Ігор Гирич: Україні Європа потрібна саме для того, щоб знайти себе

Любов Єремічева

Про актуальні в українському суспільстві питання – що означає Європа для України та навпаки, чому нам варто прагнути до ЄС, про ментальнісні проблеми, в рамках нашої ініціативи Koło Aktywności-Polska&Ukraina ми поспілкувалися з Ігорем Гиричем, істориком, старшим науковим співробітником Інституту української археографії та джерелознавства, дійсним членом УІТ та Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, членом-кореспондентом Української вільної Академії наук (США).

Можливо, основна проблема України у тому, що не всі готові ментально сприйняти нові, європейські цінності? Деякі люди ще досі хочуть покладатися на “батюшку-царя”, який прийде і все вирішить…

– Звичайно, ця ситуація не є якоюсь випадковою, так не склалося само по собі. Вона була контрольована і навмисно підтримувана, пострадянські політичні сили максимально намагалися її зберегти. Те, що цей нарив вибухнув зараз, цілком не є випадковістю. Не секрет, що Україна існує на такому собі ментальному розламі. Це можна легко довести. Подивіться на результати голосування останніх двадцяти років, за Парламент і Президента, де проходить кордон між проукраїнським європейським і прорадянським євразійським вибором. У нас голосування не були політично-партійними, насправді вони завжди були цивілізаційними. І цей кордон майже завжди проходив за межею Речі Посполитої. А що таке Річ Посполита? Це європейська держава, що на наших землях існувала від ХІУ до ХУІІІ століття. Той кордон охоплює сучасні Чернігівську, Сумську, Полтавську, частково Дніпропетровську, Кіровоградську і Винницьку області. Далі починається степ. Він українцями заселявся тільки у 18 столітті, в часи, коли Росія приєднала регіони, що були під владою Османської імперії і Кримського ханства. Саме вони знаходяться у зоні нашої нинішньої проблемної державності.

Люди там мають амбівалентну свідомість, вони сприймають більше цінності радянського суспільства, євразійського простору, протиставляють себе Європі, їм близькими є цінності, які зараз пропагує путінська Росія. А все тому, що генетично це населення найменше пам’ятає себе частиною Європи. Чому найменше? Тому, що перші поселенці Причорноморських теренів були вихідцями з Речі Посполитої, але наступні хвилі міграції відносно міських центрів було переважно з Росії.

В зону потужного російського впливу входить сучасна Донецька, Луганська, Херсонська, Одеська, Миколаївська області. Вони більше тяжіють до ментальності євразійства, тоталітарності… Євразійство – саме по собі вже тоталітарне. Це ще почалося від кочових часів, кочових народів, які вплинули на формування такого типу свідомості. Тоталітарність мислення – це ще й наслідок тривалого впливу номадного Сходу, спадщина часів Золотої Орди. Але ця новоросія має географічну підставу – оформлення цієї ментальної різниці.

На цих різницях і грала компрадорська політична еліта, яка всі 23 роки Незалежності управляла Україною під контролем Росії. Нею нічого не робилося те, що може цю різницю закопати, а навпаки – намагалася максимально її підкреслити, максимально законсервувати. Безумовно, в цьому була зацікавлена, в першу чергу, Росія. Бо Росія, ніби визнаючи незалежність, реально залишала Україну в орбіті свого ментально-культурного впливу, проводячи політику завуальованого неоколоніалізму. Якщо ти тримаєш територію в ментально-культурному впливі, то можеш бути спокійним за її межі. Тебе тоді не хвилюють кордони України, вони можуть залишатися у старих межах.

Не випадково насаджувалися твердження про те, що ми з росіянами – один народ, ми браття, хоч брати все одно різні. Скажімо, братами є і швейцарці, і німці, або австрійці і німці, але вони живуть в різних країнах. Таких прикладів можна багато навести. В Канаді живуть також англомовні громадяни, як і в Сполучених Штатах Америки… Це ж не означає, що треба Канаду об’єднувати зі США в одну країну. І всі розмови про ближнє і дальнє зарубіжжя, – ці міфологеми пострадянського часу були закладені в структуру українського суспільства відразу, в 1991 році.

Вони не давали Україні реально стати незалежною, тому ми кажемо, що Майдан 2014 року – це не просто війна за те, щоб ми вступили в Європейський Союз, в Європейський простір, стали частиною цього простору – це була війна за справжню незалежність. Це була відкладена війна. Ми реально повинні були воювати у 1991-1992 роках. Але якби ми тоді воювали, щоб ми виграли? Програли б, мабуть. Не лише військово-економічно, а головне – морально-психологічно малий відсоток громадян готовий був воювати з «братами» росіянами.

Тобто це ніби українська доля – постійно боротися з російським впливом?

– Росія завжди прагнула до культурної нівеляції України, поглинення українців в імперській російській політичній нації. Кремль цю політику продовжував в роки незалежності, політику неоколоніалізму по відношенню до колишніх республік Радянського Союзу. Вони ніби одержували незалежність, але ця незалежність була номінальною, фактично ж, вони і далі перебували в політичній залежності від Росії. Виключення склала лише Прибалтика, яка відразу обрала шлях до ЄС. Україна ці двадцять з лишком років була на папері незалежною державою, здобуваючи її лише після Майдану остаточно. Саме тому, щоментально більшість українців перестала погоджуватися з декоративною незалежністю. Сьогодні ситуація кардинально змінилась. І ми можемо це бачити: зараз чітко поставлений рубіж, чітко поставлений кордон. Можна казати про “культурно-ментальний кордон” між Україною та Росією, навіть не мовний – бо можна бути російськомовним українцем.

