурний вимір об’єднав європейців всіх країн для вироблення спільних планів.
Структурно програма «Культура» складалася з двох частин: забезпечення реалізації 15 грантових проектів з загальним бюджетом 8,2 мільйона євро і підтримка діяльності Регіонального бюро моніторингу та інституційного розвитку (RMCBU), створеного Європейською Комісією для посилення інституційного потенціалу органів влади та громадянського суспільства країн Східного партнерства. Окрім того проект мав досягти три головні цілі: сприяти реформуванню культурної політики країн Східного Партнерства, сприяти обміну інформацією та кращими практиками в регіоні та надати підтримку найкращим регіональним ініціативам і партнерствам в галузі культури.
Тож, по закінченні тривалої роботи, понад 120 учасників з різних країн зібрались для обговорення здійснених реформ та оцінки результатів спільного проекту, а також для презентації наступного етапу Програми та її видозмін і нових акцентів в розвитку культурного потенціалу центрально-східного регіону Європи до 2017 року.
Проблема невизнання стратегічної ролі культури в розбудові успішної країни та сталого розвитку є не лише в Україні чи в пострадянському просторі – сектору культури мало приділяється уваги на рівні управлінських еліт в Європейському Союзі. Тому ініціатори Програми Східного партнерства «Культура» в першу чергу спрямували свої зусилля на тлумачення ролі культури як стратегічної рушійної сили для соціального, гуманітарного й економічного розвитку країн Східного партнерства.
Окрім системної функції культури як фактору стабільного розвитку Європейського континенту, в фокусі останніх подій нашого регіону культуру слід розглядати і як фактор національної безпеки та протидії геополітичним конфліктам.
Так само про важливість культури як запобіжника військовим конфліктам та відповідного акценту з боку ЄС в плануванні наступної допомоги країнам Східного Партнерства говорила радник Віце-прем’єр-міністра України Людмила Гарбуз, нагадавши як швейцарський фонд в Україні «Про Гельвеція» фінансував проекти з протидії конфліктам. Український експерт та директор «Агенції культурних стратегій» Микола Скиба закцентував європейській стороні не стільки на проблемі заморожених конфліктів в регіоні Східного Партнерства, скільки на фактах прямої військової інтервенції з боку Росії колись в Грузію, а тепер в Україну, наголосивши, що культура грає визначальну роль в випередженні подібних гібридних війн, а також має реабілітаційну силу за підсумками таких трагедій.
Натомість в публічному діалозі Україні вдалось виступити каталізатором цивілізаційних акцентів в проблематиці міжкультурного діалогу, адже саме тут і зараз силовими методами та зовнішнім втручанням з боку Росії будується стіна перед європейськими стандартами. Подальша їхня імплементація в східному регіоні, як показує досвід, можлива лише за умови політичної та військової лояльності російської влади, або ж перемоги національної та загальноєвропейської культурної парадигми як протидії геополітичному втручанню з боку агресивного сусіда. Проте російська влада лояльність проявляє лише на папері, а по суті спрямована на поглинання культурних та політичних ресурсів навколо своїх кордонів задля власного укріплення і самоствердження. Історія не знає іншої Росії. Тож народам Європи слід розраховувати або на артилерію сили, або на випереджуючу культурну дипломатію та нарощування соціально-економічної стабільності в своєму регіоні, як інструментів відсічі. І саме в цьому відношенні культура виступає не лише як чинник національної безпеки, який утримує національні кордони в умах людей (за які власне і ведуться сучасні гібридні війни), але й як інструмент випередження та залагодження геополітичних та військових конфліктів через формування стабільного суспільного розвитку.
Звісно 2011 року, в рік імплементації європейської програми в Україні та п’ятьох інших країнах Східного Партнерства, майбутній силовий перерозподіл в регіоні та війна за цивілізаційну приналежність до Сходу чи Заходу країн європейського континенту не передбачувались. І ключові завдання, які ставили перед собою ініціатори програми стосувались не стільки екзистенційних аспектів культури, що порушують або залагоджують кордони між цивілізаціями, скільки вузькофахових завдань культурного сектору – його професіоналізації, внутрішнього партнерства сторін культурної політики та обміну позитивним управлінським досвідом між країнами-учасницями програми. Проте в сьогоднішніх умовах ці питання стали похідними від більш сутнісних проблем нашого регіону, а саме національної культурної незалежності країн Східного Партнерства від неоімперських зазіхань євразійського путінського режиму, подолання постколоніального синдрому в плануванні власного культурного розвитку та набуття суб’єктності в діалозі з європейськими партнерами.
