Ю. Маклюк: екологічно-чисте життя – це не утопія, не майбутнє, не потребує рішення від президента

Любов Єремічева

Юлія Маклюк вже багато років присвячує свій час та зусилля боротьбі з процесами, які впливають на зміну клімату, а також на погіршення екологічної ситуації. Для Юлії все починалось із волонтерства у кліматичному русі та роботі над різноманітними екологічними проектами та акціями, нині ж вона координаторка країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії в міжнародній організації 350.org.

Ми розпитали у неї про якості, які необхідні для такої відповідальної справи та про те, як боротися із емоційним вигоранням у процесі “рятування світу”.

Розкажи про історію твого активізму. З чого все почалося?

– З того, що я мала таку романтичну картинку в голові, що працюватиму в якомусь Богом забутому заповіднику, житиму в сторожці, вестиму журнал спостережень за природою і матиму дробовика, щоб виховувати випадкових браконьєрів. І через це вступила на біофак КНУ. А там дуже швидко знайшлась така Дружина охорони природи, де були класні люди і якісь перші реальні спроби захищати природу від знищення в конкретних місцях. З тих пір, в принципі, вже років 10 все, чим я займаюсь, тим чи іншим боком направлене на збереження довкілля.

З простого активіста ти виросла до координатора руху в кількох країнах. Які якості та навички необхідні для такої відповідальної функції?

– Зараз я працюю координаторкою країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії в міжнародній організації 350.org. Це, в принципі, був доволі логічний розвиток: спочатку я з ними взаємодіяла як місцевий волонтер, робили якісь спільні проекти, а потім, коли оголосили конкурс, я просто найбільше їм підходила. Думаю, на той час в нашому регіоні було не так багато молодих людей, котрі знали, що таке кліматичний рух і готові були вкладатись на 150% відсотків у його розвиток. Тобто тут співпали бажання з обох боків.

Якості і навички. Я б їх умовно розділила на три групи. По-перше, так би мовити, загально-менеджерські вміння: планування і управління проектами, між-особистісні навички, володіння всілякими корисними для групової роботи штуками на зразок Скайпу і гугл-документів, англійська, звісно. По-друге, якщо так можна сказати, галузеві знання, в моєму випадку це екологічна освіта, інтерес до теорії соціальних рухів, додаткова профільна освіта в Європі, досвід своїх низових проектів. Адже зараз одна з моїх основних функцій – підтримувати такі місцеві ініціативи, тож я маю уявляти, як вони працюють, які перед ними виклики. Ну і третє, це те що я називаю емоційною стороною такої активістської роботи – стресостійкість, психологічна рівновага, взагалі увага до того, ЯК робиться робота з вирішення соціальних проблем і як це змінює нас зсередини.

Як вдається тримати таку велику спільноту в купі? Кліматичні активісти з країн з різною ментальністю, як вдається тримати фокус на спільному?

– Насправді, для мене це питання не про те, як тримати в купі, а як сприяти розвиткові і створювати можливості для взаємопідсилення груп з різних країн. Тут, безперечно, допомагає те, що всі учасники і учасниці руху розділяють більш-менш спільне бачення тих змін, які ми хочемо бачити в суспільстві – зменшити владу нафтово-газових корпорацій, стимулювати країни взяти справедливі зобов’язання зі скорочення викидів, робити відновлювану енергетику і заходи з адаптації до змін клімату доступними для простих людей. Виклик полягає в тому, які саме кампанії чи смисли створювати, щоб в їх рамках різні групи могли взаємодіяти, досягати цих своїх цілей, створювати спільну історію перемог, яка б могла бути сприйнята місцевим населенням в таких різних куточках світу. Це той виклик, який постійно стоїть перед нами як міжнародним рухом, і на який ми намагаємось відповісти, досліджуючи ситуацію і пропонуючи можливі стратегії. І набиваючи інколи шишки.

Яку свою акцію чи проект вважаєш найуспішнішим?

– Ну, світ досі не врятовано, – усміхається Юлія, – так що особливими успіхами хвалитись не виходить. Це такадорога з купою сходинок і малюсеньким поступом, де часто на кожен крок вперед припадає скількись кроків назад. Хоча цей рік начебто обіцяє бути стримано оптимістичним в плані змін клімату, наприклад, США і Китай мають більш амбітні плани зі скорочення викидів, і все більше компаній відмовляються від ризикованих проектів буріння заради нафти в Арктиці, в тому числі, внаслідок громадського тиску.

