Ігор Козловський: партнерство заради розбудови миру

У межах навчальної програми «Суспільна етика і лідерство» від Української Соціальної Академії в червні відбулось відкрите обговорення «Міжсекторальне партнерство заради розбудови миру».  Учасники ...

Слайдер ГП (7)

Громадський Простір

У межах навчальної програми «Суспільна етика і лідерство» від Української Соціальної Академії в червні відбулось відкрите обговорення «Міжсекторальне партнерство заради розбудови миру».  Учасники зустрічі не тільки розтлумачити поняття «розбудови миру», але й обговорити перспективи партнерства між державою, бізнесом, церквами та релігійними організаціями і громадянським суспільством. До Вашої уваги пропонуємо основні тези виступу Ігоря Козловського, кандидата історичних наук, фахівця з релігійних, духовних і психофізичних систем, громадського діяча. Окрім того, пан Ігор — старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків, керівник Міжнародного центру християнсько-мусульманського діалогу і співпраці. Понад 25 років пропрацював у Донецькій обласній державній адміністрації на посаді головного фахівця у справах релігії, викладав у ВНЗ Донецька. Наприкінці січня 2016 року науковця ув’язнили представники угруповання «ДНР», а звільнився з ув’язнення разом з іншими 73 українцями 27 грудня 2017 року.  

Коли ми з вами розмовляємо про мир і навіщо він потрібен, — йдеться про цінність, а будь-яка цінність починається з особистості. Це і мир із собою, тому що із цього починається, мабуть, все наше життя. І як ці цінності ми втілюємо безпосередньо в кожному кроці нашого життя. Далі — це мир з іншими, інакшими. Це проблема різноманіття, з одного боку, а з іншого — як ставитися до того, що в 21 столітті ми постійно нагадуємо всім, не тільки в Україні, а взагалі в світі, про толерантність, як розуміти іншого. І далі — є дуже багато викликів, пов’язаних  з нами, пересічними громадянами, і тими інституціями, які ми називаємо органами влади, ті, кому ми делегували, обравши їх представляти наші інтереси і піклуватися про нас.

Дійсно, так історично склалось, що той простір, який ми зараз називаємо Україна, входив в інші цивілізаційні структури і зрозуміло, що ми до цих структур ставимося недовірливо. Так вийшло, що вся ця територія була територією постійного дисиденства. Як побутового дисиденства, починаючи із внутрішньої міграції, закінчуючи уже відкритою політичною боротьбою. Це якраз притаманно нашій ментальності. Нам так, я б сказав, комфортно почувати себе правим, коли перед тобою є щось, якась інституція, яка робить все не так, як тобі здається. І ця недовіра полягає не тільки в нашій ментальності… Але що нам далі робити з цим? Це означає, якраз, розбудова миру. 

До цих проблем, сьогодення нам дає нові виклики, пов’язані з війною, з різним баченням того, що відбувається з країною як всередині, так і ззовні. І не тільки в Європі, а взагалі в світі. Ці різні погляди якраз і є поштовхом до того, щоб ми не тільки тут обговорювали, а й щось втілювали в своєму житті. 

DSC09500

Коли ми з вами говоримо про мир взагалі, тут треба зрозуміти, що без конфліктів взагалі немає руху і ці конфлікти притаманні будь-якому утворенню, починаючи від сім’ї, від самої людини як певного організму. Наші конфлікти амбівалентності вимагають від нас тих чи інших дій. Тут у нас є водночас — з одного боку, міжнародні проблеми, конфлікт, є війна, є вимушені переселенці (яким я є), люди, які пройшли через полон (через два роки полону у мене своє бачення), є людина, яка живе тут і бачить розвиток цієї країни, виходячи зі свого існування тут — у нас різні погляди. Що нам робити? Як нам домовитися спочатку на такому рівні?

Будь-який процес, починаючи від загального процесу, міжнародного процесу, процесу війни, в якій знаходиться Україна… Ми повинні зрозуміти, що таке мир взагалі. Дуже часто в дискусіях використовуються водночас два терміни “миротворчість” і “миробудівництво”. Але це ж різні речі, тому що вони стосуються різних етапів. Будь-який процес для миру має етапи. Наприклад, є війна. Спочатку, перед війною, є превентивна дипломатія, коли ми повинні щось робити для того, щоб був мир, щоб не починався той чи інший конфлікт. 

Далі, коли вже цей конфлікт розпочався, тоді вже миротворчість, яка полягає в тому, що ми повинні зробити так, щоб люди вступали в діалог, а не в збройний конфлікт, який вже йде. 

