У Вінниці на базі евакуйованого ДонНУ презентовано книгу історій/роздумів “Донбас – арена війни”
20 листопада Громадський Простір завітав до Вінниці, де вже більше року працює і живе спільнота Донецького національного університету - викладачі та студенти, які одні з перших виїхали з окупованої ...
Додано:
Громадський Простір
20 листопада Громадський Простір завітав до Вінниці, де вже більше року працює і живе спільнота Донецького національного університету – викладачі та студенти, які одні з перших виїхали з окупованої території. ДонНУ у Вінниці надано було в користування адміністративну будівлю ювелірного заводу, а також приміщення в інших навчальних закладах. Продовжити навчання в університеті вирішило близько 7 тисяч студентів та 70% викладацького складу. ДонНУ став частиною вінницької громади, результатом співпраці і порозуміння якраз і є поява вже другої книги думок та рефлексій щодо вимушеного виїзду з рідних домівок.
Ми поспілкувалися з викладачами та студентами, але головною родзинкою нашого візиту стала презентація збірки історій та роздумів “Донбас – арена війни”, створеної в рамках інформаційної кампанії «Почути – Зрозуміти – Порозумітися», яка проводиться Вінницькою ГО «Інформаційно-просвітницький центр «ВІСЬ», за прямої участі студентів, випускників та викладачів ДонНУ.
Книга складається з 50 не схожих між собою, але однаково щирих історій, аналітичних роздумів, публіцистичних есеїв та філософських міркувань – як результат подій на буремному Донбасі в 2014 та 2015 роках. До її творення долучилися викладачі та студенти ДонНУ, відомі письменники, поети, фотохудожники та журналісти. Переважно усі автори мають відношення до Донецького національного університету (випускники) – донецького вишу в екзилі, який було евакуйовано до Вінниці у зв’язку зі збройним захватом університету бойовиками ДНР у Донецьку – у вересні 2014 року.
Олена Тараненко, в.о. завідувача кафедри журналістики Донецького національного університету, натхненниця та упорядниця книги, презентуючи книгу, привідкрила організаційні секрети появи збірки цих непростих історій: “Нам здається різні автори підходили з різних боків, але всі намагалися відповідати собі на питання ‘чому так сталося’, ‘що саме сталося?’. Як в упорядниці книги в мене були побоювання, що буде дуже багато однакового – але жодна історія не схожа, дуже різні образи, дуже різні відчуття і символи”.
Як розповіла Олена Тараненко, зображення на обкладинці збірки є символічними – перевернуте дерево, розгублені птахи, що літають майже у темряві на початку та таке ж зображення на останній сторінці, але вже із деревом, що вкорінилося, птахами, які гуртуються. Це означає, що історії людей з Донбасу, який наче у темряві, дадуть після прочитання якесь прояснення, якесь світло, якесь вкорінення, якесь нове розуміння.
Збірка #IDPs_Ukraine філософських міркувань,спровокованих ситуацією на #Донбас 2014-2015 https://t.co/NGkkXVVPN3 pic.twitter.com/CayDecpofZ
— Громадський Простір (@civicua) 17 Листопад 2015
Світлана Дубина, голова правління Інформаційно-просвітницького центру «ВІСЬ», одна із ініціаторок появи вже другої книги у співпраці з ДонНУ у Вінниці, представляючи книгу зауважила: “Я просто дякую за те, що ця книжка є, вона вистраждана у всіх планах, скільки ми за неї боролися, символ того, як ми робили це з великою вдячністю тим людям, які нас підтримали – команді Фонду Східна Європа, які підтримали дуже коротку заявку, але в тій короткій заявці, мабуть, був такий сильний посил, що вона народилася.
Це підтримка в рамках ініціативи «Сприяння плюралізму та діалогу в українському суспільстві», що реалізується Фондом Східна Європа за підтримки ChildFund Deutschland e.V. та Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини. У мене є велике сподівання, що ця книжка буде перекладена іншими мовами, німецькою, польською, англійською, чеською. Ця книжка – це історія успіху, дякую усім авторам і авторкам, які долучилися. Дякую за щирість”.