Тепер немає тої свідомісної амбівалентності, яка була від 1991 до 2014 років. Можна бути або росіянином – громадянином Росії, або – українцем, представником держави Україна, третього не дано. І це великий позитив, бо маємо тепер реальну українську Україну. Те, що зараз перебуває в межах тимчасової окупації, поки що українським не є. Воно може буде колись українським, треба на це сподіватися. Краще мати меншу, але сильну спільним духом державу, ніж державу тільки на папері.

Нам казали, що нас є 52 мільйони, а в мене така думка з’являлася: “Ну яких 52? Поляки, скажімо, кажуть: нас 40 мільйонів. Але це, вибачте, 40 мільйонів «щирих» поляків. Поляки думають однаково, в них одна історична пам’ять. А як можна з двома історичними пам’яттями жити в єдиній державі? Деякі історики вважають, що можуть бути різні, навіть, протилежні історичні пам’ятті в межах однієї держави. Проте практика Донбасу і Криму показала, що таке навряд чи можливо. Пам’ять повинна бути все-таки єдина. Не може бути для однієї країни герой і Сталін, і, скажімо, Петлюра.

Має бути якась однозначність. Я не кажу, що людина повинна сприймати персонажів минулого агіографічно, других – вороже. Але вона має чітко собі в голові скласти градацію: хто є пріоритетнішим для людини, яка себе асоціює з українською державою. Скажімо, Мазепа чи Петро I. Для нас ясно, що людина, яка гнітила, фактично, довершила ліквідацію незалежної козацької держави, не може бути апріорі кращою. Так само, як та людина, яка нищила голодом Україну у 1933-му може бути лише антигероєм нашої нації.

І от в таких речах, які стосуються історичної пам`яті, проявляється реальна мобілізаційна спроможність українського населення на сьогодні виконувати ті завдання, які ставить перед нею світ.

Ми не повинні йти дорогою відкривання світу через кватирку. Подібний шлях пройшли в більшій або меншій мірі більшість націй Центрально-Східної Європи. Їх треба вирішувати послідовною державною політикою у сфері ідеології і культури. На жаль, зараз ситуація мало свідчить, що щось кардинально зрушилося після Майдану. Приміром FM-радіо, які були російські, вони російськими і залишаються, та ж російська попса грає, ніби нічого не змінилося. Ми згадуємо про п’яту колонну, а вона поруч у ЗМІ, у відсутності всеукраїнського культурного простору. Також проблема з книговиданням України особливо не вирішилась. Питання люстрації і асоціації з ЄС теж на сьогоднішній день поки що не вирішені. Звичайно, є величезні труднощі, не можна сказати, що все має бути одразу. Але мають бути надіслані чіткі меседжі для суспільства. Якщо це ворог, то треба в нього забрати власність, яка працює проти держави, закрити банки цих людей, закрити їхні підприємства і забрати цю власність, бо вона працює проти України.

Чому європейські країни можуть повчитися у нас?

– Я звернув увагу, що для багатьох західних народів питання національного відмирає. Добре це чи погано? Європейський Союз – така собі наддержава, де космополітичне вище за національне. Але й там відчувається туга за національним. Приїжджали до нас на Майдан люди із Франції і заздрили, бо Франція такого не переживала може вже майже п’ятдесят років. Зараз відбувається пожвавлення, осучаснення, актуалізація національних проблем, в першу чергу, завдяки Україні. Тут Україна, можливо, веде вперед серед демократій цього старого світу.

Тобто не все, що робиться в старому світі, є цікавим, бо старий світ дещо занепадає – і морально, і ідейно, він якось заспокоюється, наступає період стагнації, стабільності. Найкраща стабільність, як казав наш історик Л.Смоленський – ідеолог одеської Громади ХІХ ст. – на кладовищі. Ця стабільність кладовища – це і є певна небезпека, яку треба уникати.

Чи потрібно нам взагалі в Європу?

– Що таке “Шлях у Європу”? Шлях у Європу не означає нову уніфікацію під якогось усередненого європейця. Раніше ми взорувалися на середню радянську людину, тепер готуємося стати узагальненим європейцем. Україні Європа потрібна саме для того, щоб знайти себе. І я Вам скажу, що, в принципі, про це говорять не тільки українці. Про це говорять поляки. Навіщо їм була Європа? Для того, щоб не стати “совком”, для того, щоб не здеградувати остаточно, бо Європа дає можливість нарешті припинити цей шлях у провалля, шлях духовного падіння. Для того нам потрібна Європа, щоб, власне, і усвідомити себе, і проявити себе, самовиразитись у цьому світі.

Тобто Ви схиляєтеся до ЄС як цивілізаційного вибору?

– Звичайно, бо для того, щоб бути у якійсь спільності, треба у цій спільності мати своє “Я” обов’язково. І, безумовно, ми не повинні розчинитися. Це найбільша помилка. Якщо йти в Європу, щоб розчинитися, вбити себе, такого не потрібно. Щоб бути Європі цікавими, ми повинні зберегтися. Ми не повинні бути місцем, з якого будуть тільки черпати якісь природні і людські ресурси для економік інших багатших країн. Саме та ситуація, яка існувала і за Радянського Союзу довела до того, що все розумне і все краще, тікало. Треба припинити відтік мізків, щоб люди могли себе проявити і збільшувати потенціал і духовний, і економічний у власній державі.

Спілкувалася Любов Єремічева

Матеріал підготовлено для рубрики Koło Aktywności-Polska&Ukraina