Чим живуть новостворені громадські організації?

Громадський Простір

Чим живуть молоді, новостворені громадські організації? Які напрямки діяльності їх цікавлять? Перед якими проблемами та викликами стоять новачки третього сектору? У чому мають потреби та якої допомоги потребують? Ці питання ми поставили представникам та представницям нещодавно створених громадських організацій у рамках вже традиційного для нашого порталу формату Prostir Talks.

Але самими питаннями ми також не обмежились – у рамках невеликої практичної сесії, на завершення офлайн знайомства, ми розібрали домашні завдання (учасники готували комунікаційні плани) і запропонували корисний інструмент планування-розробки результативної комунікації. 

Отже, учасники (ці) Prostir Talks:

Ольга Андрусенко, координаторка проекту “Є-мова“
Родіон Хомяков, член правління ГО “Ідеалісти”
Анна Слізінова, засновниця та голова організації ГО “UNIT:ART Solution”
Світлана Пустова, співзасновниця ГО “Щось Важливе”
Сергій Зайченко, співзасновник ГО “Щось Важливе”
Ярина Павлишин,  Територія Ініціативної Молоді, ГО “Українські Студенти за Свободу”
Алла Прунь, виконавча директорка Громадського Простору

модераторка - Любов Єремічева, журналістка Громадського Простору

фото/відео – журналісти Громадського Простору Віталій Ніщименко та Слава Сергійчук

Чим займаються новостворені ГО?

Любов Єремічева: Ми обговорюємо важливі речі, які варто почути іншій частині громадянського суспільства. Цей Prostir Talks ми хочемо присвятити тому, чим живуть молоді організації – поговоримо про те, хто ви, чому ви є, які у вас проблеми та потреби. Було би також цікаво почути “слово” вашої організації, якусь асоціацію, яка у вас виникає при думці про вашу ГО.

“Я представляю «Український світ», зокрема проект «Є-Мова» – першу комплексну онлайн-платформу з вивчення української мови, – говорить Ольга Андрусенко. – Наша місія – це розвиток і популяризація української мови, тому що наша організація зародилась якраз, як реакція в 2013 році на закон Ківалова-Колесніченка, коли у людей з’явився запит на вивчення української. Практично всі наші проекти пов’язані з освітньою роботою, зокрема курсами української мови. Наше слово: Є-Мова“.

“Дякую за запрошення і за те, що організовуєте такі корисні заходи, – розпочинає Ярина Павлишин. – Я є представницею кількох організацій – Молоді Лідери України, Територія Ініціативної Молоді, Українські Студенти за Свободу. Насправді, не важливо, що людина робить, коли вона наодинці, важливо, щоб людина була хорошою, і потрібно правильно доносити цінності організації до людей, щоб вони безпомилково розуміли, за що ви боретесь. Наше слово - відкритість до всього нового.

“Я представляю громадську організацію «Ідеалісти». Ми всі – студенти-історики, тому і місія наша історична, насамперед, – говорить Родіон Хомяков, - Ми займаємось публічною історією. Наша основна ідея полягає в тому, що ми живемо в історичні часи. Люди постійно взаємодіють з історією, якось себе в ній ідентифікують. І нам, як професійним історикам, треба якось допомагати суспільству переживати цю історичну самоідентифікацію. А хештег, ключове слово нашої організації – «пам’ять», тому що ми працюємо, в першу чергу, з пам’яттю: що люди пам’ятають, як вони себе відчувають – в цьому, власне, і є наша місія.

“Я представник організації «Щось важливе», – продовжує коло Сергій Зайченко, – Наші проекти будуть будуватись навколо ідеї взаємодовіри у третьому секторі, зокрема, й молодіжних організацій. Ми віримо: якщо доєднувати велику кількість організацій до спільних проектів, то таким чином між ними буде народжуватись взаємодовіра, вони зможуть будувати сильні інституції та об’єднуватись вже без сторонньої допомоги, обмінюватись ресурсами та робити глобальні речі разом. Тому, напевне, центральне слово – це «довіра».

