Сьогодні Україна опинилася в надскладній ситуації. Класичні міжнародні моделі розшуку зниклих безвісти розраховані на повоєнний період, а ми маємо створювати власну систему пошуку просто під обстрілами. Ситуацію ускладнює й те, що маємо як мінімум п’ять реєстрів, які не синхронізуються між собою. 

Офіційно Єдиний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин налічує понад 90 000 осіб. Проте реальна цифра, за оцінками експертів, може перевищувати 125 000. І відповідно щонайменше пів мільйона українців просто зараз живуть у виснажливому стані очікування та невідомості щодо своїх близьких.  

Відповіддю на цей виклик став новий цифровий інструмент Missing People, розроблений командою «Архіву Війни», та який був представлений під час дискусії «Технології пошуку зниклих безвісти: практичні рішення та інструменти» в межах 23-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.  

Система Missing People об’єднує й аналізує дані з відкритих джерел, баз правозахисників та держструктур. Завдяки розумним алгоритмам платформа автоматично знаходить згадки про особу, зіставляє інформацію з різних реєстрів, перевіряє її достовірність та усуває дублікати. У результаті формується єдиний структурований профіль людини із підтвердженими даними, посиланнями на джерела та зафіксованими доказами, що робить пошук ефективнішим і створює надійну доказову базу. 

Як працює інструмент Missing People 

Представляючи інструмент Missing People, Елеонора Белей, керівниця відділу досліджень «Архіву Війни», розповіла, що система аналізує інформацію з понад 8 тисяч відкритих і закритих каналів та груп — зокрема як українських, так і російських ресурсів, — а також здійснює пошук серед сотень мільйонів публікацій. Інструмент поєднує дані державних реєстрів і баз правозахисних організацій, дозволяє шукати інформацію за різними параметрами, автоматично виявляє дублікати та допомагає формувати повну картину щодо конкретної особи.

Водночас Елеонора Белей підкреслила, що технологія є лише інструментом, і її ефективність прямо залежить від співпраці між державними органами, громадськими та правозахисними структурами.

«Технологія — це не панацея, — зазначила керівниця відділу досліджень «Архіву Війни». — Жоден інструмент, жоден алгоритм і жодна база даних не замінить людей, які працюють із цим інструментом, та системну співпрацю між усіма, хто займається пошуком. Тому ми сьогодні тут, і саме тому ми закликаємо до злагодженого партнерства. Ефективність цієї роботи вимірюється не обсягом накопиченої інформації. Вона вимірюється тим, долі скількох людей нам вдасться встановити, щонайменше. А щонайбільше — ми чекаємо на повернення всіх цих 125 потягів додому».

Через високу чутливість інформації система забезпечує суворий рівень захисту: доступ до неї мають лише верифіковані та уповноважені партнери, а передача даних відбувається через контрольовані процедури. Родини, які співпрацюють із профільними громадськими організаціями, можуть звертатися до них, щоб отримати прямий доступ до бази або замовити витяг із необхідною інформацією.

Команда розглядає інструмент як «живу систему», яка постійно вдосконалюється. Автори проєкту збирають відгуки користувачів, адаптують платформу до реальних потреб тих, хто веде пошук, та готові допрацьовувати алгоритми й додавати нові функції. 

Процес пошуку має бути ефективним і менш травматичним для родин

За словами Людмили Янкіної, голови правління та співзасновниці організації Civis Fortis, проблема розшуку в Україні виходить далеко за межі офіційної статистики. Експертка наголошує на важливості впровадження постраждало-центричної моделі, де потерпілою стороною визнається не лише сама зникла людина, а й усе її найближче оточення — родина, друзі та близькі. Саме такий підхід допомагає усвідомити реальний масштаб виклику, з яким стикнулося українське суспільство:

«Мені імпонує канадська постраждало-центрична модель. Коли людина зникає безвісти або гине, ми говоримо не про одну статистичну одиницю, а про все її оточення, яке зазнало важкої травми. Відповідно, якщо в офіційних реєстрах зафіксовано понад 90 тисяч зниклих, то насправді ми маємо справу із більш ніж пів мільйоном постраждалих громадян, яких безпосередньо зачепила ця трагедія».

Сьогодні головною перешкодою на цьому шляху залишається розпорошеність державних реєстрів і відсутність єдиної системи координації. Через це родини змушені звертатися до численних установ, самостійно збирати інформацію і навіть ризикувати, шукаючи дані на сумнівних російських ресурсах.

На думку Людмили Янкіної, держава має не просто покращити взаємодію між реєстрами, а й активніше впроваджувати сучасні технологічні рішення та співпрацювати з громадським сектором. Це дозволить створити так зване «єдине вікно».

Технології можуть повернути зниклих у поле зору держави 

Пошук зниклих безвісти має охоплювати не лише людей, які вже потрапили до державних реєстрів, а й тих, чиї зникнення залишаються невидимими для української системи обліку. Особливо це стосується цивільних на тимчасово окупованих територіях, де люди часто не можуть повідомити про злочини російських сил через загрозу переслідування. Про це зазначила Наталія Ящук, старша менеджерка з напряму подолання наслідків війни Центру громадянських свобод.

«Одним із нещодавніх прикладів нашої роботи стало дослідження даних щодо цивільних жертв насильницьких зникнень на окупованих територіях, яке ми проводили спільно з Архівом Війни. Нам вдалося виявити понад 8 200 цивільних громадян, які стали жертвами насильницьких зникнень на окупованих територіях або під час окупації. Серед них— 6 511 чоловіків, їхній середній вік становить 42 роки. Важливо розуміти, що це найактивніша частина нашого суспільства, яка здатна чинити спротив. І ми зараз говоримо виключно про цивільних, а не про військових», — розповіла Наталія Ящук. 

На думку експертки, технологічні рішення, зокрема інструмент Missing People, можуть стати одним із механізмів фіксації таких випадків та збору інформації про людей, які сьогодні фактично випадають із поля зору держави. 

Сьогодні, за словами Наталії Ящук, Україні потрібна цілісна, гуманна система пошуку, яка поєднуватиме державні механізми, експертизу громадських організацій та сучасні технології. 

Ознайомитися із дослідженням Центру громадянських свобод «Як покращити систему пошуку безвісті зниклих». 

Співпраця держави та громадського сектору у тестуванні інструменту

До тестування та вдосконалення інструменту Missing People від самого початку залучали не лише громадські організації, а й державні структури. Одним із перших партнерів платформи став Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, який погодився апробувати систему та оцінити її потенціал у реальних пошукових процесах.

За словами представника Координаційного штабу Олексія Біди, відомства, які займаються розшуком людей та поверненням полонених, оперують величезними масивами таємної та чутливої інформації. Через це повна передача баз даних зовнішнім розробникам є неможливою, проте держоргани активно співпрацюють із громадським сектором у межах визначених повноважень.

Олексій Біда відзначив, що головна перевага Missing People — це здатність консолідувати інформацію з різних джерел. Саме тому перспективним напрямом розвитку проєкту є його трансформація у спільний хаб для державних і недержавних організацій. Наразі пошуковцям часто доводиться збирати відомості від кожного партнера окремо, що суттєво уповільнює роботу.

Через високу чутливість даних, поточний доступ до системи Missing People є чітко обмеженим і контрольованим. Зараз із базою працюють безпосередньо Координаційний штаб та інтегровані держструктури, зокрема Національна поліція, а органи прокуратури та інші відомства отримують інформацію в межах офіційних запитів.

