Гарі та Світлана Реуше: садиба «Країна Чеснот» – наше служіння

Громадський Простір

Гарі Реуше – професор МІМ Київ, колишній керівник проектів Групи Світового Банку, міжнародний консультант американського походження, який працював у різних куточках світу, а тепер і в Україні, та його дружина – Світлана, вчителька української мови і літератури та зарубіжної літератури, справу виховання молодого покоління на основі цінностей та людських якостей вирішили зробити справою свого життя, своїм служінням. Вже шостий рік у невеликому селі Гута Богуславського району, що на Київщині, функціонує школа – садиба «Країна Чеснот», де ця пара ентузіастів приймає дітлахів на канікули. Малечу та підлітків тут чекають не тільки розваги на свіжому повітрі, шанс доторкнутися до справжнього сільського життя аж до можливості покататися на конях, а й заняття, які закладають у них ціннісні орієнтири, які мали б допомогти їм у дорослому житті. Лише молодь може принести реальні зміни у життя країни – переконані засновники «Країни Чеснот» – а для цього з ранніх років у них потрібно вкласти правильний “компас”.

Громадський Простір: Як називається Ваш проект?

Світлана:  Проект має назву садиба «Країна Чеснот». Саме  садиба, сільський будинок, де діти живуть як одна сім’я, де вчаться любити і поважати один одного, де  є підтримка молодших дітей старшими, де панує домашня атмосфера, а не табір. Табір, – як завжди каже Гарі, – це слово з Радянського Союзу, тому воно нам не підходить, не підходить  сама  концепція таборів. Батьки говорять:«Ми маємо відчуття, що  привозимо дітей  не у табір, а у село до бабусі, де  про них подбають як про рідних і обов’язково смачно нагодують. І ніхто не залишиться без  уваги».

Громадський Простір: Як виникла ця ідея?

Світлана:Це ідея  мого чоловіка. Він отримав спадок від свого батька і вирішив цими коштами розпорядитись саме так. Він сказав: «Ну що я буду робити з цими грошима? Я можу купити дорожчу машину, але це ж не зробить мене щасливішим. Я  хочу вкласти кошти  саме в таку справу, не очікуючи прибутку. В житті я отримав все, про що мріяв, навіть більше, тому зараз я хочу реалізувати саме такий проект». Я, звісно, спершу побоювалась, що це буде непросто, що може бути так – ми ці гроші вкладемо, а очікуваного результату не буде, і діти не з’являться. Але я вирішила, що потрібно підтримати чоловіка, тому що ідея цікава, і в принципі, це те, чим я займалась все життя: я працювала в школі з дітьми, навчала, займалась виховною робою. І тут мене привабила та ідея, що більше часу можна приділити саме вихованню – тому, на що не вистачало часу в школі, оскільки в школі основне завдання – навчити. Звісно, разом з навчанням ми і виховуємо, але для виховання хотілось би набагато більше часу. Хотілось би мати час, щоб з дітьми просто поговорити про наболіле, про те, що в них на душі, що їх турбує, а не тільки навчити грамотно писати, читати, говорити… Хотілось саме виховувати хороших, порядних людей, позитивно впливати на культурні зміни, хотілось зробити для інших дітей те, що кожна мама хоче зробити для своєї дитини – виховати гідну людину.

Громадський Простір: У чому полягає філософія Вашої школи, і чи правильно її так назвати?

Світлана: Так, інколи ми називаємо цей проект «літня, зимова школа», адже ми вчимося бути хорошими людьми. Основна ідея – виховувати позитивні якості характеру, виховувати чесноти. Ми не є першими, хто це робить. Якщо подивитися на загальношкільну програму, то там на уроках етики, мови, літератури та інших це теж відбувається, теж виховуються загальнолюдські цінності. Тобто ми не були новими в цьому, але ми хотіли займатись виховним процесом  не тільки під час занять, а протягом 14 днів (мінімальна кількість днів) постійного перебування дитини під нашим наглядом,у всіх сферах дитячої діяльності.

