Є багато способів берегти пам’ять: від пам’ятників, стел, обелісків, музейних експозицій до більш “м’яких” форм пам’яті – іменних стипендій, фестивалів, книг та пісень. Та ми хочемо поговорити про пам’ять, яка має матеріальне втілення в просторі, яку можна побачити, торкнутись, місць спомину, куди можна прийти для того, щоб згадати. Ми хочемо поговорити про місця пам’яті як інструмент націєтворення: якими вони мають бути, аби, відвідуючи Національне військове кладовище, українці відчували таку ж гордість за свою країну, яку, напевно, відчувають американці на Арлінгтонському кладовищі.
Якою має бути ця фізично втілена пам’ять, аби, натрапивши у просторі міста чи села на пам’ятник, пам’ятний знак, меморіальну дошку тощо, будь-хто відразу зрозумів: це ‒ шана захисникові, який загинув на російсько-українській війні? Якою має бути пам’ять у публічному просторі, аби не лише викликати скорботу, а й гордість та відчуття національної єдності? І, зрештою, якими є пріоритети та головні завдання держави у створенні місць спомину?
Учасники дискусії:
- Євгенія Кулеба – депутатка Київради;
- Ігор Пошивайло – директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності;
- Юліан Чаплінський – архітектор;
- Василь Павлов – Радник Міністерки у справах ветеранів Юлії Лапутіної;
- Іван Начовний – Заступник голови Дніпропетровської ОДА.
Модераторка: Оксана Іванців.
Подія у facebook.
За бажання відвідати дискусію особисто, просимо вас пройти реєстрацію за посиланням.