“Я також представляю ГО «Щось важливе», – додає Світлана Пустова, – Ви вже зрозуміли загалом, чим наша організація буде займатись (і раніше вже займалась, просто не була офіційно створена). Моє бачення того, що ми маємо робити і чому сприяти, – створювати ситуації, де люди будуть об’єднуватись не тоді, коли вже все погано, все навколо руйнується і йде на дно, а щоб робити якісь хороші масштабні речі перед тим. Ми хочемо цьому сприяти, створюючи спеціальні умови. Основні слова – це «синергія», «взаємодія». Ми дуже любимо слово «синергія».

“Я оперна співачка та засновниця організації UNIT: ART Solution – це платформа, де юні артисти без досвіду можуть співпрацювати з професіоналами, за плечима яких є багатий досвід, – розповідає Анна Слізінова, – У нас в Україні є така проблема, що креативний простір займає 2,5% ВВП України – з одного боку, це жах, бо означає, що в нас мистецтво взагалі не розвинене, а з іншого боку, це величезний простір для можливостей. Є також проблема в тому, що молоді артисти не знають, як себе позиціонувати та здаються після якихось перших невдач і їдуть закордон працювати офіціантами. Наша платформа якраз і надає необхідний доступ молодим артистам, щоб вони нікуди не їхали, а отримали досвід роботи в міжнародних проектах, співпраці в Україні. Наш девіз – «Роблячи елітарне мистецтво доступним». Мені дуже важко сказати одне слово, тому я б сказала два – «доступне мистецтво». Оскільки мистецьких проектів багато, а нам все ж хотілось би донести це до аудиторії, яка вважає, що класична музика, класичне мистецтво – це щось нудне, незрозуміле, – відкрити їх серця, зробити це мистецтво доступним, щоб воно їм подобалось.

“Я дуже рада бачити сьогодні молоді обличчя, – підсумовує коло Алла Прунь.- Послухавши ваші слова, те, про що ви говорите, я розумію, десять років тому такого точно не було. Я невимовно щаслива, що молодь України стає активнішою в громадському секторі раніше, її цікавлять різні сфери. У нас сьогодні є представники зі сфери мистецтва; активної, діючої молоді; є люди, які працюють з пам’яттю; є люди, які говорять про певні цінності. Я думаю, що у нас сьогодні буде дуже цікава бесіда. Важливо зазначити, що одна з цілей наших зустрічей – це і знайомити людей між собою. Ми люди з онлайну  (онлайн-платформа «Громадський Простір» функціонує більше 10 років) і ми розуміємо, що без офлайну, живих зустрічей, того, щоб дивитись один одному в очі, все одно нічого не буде. Потрібно зустрічатись, обмінюватись думками, цінностями, намагатись об’єднуватись, створювати синергію”.   

Проблеми та потреби молодих громадських організацій

Любов Єремічева: Є певні причини, чому саме ви створили організацію, тому цікаво почути, з якими проблемами, питаннями вам доводиться зіштовхуватись? Як вас прийняв сектор; чи є у вас труднощі з розумінням законодавства, чи з людьми, партнерами, владою; які у вас потреби, чи вистачає вам ресурсу, підтримки тощо? Розкажіть ваше бачення потреб і проблем молодих організацій з власного досвіду.

“Ми зареєструвались нещодавно, буквально декілька місяців тому, – говорить Родіон Хомяков, – Проблема в тому, що поки не маємо постійного та серйозного фінансування. Ми подаємо заявки на окремі програми, але ще не отримали такого виграшного гранту, який би міг покрити дійсно серйозний проект. А у нас якраз є потреба в таких грантах, тому що наші проекти є досить серйозними.