Для родин зниклих безвісти прямий доступ до платформи наразі не передбачений. Натомість вони можуть взаємодіяти із системою та отримувати необхідні витяги через верифіковані громадські організації, які виступають надійними посередниками в цьому процесі.

Читайте також: Свідчення для історії: режисерка Архіву Війни Тетяна Симон про документування війни та справедливість

Для українських журналістів, документалістів і правозахисників, які щодня фіксують наслідки російсько-української війни, ці питання давно перестали бути теоретичними. Кожне інтерв’ю, кожна фотографія чи відеосвідчення вимагають пошуку балансу між документуванням воєнних злочинів і відповідальністю перед людьми, чиї історії стають частиною публічного простору.

Саме про ці виклики говорили учасники дискусії «Показувати чи захищати: етика документування війни», що відбулася 7 червня в межах 23-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Експерти, журналісти, правозахисники та люди з власним досвідом полону й насильства обговорили, як розповідати про найболючіші сторінки війни, не втрачаючи людяності та поваги до тих, хто їх пережив.

Як редакціям ухвалювати складні рішення 

За словами Оксани Романюк, директорки Інституту масової інформації, значна частина рекомендацій щодо висвітлення травматичного контенту почала формуватися з 2022 року, безпосередньо під час повномасштабної війни — через професійні дискусії та обмін досвідом між журналістами. Сьогодні головним критерієм при ухваленні редакційних рішень залишається повага до людської гідності та пошук балансу між суспільною значущістю інформації й потенційною шкодою від її оприлюднення.

Експертка назвала п’ять типів травматичного контенту, які вважає неприйнятними для публікації:

• мертві діти;
• відірвані частини тіла;
• калюжі крові;
• розкладені тіла;
• понівечені тіла.

Вона також звернула увагу на «трискладовий тест», який допомагає редакціям ухвалювати рішення щодо публікації чутливого контенту:

• Чи можна передати цю інформацію іншим способом? (Якщо ні, тоді приймається рішення публікувати цей контент)
• Чи не буде при цьому упосліджена людська гідність?
• Чи переважає суспільна значущість можливу шкоду від публікації?

«Ми, як журналісти, маємо дотримуватися своєї етичної системи координат: захищати права неповнолітніх, поважати людську гідність і робити все можливе, щоб не завдати додаткової шкоди. Якщо виникають сумніви, варто обговорювати їх у редакції, використовувати попередження про чутливий контент, маркування 18+ чи блюр там, де це необхідно. Усі ці інструменти давно існують і прописані в професійних стандартах. Саме тому важливо довіряти професійним медіа, які працюють за етичними правилами, а не анонімним Telegram-каналам, що часто женуться лише за аудиторією», — зазначила Оксана Романюк.

Чому і як потрібно говорити про полон 

За словами Максима Буткевича — правозахисника, медійника, співкоординатора БФ «Принцип надії» та члена експертної ради Центру громадянських свобод, про українських військовополонених і цивільних заручників необхідно говорити. Такі матеріали допомагають суспільству краще розуміти реалії полону, документувати злочини Росії та підтримувати тих, хто досі перебуває в неволі. 

«Про полон потрібно говорити. Не лише тому, що суспільство має знати правду про долі наших людей і злочини Росії, а й тому, що для людини в полоні найважливіше — знати, що про тебе не забули. Знати, що про тебе пам’ятають, про тебе говорять, про тебе думають, тебе чекають», — сказав Максим Буткевич, спираючись на власний досвід перебування в полоні.

Водночас, за словами правозахисника, висвітлення теми полону потребує особливої відповідальності. Журналісти мають шукати баланс між суспільною необхідністю розповідати такі історії та ризиком нашкодити звільненим людям, їхнім родинам або тим, хто залишається в полоні. Основним принципом роботи має бути «не нашкодь».

Максим Буткевич також звернув увагу на те, що інтерв’ю та медійна увага можуть стати важливою частиною реінтеграції людини після звільнення. Для цього необхідно будувати комунікацію на повазі до гідності та відчутті контролю з боку самого героя матеріалу.

Правозахисник озвучив наступні ключові поради для журналістів/ок, які висвітлюють тему полону:

• Пам’ятати про принцип «не нашкодь» під час підготовки будь-якого матеріалу про полон.
• Враховувати не лише безпеку звільненої людини, а й можливі наслідки для тих, хто досі перебуває в полоні.
• Поважати право людини відмовитися від інтерв’ю або не відповідати на окремі запитання.
• Не тиснути і не змушувати говорити про травматичний досвід.
• Давати людині достатньо часу на відповідь та осмислення власного досвіду.
• Пояснювати, як саме буде використана інформація та яким буде формат матеріалу.
• За можливості залучати героя до створення матеріалу, щоб він/вона міг/могла впливати на те, як представлена його історія.

Ознайомитися із рекомендації для медіа, які підготував Максим Буткевчи, спираючись на власний досвід — досвід журналіста та медіатренера, а також досвід перебування в полоні, звільнення та відновлення: Говорити і писати про полон. 

Посттравматичне зростання замість віктимності 

Висвітлення сексуального насильства, пов’язаного з війною (СНПК) є одним із найскладніших для документалістів. Режисерка фільму «Сліди», правозахисниця та членкиня правління Sema Ukraine Аліса Коваленко, ділячись досвідом створення стрічки, розповіла, що головним орієнтиром у роботі з такою чутливою темою став її власний внутрішній компас. Переживши полон і насильство на початку війни, вона будувала вхід у цей проєкт через глибоко особисте розуміння межі, де документування жахіть не повинно затіняти людську гідність.

Як розповіла режисерка, робота над стрічкою вимагала колосального психологічного ресурсу. Досвід фіксації страшних свідчень став емоційно виснажливим і змусив переосмислити саму природу документального кіно.

«Це біль, який неможливо ні окреслити, ні до кінця осмислити — його так багато, що він просто заповнює тебе повністю і не залишає простору для рефлексії. Я слухала ці свідчення годинами, знову і знову, намагаючись виокремити важливі елементи історій, і зрештою зрозуміла, що психологічно вмираю… І лише згодом, коли ми разом з нашою спільнотою Sema Ukraine почали працювати з процесами відновлення та підтримки жінок, я зрозуміла: цей фільм — не про жахіття. Це історія про торжество гідності над злом», — розповіла Аліса Коваленко.

Режисерка підкреслила, що фільм «Сліди» — це про силу людини, посттравматичне зростання і здатність постраждалих ставати агентами змін. 

За словами Аліси Коваленко, поява шістьох героїнь фільму на червоній доріжці Берлінале продемонструвала світові не образ жертви, а образ суб’єктності та стійкості. І особливо, коли 78-річна жінка, яка пережила катування та насильство на Херсонщині, говорить із керівництвом кінофестивалю про необхідність надання Україні високоефективної зброї — це докорінно змінює сприйняття постраждалих.  

Для довідки: Фільм «Сліди» уже здобув кілька престижних нагород у Європі — приз глядацьких симпатій на 76-му Берлінському міжнародному кінофестивалі та спеціальну відзнаку на Millennium Docs Against Gravity. Українська прем’єра фільму відбулась цього року на 23-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA.