Діти перебувають протягом певного часу на свіжому повітрі, багато рухаються, вживають здорову їжу, фрукти, овочі з власного саду і городу. Вони частково оздоровлюються. Оздоровлення – це прекрасно, і це потрібно всім, але це не на першому місці і ми не фахівці в цій галузі. Якби постало питання, чи займатись виключно оздоровленням, запросити когось, щоб робили масажі, підбирали трав’яні чаї, лікування, та інші процедури, а вихованням не займатись, тоді це  було б бізнесом, а це не наша мета. Кожного дня,зранку, о десятій годині, ми починаємо заняття, де говоримо про план дій на цей день, про те, як пройшов вчорашній день,чи ніхто нікому не заважав спати, які є проблеми у нашому колективі, як ми це будемо вирішувати і про  яку  чесноту необхідно говорити на занятті. Діти беруть активну участь у виборі теми заняття, вони чітко розуміють і усвідомлюють, над чим потрібно працювати. Але діти це розуміють після декількох днів знайомства.  Одне заняття, потім перерва, чай, печиво, а потім ще одне заняття, тобто до обіду це наша основна робота, яку ми повинні зробити, діти до цього звикають.

Я говорю: «Якщо ми зробили основну роботу, яку маємо на сьогодні, то далі можемо розважатись, гуляти, їхати купатись, бігати, кататись на велосипеді, грати в м’яча або проводити різноманітні конкурси.  При цьому не забуваючи  про те, про що говорили на заняттях: взаємоповагу, єдність, ентузіазм, підтримку, доброту, вміння почути, толерантність, працелюбність, акуратність, терпіння, вміння радіти, творчість, турботу про інших, скромність, впевненість, правдивість….

Громадський Простір: Чи можете, до прикладу, навести одну з чеснот і пояснити, як ви далі з нею працюєте, як ви цю тему розвиваєте?

Світлана: Наприклад, тема уроку – «Правдивість».  Ми кажемо про те, що правдивість є основою всіх чеснот. Обговорюємо, що значить бути правдивим, для чого необхідна ця чеснота, в чому вона проявляється? Розглядаємо ситуації і обговорюємо, як потрібно вчинити.  Наприклад: ти провинився і спіймав себе на думці, що ти стараєшся виправдатися. Як потрібно вчинити в даній ситуації? Ми прочитаємо твір, притчу або казку, де буде акцентовано увагу також на цій чесноті, після чого буде бесіда. У кінці уроку діти мають зробити висновок, що ця чеснота їм в житті дійсно буде допомагати. Але ми завжди даємо можливість дітям самим зробити висновок: не ми робимо висновок на цьому уроці, а підводимо їх до цього, вони ж самі мають вирішити, чи це їм взагалі потрібно, чи ні, чи хочуть вони духовно розвиватись, чи деградувати. Ми пояснюємо дітям, що коли вони будуть докладати зусиль до свого  духовного і культурного розвитку, то будуть відчувати себе щасливими, будуть мати радість  від того, що роблять щось правильно.  А коли чиниш неправильно, то навіть якщо думаєш, що цього ніхто не помітив, ніхто не дізнається, сам же ти це знаєш, тебе ж сумління буде мучити, як іржа залізо. В такому випадку я наводжу як приклад індійську притчу, де сказано, що в кожної людини є два вовки: один білий, інший чорний – і від нас залежить, якого ми будемо годувати і якого виростимо в своєму серці – білого чи чорного.

Громадський Простір: Скільки вже існує Ваша школа?

Світлана: Вже шостий рік.

Громадський Простір: Чи є діти, які приїздять не вперше, чи бачите Ви в них якусь відмінність, розвиток?

Світлана: Так, є діти, які приїжджають щороку. Вони залюбки повертаються, і ми завжди їх раді бачити. Вони вирізняються душевною теплотою, людяністю, щирістю, порядністю, чесністю, працьовитістю – це також помічають і їхні батьки, і вчителі. Звісно, це приємно бачити.

Громадський Простір: Чи це потім впливає на їх навчання в звичайній школі, допомагає їм у житті?

Світлана: Всі не можуть бути відмінниками. Але маючи такі чесноти як дисциплінованість, наполегливість, працелюбство, відповідальність, цілеспрямованість, я вважаю,що дитина досягне кращих результатів у навчанні.

Громадський Простір: Чи робить це дітей щасливішими?

Світлана: Про це, звичайно, краще запитувати у них самих. Я думаю, що навіть, якщо зараз  вони можуть чогось не розуміти, то в майбутньому зрозуміють, що це робить їх щасливішими. Якщо вони оберуть правильні життєві цінності, я впевнена, що це буде робити їх щасливими людьми, а в майбутньому щасливими їхні сім’ї, їхніх дітей.