Я вам зараз приблизно змалюю цю проблему: зараз наш пріоритетний напрям діяльності – це історичні театралізовані екскурсії. Цей проект, в першу чергу, спрямований на розвиток регіональної, локальної ідентичності, тобто залучення людей до культурної взаємодії на базі їх маленьких містечок для того, щоб люди пам’ятали, що в їхніх міст була якась історія, щоб з’являлось відчуття відповідальності за власне місто. У нас часто виходить так, що люди живуть, умовно кажучи, в Первомайську Миколаївської області, і у них це місто абсолютно ні з чим не асоціюється, для них це просто коробки, магазини, «приїхав – поїхав», такий собі спальний район. З такого міста можна дійсно тільки виїхати, його існування насправді нікому не потрібно. А ми хочемо довести людям, що у цього міста є бекграунд, сенс з історичної перспективи, щоб їх зацікавити, змусити відчувати якусь прив’язаність до цього міста. Бо ставлення буде іншим, якщо ти будеш знати, що в Первомайську, наприклад, запустили першу в Україні малу радіостанцію, яка транслювала спортивні матчі, – це приклад вигаданий. Але є й такі класні приклади, як Херсон: мало хто знає, що це місто є однією з батьківщин світового футуризму, там виступали ще у 1917 році Бурлюк і Маяковський. Якби про це знали, то з цього можна було б зробити туристичну фішку. Мова йде про те, щоб люди взагалі щось знали про своє місто, щоб їх це цікавило”.

“Оскільки це історичні екскурсії, то вони мають певну просвітницьку функцію, тобто повинні спростовувати якісь історичні міфи, подавати наукову картину минулого, бо у нас існує проблема історичних міфів, – продовжує Родіон Хомяков, – У нас війна йде не лише у збройному вимірі, а й в інформаційній, історичній сфері: історія стала інструментом, навіть зброєю до певної міри. Зрозуміло, що є потреба з цим серйозно працювати. Наш пріоритетний напрям зараз – це Донбас, оскільки це досить вразливий регіон, там є проблеми з історичною пам’яттю, ідентичністю, бо вона там скоріше регіональна (з українською ідентичністю там трішки не склалось). Не можна сказати, що там російська ідентичність: всі ці міфи про «русский мир» себе не виправдовують на Донбасі. Там певна своя регіональна ідентичність, яку можна прив’язати до української, але цього поки ще не було зроблено – ось у чому полягає перша проблема.

Друга проблема, пов’язана з цим регіоном – це нестача громадської активності, традиційно там люди більш пасивні, ніж на решті території України, там дуже атомізоване суспільство, існує авторитарна модель взаємодії (владні вертикалі, «червоні директори», «міцні господарники», котрі засідають по двадцять років в міськрадах, культурних установах). З цим також потрібно працювати, не тому, що там у людей немає бажання щось змінювати, а оскільки їм ніхто поки не простягає руку допомоги в цьому. Саме тому ми хочемо адаптувати цей проект до потреб Донбасу.

Однак, у нас досить велика команда, оскільки у нас театралізована діяльність, трупа налічує 15-17 осіб – це люди, які не пов’язані з усіма напрямками діяльності нашої організації, але вони беруть участь в наших заходах. Якщо ми хочемо організувати масштабний захід, то для цього, звичайно, необхідне відповідне фінансування. Тут витрати не лише суто технічні (на проїзд, проживання тощо), а є ще багато інших факторів, які навіть складно завчасно передбачити, оскільки бувають різноманітні додаткові ускладнення, тим паче, якщо охопити декілька міст на Донбасі”.

“Ми зараз працюємо над проектом «Північний Донбас або південна Слобожанщина», де є агломерація Бахмут-Краматорськ-Слов’янськ, – розповідає Родіон, – З цього мікрорегіону, як ми знаємо, саме і почався конфлікт на Донбасі. Він не зовсім є Донбасом, оскільки у них там ідентичність не стільки донбаська, скільки така проміжна. Якщо ми хочемо прив’язати його до українського проекту, то тут це зробити простіше, ніж у Торезі, умовно, чи Краснодоні. Ми хочемо провести у цих містах три екскурсії, отже потрібні кошти на переїзди між містами, оренду транспорту (20 осіб так просто на міжміській маршрутці не перевезеш, тим паче, що з транспортом на Донбасі взагалі проблеми), з проживанням, знову ж таки, не все так ідеально – це фінансова сторона, яка поки не вирішена, але ми над цим працюємо.