На жаль, прямого діалогу на тему культурного фактора як причини геополітичних гібридних війн та культурної деколонізації східного регіону Європи на конференції не було, проте актуальність культури, як запобіжника конфліктів, була відзначена всіма учасниками і безперечно потребує глибшої дискусії та подальшого включення до порядку денного подібних глобальних програм.
Натомість основна увага учасників конференції була прикута до аналізу проектів і програм, які було реалізовано впродовж довготривалого міжнародного проекту. Структурувати свої досягнення учасники і організатори вирішили за трьома темами відповідних сесійних засідань конференції: «Професіоналізація культури і мережі», «Політика і культура» (з акцентом на процеси реформування культурної політики) та «Генератор майбутнього» – модернізація культури як сектору, робота якого визначається економічними тенденціями та соціальними викликами.
За вказаними тематичними блоками було розподілено презентацію досягнень 15 грантових проектів, котрі профінансувала Європейська Комісія (сума гранту для кожного з проектів коливалась від 400 до 700 тисяч євро). Це були глобальні соціокультурні ініціативи, що об’єднали декілька країн-учасниць програми для розробки реформ в регіоні, розширення менеджерських навичок працівників культури, вирішення галузевих та управлінських проблем, налагодження міжрегіональних контактів. Окрім супроводу реалізації культурних проектів, команда Регіонального бюро моніторингу та інституційного розвитку, що працювала з київського офісу, реалізувала безпрецедентну освітню стратегію для культурних менеджерів (державних і громадських) всіх шести країн за участю досвідчених експертів з питань культурної політики розвинених країн ЄС і запустила серйозні інтелектуальні реформи в культурних середовищах пострадянських країн.
Український сектор культури потребує суб’єктності
Зокрема, методологічно наступний етап програми працюватиме на підтримку суб’єктності секторів культури країн-учасниць програми. Адже основним досягненням першого етапу є визнання того, що проблематика і запити не лише східної і західної частин Європи, але й кожної з країн Східного Партнерства різниться між собою національною і соціальною специфікою, не дивлячись на спільність загальних культурних цінностей. Аби виробити механізм самостійного контролю над потребами і результатами культурних реформ в своєму середовищі, культурні гравці України, Молдови й інших країн мають самі визначати, які саме галузі культури чи її специфіка потребує інтелектуальних та фінансових інвестицій. Тож не лише для розвитку рівноправного міжкультурного діалогу з ЄС і світом, але й для прискорення іноземних інвестицій в креативні індустрії національний сектор культури потребує суб’єктності.
Проте європейські куратори все ж визначають головний тренд, в якому мають бути скеровані реформаторські зусилля гравців культурних секторів країн-учасниць – це підтримка креативних індустрій. Адже зараз Європа включається в серйозний режим розвитку креативної економіки. Тож для підсилення свого ринку та створення зовнішньополітичного запиту на свої регіональні реформи, західні культурні управлінці прагнуть посилити розвиток креативного сектору і на сусідньому сході. З іншого боку, спільні економічні ринки в галузі креативних технологій в подальшому нададуть об’єднаній Європі можливість засвідчити розвиток оновленої цивілізаційної спорідненості всього регіону. А ментальна потреба в раціоналізації суспільних процесів, навіть культурних, вимагає від європейців перевести культуру в економічне русло, тим самим забезпечуючи їй гідне місце в системі чинників сталого розвитку.
Культурні індустрії в постколоніальному регіоні
Потреба в розвитку культурних індустрій вже давно стоїть в черзі реформ української культурної політики. Лишень державні управлінці дотепер не проявляли ані змістовної зацікавленості, ані освіченості в даному секторі економіки і культури. Тож продовження європейської програми «Культура» сприятиме становленню інституційної та управлінської самостійності гравців національних культурних індустрій (видавнича галузь, телебачення, мультимедійне виробництво, звукозапис, комп’ютерні ігри, мода, дизайн, реклама, нові медіа, тощо).
Зрештою, такий підхід до українського культурного сектору сприятиме перетворенню європейської філантропії на соціальні інвестиції і прискорить зростання культурних і соціальних активів обох регіонів Європи.