Громадський Простір: Хто викладає у вашій школі?

Світлана: Я маю педагогічний стаж 18років, чоловік допомагає – він професор, викладає у Міжнародному інституті менеджменту  (МІМ) в Києві. Я також запрошую моїх колег-вчителів, тобто всі мають вищу  педагогічну освіту.

Громадський Простір: Як вчителям зі звичайної школи з певними рамками, стандартами вдається трансформуватись для роботи у Вашій літній школі?

Світлана: Мої помічники, мої колеги кажуть, що вони працюють із задоволенням, що вони це люблять, і що багатьох дітей, яких вони навчають, потрібно брати в нашу школу – щоб вони змінювались на краще. Колись була така ситуація: до нас приїхали діти з Богуславської школи, і мені про одну дитину сказали: «Він дуже проблемний, його краще не брати, навіщо тобі ці проблеми?» Але я поговорила з чоловіком, а він відреагував таким чином: «Ні, ми не будемо відмовляти. Так складається ситуація: можливо, ти потрібна йому, а він для чогось тобі». Я поспілкувалась із батьками хлопчика і побачила, що вони дуже добрі люди, відчувається  тепло, світло їхньої душі  – і ми погодились. Ця дитина на початку, дійсно, була досить “проблемною”, але він почув нас і став значно кращим у своїй поведінці, зацікавився, багато допомагав, змінилась також його поведінка в  школі. Я думаю, ми його енергію направили у правильне русло.  Моя колега, яка бачила його після нашої школи далі в процесі навчання, казала, що його не пізнати – настільки він змінився. Чому так сталось? Можливо, тому що до нього поставились по-людськи, помітили його хороші якості, перестали критикувати.

Взагалі, до будь-якої дитини краще ставитись по-людськи, а не з позиції сили: «Я сказала – ти маєш зробити», – такий підхід не працює ні в сім’ї, ні в школі. Вони можуть до певного часу слухатись і виконувати вказівки, але ж поважати не будуть, не матимуть мотивації. Тому ми намагаємось завжди говорити так, щоб вони нас почули, помічаємо позитивні якості і акцентуємо увагу саме на них. Тоді в дитини виникає ще більше бажання до самовдосконалення..

Громадський Простір: Так кажуть: «Ті, хто найменше заслуговує на любов, найбільше її потребує»– це про “проблемних” дітей, їх спосіб волати про якісь свої проблеми. Чи легко діти йдуть на контакт з Вами, адже такі теми часто не обговорюють навіть в сім’ї, з батьками?

Світлана: Спілкуючись з дітьми, я помітила, що є питання, які діти не обговорюють з батьками: чи соромляться, чи не хочуть, щоб знали, чи просто у батьків не вистачає часу, бо вони намагаються, перш за все, забезпечити сім’ю матеріально… Я, з одного боку, їх розумію: вони стомлюються від роботи, і теж мають право на відпочинок, тому, можливо, в чомусь не встигають. Наша мета допомагати і підтримувати  батьків у вихованні  дітей.

Чи легко діти йдуть на контакт? Не можна сказати, що побачили тебе й одразу будуть довіряти – ні. Вони будуть придивлятися, бо завжди хочуть зрозуміти, чи можна тобі довіряти, чи ні. Але коли зрозуміють, що можна, тоді будуть відкриті, можуть просити про допомогу, про пораду, тоді ми з ними просто стаємо близькими друзями. Втім, у дитячій дружбі обов’язково потрібно вміти зберігати секрети – конфіденційність є обов’язковою умовою. Буває дитина сама просить: «Я поговорю з Вами, але не хочу, щоб про це ні батьки знали, ні інші люди». Якщо ми знаємо, що це питання актуальне для дітей і цікавить не тільки цю дівчинку або цього хлопчика, бачимо, що про це треба говорити, ми обговорюємо ці ситуації на заняттях, але не називаємо, кого особисто це стосується.

Громадський Простір: Чим у вас зайнята інша половина дня – після бесід про чесноти?