Якщо говорити про гуманітарну складову або людський капітал, то, безперечно, ми не можемо це робити без взаємодії з місцевим громадським активом. Ми ж не можемо туди приїхати як десант, «автобуси дружби», які приїжджають з Києва і розповідають місцевим, як їм треба жити. Ми зіткнулись з тим, коли були нещодавно на Донбасі, що місцеві хочуть про себе заявити, утвердитись перед вихідцями з Києва, довести, що вони також не ликом шиті, не потребують, щоб їх хтось повчав, у них є своя позиція. Тобто з мешканцями Донбасу треба взаємодіяти, знаходячи свої підходи, важливо віднайти баланс, щоб не здаватись повчальними і налагодити певну комунікацію. Місцевий актив потрібен, місцеві контакти є безцінними, бо для нас принциповим є організація екскурсій з прив’язкою до певної локації – якась будівля, приміщення, які мають історію. Тобто ви приходите на екскурсію в цю історичну будівлю і потрапляєте в певний хронотоп, де існує єдність місця та часу. Ми не просто вам показуємо минуле, ми показуємо минуле, яке було саме тут. З точки зору занурення в історичну дійсність це дуже важлива перформативна практика. Нам потрібно, щоб це була дійсно історична будівля, про яку можна щось розповісти.

Якщо брати до уваги приклад наших попередніх проектів, то в Херсоні ми були в Народному Домі – це дореволюційна споруда, де раніше були виставкові площі, а зараз там обласний палац культури. Це дійсно історична будівля, і коли ви туди заходите, то потрапляєте в певний простір. В неї дійсно багата й цікава історія, бо в часи революції та громадянської війни сто років тому багато чого було з нею пов’язано, там перебували штаби, госпіталі та інше.

Ми знаходимо такі будівлі, а потім починається складний процес комунікації з приводу того, як отримати дозвіл на те, щоб їх використовувати, бо вони можуть бути закритими для відвідувачів. Зараз ми ведемо перемовини в Краматорську з приводу старого приміщення вокзалу, яке є закритим і вже не використовується за призначенням. Теоретично нічого не заважає його використати, але для цього потрібно проводити складні комунікації аж на рівні Центральної дирекції Укрзалізниці, у них є окремий історичний відділ, який займається утриманням цих споруд, господарський відділ, бухгалтерія і т.д. Тобто без допомоги місцевих, без комунікації у нас це б навряд чи вийшло. Потрібно, щоб хтось комусь зателефонував, передав – проблема комунікації є нагальною, без цього наші локальні ініціативи реалізовувати неможливо. На рівні Києва – будь ласка, можна орендувати будь-який коворкінг і що завгодно робити, в маленьких містах цього, на жаль, немає. Отже, фінансування, комунікації – це основні проблеми.

“Так, насправді базова проблема – це пошук фінансів, – погоджується Сергій Зайченко, –  Але я не думаю, що це глобально, це об’єктивний виклик: якщо ви маєте проект, ви повинні довести його корисність суспільству перед тим, у кого ви збираєтесь взяти кошти – грантові, партнерські чи ще будь-які. Але це реальний виклик для новостворених ГО, які тільки починають – коли за вами немає історії, складно довести, що ви можете щось робити, що це повинні бути саме ви, а не мільйон інших організацій, які також зареєстровані в Києві.

Було озвучено, що в регіонах немає кому втілювати безліч активних проектів, то в Києві, навпаки, є багато охочих, які можуть робити проекти, і ви маєте довести, що є найкращими з них, щоб вам його довірили. Друга проблема – це брак досвіду. Всі молоді організації, тим більше молодіжні, знають, що вони хочуть робити, але зрідка розуміють, навіщо, яка їх велика мета. Ще до реєстрації ГО ми почали організовувати фестиваль і буквально за тиждень придумували його ідею, коли вже майже все було сплановано і готово, лише тоді ми викарбували кінцеву ідею, чим це має бути, і вирішили, як ми будемо вимірювати успіх, чи вдався він, чи ні. Тобто ми розуміли, що хочемо організувати фестиваль або інший захід, але вже в процесі дійшли до того, навіщо він потрібен суспільству”.

