«Айдарівець» Кирило Сергєєв: ще півроку тому на наші потреби кошти збирались за добу

Любов Єремічева

Після кількамісячного перебування в АТО, у складі добровольчого батальйону «Айдар», Кирило Сергєєв створив та очолив Всеукраїнську громадську організацію – “Товариство ветеранів АТО”, яка допомагає бійцям після їхнього повернення з фронту – юридично, психологічно, усіма можливими і неможливими шляхами. Ця громадська організація, як і десятки інших, гостро потребує допомоги та участі. Через втому та економічну скруту українці почали все менше допомагати армії, проте війна не закінчилась, всіх проблем держава не вирішила – і далі сподіватися можемо лише на самих себе.

Ми зустріли Кирила під час благодійного концерту Анжеліки Рудницької для воїнів, які лікуються у Київському центральному військовому госпіталі. Він поділився з Громадським Простором тим, як життя змінюється від перебування на війні та з якими труднощами доводиться зіштовхуватися на мирній території.

Я знаю, що ти був в “Айдарі”. Скільки часу, і що тебе спонукало піти в АТО?

– З травня до вересня 2014 року. Що спонукало? Майдан закінчився, почалася війна. І у мене навіть варіантів не було – повертатися до адвокатської діяльності однозначно був не варіант, бо це була війна. Пам’ятаю, остаточне рішення прийняв, коли ми сиділи з моїми колегами -адвокатами, вони розповідали свої думки про… Таке ворожіння на кришталевій кулі, що в голові у Турчинова, що в голові у Путіна, у них за спиною був екран, де показували новини з війни. У той момент я прийняв остаточне рішення. Оскільки С. Мельничука, комбата “Айдару”, я знав ще з Майдану, то й куди йти теж питань не виникало. Поспілкувався зі знайомими, зібрав 5 тисяч гривень, купив форму, амуніцію, взяв наплечник і поїхав.

Які висновки ти зробив для себе після всього, що ти побачив і прожив?

– Складно сказати, які висновки – війна повністю змінює життя. Взагалі, повністю. Все життя поділяється на три етапи – до війни, війна і після війни. Ти приїжджаєш абсолютно іншою людиною, все сприймаєш по-іншому – світ, людей, проблеми. Все по-іншому. Нещодавно ми сперечалися з одним психологом, який сказав, що треба лікувати посттравматичний синдром і показав один з його аспектів, які треба лікувати – те, що хлопці припиняють робити плани на майбутнє. Я кажу: це погано? Він каже: так. Я йому відкриваю сторінку, кажу: дивись – курси в Оксфорді “Як припинити боятись невідомого майбутнього і жити одним днем”, за десять тисяч доларів. А хлопці з цією якістю повертаються з війни безкоштовно і ти тут в Україні вирішив це лікувати? Війна змінює життя. Погляд на життя. Один хлопець нещодавно при мені зняв слухавку, коли йому подзвонили колектори. Йому сказали: “Вітаю, вас турбує банк!”. Він каже: “Ви не праві, мене банк не турбує!”. Вони: “Як це?”. Він каже: “Ось так – мене турбує, як тягнути пораненого під мінами, турбує, щоб вижили мої хлопці, мене турбує доля моєї країни, а Приватбанк мене вже не турбує. Будуть гроші – буду платити, не будуть, не буду”. Переоцінюєш все, повністю все. І повертаєшся сюди з іншими поглядами і саме тому, ось навіть якщо взяти афганців – скільки з них повибивалися в бізнес, у великий бізнес. Війна змінює погляди на життя, вона змінює людину. Дуже складно сказати, чому ти навчився. Ти не навчився. Тебе просто як з робота – витягли одну програму і вставили іншу. І ця програма нова стала набагато чистішою.

Чим займається твоя організація? Для кого вона?

– Ми – це два напрямки. Перший напрямок – допомагаємо хлопцям, які досі там. Другий – допомагаємо хлопцям, які повернулися. Та все підряд у нас – і правова допомога, і психологічна допомога, і допомога в соціальних пільгах, і законопроекти пишемо, і норми лобіюємо, і з Міноборони працюємо, з усіма працюємо, і проекти із забезпечення хлопців житлом реалізовуємо. Тобто всі питання, які виникають у хлопців, які повернулися з війни і які досі не взяла на себе держава. І таких питань дуже багато, бо ефективність держави для хлопців була низькою не тільки там, на війні, вона залишилась низькою і після повернення.