Світлана: О 8:30-9:00 у нас перший сніданок. Перед сніданком діти добровільно мають прибрати свої ліжка, допомогти накрити на стіл, після сніданку – прибрати посуд. Потім у нас заняття, об 11:00 –12.00, друге. Ми, звичайно, робимо перерви, щоб вони могли активно рухатись, щоб обов’язково чергувалась інтелектуальна діяльність із фізичною. О 13:00 – обід, з 14:00 до 15:00 у них вільний час, де кожен займається, чим хоче: хтось малює, хтось грається надворі, хтось індивідуально навчається верхової їзди. З 15:00 до 16:00  творчі майстер-класи, о 16:00 діти знову харчуються. З 16:30 до 18:30 – вечірня програма, де проходять різноманітні конкурси та  квести. За нашим будинком – ліс, в якому дуже гарно проводити квести. А ще діти під керівництвом Гарі знімають фільми. Вони самі пишуть сценарій, діалоги, обговорюють з Гарі, що треба зробити, передивляються, чи все вдало вийшло, якщо ні, то зустрічаються ще, щоб, наприклад, записати діалоги більш чітко. Гарі з ними також проводить заняття з англійської мови: індивідуально або разом – для всіх охочих, використовуючи проектор, показує якийсь розвиваючий мультфільм, який вони потім обговорюють англійською мовою. Люблять співати в караоке відомі англійські хіти. У другій половині дня також проходять спортивні естафети, флешмоби, рухливі ігри на свіжому повітрі… А після вечері ми  дивимось фільм, або проводимо дискотеку, караоке, або розкладаємо багаття і співаємо під гітару.

Громадський Простір:  Чи легко батьки віддають Вам своїх дітей на виховання?

Світлана: Так, якщо вони знають нас не лише з Інтернету, а через рекомендації своїх знайомих. Першими нашими учнями стали діти колег мого чоловіка і їхні однокласники. Вони і зараз разом з нами. Серед них є такі, що у майбутньому будуть нашими найкращими помічниками-вожатими, вчителями. Батьки чують від своїх знайомих, чиї діти вже були тут, що їм сподобалось, тоді віддають легко.

Коли батьки телефонують, то я пояснюю, що це сільська місцевість – тут комарі, коти, собаки, яких діти беруть на руки.«Ми все це знаємо, ми самі виросли в селі, для нас це не проблема. Ми якраз хочемо цього для своїх дітей – свіжого чистого повітря, бути ближчими до природи, відчути колорит українського села». Харчування наше – традиційне  українське: борщі, супи, котлети, каші, вареники, салати, молочні страви… Наприклад, колежанка мого чоловіка – юристка, яка працює у Києві, привезла свою дитину, – була довіра, бо вона знала Гарі особисто, – і першим її побажанням було: «Хочу, щоб донька навчилась їсти борщ разом з усіма дітьми». Буває, що батьки кажуть:«Дитина такого не їсть», – але потім, з усіма дітьми, вони починають їсти навіть те, чого не їли раніше.

Громадський Простір: З дітьми якого віку Ви працюєте?

Світлана: Від шести до п’ятнадцяти-шістнадцяти років.

Громадський Простір: Чи могли б Ви анонсувати, запросити дітей на найближчий набір у Вашу школу?

Світлана: Ми працюємо в той час, коли у дітей канікули. Наступна зустріч відбудеться  2-го січня, якщо ситуація з графіком канікул у школах не буде змінюватись. Ми зможемо працювати в січні 12-14 днів. А також  на весняних і осінніх канікулах, якщо вони починаються і закінчуються в один час. Влітку це 5-6 заїздів по 14 днів кожен.

Громадський Простір: Як Вас знайти?

Світлана: Наша садиба розташована у селі Гута, по вул. Шевченка 110, Богуславського району Київської області – це 130-150 км від Києва, залежно від того, звідки виїхати. Заїхавши в Гуту, можна будь-кого запитати, бо всі знають, де живе американець і де відпочивають діти.

Гарі: Найзручніше їхати від станції «Видубичі», можна звертатись до нас, ми підкажемо, як краще доїхати. (До розмови приєднується Гарі, який щойно повернувся із занять – примітка автора).

Світлана: З досвіду я можу сказати, що батьки часто домовляються один з одним, об’єднуються і використовують один транспортний засіб. Наприклад, один тато чи мама привозить декілька дітей з різних сімей. Хто їде вже не вперше, шукає знайомих, щоб  приєднатися з дитиною. Якщо ж немає знайомих, вони  телефонують і просять: «Передайте, будь ласка, мій номер телефону тим, хто до Вас їде, і в кого є вільне місце, я заплачу за проїзд своєї дитини», – таким чином також дитина може приїхати.