В основі роботи з травмою лежить відновлення суб’єктності 

При комунікації чи взаємодії з людьми, які зазнали насильства, важливим є розуміння глибинних психологічних процесів, які переживає людина. За словами Олександра Авдєєва, лікаря-психотерапевта, психіатра, засновника «4help | психотерапія онлайн», автора книги «Хто так жартує?», в основі посттравматичного стресового розладу (ПТСР) після полону чи насильства лежить тотальна втрата суб’єктності.  

У момент насильства людина втрачає будь-який контроль над ситуацією та власним тілом, перестає відчувати себе особистістю і починає почуватися як безпорадний предмет. Тому головне завдання будь-якої комунікації чи взаємодії з постраждалими — це повернення контролю.  

«Коли ми говоримо про висвітлення насильства і комунікацію з людьми, які його пережили, найважливіше — це повернути їм відчуття контролю. Дати відчуття контролю, дати відчути себе людиною, і що вона більше не одна», — пояснив Олександр Авдєєв.  

Крім того, «позиція жертви», звинувачення «я винна/винен в тому, що сталося» — це часто перший, несвідомий етап відновлення контролю над травмою. Це не фінальна точка реабілітації, але це нормальний етап адаптації. Завдання тих, хто поруч — делікатно допомогти людині пройти цей період, розділити з нею цей біль і зрештою перенести всю повноту відповідальності на справжнього винуватця — злочинця. 

Ще один важливий аспект, який варто враховувати в публічному дискурсі сьогодні — це загальна тенденція суспільства до спрощення, до чорно-білого мислення. У контексті війни таке мислення є адаптивним механізмом виживання. Коли загроза є максимальною, однозначність допомагає діяти швидко й рятувати життя. 

За словами лікаря-психотерапевта, щоб суспільство почало бачити відтінки та півтони замість категоричного «чорного й білого», потрібна базова умова — відчуття фізичної безпеки. Лише в безпечному середовищі психіка отримує ресурс для сприйняття складності світу. 

Так, сьогодні українські журналісти, документалісти та правозахисники вже мають напрацьовані етичні стандарти й рекомендації для роботи з травматичними темами, постраждалими від насильства, полоненими та їхніми родинами. Ці принципи допомагають знаходити баланс між документуванням воєнних злочинів і відповідальним ставленням до людей. 

Однак війна триває, і цей баланс не є раз і назавжди встановленим. З’являються нові ситуації, багато рішень доводиться виробляти буквально в реальному часі. Саме тому етика документування війни в Україні сьогодні — не лише набір правил, а живий процес. Головний його орієнтир залишається незмінним: документуючи війну, не втратити людину за історією. Право суспільства знати правду не скасовує обов’язку поважати людську гідність, безпеку та право людини на контроль над власною історією.

Фото: Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA (07.06 · Жовтень · RIGHTS NOW! · Показувати чи захищати: етика документування війни · Євген Котенко)

Читайте також: 

Як взяти свідчення про сексуальне насильство під час війни: поради для медіа та ОГС

Маршрут до самозарадності: як Civis Fortis повертає людей до життя після полону

Не про травму, а про майбутнє: ГО «Нумо, сестри!» допомагає жінкам після російського полону

Свідчення для історії: режисерка Архіву Війни Тетяна Симон про документування війни та справедливість

Повномасштабне вторгнення змусило переосмислити багато що. У тому числі — хто і як підтримує громади в умовах війни, і чи можуть місцеві організації брати на себе реальну роль, а не просто виконувати чужі рішення. З Леонідом Доносом, виконавчим директором Асоціації учасницького розвитку громад, говоримо про локалізацію, системні помилки у підтримці ОГС, про те, чому «capacity building» себе вичерпав, і про новий формат навчання, де організації не просто отримують знання, а й навчаються будувати горизонтальні зв’язки, довіру та нову культуру взаємної підтримки.  

Системні виклики та помилки у підтримці локальних ОГС

— Сьогодні про локалізацію говорять майже всі. Але що це означає для вашої команди на практиці?

— Коли ми створювали Асоціацію, ми свідомо обрали формат локальної організації — щоб бути поруч із громадами, розуміти їхній контекст і не дивитися на людей лише через звіти.

Після повномасштабного вторгнення тема локалізації стала ще більш відчутною. Ми побачили, що величезна кількість гуманітарної допомоги, програм підтримки та міжнародних ініціатив реалізується саме через організації громадянського суспільства. І тут постало ключове питання: хто має бути носієм цих змін на місцевому рівні?

Для нас локалізація — це не просто модне слово чи тренд, про який сьогодні всі говорять. Це дуже практична річ. Вона означає, що розвиток громад неможливий без розвитку локальних організацій, ініціативних груп, місцевого лідерства та громадянського суспільства загалом.

Ми переконані, що сильна громада — це не тільки сильне місцеве самоврядування. Це ще й сильні локальні ОГС, які можуть брати відповідальність, формувати рішення, вести діалог із владою, підтримувати людей і залишатися в громаді навіть тоді, коли міжнародні проєкти завершуються. 

Для Асоціації локалізація — це не окрема тема чи окремий проєкт. Це червона нитка всієї нашої роботи і чітка програма, яку ми системно реалізовуємо.

 — Чому, попри велику кількість декларацій, процес локалізації все ще рухається повільно?

— На мою думку, одна з головних причин у тому, що сьогодні немає спільного бачення між усіма стейкхолдерами, які залучені до цього процесу. А їх дуже багато: міжнародні організації, донори, органи місцевого самоврядування, регіональна влада, військові адміністрації, національні інституції та самі організації громадянського суспільства.

І дуже важливо розуміти: локалізація залежить не тільки від донорів чи міжнародних структур. Вона залежить і від самих ОГС. Бо можна створювати можливості, запускати програми підтримки, проводити навчання, але якщо всередині самої організації немає мотивації, відповідальності та бажання брати на себе роль лідера змін, процес усе одно буде рухатися повільно.

Другий важливий фактор — це війна. Україна живе в умовах повномасштабного вторгнення, і це дуже сильно впливає на людей. Багато організацій сьогодні працюють у стані виснаження, невизначеності, постійної тривоги. Люди часто змушені закривати базові потреби та реагувати на кризу «тут і зараз», тому стратегічне мислення просто відходить на другий план.

І це нормально. Ми маємо це визнавати. Тому підтримка локальних ОГС сьогодні — це не тільки про організаційний розвиток чи тренінги. Це ще й про психологічну підтримку, безпечний простір, довіру та відновлення внутрішнього ресурсу людей.

І тут є ще одне важливе питання — чи сприймають локальні організації як рівноправних партнерів? Проблема існує одразу в двох площинах.

Перша — чи готові міжнародні партнери, донори та органи влади дійсно передавати повноваження, довіру й право впливати на рішення. А друга — чи готові самі локальні ОГС брати цю відповідальність.

Дуже часто одні не готові передати, а інші — не готові взяти. Тому локальні організації нерідко залишаються виконавцями. Ролі можуть бути дуже різними — гуманітарна робота, watchdog-функція, благодійність, громадська участь. Але що б організація не робила — головне, щоб вона мала власне бачення і власний голос. Бо саме це відрізняє партнера від виконавця.

Для нас це — громадська участь, принцип «нічого для нас без нас» і розвиток громад через діалог. І коли організація має цю внутрішню основу — вона вже не просто виконує проєкти. Вона стає партнером у змінах.

— Яких ключових помилок сьогодні припускаються у підходах до підтримки локальних ОГС? 