“В мене трішки інше бачення, – продовжує колегу Світлана Пустова, – Просто ми відчуваємо і розуміємо, що це потрібно, як це має бути. Ми будемо бачити результат у вигляді багатьох факторів, наприклад, скільки люди отримають соціальних зв’язків… Але ми спершу відчуваємо це на інтуїтивному рівні, робимо перші кроки. Це було раніше, зараз ми вже почали шукати відповідь на питання: «Навіщо?» До фестивалю ми все готували дуже швидко, але якісно, не витрачаючи декілька місяців часу на продумування одного речення місії, спільної мети в двох-трьох словах, тому що у кожного була особиста мотивація.

Чому ми створили ГО? У нас була групка людей, які все робили разом – нас об’єднував університет, і ми могли представлятись студентами цього університету. Але після закінчення вузу ми почали працювати в різних організаціях, і коли ми щось спільно робили, нам потрібно було якось представлятись. Коли ти шукаєш партнерів, спонсорів, кошти на проект, ти маєш виступати від імені організації. Якщо є група людей, які зареєстровані, як організація, можна накопичувати досвід, і нам потім довірятимуть.

Саме для цього ми створили організацію. Після проектів, які ми робили, не будучи організацією, ми почали придумувати назву. А назва ж має втілювати ідею, місію та сутність організації. Ми не створювали організацію близько трьох місяців, бо розмірковували над назвою та місією, хотіли це досконало прописати до того, як щось робити. А треба спочатку щось робити, а потім думати про ці два-три слова, тому ми назвались «Щось важливе», оскільки для кожного є  щось важливе. Зараз ми зробили печатку, оскільки для деяких структур це важливо, наприклад університетів: якщо ти волонтерив, тобі видали диплом і там є печатка – вважають, що це вже якась нормальна організація. Коли в когось на столі лежить купа папірців, а серед них «Щось важливе», розумієш суть цієї назви, бо вона виділяється з усіх, всі звертають на це увагу.

Щодо проблем фінансування… Якщо, наприклад, молоді люди хочуть створити громадську організацію, але кожен з них має власну роботу, то першочергово в них не буде гранту з нуля без історії, якщо саме створення організації не є грантовим проектом. Було б чудово, якби був якийсь стартовий капітал для молодих організацій, які подають перший проект. Я точно не знаю, як це має спрацювати, це складно. Але ідеалістично: так, щоб всі могли звільнитись з роботи і декілька місяців працювати на результат, щоб повністю запуститись, функціонувати, як нормальна організація, яка має власний офіс, постійні проекти та людей, які цілодобово вкладаються саме в це, а не на 90% у свою роботу, а лише на 10% у громадську організацію”.

“У нас виникла комунікаційна проблема всередині команди: коли ми бачимось раз на тиждень і в кожного купа своїх проблем, складно навіть знайти час, щоб відповісти на повідомлення, узгодити деталі, – підсумовує Світлана Пустова, –  Наступна проблема – приміщення. Здавалось би, є безліч просторів, треба шукати, домовлятись (можна, звісно, знайти й безкоштовні), але коли ми збираємось в якихось пабах чи кафе, то працювати складно, бо атмосфера цьому не сприяє, це зовсім незручно. Було б класно, якби можна було кудись приходити і просто працювати декілька годин. Для цього ми подали проект «Вписка суспільних ініціатив» на громадський бюджет. Хоч ми його не виграли, я думаю, ми його ще запустимо”.

“На мою думку, в Україні найбільшою проблемою для громадських організацій є те, що молодь просто не розуміє потреби у цьому, – вважає Ярина Павлишин, – По-перше, це тому, що вони не спробували, їх потрібно більше залучати. По-друге, можливо, є якась економічна нестача, тому люди хочуть більше заробляти гроші, аніж просто допомагати світові безкорисливо. Але потрібно пояснювати, що в цьому є навіть більша користь, ніж у буденній праці”.