Тільки ось що робити зі станом культури і економіки в Україні? Адже більшість ресурсів в цих галузях належать або російським бізнесменам, або українським державним управлінцям, котрі ще досі сповідують інертний принцип мислення. Як, з одного боку, націоналізувати український креативний сектор (видавнича і комп’ютерна галузь, кіновиробництво, телебачення, реклама, звукозапис – за контентом і юридичною приналежністю ці сектори продовжують бути переважно російськими), а з іншого боку – їх денаціоналізувати, тобто надати їм свободу шукати свій контент в рамках концепції множинної ідентичності. Ось тут ми й вертаємось до проблеми, яка не до кінця була вирішена на першому етапі культурної програми.
Гідність як запорука толерантності
Принижена особистість і нація не може бути толерантною, вона розчиниться в системі множинної ідентичності, ставши ресурсом до розвитку інших спільнот. Аби бути суб’єктом міжнародної культурної політики треба спочатку стати собою – вдовольнити свої культурні права на самовизначення і розвиток. Цього права в режимі радянської та сучасної російської культурної і політичної окупації не мали ні Україна, ні Білорусь – ні жодна з країн Східного Партнерства, що мала справу з російським диктатом. Якщо Європа після завершення формування національних держав тепер розвивається в режимі концепції множинної ідентичності, тобто такої, що не придушує жодне національне «я», а створює простір розкриття багатокультурного «я», то радянський, а нинішній – російський диктат – це концепція знищення будь-якого культурного самовираження і створення російського примату над іншими. Це культурне вбивство націй, геноцид держав і поступовий наступ на весь демократичний світ в межах ірраціональної культурної парадигми вищості російського народу над іншими, вищості російського цивілізаційного курсу в порівнянні зі світовими культурними парадигмами соціального розвитку.
Небезпека цього курсу розвитку російського народу (тут дійсно варто говорити не про політичний режим, а про культурний курс цілого народу) постійно завуальовувалась яскравістю російської душі, певним магнетизмом аскетичного православ’я і в той же час розкутим психотипом росіянина – тримати всі ці протиріччя російської ментальності вдавалось лише авторитету влади, так сформувалась стійка залежність громадян від державного примусу. А російська європейськість, котра свого часу транзитувалась в Російську імперію, зокрема через українські культурні еліти, сьогодні сформувала вузький клас «ворогів народу» і більшість з них свою національну ідентичність асоціюють з українським і європейським громадянством.
Росія веде культурну війну з європейськими громадянами
Це чіткий сигнал для європейців щодо визначальності культурного фактору, який може стати підвалиною руйнівної доктрини для багатьох народів (історія Європи вже переживала подібні трагедії). Росія вела і продовжує вести культурну війну з європейськими громадянами як в країнах Східного Партнерства, так і в ЄС, тож тема культурного протистояння в геополітиці Росії та Європи має бути проаналізована та включена до порядку денного тематичного блоку «Політика і культура». Громадянське і державницьке мислення завжди є фундаментом міжнародного діалогу. Мусимо будувати універсальне, не відриваючись від індивідуального.
Тож коли представники від України (Олена Олійник) говорили на конференції про необхідність виділення окремого фінансування з боку ЄС на кшталт плану «Маршала» на культурну реабілітацію українського суспільства, що пережило культурний геноцид, то цей заклик має сприйматись серйозно, як один з найважливіших, а не відкидатись як нераціональне відхилення від методологічних принципів європейських програм. Адже якщо європейці не слухатимуть автентичної мови одне одного, то налагоджувати міжрегіональний діалог розпочнуть зацікавлені сторони через збройні конфлікти.
Культура «Східного Партнерства» потребує не модернізації, а реабілітації
Російська культурна і політична окупація велась десятиріччями в після радянський час. А це означає, що український культурний сектор сьогодні переживає постколоніальний синдром і потребує не стільки методологічної модернізації, скільки екзистенційної реабілітації. Звісно, програм з культурного самоусвідомлення ЄС пропонувати нам не буде, проте наші союзники мають зрозуміти глибинні культурні і громадські потреби українців і країн російського прикордоння (Східного Партнерства).
Тут дуже добре підкреслює важливість цього аспекту одна з учасниць конференції з сусідньої Білорусі, громадські та культурні лідери якої тепер рівняються на український досвід в боротьбі з російською культурною і політичною окупацією.