Ми заключаємо договір з батьками, коли приймаємо дітей про те, що вони передають нам дітей на 14 днів, де вказані всі умови щодо харчування і того, що потрібно обов’язково пройти медогляд та мати довідку, яка потрібна для  відвідування дитячих закладів. У таких випадках батьки просять надіслати їм договір електронною поштою, його роздруковують, підписують і передають разом з дитиною. У літній період обов’язковою умовою є дозвіл батьків на перебування у відкритому водоймищі. Діти не повинні запливати за буйки, якщо дитина маленька, то ми вимагаємо, щоб були нарукавники, круги.

Гарі: Якщо у людей виникне бажання нас відвідати, то ми не відмовимо. Я впевнений, що будуть люди, які зацікавляться. І якщо буде група охочих, то ми можемо замовити маршрутку з Богуслава або зі станції «Видубичі» до нас, організувати ночівлю з п’ятниці  на суботу, надати у користування наші приміщення для проведення заходу. Люди можуть приїздити, щоб просто погуляти на природі – це сільський зелений туризм. Влітку ми приймаємо тільки дітей, але в час коли немає дітей, можемо запросити і якийсь клуб.

Світлана: Це може бути, наприклад, клуб йоги чи танцювальний колектив. До речі, у нас були групи дітей 18-ти років – танцювальний колектив до 30-ти дітей, які приїздили в Богуслав, здається, на фестиваль «Київщина молода», і вони у нас зупинялись на час проведення фестивалю. А в зимовий період є прекрасний басейн, який ми з дітьми відвідуємо; і в зимовий,  і в літній період їм цікаво кататись на ковзанах – в Богуславі є дуже хороша ковзанка «Льодограй». Тут є чим зайнятись, головне вдало  спланувати!

Громадський Простір: Гарі, можливо, Ви щось додасте про філософію Вашої школи?

Гарі: Метою створення нашої школи не було отримання прибутку. Як я люблю казати, це є служіння. Що ми особисто від цього отримуємо? Якщо через 10-15 років хтось із цих дітей прийде і скаже, що ми позитивно вплинули на його чи її життя, життя їхньої сім’ї, для нас цього буде достатньо. Ми, звичайно, і самі любимо жити у Гуті, але ми також хотіли знайти те, що було б нашим покликанням.

Частково це було профінансовано зі спадку від мого батька, не повністю, але я це не розраховую повернути. Побачимо, що буде в майбутньому, але зараз ми хочемо, щоб це були кошти, які б просто покривали витрати на три-чотири місяці, поки діти перебувають у нас. Але ж є ще вісім місяців, коли ми оплачуємо утримання всієї садиби.

Громадський простір: Тобто це, скоріше, благодійництво?

Гарі: Так, ми вкладаємо свої сімейні ресурси в цю справу, не очікуючи матеріальної вигоди. Люди розуміють це, зокрема, з вартості перебування дитини у школі. Тому ми часто бачимо серед наших батьків тих, які теж  долучаються до цієї справи з радістю. Вони безкоштовно передають дітям солодощі, фрукти, овочі, аудіотехніку, іграшки, проводять заняття, майстер-класи, консультують як психологи, логопеди.

Світлана: Я б ще хотіла додати: особливо приємно, що діти виявляють інтерес до цієї діяльності. У нас немає настільки чітко запланованої програми, що сьогодні ми лише про це говоримо, а завтра – про інше. План, звичайно, є, але якщо ми бачимо, що в колективі є якась проблема при виборі теми заняття, віддамо перевагу тій, яка суттєво допоможе вирішити саме це питання у стосунках дітей.. Якщо ми бачимо, що діти не вміють дружити, не мають єдності в колективі, щоб організувати якусь спільну діяльність, значить потрібно поговорити саме про це.

