І.Виртосу про насильство в сім’ях учасників АТО: не стигматизуючи військових, показати – проблема є!

Уже більше півроку в Україні триває інформаційна кампанія проти насильства над жінками учасників АТО - «Війна, яка не відпускає». Координаторка цієї кампанії - журналістка, головна редакторка сайту ...

Ірина Виртосу

Галина Жовтко

Уже більше півроку в Україні триває інформаційна кампанія проти насильства над жінками учасників АТО – «Війна, яка не відпускає». Координаторка цієї кампанії – журналістка, головна редакторка сайту Центру інформації про права людини Ірина Виртосу наголошує - тема, насправді, дуже дражлива, тут немає чорного і білого, тут треба бути дуже чутливим, і люди професійні часто не мають в собі сили вийти і публічно заявити про таку проблему. 

Як розповіла в інтерв’ю Громадському Простору Ірина Виртосу, головне завдання інфокампанії – допомогти жінкам в ситуації насильства знайти відповіді, знайти допомогу та вийти з цього кола насильства, але в жодному разі не стигматизувати військових. 

Ірина Виртосу

Громадський простір: Ірино, скажіть, чому Ви обрали таку важку тему? Що підштовхнуло до такого проекту?

Закінчуючи цю інформаційну кампанію – питань маємо більше, ніж відповідей

Ірина Виртосу: У мене було дуже багато стереотипів – це пов’язано і з особистим досвідом, і з цими історіями: «Я воював, і мені всі винні». Я хотіла глибше зануритись в цю тему та з’ясувати, хто ж кому винен, що говорить держава про ситуації насильства в сім’ї, бо знаю, що насильство в Україні толерується, його дуже багато. Є велика кількість звернень, сьогодні (авт. – під час дискусії “Насильство в сім’ях учасників АТО: реальна проблема чи некоректне запитання?”) називали просто шалені цифри. І це стосується не тільки України, а й різних країн світу. Мені стало цікаво провести журналістське розслідування, розтягнуте на півроку, тому що в мене був час і можливості поспілкуватись з людьми із різних позицій: представниками держави, потерпілими, учасниками АТО, експертами, психологами – і цю тему представити більш різнопланово. Чому я пишу і говорю на цю тему? Тому що моя тема, як журналістки – це права людини, і це одна з важливих тем, яка торкнула мене, і про які я мала сили говорити, але не знала, що говорити. За допомогою інформаційних запитів, інтерв’ю я отримала цю інформацію. Український жіночий фонд оголошував конкурс грантів, я просто написала проект на ту тему, яка вже визріла, і вони підтримали Центр інформації про права людини. Це було, знаєте, в потрібний час, в потрібному місці – все зрослось, тільки ставай і роби. І виявилось, що питання дозріло, а робота подальша дуже важлива, бо закінчуючи цю інформаційну кампанію, умовно кажучи, її перший етап, питань маємо більше, ніж відповідей.

Громадський простір: Тобто постало ще більше питань?

Погано, що є така тема і вона така складна, але круто, що є реакція

Ірина Виртосу: Так, наприклад: «А що далі з цим робити? Як налагодити зв’язок з Міноборони, Збройними силами України, громадським сектором, який працює з психологами? Як дотиснути державу для ратифікації Стамбульської конвенції? Як зорганізувати громадський сектор до спільних розмов, тому що багато громадських організацій говорять про насильство в сім’ї, але кожен зі своєю темою, кожен зі своїм баченням». Всіх комунікаторів з’єднати в один ланцюг – це не є моїм завданням, але я як журналістка, не можу не говорити про це, і озвучуючи цю тему, потрібні люди знаходяться. Навіть сьогодні було: я передавала контакти психолога, зкомунікувала представника поліції і Українського жіночого фонду, тобто я – просто частинка великого процесу. Якщо інформаційна кампанія стала корисною, то це результат і моєї журналістської діяльності, і моєї діяльності, як громадської активістки. Погано, що є така тема і вона така складна, але круто, що є реакція. Зауважте: літо, спека, період відпусток, а зал повний – очевидно, що ця тема є актуальною.