Ірина Дубянецька, творча ініціатива «Летючий університет»: «Проблема в тому, що підходи і методологія програми Східного Партнерства «Культура» не відповідають самим потребам Східного Партнерства. Немає такого регіону «Східне партнерство» – немає такого регіону Білорусь і Азербайджан. Але єдине, що єднає всі шість країн «Східного партнерства», це доба Радянського Союзу і Російської імперії, під час яких всі країни пережили культурне знищення, денаціоналізацію, грамотну, продуману і впливову політику на знищення національної ідентичності. І тепер подібні культурні програми повинні бути спрямовані на повернення національної культурної ідентичності цих країн. Без цього немає сенсу говорити про партнерство чи співробітництво з Європою чи зі світом, оскільки співпрацюючи з кимось треба бути собою. Аби бути собою треба, перш за все, повернути національну свідомість. Європа переросла національну свідомість і дуже добре зробила. Але нам її не можна переступити, не переживши. Скажімо, можна робити Євросоюз, коли Франція пережила всі процеси становлення – і Франція стала Францією. Коли Німеччина пережила всі процеси розбудови федеративної держави – і стала Німеччиною. Тепер вони можуть віддати, відпустити, розслабити національне питання. Але ми, не пройшовши цього етапу, не зможемо стати європейцями. Окрім того, мусимо знати, що ми були європейцями завжди, і формували Європу століттями і тисячоліттями до цього. Але з часом опинились заручникам імперії іншої цивілізаційного напрямку. Тому ми повинні повернутись до своєї цивілізації (європейської).
Тож культурна програма мала би бути стратегічно продуманою: спочатку мала би вирішити базові конфліктні питання. Наприклад, в Білорусі цей конфлікт цивілізації давно триває, але не тому, що білоруси винні, а тому, що вони отримали чужий освітній вплив, який їх «розбілорусив». І вони тепер вільно і комфортно живуть в цій «розбілорусеності». Але за цих умов вони не можуть розвивати культуру, адже залишились без свого ґрунту, без фундаменту. Тож є глобальні питання, на які ЄС має звернути увагу в таких програмах. Подумати, що відбувається, де відбувається і чому так відбувається. І вже потім будувати стратегії. Інакше це все буде поверхово і не сприятиме трансформації громадської і культурної спільності між нашими країнами».
Синхронізація риторики європейських партнерів
Риторику вільної Європи, яка залишила в минулому виклики суверенного розвитку і виходить на будівництво економіки знань і відкритих кордонів, варто синхронізувати з риторикою поневоленого європейського Сходу, котрий стартує не лише на уламках власної ідентичності, але й дотепер перебуває в системі політичного шантажу сакралізованої моделі «русского мира». Кволий гравець, зазвичай, відіграє роль баласту в професійній грі, якого прагнуть позбутись, і він потрапляє у засідку суперника. Аби не бути об’єктом чужої гри, нам треба стати суб’єктом і провадити власний алгоритм міжнародних стосунків, стати реальним партнером старої Європи, котра так само потребує оновлення своїх сакральних, життєстверджуючих функцій в світі, котра так само має дати актуальні відповіді на нові екзистенційні потреби своїх громадян – жити і творити, а не проживати і споживати.
Процес культурної і політичної деколонізації регіону «Східне Партнерство» має пройти крізь вирішення проблем XIX, XX і XXI століть одночасно: здобути суверенітет шляхом зміцнення культурних і державних кордонів (19 століття), розвинути національну економіку шляхом інвестиції у власні креативні ресурси (20 століття) і разом з цим – відкрити ментальні та ціннісні кордони для розбудови світу множинної ідентичності задля якіснішого розкриття людського потенціалу (21 століття). Здатність українського суспільства прожити якісно три життя в одному показав фокус Майдану – це був яскравий приклад поєднання принципів національно-визвольної боротьби 19-20 століть з креативною революцією стандартів 21-го.
І нинішня російська загроза, в якій опинилась Україна через своє прагнення до свободи, стала загрозою і одночасно шансом для оновлення всього демократичного світу. Саме в цьому протистоянні Україна усвідомлює свою автентичність, а європейський і демократичний світ шукає нові ресурси для вирішення конфлікту і так само шукає свою нову екзистенцію. Інтелектуальні активи, що будуть напрацьовані в цьому геополітичному протистоянні, можуть бути використані й для вирішення економічних, гуманітарних, екологічних і демографічних, а найголовніше – екзистенційних проблем людства. Спільний пошук культурних переваг і «м’якої сили» в подоланні міжнародних конфліктів має вивести європейських партнерів на розбудову нових культурних спроможностей європейської цивілізації за участю країн «Східного Партнерства».
Тож міжнародний проект «Культура», як єдина європейська програма в галузі культури для країн «Східного Партнерства», має багато підстав бути не лише майданчиком структурної модернізації культурного сектору даного регіону, але й створення інтелектуальних передумов для возз’єднання європейської цивілізації в її новій гуманітарній якості.
Автор: Тіна Пересунько