Далі ми вже знаємо, що  в міжнародному досвіді є “примус до миру”, як це було, коли Ірак захопив Кувейт, де ООН здійснила “примус до миру”. Далі — підтримання миру, коли ми вводимо той чи інший миротворчий контингент. Коли завершуються конфлікти, це вже миробудівництво, ми вже розбудовуємо мир і бачимо, що є ті чи інші проблеми, які ще залишаються і конфлікт може знову виникнути. 

Далі ми вже розуміємо, що є негативний мир, коли вже начебто немає війського конфлікту, але ж є умови, що він може знову виникнути. І далі вже є позитивний мир, коли ми вже ці причини ліквідували. Тобто, це процес. І будь-який процес, пов’язаний із тим, як нам ставитись до тих чи інших органів влади, супроводжується тим, що нам треба працювати із собою, із суспільством взагалі… Адже це ж факт, що наше суспільство досить інфантильне, і воно часто-густо працює в просторі утилітаризму, тобто утилітарно підходить до тих чи інших вимог до органів влади. Це означає, що у нас є проблема взагалі із суспільством. Це не означає, що вони погані, а ми добрі, ми вимагаємо щось від органів влади. Це означає, що  і ми, і вони є двома частинами одного процесу. І в цьому процесі є певні завдання, певні виклики і до нас, до кожного особисто, до суспільства в цілому і до всіх структур, які є в цій державі. 

DSC09450

Як із цим працювати? Є люди, які усвідомлюють свою відповідальність, вони йдуть і щось роблять. Це означає, що вони сприймають цей виклик як свій особистий, як свою відповідальність. Наприклад, тут присутній Тарік Сархан — посол миру від трьох організацій. Він їздить Україною, щось робить для того, щоб всі зрозуміли, що мусульмани не є чимось ворожим для українського суспільства, а навіть навпаки — ми є братами. Він несе цю звістку. Це не означає, що його почують, але ж він над цим працює . Таких людей є багато, але замало для того, щоб змінити взагалі суспільну думку. І навіть не скільки думку, стільки реакцію. Тому що дуже багато людей не скільки рефлексивно ставляться, стільки просто реагують рефлекторно на ті чи інші стереотипні моменти. 

Моє життя — якраз серед  представників різних релігійних спільнот, більше сорока років цим займаюсь. З представниками різних конфесій, різних точок зору, з різними світоглядами… Я виступаю постійним, я б сказав, координатором діалогу не тільки християнсько-мусульманського, між різними християнськими спільнотами, між християнами, мусульманами і юдеями. Є спільне. Безумовно, є спільне. Є навіть спільне бачення, наприклад, на рівні тих чи інших організацій, зокрема, Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, Всеукраїнської Ради релігійних об’єднань. Є такий діалог на рівні тих, хто несе відповідальність за свої спільноти, але це не означає, що такий діалог відбувається на рівні звичайних вірян, парафіян тої чи іншої церкви.

Отже, у них є вже своє спільне бачення. Для того, щоб був такий діалог в процесі миробудівництва, якщо ми говоримо про те, як робити це всередині нашої країни, вони озвучують три кроки. Спілкуючись із представниками різних традицій, починаючи із Блаженнішого Святослава, закінчуючи головним рабином України  — всі вони, так чи інакше, приходять до однієї думки, йдеться про три кроки.

Перший крок — це почути. Для того, щоб почути, треба, по-перше, ставати на бік факту, правди, а по-друге, це означає, що ми повинні ламати стереотипи.

Далі — зрозуміти. А для того, щоб зрозуміти, треба вступати в діалог, безумовно. І тому, що вони є віруючими людьми, далі — це прощення. Для розуміння важливо прощення.

І третій момент – спільна дія разом на платформі справедливості. Наприклад, для християн дуже важливо — це любов, яка втілюється через милосердя. Тобто, для віруючих все зрозуміло. Як це зробити, щоб воно працювало для пересічних громадян, ось над цим церкви, релігійні спільноти, усвідомлюючи таку відповідальність, починають працювати. Не всі, але хтось починає працювати. 


Тематика публікації:    

Останні публікації цього розділу:

Від соціального підприємництва до системного: досвід Фонду Шваба

Грантові програми ЄС: нотатки з ярмарку грантів у сфері культури

Коли на порядку денному війна. Поради для України від міжнародного консультанта Квентіна Олівера

Люди хочуть бути частиною великого. Як кожен з нас може розслідувати корупцію?

Соціальне замовлення: ключовий механізм підтримки соцпідприємця

Гранти у сфері культури: у столиці відбувся Другий міжнародний ярмарок