— На мою думку, найбільша помилка полягає в тому, що дуже часто за локальні організації вже наперед вирішують, що саме їм потрібно.

Фонди, донори, різні структури приходять із готовими моделями підтримки, які іноді дублюються десятки разів. І в якийсь момент це починає перетворюватися більше на роботу з формою, а не зі змістом.

Скажу відверто: тільки наша організація пройшла три чи чотири оцінки спроможності від різних партнерів. Кожен донор — своя методологія, свої документи, свій процес. А результат — той самий. І щоразу на це йде час, енергія, люди.

Тому я запитую себе: це справді допомагає організаціям рости — чи це просто спосіб підтвердити те, що вони вже й так роблять? Бо якщо ми справді говоримо про партнерство — то партнеру довіряють. Його не перевіряють по колу.

Ще одна помилка — це порушення принципу «нічого для нас без нас». Ми багато говоримо про участь, про партнерство, про локалізацію, але на практиці локальні організації дуже часто не включають у формування самих підходів до підтримки.

І ще одна важлива річ: мені здається, що для того, щоб навчити організацію працювати самостійно, потрібно делегувати їй не тільки завдання, а й цілі. Потрібно давати простір для прийняття рішень і довіряти.

Бо коли залишається постійний мікроменеджмент і контроль кожного кроку, організація не виростає як партнер. Вона залишається лише виконавцем. 

— У вашій роботі з громадами та партнерами — що для вас означає перехід від «capacity building» до «capacity sharing»?

— Для мене це дуже важлива тема. І чесно скажу — я думаю, що ми вже достатньо «набудували» спроможності. Хто хотів вчитися, розвиватися, брати досвід — той уже це зробив.

Зараз, на мою думку, громадянське суспільство має переходити до іншої моделі — до capacity sharing, тобто до обміну досвідом, знаннями та підтримкою між самими організаціями.

Найбільша цінність сьогодні — це горизонтальні зв’язки. Це коли організації вчаться одна в одної, підтримують одна одну, діляться практикою, помилками, рішеннями й реальним досвідом.

Я пам’ятаю один форум, який був побудований саме за принципом «рівний рівному». І чесно скажу — він дуже сильно вплинув на мене особисто. Там я відчув мотивацію до розвитку Асоціації, до лідерства, до більшої відповідальності. Тому що люди найбільше вірять не в красиві презентації, а в живий досвід інших людей, які проходять схожий шлях. І це сьогодні має ставати новою культурою розвитку громадянського суспільства.

Кемп як практичний приклад локалізації

— У травні Асоціація учасницького розвитку громад провела багатоденний навчальний кемп для локальних ОГС. Чому ви обрали саме такий формат? 

— Ми свідомо обрали семиденний формат — і це було принципове рішення. Локальні ОГС живуть у режимі постійного реагування: закривають гуманітарні потреби, працюють у кризі, вирішують десятки операційних питань. І просто не мають часу зупинитися і подивитися на свою організацію стратегічно. Ми хотіли дати їм цей простір.

Це був не тренінг у класичному розумінні. Ми хотіли, щоб організації не лише отримали знання, а й познайомилися між собою, відчули підтримку і нарешті сконцентрувалися на власному розвитку.

Кемп у травні — це перший етап системної роботи з 24 громадами Київської, Чернігівської, Харківської та Дніпропетровської областей. У липні плануємо наступний — вже для 12 організацій. 

Для довідки: Проєкт «Шлях до захисту та сталих рішень» впроваджується Міжнародною організацією з міграції (IOM Ukraine) за фінансової підтримки Корейської агенції міжнародного співробітництва (KOICA). Асоціація учасницького розвитку громад є виконавчим партнером проєкту МОМ.

— Хто були учасники і як ви будували програму під їхні потреби?

— Для нас було дуже цінно, що учасниками стали локальні організації громадянського суспільства — ті, які реально працюють з людьми та потребами громад. Перед кемпом ми проводили інтерв’ю з кожною організацією — хотіли зрозуміти реальні потреби, а не нав’язувати готові рішення.

Серед учасників були і молодіжні організації з сучасним баченням, і команди з багаторічним досвідом — і новостворені ОГС, і ті, що працюють вже 5-10 років. Ми свідомо не робили однорідну аудиторію. Навпаки — нам була важлива саме взаємодія між різними.

Запити були схожими: проєктний менеджмент, фандрейзинг, комунікації, стратегічне бачення. Але ми не хотіли зводити програму до набору технічних блоків. Наше завдання було знайти не універсальний шаблон, а спільну основу — від якої кожна команда могла б відштовхуватися у власному напрямку.

Тому кожна тема починалася з головного питання: навіщо існує ця організація і куди вона рухається. Бо фандрейзинг без бачення — це просто пошук грошей. А стратегія без цінностей — це просто документ.

Перший день був присвячений місії, баченню та стратегічним цілям — ми також проводили контекст-аналіз кожної ОГС, дивилися на їхню роль у громаді, сильні сторони та виклики. Далі — проєктний менеджмент, фандрейзинг і мобілізація ресурсів, внутрішні та зовнішні комунікації, командобудування. Блок з логіко-структурною матрицею для багатьох став одним із найскладніших — але водночас і найціннішим.

Фінальним результатом для кожної команди став індивідуальний план розвитку — не шаблонний, а свій, виходячи з власного контексту та реальних потреб. І наше завдання тепер — не залишити його на папері, а продовжити менторську підтримку і допомогти організаціям реалізувати їх далі.

— Що робило цей кемп відмінним від звичайного тренінгу?

— Ми базуємося на підходах навчання дорослих — а це означає, що досвід людей не менш важливий, ніж тренерський контент. І цей досвід не завжди складається з успіхів. Тому для нас було принципово створити простір, де можна говорити і про труднощі, і про виснаження, і про помилки.

Одним із ключових інструментів стали ком’юніті-групи — невеликі мікрогрупи з представників різних організацій, які щодня збиралися на півтори години наприкінці дня. Люди рефлексували, ділилися викликами, давали одне одному зворотний зв’язок і вчилися слухати.

Спочатку учасники ставилися до цього формату насторожено. Але вже за кілька днів ці групи стало неможливо завершувати вчасно.

Вони почали відкриватися, довіряти, ділитися особистим. І тоді одна з тренерок сказала фразу, яка для мене стала головним результатом усього кемпу: «Ви створили простір, де організації почали надихати одна одну».

— Що для вас стало головним результатом кемпу?

— Чесно кажучи, сім днів — це водночас і багато, і дуже мало. Якщо говорити про глибокі особистісні чи командні зміни — їхні результати ми побачимо пізніше. Коли з’являться нові партнерства, нові стратегії, коли команди почнуть виходити на інший рівень.

Але вже зараз є одна річ, яка мене справді вразила. Попри виснаження, невизначеність і складний контекст — люди після важких днів залишалися на додаткові обговорення, самі ініціювали нові сесії, домовлялися між собою про спільні поїздки та обмін досвідом. Ніхто їх про це не просив.

І це для мене найважливіший сигнал. Бо він показує, що локалізація не народжується згори — вона виростає горизонтально. Через довіру між людьми, через взаємодію команд, через готовність підтримувати одне одного.

Окремо хочу сказати про тренерів. Для нас було принципово, щоб це були люди з реальним практичним досвідом, а не лише теоретики. І дуже цінно, що вони ділилися не абстрактними моделями, а живими історіями — успіхів, помилок, криз і рішень, які самі проходили. Це і створило атмосферу чесності та довіри, в якій учасники почали по-справжньому відкриватися.