Громадський простір: Яку основну мету Ви ставили перед собою як журналістка, коли брались за цей проект?

Моє завдання в цій інформаційній кампанії – не стигматизувати військових, але показати, що така проблема є

Ірина Виртосу:  Перша тема, – я постійно це говорила і буду говорити, – не стигматизувати військових – це дуже важливо говорити, тому що, хто знає, якби я досліджувала сфокусовано ситуації насильства в сім’ях, наприклад, професорів, докторів історичних наук, то можливо, там щось неймовірне би відкрилось. І самі військові говорять: «Ми зараз вразлива група, на нас дуже сфокусована увага». Тому моє завдання в цій інформаційній кампанії – не стигматизувати військових, але показати, що така проблема є – це сьогодні підтвердила і Національна поліція, про це сказав й Міжнародний правозахисний центр “Ла Страда Україна”, і психологи, які працюють безпосередньо з військовими, та назвати ту інформацію, яка могла би бути корисною жінкам, які опинилися в ситуації насильства.

Громадський простір: Центр “Ла Страда Україна” озвучив, що  за шість місяців 2016 року – більше  16 тисяч дзвінків… Кількість дзвінків збільшується.

Публічність цієї проблеми – це вже один з маленьких кроків її вирішення

Ірина: Так. Але це не означає, що насильства стало більше. Просто жінки, матері чи батьки похилого віку, які звертаються, дізнались, що можна, виявляється, отримати допомогу, і вони дзвонять. Тобто публічність цієї проблеми – це вже один з маленьких кроків її вирішення.

Громадський простір: Коли Ви реалізовували цей проект, як відбирались герої для статей?

Там насильство було і до війни, просто війна це загострила

Ірина Виртосу: Уже була героїня, яка була готова говорити, але без згадки прізвищ, імен – це та історія, що жінка має статус, високу зарплату, а в сім’ї безлад. Там насильство було і до війни, просто війна це загострила. Вона тоді сказала в інтерв’ю: «Я це говорю для того, щоб інші жінки могли прийняти правильне рішення», – це інтерв’ю ще не опубліковане, воно готується до друку. Для неї розказати це ось так, публічно – це був подвиг, хоч сама історія без даних, що могли б її ідентифікувати. А з військовими зустріч відбулась, тому що були коментарі під матеріалами – я про це писала і на Фейсбуці – «Скільки можна стигматизувати?! Вони – наші воїни, якби не вони, то зараз ми усі б були в ситуації насильства». Я відповіла: «Добре, я зараз збираю військових». Мені дуже допомагає Назар Лосюк – психотерапевт, який супроводжував цю фокус-зустріч.

фотовиставка

Громадський простір: Він також колишній військовий, так?

Зустріч тривала чотири години, і десь на третій годині вони нарешті почали говорити про насильство

Ірина Виртосу: Так. І він говорив мені: «Іро, за перший раз не вдалось зібрати хлопців», – військові відсміювались, вони не визнавали цієї проблеми, говорили: «Що це таке?!» І тоді він переформатував зустріч, зібрав групу, в якій учасники були водночас і різними, і схожими, бо всі мали вищу освіту, у всіх були якісь сімейні стосунки, вони мали сім’ю або постійну партнерку. І була одна умова, що це буде за зачиненими дверима без журналістів, тоді вони готові були говорити. Зустріч тривала чотири години, і десь на третій годині вони нарешті почали говорити про насильство. Говорили про посттравматичний досвід, про відчуття після війни, про те, як шукати себе тут і зараз, а тема насильства була аж третьою годиною. Тобто навіть люди, які мають вищу освіту, і розуміють, що є проблема, отак зопалу не стануть про неї говорити – це теж показала інформаційна кампанія.

Громадський простір: Ви відчули, що в них є потреба виговоритись?  