Але ось зараз ми ведемо дуже цікаву кампанію в нашому регіоні – «Майстерня клімату». Ціль – відшуковувати і підтримувати маленькі місцеві ініціативи з перетворення світу на краще. Тобто, всі екологічні практичні проекти, як то встановлення сонячних батарей на автобусній зупинці чи створення кооперативу з вирощування їжі у місті, і багато іншого. Ми задаємо такий фокус: міські практичні проекти проти змін клімату, а далі готові підтримувати їх розвиток, і найголовніше, розповідати про них світові і між ініціативами. Ми хочемо показати самому рухові, який він насправді різноманітний і сильний. Ми говоримо: екологічно-чисте життя – це не утопія, не майбутнє, не потребує рішення від президента. Ні, це вже тут, вже робиться звичайними людьми і покращує життя в цілому, це може зробити для свого міста кожен. Ось, наприклад, зараз у нас відкритий конкурс грантів, за допомогою якого ми зможемо допомогти 10 таким проектам ще й фінансово.

Проблема вигорання активістів. Я знаю, що ти маєш конкретні поради, як з цим можна впоратися?

– Так, це моя нова «улюблена» тема. Емоційне вигорання – спільна проблема всіх професій, що мають справу із допомогою людям. Після якогось періоду люди психологічно втомлюються, і в деяких випадках нервова система може перенавантажитись, з людиною можуть статись різні неприємні речі – від постійної втоми і цинічного ставлення до своєї справи до депресій і навіть, в крайніх випадках, самогубства. В активізмі, громадській роботі, де ставки дуже високі, а напруження постійне, вигорання не є рідкістю. Люди настільки віддаються діяльності, що не розраховують сили на тривалий термін і з часом змушені або йти з активізму, або стають менш ефективними у вирішенні тих питань, до яких вони покликані.

Це загалом тема далеко не нова. Наприклад, на багатьох громадських тусовках на Заході темі психологічної сталості і благополуччя приділяється багато уваги. Скажімо, там можуть бути спокійні кімнати для відпочинку після напружених дискусій або системи взаємопідтримки активістів, що пережили важкі події чи поразки. Це є частиною робочого процесу.

У нас я поки не бачу такої сталої практики. Першим променем була психологічна кризова служба Майдану, зараз є психологи, що допомагають військовим і волонтерам із зони АТО. Це дуже потрібні ініціативи. Однак, у мене є відчуття, що потрібне щось набагато більш всеохопне і доступне – нове розуміння громадської роботи, того, що це може бути психологічно виснажливо і що ми маємо винаходити якісь методи балансування. Бо ми в цьому, в активізмі, надовго. Я хочу побачити дискусії про це на активістських форумах, хочу побачити більше взаємопідтримки і прийняття емоцій між активістами-колегами, групи психологіної допомоги, ретрит-центри, і також структурний аналіз причин існування і профілактики такого виснаження.

Конкретних порад, які би підійшли всім, я не маю. Але, повільненько, запрошую розмірковувати на ці теми і обмінюватись досвідом за допомогою свого блогу «Активизм изнутри» і відкритої групи на Фейсбуці.

Як, попри військові дії в Україні, знаходити сили робити щось для майбутнього, маю на увазі працювати над проблемами зміни клімату, покращенням екологічного стану?

– Це одне із справді складних питань, яке я ставлю собі протягом цього року. Поки моя особиста відповідь така.Я хочу вкладати в Україну своєї мрії, в країну з чистим повітрям і здоровими людьми, не залежну енергетично ні від країн-агресорів, ні від супер-корпорацій. Власне, розвиток місцевих відновлюваних джерел енергії і сприяння сильному низовому екологічному рухові – це той сенс, який я вкладаю в роботу, що роблю. Це буде країна, в якій житимуть ті, хто захищає її незалежність на фронті зараз, і ті, хто народяться потім. Це робота «на майбутнє».

А окрім того, ніхто не відміняв посильну допомогу тим, на кого впливає війна – переселенцям, пораненим; привернення уваги міжнародного співтовариства. Протягом року виникло дуже багато сильних ініціатив в цих напрямках, які варті нашої підтримки, в той час як ми займаємось іншими справами.

Я не вважаю це ідеальною відповіддю, але поки це найкраще, що я зрозуміла для себе.