Багато хто казав, що вперше побачив свою організацію не через окремі заходи чи проєкти, а в ширшому, більш комплексному контексті. Команди почали краще розуміти, які ресурси можуть залучати, як говорити про свої цінності та місію, як презентувати свою діяльність назовні.

Ми отримали дуже теплий і чесний зворотний зв’язок. Були й речі, які потрібно вдосконалювати — і це теж цінно. В ACPD ми системно використовуємо підхід винесення уроків: для нас важливо не просто провести захід, а рефлексувати над тим, що спрацювало, а що варто змінити.

Але найчесніше — люди поїхали додому з енергією та натхненням. А в нинішніх умовах це теж результат. І дуже важливий.

— Чому сьогодні локальним ОГС важливо виходити за межі проєктного мислення?

— Одним із наших завдань під час кемпу було показати організаціям ширшу картину — що таке громадська діяльність і яку роль може відігравати ОГС у своїй громаді.

Тому що дуже часто організації починають жити лише від проєкту до проєкту. І це зрозуміло — проєкт дає ресурс, структуру, фокус. Але будь-який проєкт має свій початок і свій кінець. Це нормальна логіка проєктного менеджменту.

Проблема в іншому. Якщо організація будує себе виключно навколо проєктів — після завершення фінансування вона ризикує втратити фокус, команду або навіть сенс свого існування. І це відбувається набагато частіше, ніж здається.

Тому ми говорили про перехід від проєктного до програмного мислення. Проєкти можуть і мають бути інструментом. Але за ними повинна стояти більша місія, цінності та довгострокова логіка розвитку. Організація має знати, навіщо вона існує — незалежно від того, який проєкт зараз реалізує.

Я переконаний, що саме ті організації, які зроблять цей перехід раніше, будуть набагато стійкішими в майбутньому.

—  Що далі? Як Асоціація бачить підтримку локальних ОГС після навчання?

— Наша підтримка тільки починається. Кемп — це не окремий захід із галочкою в звіті. Це частина довшого і системного процесу.

Попереду — менторська підтримка для організацій, які пройшли навчання, нові кемпи, нові формати взаємодії для локальних ОГС. У липні вже плануємо наступний кемп — для 12 організацій.

Але головне для нас — не просто передавати знання чи проводити заходи. Ми хочемо формувати культуру взаємодії, де локальні організації є повноцінними учасниками змін у своїх громадах, а не виконавцями чужих рішень. Де люди залучені до прийняття рішень, де є діалог, довіра і справжнє партнерство.

У межах цієї роботи в ACPD ми створили консорціум громадських організацій «Ключ» — він працює саме з темою громадської участі та локалізації. І окремим важливим простором для цієї розмови стане Форум громадської участі — де будемо говорити про довіру, партнерство і роль локальних організацій у розвитку громад.

Бо локалізація — це не проєкт із дедлайном. Це культура, яку будують роками.

21 квітня 2026 року Уряд запустив експериментальний проєкт онлайн-реєстрації ГО через портал «Дія» на основі модельного статуту. Його автори обіцяють мінімум бюрократії, автоматичний статус неприбутковості та майже нульовий ризик відмов.

Що стоїть за цими змінами, кому підійде онлайн реєстрація — і чи є тут підводні камені — в інтерв’ю Громадському Простору розповідає експерт з правового забезпечення свободи об’єднання Українського незалежного центру політичних досліджень Дмитро Япрах.

Як з’явився модельний статут для громадських організацій 

— З чого починалася робота над модельним статутом? Як довго вона тривала та як долучався Український незалежний центр політичних досліджень (УНЦПД)?

— Ще у 2012 році Український незалежний центр політичних досліджень долучався до розробки Закону «Про громадські об’єднання» та завжди системно працював у цьому напрямку. Коли з’явилася можливість реєстрації комерційних підприємств через Єдиний вебпортал електронних послуг «Дія», виникла ідея поширити її і на громадські організації. Реалізувати це стало можливим завдяки впровадженню модельного статуту. 

Модельний статут «за замовчуванням» — це варіант статуту, положення якого є рекомендованими для застосування. Ознайомитися з його текстом та зареєструвати ГО можна тут.

Ми почали працювати над модельним статутом ще в рамках Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства 2021 – 2026 рр., згідно з Указом Президента України, на підставі розпорядження  Кабінету Міністрів України щодо затвердження Плану заходів з її реалізації. Так, ми почали працювати над створенням модельного статуту, який охоплює всі можливі напрямки діяльності та узагальнену ціль. Він також надає можливість реєстрації громадських організацій через Єдиний вебпортал електронних послуг «Дія», що усуває дискримінацію, яка існувала багато років між комерційними підприємствами та громадськими організаціями. 

Фактично, до цього вже був електронний продукт —  «он-лайн будинок юстиції». Через цей сервіс можна було подати документи, але лише електронну форму про державну реєстрацію. Всі інші документи треба було робити, сканувати, підтягувати. А з кінця 2024 року, коли відбулася атака на реєстри Міністерства юстиції, «он-лайн будинок юстиції» так і не відновив свою роботу. Можливо, через те, що Міністерство юстиції вже мало розуміння, що буде впроваджена можливість реєстрації громадської організації через Єдиний вебпортал електронний послуг «Дія».

Частково це була ініціатива громадського сектору, оскільки ця постанова затверджена в рамках експериментального проєкту. Він має обмеження в часі — впроваджується на два роки. Після цього буде прийнято рішення, чи впровадити це в норми закону на постійній основі, чи ні.

18 квітня 2025 року була прийнята постанова Кабінету Міністрів №460 «Про реалізацію експериментального проекту щодо забезпечення можливості діяльності громадської організації на підставі модельного статуту»

Наголошую, що це виключно для громадських організацій. Законодавство про громадське об’єднання визначає дві організаційно-правові форми: громадська організація і громадська спілка. Наразі зареєструвати можна тільки громадську організацію. Різниця в наступному: громадська організація створюється фізичними особами, а спілка — юридичними особами.

Після ухвалення постанови Кабінету Міністрів було надано строк на розробку та впровадження відповідних алгоритмів і цифрових рішень. Запуск можливості відбувся в декілька етапі: альфа- та бета-тестування. 21 квітня цього року офіційно стало можливим зареєструвати громадську організацію на підставі модельного статуту. Команда УНЦПД активно долучалась до цього процесу в рамках проєкту «Краще законодавство для реєстрації і діяльності громадських організацій», що реалізується УНЦПД за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. 

Як працює модельний статут і кому він підходить

— Чим модельний статут принципово відрізняється від звичайного і для кого він підходить? Чи є обмеження у діяльності ГО, зареєстрованої через модельний статут, порівняно зі звичайною реєстрацією? Що робити тим, чия діяльність не вписується у запропоновані категорії?

— Модельний статут — це затверджений державою типовий установчий документ, який громадська організація може обрати замість власного статуту, а також мінімізація бюрократії та спрощений доступ до створення громадської організації. Він не виключає існування — власного статуту. В чому різниця та кому він підходить? В цілому, модельний статут підходить всім. 

Він надає можливість активістам, які хочуть створити громадську організацію, мінімізувати ризики. Тобто, вони майже стовідсотково не отримують відмову від державного реєстратора про реєстрацію громадської організації (у порівнянні з тим, якби вони самостійно писали б цей статут). 