Коли є старші діти, які виявляють інтерес, то  ми дозволяємо їм провести  заняття – не обов’язково, щоб ми його проводили. Ми говоримо: «Ви готуєтесь і проводите урок, а ми вам допоможемо усім, чим потрібно». Тобто на чолі з кимось зі старших діти обирають ті теми, які вони вважають найбільш актуальними, самі проводять це заняття, діляться досвідом, рекомендують іншим дітям приклад правильної поведінки. Я помітила, що саме такі заняття мають  успіх.  Коли дитина чує заохочення  хорошої поведінки від іншої дитини, не лише від дорослого, то сприймає це якось особливо, з більшою довірою. Коли вчитель у школі  каже, що треба робити так і так, то є діти, які  займають позицію протидії: «Ні, не буду слухати». Коли мама з татом теж вимагають: «Ти маєш бути таким чи таким», – вони теж це відштовхують. А коли дитина-дитині каже з власного досвіду: «Ти знаєш, так краще, я це зрозумів на власному досвіді»… Наприклад, тема дружби: «Ти знаєш, маючи більше друзів, будуючи з ними стосунки саме так, я зрозумів, що інколи треба пробачити…»

Гарі: Це відбувається і рамках шкільної системи – вони вчаться один в  одного, але не завжди найкращому: як бути крутим, вживанню наркотичних речовин, алкоголю, ранній інтерес до сексуальних стосунків, а тут вони з нашої ініціативи вчаться один в одного чогось хорошого. Ми прекрасно розуміємо, що зараз деякі діти починають статеве життя в 12 років, рано дізнаються про наркотики. Ми розуміємо, що вони в 12-13 років можуть побачити будь-що в Інтернеті, тому що зараз це доступно. Якщо мовчать батьки, це означає, що єдине, де вони можуть цьому навчитись – це від друзів в школі. Ми це бачимо по своїх дітях: наприклад, моя донька, коли приїздить з Москви, то їй потрібен десь тиждень, щоб перелаштуватись на більш спокійний ритм сімейного життя, який відрізняється від шкільного середовища, де, я впевнений, є багато грубих слів. Це потрібно збалансувати. Якщо мовчимо ми, батьки, суспільство, то вони навчаться цьому тільки так, думаючи лише про те, хто найкрутіший. Я читав цікаву статтю про те, що діти, які були дуже популярними, крутими в школі в 12-13 років –  в 20-22 навпаки – відставали від тих, у яких був інший темп розвитку.

Світлана: Ми говоримо з ними не тільки теоретично про певну якусь чесноту, а й про практичні речі – як ці чесноти проявляються. І було, напевне, найвищою похвалою, коли одного разу дитина сказала мені на уроці: «Якби наші батьки проходили ці заняття з Вами або з такими людьми, як Ви, то вони б не розлучились і ми б жили зараз у повній сім’ї». Від таких слів просто з’являлись сльози на очах.  Діти аналізують: «Коли ми вас слухаємо, розуміємо, що наші батьки недостатньо виявляли такі чесноти, як любов, взаємоповага, єдність, терпимість один до одного і т.д.» Коли виникають якісь проблемні ситуації, ми їх не сваримо, а запитуємо: «Діти, як ви думаєте, яких  чеснот не вистачає в нашому колективі? Давайте подумаємо всі разом – які чесноти нам потрібно розвивати, щоб ситуація змінилась на краще». Ми це обговорюємо і приходимо до якогось спільного висновку, яких чеснот не вистачило.

Діти також дуже люблять бути фізично зайнятими – у них є багато енергії, і щоразу потрібно продумати, як цю енергію направити в позитивне річище.

Вони полюбляють працювати з землею. Наприклад – потрібно зібрати полуницю на грядці чи нарвати вишень на компот, то завжди є море охочих допомогти. Була така ситуація: у серпні треба було зібрати картоплю з невеликої грядочки, діти знали, що там є картопля, і постійно запитували: «А коли ж ми картоплю будемо викопувати?»Дітей було багато, близько сорока. Роботу організувати буде неможливо – якщо всі копатимуть одночасно, тому треба було обрати найвідповідальніших, і це для них була велика честь. Ми зрозуміли, що хороших та відповідальних є багато, значить, потрібно збирати  картоплю по черзі. Сусіди казали: «Ми в житті ще такого не бачили. Вдома своїх дітей не допросишся, щоб допомогли, а у вас стоїть черга», – це було дуже приємно бачити. Після цього ми зібрались, і діти вже самі  зробили висновок: «Світлано Володимирівно, при виконанні цього завдання  ми проявили такі чесноти як  працьовитість, дисциплінованість, надійність, відповідальність, рішучість, служіння, бажання допомогти, дружність, єдність,  ентузіазм,  повагу один до одного,  акуратність… Бо ми ж збирали картоплю не всю підряд, а ще й сортували на маленьку, велику та середню, тому так швидко і якісно впоралися, отримали задоволення і пишалися собою». Ця звичайна сільська робота виявилась для дітей з міста дуже цікавою, і була їм в радість. Тобто у нас не лише теорія, розмова про чесноти, а й приклад в реальному житті.