Не одразу військовий буде говорити про свої проблеми, потрібно створити ситуацію, коли він буде відчувати себе в безпеці

Ірина Виртосу: Так, є! Але, знову ж таки, це пов’язано з довірою. Назар – це їхній побратим, вони знали, до кого вони йдуть. Назар представляв мене, розповідав, хто я, обіцяв, що інформація не вийде сенсацією на перших шпальтах, що це все буде вивірятись, тобто ситуація довіри була однозначно створена. За словами психологів, не одразу військовий буде говорити про свої проблеми, потрібно створити ситуацію, коли він буде відчувати себе в безпеці, тоді він про це заговорить.

Громадський простір: Я інколи спілкуюсь з психологами саме на тему насильства, і нещодавно психолог сказала мені, що ця тема зараз дуже сильно роздмухується у ЗМІ.

Сама жінка змінюється за цей час, поки чоловік перебуває на війні

Ірина Виртосу: Це важливий аспект. Тут є кілька моментів. Перший – насильство було до війни, а після війни загострилось – це треба визначати. Другий момент – насильство як результат контузії, фізичного втручання, постійних нервових напружень, фізичної втоми – я не можу це сказати фахово, як психолог, але суть така – війна спровокувала насильство, але якщо пройти цей період адаптації, то насильство відступає. Є ще такий момент, коли бійці йшли на війну, щоб втекти від вирішення проблем у сім’ї – такий собі благородний вчинок самогубства – це, знову ж таки, слова з нашої закритої фокус-групи. «Я повернусь героєм і буду спочивати на лаврах і, відповідно, всі мене будуть автоматично любити», – а повертаються, і виявляється, що ні. Виявляться, що проблема не вирішена, більше того, сама жінка змінюється за цей час, поки чоловік перебуває на війні. Ми говоримо про те, що чоловік змінився, але ми ще не так часто говоримо про те, що і дружина змінилася в ситуації постійного очікування. Для чоловіка бій тривав три хвилини, два-три дні, а для жінки – всі ті півроку. Ті ЗМІ, які створюють з цього сенсацію, я вважаю, не є фаховими, тому що тут немає чорного і білого, тут точно треба бути дуже чутливим, тема дуже дражлива, і люди професійні часто навіть ще не мають в собі сили вийти і публічно про неї заявити – для мене це був показник.

фотовиставка

Громадський простір: Також є дані про хвилю розлучень – коли чоловіки повертаються з АТО в свої сім’ї, то жінки вже не готові жити разом… 

Ці дослідження повинні ініціюватись з боку держави, а в нас зараз ситуація така – “в нас немає війни”

Ірина Виртосу: Я не можу це коментувати, але, можливо, цей період і жінці дав час осмислити, чим є їхня сім’я, та що далі робити. Знову ж таки, коли будуть фахові дослідження, тоді можна робити якісь висновки. Зараз інформаційна кампанія тільки зібрала «вершки» чи вершину айсберга, якщо говорити штампами, тільки показала цю проблему – ми її не вирішуємо, ми її тільки показуємо. Ці дослідження повинні ініціюватись з боку держави, а в нас зараз ситуація така – “в нас немає війни”. Чекайте, в нас “посттравматичний” досвід у кожного другого, навіть у тих, хто не був на війні. Я кажу, що ми всі травмовані не тому, що хочу когось образити, а тому що відчуваю, що коли я, виїжджаючи за межі України, працюючи з колегами з закордону, говорю про якісь побутові речі, відпочиваю, я весела і щаслива – все нормально. Тільки мене починають питати про Крим, про Схід України, про проблеми, пов’язані з військовим конфліктом – в мене сльози. Я говорю, я знаю статистику, знаю ситуацію, але сльози не зупиняються. Тільки закінчується ця тема, зупиняються сльози, ми знову говоримо про інші речі.