Вони автоматично отримують статус неприбутковості. Їм не потрібно додатково ходити до державних податкових органів, подавати відповідні заяви з метою включення їх до реєстру неприбуткових організацій, оскільки модельний статут вже передбачає всі необхідні положення Податкового кодексу, які є обов’язковими для отримання цього статусу. Тому статус неприбутковості фактично також надаватиметься автоматично.

Кому він може не підійти? Лише тим громадським організаціям, які мають певні вимоги від донорів або хочуть архітектурно складну систему органів управління. Наразі модельний статут передбачає дві форми управління: спрощену за замовчуванням  та більш розширену. Спрощена, де основний орган управління — загальні збори, а виконавчий орган — це голова, директор або дирекція. Розширена — це коли додатково є консультативно-контролюючий орган як внутрішній аудитор або служба внутрішнього аудиту. Тому якщо, наприклад, організація хоче більш архітектурно складну структуру органів  управління, то тоді їй теж він не підійде. 

В цілому модельний статут відповідає всім вимогам: там передбачено порядок членства, повноваження керівних органів організації, джерела фінансування та використання коштів і майна, припинення діяльності тощо. Сам по собі модельний статут визначає узагальнену ціль для всіх громадських організацій і дає понад 30 напрямків діяльності.

Модельний статут діє як конструктор і є можливість його змінювати. За замовчуванням йде проста форма — лише загальний напрямок діяльності та плюс інший. Наприклад, якщо ви хочете конкретний напрямок у сфері освіти чи спорту, то ви цей розділ не обираєте за замовчуванням, а обираєте — створити свій. Він дає всі можливі запропоновані варіанти, і ви обираєте додатково 1, 2, 3 або всі 34 напрями діяльності. Потім здійснюєте діяльність в кожному напрямку безпосередньо, що буде відповідати вашим цілям, меті громадської організації.

ГО можна зареєструвати за 30 хвилин

— Чи є якісь підводні камені в онлайн-реєстрації?

— Стосовно підводних каменів — наразі таких не існує. Скажу про плюси. Крім того, що непотрібними будуть витрати на правничу, юридичну допомогу. Чому він буде кращий? Якщо будуть вноситися певні зміни в постанову, то статути будуть оновлюватись автоматично. Громадській організації не треба буде підлаштовуватись під законодавство і переписувати свої статути в новій редакції та йти повторно реєструвати зміни. Це ще одна з переваг модельного статуту.

Якщо раптом у вашої громадської організації з’явиться донор з певними вимогами, що мають бути передбачені у статуті для співпраці, ви у будь-який момент можете перейти на індивідуальний (власний) статут, зареєструвавши відповідно нову редакцію статуту громадської організації за загальними правилами. 

В онлайн реєстрації громадської організації на підставі модельного статуту взагалі не повинно бути ніяких складнощів. 

Вже є позитивні рішення. Новостворені громадські організації дякували, бо це дійсно дуже легко, не треба стояти у чергах в ЦНАПах або територіальних органах Міністерства юстиції, не треба створювати купу документів.

Читайте також Як зареєструвати ГО через портал «Дія»: покроково

Система сама формує весь необхідний перелік документів, починаючи з заяви про державну реєстрацію, модельний статут, протокол загальних зборів про створення громадської організації, відомості про керівні органи тощо.

Зазначу, що у звичайному форматі весь цей пакет документів треба створювати. Й інколи державні реєстратори знаходять різні помилки, які можуть слугувати підставою для відмови в державній реєстрації громадської організації.

Також питання часу. Хоча в нас законодавством і передбачено, що громадську організацію можна зареєструвати за індивідуальним (власним) статутом протягом трьох днів, практика показує, що в реальності цей процес триває декілька тижнів, через завантаженість державних реєстраторів. А зареєструвати ГО на підставі модельного статуту ви зможете за 30 хвилин!

У цей же день, або на наступний, в електронному кабінеті можна побачити виписку про реєстрацію громадської організації, з кодом ЄДРПОУ, з місцем знаходження, із зазначенням керівного органу управління організації.

Стосовно статусу неприбутковості, то процес довший. Здебільшого він надається протягом дня або двох діб. Якщо ж ви маєте справу з паперовими документами, то цей час збільшується до трьох робочих днів. Отримання такого статусу є необхідним, зокрема, для відкриття банківських рахунків та організації подальшої діяльності. Водночас, за умови подання документів в електронній формі, на підставі модельного статуту, весь процес зазвичай займає від одного до трьох днів.

Усі електронні документи зберігатимуться в електронній справі, звідки їх можна завантажувати та використовувати, зокрема для підписання. Також передбачена можливість у будь-який час отримати доступ до цих матеріалів через електронний кабінет для їх перегляду або повторного використання.

Важливо, і я під час консультацій завжди на цьому наголошую, зберегти індивідуальний код доступу, який одноразово надається під час реєстрації. Цей код є доступом до електронної справи вашої юридичної особи. Не загубіть його! Якщо ж загубите, то втратите таку можливість. 

Що потрібно підготувати для онлайн-реєстрації ГО 

— Є ініціативна група, яка хоче зареєструвати громадську організацію. Що  треба мати, щоб процес реєстрації зайняв 30 хвилин?

Одна особа повинна мати паспортні дані, реєстраційний номер облікової картки платника податків (кожного із засновників), УНЗР — унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі, якщо він є.

Необхідно визначитися наперед з майбутньою електронною адресою громадської організації, знати електронні адреси всіх засновників, а також щоб у всіх засновників були діючі КЕПи. Також додатково визначитися з місцезнаходженням та назвою — українською та за бажанням англійською мовами. 

У системі є сім-вісім кроків за замовчуванням. Якщо ви обираєте розширені опції, то відкриється ще додатково приблизно п’ять кроків. Наприклад, ви можете збільшити строк дії керівних органів, кількість консультативно-контролюючого органу тощо.

Фактично пакет документів такий: бланкетні та паспортні дані осіб засновників, реєстраційний номер облікової картки платника податків, унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі, електронна пошта та наявність КЕПів.

Система на підставі заповнених даних сама формує повний пакет документів, йде перевірка, підпис і на цьому все. 

Зміни для ГО в контексті європейських зобов’язань 

— Як ви уже зазначали, цей проєкт сьогодні є експериментальним. Які ризики, якщо його скасують? Чи вплине це на ті організації, які зареєструвались онлайн?

— Ми наразі не розглядаємо таку можливість. Український незалежний центр політичних досліджень працює паралельно над тим, щоб внести відповідні зміни до Закону України «Про громадські об’єднання». У Верховній Раді вже допрацьований до другого читання законопроєкт №8084, який вносить зміни про покращення законодавства у сфері громадських об’єднань, в тому числі включення положень про модельний статут на постійній основі.

Я все ж таки сподіваюся, що Верховна Рада прийме цей законопроєкт і він стане законом. Ще з 2022 року цей законопроєкт перебуває у Верховній Раді: він пройшов перше читання, доопрацювання та публічні обговорення і зараз включений до порядку денного. Чекаємо, коли Парламент прийме його у другому читанні в цілому.

Крім того, законопроєкт №8084 передбачає комплексні зміни до законодавства, що регулює діяльність громадського сектору, які узгоджуються з вимогами вступу України до Європейського Союзу та відкриттям переговорного процесу. Зокрема, ці зміни відповідають положенням дорожньої карти у сфері верховенства права, з акцентом на забезпечення свободи об’єднання. У зв’язку з цим, його ухвалення є важливим кроком у виконанні євроінтеграційних зобов’язань України.