“У проекту “Є-мова”  на сьогодні є така проблема, як недостатня інформованість: про нас знають мало, хоч ми намагаємось усілякими способами поширювати інформацію, але хочемо більшого охоплення, – говорить Ольга Андрусенко, – Зараз ми є на платформі Спільнокошт. Ми бачимо, що люди розуміють значення, важливість проекту, але все ж сумніваються, чи потрібно це взагалі. У нас є сайт, фейсбук-сторінка, багато підписників, але люди не до кінця розуміють важливість саме розвитку, популяризації мови, а не просто мови, як вона є“.

Любов Єремічева: Тобто суспільство не готове до таких тем?

“Як виявилось, так, – підтверджує Ольга Андрусенко, – Хоча ми вже п’ять років проводимо курси української мови по всій Україні – запит величезний. Це абсолютно волонтерський проект, ми не здатні це все охопити фізично, тому виникла ідея онлайн-курсів, вона вперше зародилась саме у нас і ми вирішили втілити її в життя”.

“Я б хотіла розпочати з питання про те, що нас надихнуло, бо я дуже  люблю цю історію, – розповідає Анна Слізінова, – Якось у червні 2017 року я була в кафе зі своїм другом. Знаєте, якщо людина гуморист, їй часто закидають: «Ану, пожартуй!» – так само, якщо ти співачка: «Ану, заспівай!» І ще мене часто запитують, чому я досі не співаю в оперному театрі. На тій зустрічі я почала відповідати на це питання, знаходити купу відмазок, казати: «Ну, розумієш, от було прослуховування там і там… але там корупція, там захотіли грошей, там сказали, що я занадто юна… Взагалі, кого ж в двадцять із лишком років беруть в оперний театр», – я отримала лише ступінь бакалавра в класичній музиці, планую ще навчатись на магістра. Так ось, знайшлось стільки класних відмазок, я почувала себе дуже впевнено.

Натомість мій друг сказав: «А чому ж ти не створиш щось своє?» Це питання мене так обурило, – «Як я створю? Що я буду робити?» – «А команда в тебе є?» – «Ну, є люди, з якими я б хотіла працювати…» – «Добре, так піди й поговори з ними». Я не спала декілька ночей, не знала взагалі, що з цим робити, як взяти й організувати щось. Я просто прийшла до своїх колег з почесним званням Заслужений артист (тоді вони ще були моїми викладачами, а тепер вже колеги), композиторів і сказала: «А давайте підіймати культуру в Україні, ставити опери, проводити мистецькі заходи, підтримувати молодих артистів». І вони відповіли: «Вау, класно!» – це мене взагалі шокувало, бо я думала мені скажуть, що ніхто на це не дасть грошей, що я дуже молода і т.д. Але всі, до кого я прийшла, сказали: «Супер, ми з тобою!».

“Так сталось, що наступного місяця мене відібрали на тренінг в Стокгольмі по проектному менеджменту, – продовжує свою історію Анна Слізінова, –  Поїхавши туди, я дізналась, що таке проектний менеджмент від ідеї до імплементації. Після цього в мене був досвід роботи у фандрайзинговому відділі Громадського Хабу, де я отримала величезну підтримку при заснуванні власної організації. З’явилась іще велика команда, яка допомагає і сьогодні.

Отже, про проблеми, з якими я зіткнулась. По-перше, це мої величезні амбіції, бо перше, що я вирішила робити – це подавати заявку на програму «Креативна Європа». Я не думала про те, що нас ніхто не знає та які будуть труднощі. Я працювала в Громадському Хабі (і зараз підтримую на волонтерських засадах), там було п’ять проектів, які хотіли подаватись на програму «Креативна Європа», але жоден не зміг це зробити до кінця через країну-лідера. Я знайшла купу партнерів в десяти країнах, але ніхто не хотів брати на себе роль лідера, бо ми ніяк не можемо підтвердити нашу спроможність робити величезний оперний проект і задіяти всіх необхідних фахівців. Це була найперша проблема, але я владнала цю ситуацію, зрозумівши, що треба робити поступові кроки, рухатись маленькими етапами.