У нас немає і половини тих пільг, які є на Заході. Їх немає в законодавстві взагалі. Наприклад, в розвинених країнах існує 12 місяців пенсії після повернення з війни. Бо хлопці, коли повертаються, у них оцей переломний момент – вони повертаються з одного суспільства в інше. Їм потрібен час, щоб знайти свою роль в цьому суспільстві, своє місце. Вони не можуть цього пояснити, вони просто довго не хочуть повертатись до старих професій, шукають якесь нове застосування собі в цьому світі. В них життя змінилось, їм потрібен час для адаптації. В розвинених країнах їм одразу кажуть: ось твоя соціальна квартира, навіть якщо ти маєш власний будинок, ти у будь-який момент можеш, навіть якщо з дружиною посваришся, прийти сюди. Ось тобі 12 місяців пенсії, причому це нормальна пенсія, дозволить жити спокійно, щоб ти знайшов свою нову роль в цьому суспільстві, влаштувався на роботу і почав заробляти. В Україні цього немає. В Україні хлопці приходять – чиновники, безробіття, хаос, не розуміння куди йти, що їм робити, і ми намагаємось виправити цю ситуацію, намагаємось як в умовах прямої, безпосередньої допомоги, так і в умовах зміни в законодавстві. Ми дуже активно працювали, роблячи все, щоб все ж таки був проголосований закон 1688, який визнає учасниками бойових дій неоформлених добровольців, ось 22 червня він вже набуває чинності. Ми працюємо з держслужбою у справах ветеранів війни щодо надання статусу учасника бойових дій, з Міноборони, з МВС, з усіма структурами. У нас працюють юристи, які взаємодіють безпосередньо з військовими частинами, де виникають проблеми з оформленням документів. Працюємо з вдовами наших загиблих. Це всі питання, які тільки підіймаються у хлопців. Хоча вже зараз ми зіштовхнулися з дуже серйозними проблемами – якщо на початку нас підтримували, все фінансування організації це були добровільні пожертвування від людей, зараз вони припинилися. Взагалі. Якщо в лютому у нас 22 тисячі гривень тільки на карточку надійшло, то остання гривня, яка нам надходила, була аж десь у квітні.Немає фінансування, у вересні у нас тільки виростала організація, а зараз у нас 2,5 тисячі членів організації, 18 філіалів по всіх областях України. У нас великі витрати йдуть навіть на утримання цієї “махіни”. Плюс вжезникли волонтери-юристи – раніше нам треба було тільки свиснути, щоб з’явився юрист, який буде допомагати хлопцям, зараз уже підходимо до питання, що навіть юристів доводиться за гроші наймати. Цього вже немає…

Як вам можна допомогти?

– Є сторінка у фейсбуці, так і називається Товариство ветеранів АТО, там в кожному пості є наші реквізити. Можна прийти особисто, у нас безліч проектів. У нас є хостел для учасників АТО безкоштовний в Києві, але зараз він теж на межі закриття, бо нам вже навіть продукти туди не приносять. Раніше, тільки на Новий рік нам нанесли скільки, що весь січень хлопці їли, він на 18 місць. Зараз вже хлопці за свої гроші продукти купують, і вже цього не тягнуть і абсолютно відверто стоїть питання про закриття хостелу. Ця проблема є, ми поки мотаємось по Україні, намагаємось знайти інші джерела фінансування, бо підтримка від людей зникла. Ось банально – нещодавно хотіли на Мар’їнку направити медикаменти, бо після боїв в їхньому госпіталі була гостра нестача медикаментів. Виставили пост – нам принесли декілька коробок з бинтами і 100 гривень на рахунок. Все. Якщо б це було півроку тому, ми на такі проекти збирали буквально за добу, заливали бус і відправляли. Зараз ось тут поруч стоїть наш бус, який нам американська діаспора купила, він у нас стоїть вже місяць, бо його навіть заправити немає чим.

Але все-таки, чи є якесь бачення, що все буде добре?

– Нещодавно до нас приходили люди, які сказали: як ви ще в цьому примудряєтесь розвиватись? Ось ми майже кожен тиждень несемо в юстицію чергові філії на реєстрацію, організація збільшується. Як ви примудряєтесь вести проекти, якщо у вас немає грошей, немає фінансування, якщо навіть паперу немає в принтер поставити? Я кажу: на солдатському братстві, ось на цьому братстві з фронту, ось на цьому існуємо. Пам’ятаєте як в студентстві? Як студенти собі завжди влаштовували величезні бенкети, не маючи грошей, – той консерви приніс, той картоплю, і раптом вже накритий цілий стіл. Так і у нас. Навіть на Мар’їнку – так, 100 гривень, так, коробка бинтів, але хлопці – той пішов в Дніпропетровську купив шприци, той в Кіровограді купив якийсь медикамент, той у Львові купив щось, все звезли. Потім тільки почали шукати, знову таки, бензину немає відвезти, почали шукати когось, хто їде в ті краї, щоб комусь це все завантажити, направити. Ось на цьому.

Переможемо?

– .. якщо й так, перемагаємо. Одна з особливостей хлопців, які повертаються з АТО – більшість з них після війни не хочуть йти на роботу, вони намагаються йти у волонтерство. Їм це зрозуміліше. Вони сидять без грошей, їм немає чим заплатити за тролейбус, вони йдуть пішки, але їм ближча ось ця діяльність. Бо гроші для них… Ви знаєте, коли з війни повертаєшся, шалено ріже слух, коли спілкуєшся з тими, хто не воював, фрази – “гроші”, “кар’єра”. Так ріже – я не думав, що люди в тилу так часто про це говорять. А ось після війни воно починає просто як пилкою по вухах йти. І хлопці намагаються триматися інших напрямків.