День усиновлення: в інтернаті дітям не місце – якими б гарні умови там не були

Громадський Простір

Щороку, 30 вересня, Україна відзначає День усиновлення, що збігається із Днем християнського свята Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Про основі проблеми в питанні усиновлення, та життя дітей в інтернатах, та про те, що ми, як громадськість можемо зробити для їх вирішення ми запитали у Анастасії Соболєвої та Дмитра Чуприни.

Анастасія – старший редактор Херсонської обласної державної телерадіокомпанії “Скіфія”, журналіст, автор та ведуча соціального проекту “Подаруй світло”, переможець Національного конкурсу “Благодійна Україна – 2013″ в номінації “Благодійність в медіа”, “Журналіст року” серед регіональних ЗМІ за соціальний проект (нагорода від Національної спілки журналістів України). Дмитро – заступник директора з комунікацій і фандрейзингу ПБО “Надія і житло для дітей”, координатор Кампанії “Відкриваємо двері дітям”.

Анастасія Соболєва:

– Питань дуже багато. Точно можу сказати, що в інтернаті дітям не місце – якими б гарні умови там не були, вихователі ніколи не замінять батьків! Треба приділяти велику увагу сім’ям, які опинилися в складних життєвих обставинах, допомогти їм знайти вихід зі складної ситуації, щоб дітей не забирали через це у сиротинці (така собі профілактика соціального сирітства).

Мені дуже імпонує практика наставництва, коли дорослі беруть шефство над дитиною-сиротою (якщо немає можливості усиновити чи оформити опіку). Я думаю можна взяти шефство і над такою родиною… Та основна складність, на мою думку, у зміні свідомості як чиновників, які займаються цим питанням (ніяк не можуть відпустити дітей з інтернатів, бо це їх робота), так і дорослих – з одного боку, тих, хто засуджує усиновителів (мовляв, беруть заради грошей або безкоштовної робочої сили), так, власне, і потенційних усиновителів, які нібито і хочуть усиновити, проте бояться осуду сусідів. Хоча зараз я бачу позитивну динаміку – ситуація змінюється. Усиновителі беруть у родини не лише малюків, а й дорослих сиріт, серед яких і діти-інваліди, які дуже чекають в інтернатах на батьків.

Є ще такий нюанс – діти, які колись спробували піти у родину (Дитячий будинок сімейного типу, прийомна родина), а там над ними знущалися і повернули їх знову до інтернату – ніколи вже більше не погодяться піти у родину, якою б доброю вона не була… Це складний процес – увійти в довіру до дитини-сироти.

А взагалі, приємно бачити, як змінюються не лише дитячі долі, а й дорослі, які приймають дитину у свою родину. Вони – справжні молодці і разом роблять складну, проте дуже благородну справу. І дуже хочеться, щоб про них згадували не лише сьогодні, у День усиновлення, а щодня, хоча і за це спасибі.

Дмитро Чуприна:

– Один з важливих напрямів у реформуванні системи захисту дітей, за яку виступаєГромадянська кампанія “Відкриваємо двері дітям”, що дійсно просувається на національному рівні, – це розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Завдяки прийнятим документам, цільовому фінансуванню з державного бюджету за останні роки збільшилась кількість прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу.

Можна було б подумати, що таким чином сирітство буде подолане. Але це не може вирішити проблему – на місце в черзі одних дітей приходять інші. І кількість їх не буде зменшуватися допоки відчутні причини, з яких діти потрапляють до інтернатів. І це аж ніяк не впливає на тих дітей, які перебувають в закладах і не мають статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування.

Наразі необхідні послуги для дітей і сімей. Це і має бути головною задачею соціального працівника – зберігати і відновлювати сім’ї. Але, на жаль, домінуючим залишається підхід, спрямований на боротьбу з наслідками, а не на попередження неблагополуччя. Відсутність доступних послуг для дітей та сімей на рівні громади часто робить інституційний догляд єдиним можливим вибором для багатьох родин, які мають проблеми в сім’ї, або чиї діти мають вади розвитку чи особливі освітні потреби.

Зміни в системі захисту дітей і соціальних послуг носять фрагментарний, а не системний характер, вони не спрямовані на запровадження дієвих механізмів збереження родин, подолання кризових ситуацій та посилення можливостей для успішної реінтеграції дитини в сім’ю. Державі не вистачає простих і рішучих кроків у напрямку відмови від системи інституційного догляду і переходу на систему, засновану на вихованні дітей в сім’ї (або умовах, максимально наближених до сімейних) та в громаді. Він ще називається деінституціалізація. Це непростий, але цілком реальний шлях, який пройшли (або проходять у даний момент) багато країн, у тому числі країни Східної Європи. І, сподіваюся, у нас теж буде не тільки День усиновлення, а й День збереження родин.