Я б не сказала, що фінансування є цілком проблематичним, бо якщо дивитись попроектно, то в моїй сфері, – не знаю, як у ваших, – зараз є стільки можливостей, я просто не встигаю писати заявки на гранти, в мене їх сто на найближчі кілька місяців, потрібно все розписати. На проекти можна знайти гроші, і я можу навести приклад: ми з моменту нашого заснування в листопаді подали заявки всього на три гранти і один з них вже виграли, будемо ставити перший концерт. Тобто це можливо, можна дістати гроші на те, що потрібно. Як на мене, велика проблема в тому, що немає постійного фінансування.

Вже казали і про офіс… Для мене, наприклад, офіс – це не дуже важливо, але у нас є величезний проект креативного простору, куди люди могли б приходити на репетиції, де б постійно був концертмейстр, де була б студія звукозапису тощо. Це мільйонний проект, на нього також можна виграти грант, але було б чудово, якби було б постійне фінансування – наприклад, бізнеси, які підтримують громадські організації. Таке є, це існує вже сьогодні, просто мою організацію ще поки ніхто не фінансує.

І ще проблема саме у нашій сфері, що всі суперзірки дуже зайняті – я це кажу в хорошому сенсі, а не тому, що хтось зазнався. Існує багато комерційних проектів, я в жодному разі не хочу сказати, що потрібно все покинути та працювати на громадську організацію. В мене у самої є робота, яка надає мені можливість втілювати те, що я хочу, оскільки спів на сьогодні не є моїм основним заробітком. Я поставила собі за мету: навіть якщо нам ніхто не дасть грошей, я стільки зароблю, що сама все організую. Так, мені б хотілось більше людей задіяти, не лише тих, яким ми допомагаємо. Навіть коли у нас ще не було власних проектів, які ми б самі організували, ми вже стали партнерами в десятьох заходах, пов’язаних з музикою та театром. Ми вже допомагаємо різноманітними способами, ресурсами, але хотілось би залучити більше професіоналів, які також бажали б експериментувати, задіяти різні мистецькі платформи. Основна мета – робити унікальні креативні мистецькі продукти та насолоджуватись цим”.

 І наостанок… побажання-меседжі

Сергій Зайченко: Є дуже хороший виступ на TEDx про те, що світові не потрібна ще одна громадська організація. Ідея полягає в тому, що якщо ви вирішили створити ГО, то подивіться, чи не займається вже цим хтось ще. Можливо, є сенс, навіть якщо вам не подобається та організація, прийти туди та спробувати її змінити, допомогти на місці, а не множити рядки в реєстрі Мін’юсту.

Анна Слізінова: Треба поставити питання, наскільки це потрібно робити. Бо надихати – це одне, а створити громадську організацію, щоб вона потім просто висіла у переліку ГО – це не дуже добре. Тому можна побажати зрозуміти, наскільки вам це потрібно, чи необхідно це саме вам, а не було нав’язано кимось ззовні, хто сказав, що треба створити громадську організацію. Потрібно відповісти на питання: «Чи приносить це задоволення?». Якщо так, то не сумнівайтесь і дійте.

Світлана Пустова: Якщо люди відчувають, що вони дійсно роблять щось значиме, в них є багато ідей та є команда, яка їх підтримує, якщо вони запитали оточуючих і зрозуміли, що це потрібно не тільки їм, то тоді варто створювати організацію, шукати на це кошти, стукати в усі двері і ці двері обов’язково відчинять.

Родіон Хомяков: У мене є побажання до локальних активістів: якщо ви хочете щось зробити, то робіть це у себе вдома, бо в Києві чи у Львові цього всього вже достатньо. Робіть це у своїх малих містах, у своїх районах, на своїх вулицях, бо зміни в масштабах усієї країни не можуть початись, доки вони не відбуваються конкретно на вашій вулиці.

Ярина Павлишин: Хочу сказати з власного досвіду: не гордуйте долучатись до інших громадських організацій, оскільки вони дуже різні й у кожної ви навчитесь чогось нового. А після цього вже можна створювати свою організацію.

Ольга Андрусенко: Не втрачати віри, і щодня робити хоча б трішечки того, у що ви дійсно вірите – і будуть зміни.      

…………………………………………………………..

Робота над текстом: Ірина Гузій