Батьки нам розповідають: « Ми не впізнаємо своїх дітей: раніше, поївши, вони просто вставали та йшли, а зараз миють після себе чашку, тарілку, чи, наприклад, самостійно, без нагадувань, душ приймають», – це, знову ж таки, виховання однієї із чеснот – самостійності. Ми пояснюємо  дітям: «Ці чесноти вам будуть допомагати зараз у ваших дружніх стосунках один з одним, а пізніше – у ваших сімейних стосунках. Від цього виграєте і ви, і ваші діти».

Ми часто запрошуємо на зустріч з дітьми успішних в тій чи іншій сфері діяльності  людей, які чесним шляхом  досягли  поставленої мети в житті завдяки саме чеснотам. Вони наводять приклади з особистого життя про те, як і які чесноти їм допомагали. Це особистості, яких знають у нашому районі та за його межами, це батьки наших дітей, це мій чоловік, це учасники АТО та багато інших.

Гарі: Якщо ми говоримо глобально про те, що відбувається зараз в Україні, то багато хто скаже, не лише я, що Майдан був початком культурних змін, коли українська культура почала вирізнятись із колишньої радянської та російської культури. Зараз ми чітко бачимо, що культури цих двох країн відрізняються одна від одної. Ми спілкувались з мешканцями Уральського регіону, які приїздили сюди, і було очевидно, що вони живуть у зовсім іншому світі. Щодо людей мого віку – тих, які перебувають у Верховній Раді, чи чиновників, то у мене немає очікувань, що вони зміняться. Я знаю цих людей, я з ними багато працював. Ще з середини 90-х серед іноземців було розуміння, що якщо людині більше 45 років, то вона вже не буде переключатись на нові ідеї – ми говорили про це відкрито. У мене є багато історій з цього часу, оскільки я був одним із перших іноземців, які працювали в різних регіонах Росії, зокрема, я працював на півдні, в Ростові-на-Дону, Північній Осетії.

Врешті-решт, діти – це майбутнє. Яке ж нас чекатиме майбутнє, якщо ми не працюємо над питаннями культури? У багатьох іноземців рівень поваги до українського суспільства є низьким, як наприклад, в Голландії, де до сих пір не підписують Угоду про асоціацію, яка Україні дуже потрібна. Чому ця Угода Україні потрібна? По-перше, тому що Україні потрібні гроші, але не тільки. Ми домовились змінити правову систему, щоб вона функціонувала за європейськими стандартами, а не як в Радянському Союзі – це величезна робота, яку потрібно здійснити. Я працював у цьому напрямку, і в мене є лише одне слово, щоб це описати – хаос. Навіть, якщо є хороші експерти, які готові розробити відповідний законопроект, то після цього починається карнавал, всі сторони намагаються вплинути таким чином, щоб вони потім могли це використовувати в особистих інтересах. Дехто з моїх близьких друзів юристів кажуть про це ще більш жорстко. Але Україні потрібен Європейський Союз, необхідне це оновлення культури. Зараз знову експерти наполягають на більшій впорядкованості, відкритості, як, наприклад, з електронним декларуванням, коли депутати та чиновники вищого рангу зобов’язані відкрити інформацію про своє майно. Це не означає, що відразу буде повне очищення. Я думаю, що всі про це здогадувались, але зараз, коли всі можуть це побачити на веб-сайті, коли дрон може літати та знімати на відео, як живуть ці люди, у котрих заробітна платня не перевищує тисячі доларів на місяць, а будинки коштують мільйони, – це все зараз є приводом для змін. Кінець-кінцем, щоб прийшов успіх, то особливо молодь, діти, підлітки, студенти повинні заявити, що вони хочуть чогось іншого, хочуть змін.

Садиба у соцмережах.

______________

Підготували Любов Єремічева та Ірина Гузій