Громадський простір: Тому що воно болить…

Мене вразили бійці, вони змінили моє бачення цієї проблеми

Ірина Виртосу:  Так, воно болить. Коли ти в ситуації військового конфлікту, ти вже навіть змирився, зжився, можеш собі дозволити усміхатись, бути щасливою. Я відверто кажу: «Я не думаю про війну 24 години на добу». Але я ніколи не замислююсь, в наскільки травмованій ситуації ми живемо. Виїжджаючи за межі цього конфлікту, я розумію, як воно з мене «вилазить».

фотовиставка

Громадський простір: А що вразило найбільше за цей період реалізації даного журналістського дослідження?

Ірина Виртосу:  Мене вразили бійці, вони змінили моє бачення цієї проблеми. Я дивилась на цю проблему з фокусом – жінка-жертва і чоловік-агресор.

Громадський простір: Такий стереотип, чи не так?

Якщо є внутрішнє бажання бути щасливою, а людина тебе пригнічує, треба рвати ці зв’язки.

Ірина Виртосу: Так. Я про це почала говорити, і якраз ця фокус-група змінила моє ставлення, тому що вони відверто говорили: «Ми не всі травмовані, не у всіх є ПТСР. У всіх нас є проблеми – це нормально, ми готові їх вирішувати». Але вони так само виділили групу «Я воював», які рвуть на собі кітель і кричать: «Я ж звідти, і мені всі винні», – це треба дуже м’яко, але точно присікати і говорити: «Ми вдячні за те, що ти воював, але я тобі не винна». Для цього, знову ж таки, потрібна ситуація безпеки, бо якщо це темна ніч, то доводити щось дуже важко, але про це публічно варто говорити, щоб жінка, чоловік, будь-хто розуміли, де є ця межа вдячності, а де є межа, коли вже щось не те, коли треба насильство зупиняти. Тому ця фокус-зустріч дуже змінила мій погляд на проблему, оскільки вона неоднозначна. Дуже важливо говорити про те, що жінці часто в ситуації жертви комфортно і вона не готова змінювати ситуацію. Жінці треба усвідомити, що вона жертва, і руйнувати ці зв’язки попри тиск суспільства, попри уявлення: «Я повинна бути заміжня, бо в мене ж діти, він же ж мені якусь фінансову допомогу дає». Якщо є внутрішнє бажання бути щасливою, а людина тебе пригнічує, треба рвати ці зв’язки. Немає однозначного рецепту. В нас ця проблема закручена, і не тільки в Україні, це проблема більшості країн світу, але якраз це мене вразило.

Громадський простір: Які плани на завершення цього проекту?  Чи переллється кампанія в щось інше, можливо, у більш тісну співпрацю? 

Ірина Виртосу: Я думала над цим. Тема буде точно у фокусі мого журналістського дослідження, можливо, не так прицільно і регулярно, але однозначно буде. Я планую домовитись з якимось простором, щоб фотовиставка «Війна, яка не відпускає» (автор фотопроетку Валерія Мезенцева – авт.), яку ми представили, якомога довше була презентована, і люди мали можливість її оглянути. В моєму уявленні далі – це продовження через фотовиставку і мої особисті матеріали. Якщо будуть запити про те, де знайти інформацію, – до нас йде багато матеріалів, – я готова відкрито давати контакти, комунікувати з різними групами, структурами, щоб це питання вирішувати.

Громадський простір: Дякую!

_________________________________

Довідково: Інформаційну кампанію “Війна, яка не відпускає” проводить Центр інформації про права людини за підтримки Міжнародного благодійного фонду “Український жіночий фонд”.

Фотопроект “Війна, яка не відпускає”- Валерія Мезенцева.

Робота над текстом Ірини Гузій


Тематика публікації:                

Останні публікації цього розділу:

Місце жінки в політиці: що змінилося?

В Україні оновлюють Нацстратегію сприяння розвитку громадянського суспільства

Culture:Reload — простір для роздумів, рефлексій та уяви

Як і довкола чого мережується громадянське суспільство України

ЩедрийВівторокNOW - весь світ разом на протидію пандемії

Партисипація у карантин: як громадяни і влада співпрацюють онлайн