Тетяна Нагорняк, доктор наук, професор політології Донецького національного університету, історія якої також є у збірці, як політолог проаналізувала передумови суспільно-політичної ситуації на Донбасі, але окремо зупинилася також і на власній історії: “Коли писався мій текст, чомусь перед очима весь час був фільм південнокорейського режисера Кім Кі Дука “Весна, літо, осінь, зима … і знову весна”. Є процеси, які проходять незалежно від нас – і вони теж проходять, і проходять пори року, і ми в них змінюємося”…
І далі зачитала фрагмент своєї історії, яка так і називається “Весна, літо, осінь, зима … і знову весна”:
“Это сначала было страшно, потом принимаешь как привычный бил- борд, по ходу на работу, только движущийся. И посыл такой же – эмоционально влиять на массовое сознание, пытаться вызвать нужную реакцию – тихо сидеть или бежать из города! Город пустел, люди уезжали сначала в отпуск, потом «на время», еще позже «а куда возвращаться?», шопинг не приносил удовольствие, он превратился только в наблюдение. Покупательская корзина без претензий и особых радостей. Оплата карточкой. Все знают, что в городе деньги снять можно с огромным трудом, поэтому первое, что интересует при входе в магазин, это наличие терминала оплаты. В корзинках у людей крупы, хлеб, овощи, консервы, спиртное и шоколад. В магазине вооруженные люди в поисках мороженного. Всем плохо! Паника нарастала, «скорые» выезжали только на огнестрельные, инфаркт после программы новостей российских каналов или кома из-за непринятого вовремя инсулина перестали быть актуальными. И это жуткое «мы за мир»…Дантовское «самые жаркие уголки ада оставлены для тех, кто во времена величайших нравственных потрясений сохранял нейтралитет». Середина августа была решающей. Нужно было принимать решение, где жить и работать, а главное – где перспективы для наших детей? Было представление и договоренности, но в один из похожих на предыдущий день зазвонил телефон: «У меня к Вам личная просьба – позанимайтесь факультетом, пожалуйста» …
Мозгунов Володимир, декан філологічного факультету Донецького Національного Університету: “Пропоную, щоб третя книга була не тільки історією нашого болю…це біль на все життя, якби не складалося далі наше життя, але я думаю, що вже в третій збірці буде не тільки біль, але й історія нашого успіху у Вінниці. Я хочу подякували Олені Валеріївні за те, що вона виявилася, незважаючи на свою таку зовнішню тендітність та витонченість, на стільки сильною духом людиною, що вона змогла…я не скажу, що подолати свій власний біль, але вона, маючи свій власний біль і переживши дуже багато минулого літа, знайшла в собі сили допомогти кожному із нас пережити свій біль, допомогти кожному із нас вилити свої думки і свої переживання на папір”.
“Чому те все, що відбувається у нас називають ‘революцією особистих образ’? Тому що, як мені здається, для того, щоб особисто ні на кого не ображатися …треба ‘дути своє’, а для того, щоб ‘дути своє’ треба мати певний багаж в голові знань, якихось навиків, читати, дивитися, розвиватися, тоді тобі не буде цікаво викидати ненависть, злість, хизуватися своєю дурістю, кажучи ‘ми університетів не закінчували’. Ось коли за цю фразу – ‘ми університетів не закінчували’ стане соромно, то тоді, я думаю, ми дійдемо до того самого порозуміння, про яке ми всі мріємо. Я бажаю всім, навіть у найважчі хвилини, думати про хороше, надіятися на хороше і наближати це хороше своїми руками, своїм життям, своїм існуванням. І я думаю, що все у нас вийде, якщо ми будемо разом!” – поділився своїми думками один із авторів книги журналіст Тарас Москалюк.
Олена Самойленко: “Для мене все залишилося незмінним за цей рік. Я, як і раніше, працюю у Донецькому національному університеті, на превелике щастя. Я рік тому писала і не хочу міняти своїх слів про те, що через те, що я люблю свою роботу вона у мене є. Всі знають, що це велике щастя працювати на улюбленій роботі, але це ще й якесь чудо. Цитуючи себе: ‘Живу я в Донецке. Ну, как ‘живу’? – питаю я себе. Існую, звичайно. Життя – це те, що є тут. І лише перетинаючи всі блок-пости, кордони, а це не так вже й страшно, а інколи і не так вже й довго, це рутина, звичка для тих, хто кочує, їздить, але це та радість від якихось побутових речей…так, ми не кричимо, коли бачимо прапор України, бо для нас це абсолютно нормальне явище. До речі, дехто з моїх знайомих, які теж волею долі залишилися в Донецьку трішки ображаються, коли їх запитують: ‘А що вас вразило в Україні? Але як нас щось може вразити в нашій державі? Тут все наше, ми ж живемо тут’. Такі книжки, такі тексти звичайно необхідні їхнім авторам, бо дозволяють жити легше, скинути з себе тягар, розділити його з кимось, але такі тексти дуже необхідні адресатам”.
Олена Самойленко зачитує свою історію:
“Вот уже год как у меня появилась специальная шкатулка, полная ключей от жилищ моих уехавших друзей и родственников. И теперь, совершая регулярные обходы не своих владений, я точно знаю разницу между домом и квартирой. Помнится, в первые месяцы «великого переселения» народа Донбасса, летом и осенью 2014-го, социальные сети пестрили просьбами хозяев помочь перевезти их домашних питомцев с оккупированной территории на «свободную землю». С кошками, как правило, проблем не возникало: упаковал в «переноску», погрузил в машину – и вперед, а вот с собаками… Так вот, квартира – она как кошка, в принципе, ей все равно, кто польет цветы и сотрет пыль, кто проведает… А дом… Он предан своим хозяевам настолько, что разлука для него порой убийственна. Он умирает просто на глазах: выветривается запах тепла и уюта, подергиваются смертной тоской стекла окон, чахнут растения в палисадниках, ржавеют дверные замки и петли на калитках…
…Я готова возить неподъемные сумки, пересекая искусственные границы и преодолевая любые расстояния. Я готова безропотно поливать цветы во временно пустующих квартирах и сообщать показания счетчиков проверяющим инстанциям. Я готова растягивать удоволь ствие от конфет и кофе «от возвращения до отъезда». Я готова жить в изоляции, общаясь вживую только с самыми близкими и верными из оставшихся. Я готова чувствовать себя не самой востребованной в профессиональном плане журналисткой и преподавателем. Я ко многому готова. Только не к тому, что все останется так, как есть!”