Водночас наразі відповідні рішення реалізуються у форматі експериментального проєкту, який вже функціонує та, ймовірно, буде продовжений на наступні періоди з урахуванням отриманого практичного досвіду.

— Чи в експертній спільноті обговорювалось питання щодо того, що спрощена реєстрація може стати інструментом для створення фіктивних ГО?

— Якщо говорити відверто, на сьогодні в Україні існує значна кількість громадських організацій, які були створені раніше, зокрема в паперовому форматі, однак фактично не здійснюють діяльність. Водночас їх формальне припинення не відбулося, що є поширеною практикою.

Питання щодо фіктивності або недобросовісності діяльності таких організацій належить до компетенції уповноважених державних органів. Зокрема, оцінка діяльності може здійснюватися в межах податкового контролю (подання звітності, рух коштів тощо), а також у межах інших передбачених законодавством процедур.

Крім того, сучасні інструменти державної реєстрації передбачають використання кваліфікованого електронного підпису, який за своїм правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису. Це підвищує рівень верифікації засновників та прозорість реєстраційних процедур.

У разі виявлення порушень законодавства, передбачені правові механізми реагування, включаючи можливість звернення до суду щодо припинення діяльності таких організацій у встановленому порядку.

— Ви активно моніторите зміни законодавства для ГО І БО… Чи були якісь законодавчі зміни останнього року, які б вплинули на роботу ГО? Чи є зараз законопроєкти, які можуть суттєво обмежити або навпаки розширити можливості громадянського суспільства?

— Протягом останнього року відбулися окремі зміни у законодавстві, що регулює сферу гуманітарної допомоги та волонтерської діяльності. Хоча ці напрями формально відрізняються від діяльності громадських організацій, на практиці вони тісно взаємопов’язані та розвиваються паралельно.

В 2025 року  суттєвого системного покращення регуляторного середовища не відбулося. При цьому вже напрацьовано низку змін, спрямованих на його вдосконалення, однак вони поки що не були реалізовані на законодавчому рівні.

У межах взаємодії з представниками Парламенту та Уряду ми неодноразово наголошували на необхідності ухвалення відповідних змін. Водночас слід враховувати, що в умовах воєнного стану пріоритетність законодавчих ініціатив об’єктивно зміщена у бік безпекових питань.

Наразі також триває обговорення окремих ініціатив, зокрема щодо запровадження додаткових стимулів та можливостей розвитку громадського сектору.

— Над чим працює наразі УНЦПД в цьому напрямку?

— Законопроєкт №8084 спрямований на вдосконалення правового регулювання діяльності громадянського суспільства та усунення низки практичних проблем, з якими стикаються організації у своїй діяльності. Його положення передбачають спрощення окремих процедур, підвищення правової визначеності та створення більш сприятливих умов для функціонування громадських об’єднань.

Важливо, що розробка законопроєкту відбувалася із залученням експертного середовища та представників громадянського сектору, що дозволило врахувати реальні потреби організацій та сформувати збалансовані підходи до їх нормативного врегулювання.

Прийняття цих змін є необхідним кроком для подальшого розвитку громадянського суспільства, підвищення його інституційної спроможності. Крім того, законопроєкт сприятиме виконанню зобов’язань України у межах європейської інтеграції, зокрема в частині імплементації стандартів щодо свободи об’єднання та розвитку громадянського суспільства.

Відсоткова філантропія — це реально 

— Над концепцією відсоткової філантропії працюють вже понад 10 років. Чи реалістично впровадити цей механізм під час війни — або це питання на після перемоги? Що думає експертна спільнота?

— Над концепцією відсоткової філантропії працюють уже багато років, однак питання її впровадження в Україні досі залишається відкритим. Чи є це реалістичним під час війни, чи радше перспективою після перемоги — це предмет постійної експертної дискусії.

Експертна позиція зводиться до того, що ключовим фактором є політична воля Уряду та готовність до системних змін. У європейських країнах подібний механізм уже давно функціонує, тож з точки зору міжнародної практики він є цілком робочим інструментом підтримки громадського сектору.

Водночас впровадження відсоткової філантропії в Україні потребуватиме комплексної підготовки. Йдеться не лише про ухвалення профільного закону, а й про перегляд бюджетних підходів, узгодження з податковою системою, а також врахування міжнародних фінансових зобов’язань, зокрема у контексті співпраці з МВФ.

Громадські та благодійні організації неодноразово наголошують на необхідності впровадження цього інструменту. Однак процес залишається складним і тривалим: окрім базового закону, потрібне ухвалення підзаконних актів, створення технічних і адміністративних механізмів реалізації, а також інтеграція в податкову та бюджетну системи.

Додатково розглядається і суміжний напрям — податкові стимули для бізнесу, зокрема щодо заохочення благодійних внесків. Це ще раз підкреслює, що мова йде не про один законодавчий акт, а про комплексну реформу.

У підсумку, запровадження відсоткової філантропії в Україні є реалістичним сценарієм, особливо з огляду на євроінтеграційний курс і наявність подібних практик у країнах ЄС. Водночас конкретна модель та строки її впровадження залежатимуть від політичних рішень і готовності держави до глибоких інституційних змін. Час — покаже.

— Чи можуть ГО звертатись до вас за консультацією щодо реєстрації та інших питань?

— Так, можна звертатися на гарячу лінію правової допомоги УНЦПД: cso_assistance@ucipr.org.ua або 063 234 74 40.

Читайте також Як зареєструвати ГО через портал «Дія»: покроково

Спілкувалася: Галина Жовтко

Коли у листопаді 2024 року в трьох громадах Дніпропетровщини відкривали перші освітні простори, ніхто не знав, чи дозволить безпекова ситуація цій ідеї запрацювати. Війна тривала вже третій рік, і доступ до навчання для тисяч дітей перетворився на ланцюг постійних перешкод: від ракетних загроз і відключень світла до виснаження вчителів та браку ресурсів у родинах. Ключовий орієнтир був — не просто «повернути дитину за парту», а відновити відчуття опори: спочатку безпека, світло та прогнозованість, а вже потім — підтримка мотивації та навчання.

Так стартувала ініціатива «Відкриті двері» — модель, яка поєднує три складові: облаштовані освітні простори з технікою і доступом до інтернету, планшети для дітей із вразливих груп і навчання для вчителів. У межах пілотної ініціативи в Томаківській, Перещепинській та Верхівцівській громадах просторами скористалися 329 дітей, 90 отримали планшети, 31 педагог пройшов навчання. Результати виявилися достатньо переконливими, щоб зробити наступний крок.

З серпня 2025 року модель масштабується на десять громад у трьох областях — Харківській, Полтавській та Дніпропетровській — водночас, під час активних бойових дій.

“Ми намагалися не створювати просто “місця” або інфраструктуру. Ми працюємо з тим, щоб ці простори мали сенс для самої громади, — пояснює підхід Леонід Донос, виконавчий директор Асоціації. — І це можливо тільки тоді, коли люди залучені до процесу: від обговорення потреб до прийняття рішень і розробки підходів, зокрема політик захисту дітей. Важливо, що ці політики не просто документ, а спільне розуміння того, як має працювати безпечне середовище для дитини. Коли громада є співтворцем, простір перестає бути зовнішнім “проєктом” і стає своїм. А це і є ключ до того, що він буде жити і розвиватися в довгостроковій перспективі”.

Простір, де є безпека та можливість навчатися

Для Асоціації робота з освітніми втратами — це частина ширшої відповідальності у напрямі розвитку соціальних послуг і підтримки вразливих груп у громадах. Ця робота відбувається в межах проєкту «Посилення постраждалих від війни громад України через місцеві ініціативи (EMPOWER)». Тому Асоціація підійшла до цієї проблеми не з боку навчальних програм, а з боку базових потреб. Перш ніж говорити про успішність, потрібно дати дитині відчуття безпеки, місце, де є світло, тепло, техніка і люди, яким не байдуже.

«Для нас освітній простір — це можливість проводити уроки з використанням сучасної комп’ютерної техніки, простір для професійного спілкування та живе середовище обміну досвідом, співпраці та натхнення», — каже Катерина Філатова, директорка Яворницького ліцею.

«Відкриті двері» — це про синергію: громади надають приміщення та дбають про сталість, освітяни наповнюють простори змістом, а Асоціація забезпечує методологію, навчання та супровід.  

Три громади, які успішно пілотували ідею

Пілот запустили в Томаківській, Перещепинській та Верхівцівській громадах. Кожен простір отримав комп’ютери, меблі, підключення до інтернету. Але головне — кожен отримав людей, які за ним стояли.

Підхід Асоціації можна коротко сформулювати як «нічого для людей — без людей». Це означає, що рішення в проєктах ухвалюються разом із громадами та освітянами: від визначення потреб і критеріїв відбору до формування змісту навчальних програм і правил безпеки в освітніх просторах. 

329 дітей скористалися просторами — і для багатьох із них це був перший стабільний доступ до навчання за довгий час. 89% позитивно оцінили якість і різноманітність активностей. Планшети для дистанційного навчання отримали 90 дітей із вразливих груп (ВПО, багатодітні родини, діти з особливими освітніми потребами). Цей ресурс забезпечив безперервність навчання під час найскладніших періодів, коли відвідування шкіл ставало небезпечним. За відгуками батьків, отримане обладнання стало вагомим чинником підтримки освітньої успішності їхніх дітей.

Так виглядає простір “Відкриті двері” в Златопільській громаді

Особливо вражає ініціативність освітян: за планом вони мали провести 30 додаткових активностей у просторах, а провели 108. Це було їхнє власне рішення.

Коли вчитель стає агентом змін

Паралельно з інфраструктурою Асоціація проводила навчання для педагогів — про те, як працювати з дітьми, які пережили травму. Травмачутливий підхід, ненасильницька комунікація, емоційна стійкість, профілактика вигорання.

93,5% учителів після навчання сказали, що воно було максимально корисним для їхньої роботи.  

Найважливіше — це реакція самих людей, зокрема вчителів. Вони не просто долучилися до активностей, а почали ініціювати зміни, шукати рішення під свої контексти. І в цей момент стало зрозуміло, що модель не тримається на зовнішній підтримці — вона підхоплюється всередині. А це означає, що її можна масштабувати», — розповідає Леонід Донос.

Віта Калашник, одна з учасниць навчання, описує це простіше: «Це навчання дало змогу глибше усвідомити важливість інтерактивного та інклюзивного підходу, живого спілкування та практичних вправ у роботі з дітьми».

Саме це і стало сигналом: модель готова до масштабування.

Десять громад. Три області. Один підхід

Наступний етап стартував у серпні 2025 року — вже в Харківській, Полтавській та Дніпропетровській областях одночасно. Десять громад, десять освітніх просторів, 100 навчених учителів.

Масштабування під час посилення обстрілів та енергетичної кризи — це величезний ризик. Для Асоціації було принциповим не ставити проєкт на паузу, а навпаки — розширювати: «Саме в кризі найбільше проявляється потреба, — вважає Леонід Донос. — Ми стикалися з різними викликами — обстріли, відключення, необхідність змінювати локації, зберігати обладнання, адаптувати формати. Але це не про те, щоб зупинятися, а про те, щоб шукати рішення».

Партнерські громади другого етапу — Миколаївська, Троїцька, Першотравневська, Солонянська, Мозолевська, Златопільська, Нововодолазька, Кременчуцька, Градизька та Миргородська. Але масштабування під час активних бойових дій — це не просто більше тієї ж роботи. Це постійна адаптація: кожна громада — своя ситуація, своє рішення. 

Кілька громад опинилися в зоні посиленого обстрілу — заходи переносили в безпечніші регіони. При цьому команда дотримувалася принципу «do no harm»: жоден захід не проводився, якщо він створював ризик для учасників. Одне приміщення довелося замінити в останній момент через вимоги безпеки.

Відкриття частини просторів перенесли через рекомендації МОН подовжити зимові канікули та через тривалі відключення електроенергії після ударів по інфраструктурі.

«Якщо в громаді є діти, які втратили доступ до освіти або підтримки, то відкладати означає просто залишити їх без цього ресурсу. Для нас це питання не зручності, а доступу і відповідальності. Тому логіка була проста — не зменшувати, а навпаки підсилювати там, де складніше», — пояснює Леонід.

До січня 2026 року дев’ять із десяти просторів відкрилися. Десятий — у лютому. 

Масштабування «Відкритих дверей» мало і важливий інституційний ефект: підписання меморандумів з громадами та розширення членства в Асоціації засвідчили високий рівень довіри до цієї моделі.

Зміни, які видно зсередини

Зміни торкнулися не лише вчителів: 20 представників освіти, відповідальних за організацію роботи просторів, окремо навчалися управління, моніторингу та роботі з політикою захисту дітей.

Так описує зміни зсередини директорка Мозолевського ліцею Марина Куцурук: «У ліцеї відчутно покращилось матеріально-технічне забезпечення, посилилася командна робота, з’явилося більше довіри, відкритості та спілкування. Робота з дітьми стає поступово іншою — учні стали більш зацікавленими, активними та відкритими. Проєкт об’єднав нас спільною метою й дав відчуття того, що ми рухаємося в правильному напрямку. Покращилася комунікація між учителями, з’явилися нові підходи до роботи з учнями. Ми отримали поштовх до професійного розвитку педагогів і позитивних змін у шкільному середовищі».

Навчання дало результат і поза межами класу: в одному з педагогічних колективів тренінг допоміг врегулювати давній внутрішній конфлікт. Це найкраще доводить, що опанування інструментів діалогу — це навичка, яка трансформує середовище в цілому, від відносин між колегами до атмосфери в роботі з учнями.

Як проєкт стає частиною громади

Головне питання будь-якого проєкту з грантовим фінансуванням: що буде після. Асоціація учасницького розвитку громад відповідає на нього ще до того, як проєкт починається. Громади не просто отримують обладнання — вони беруть участь в оцінці потреб, разом розробляють правила роботи просторів, підписують меморандуми й призначають відповідальних людей. Частина громад вкладає власні кошти в ремонти й дооснащення.

«Ми від початку намагалися не заходити як “проєкт”, який має початок і кінець, а як процес, який вбудовується в роботу громади. Тому ми працюємо з повним циклом: оцінка потреб, планування, реалізація, моніторинг — і все це разом із місцевими командами. Паралельно підсилюється управлінська спроможність: люди розуміють, як це працює, як приймаються рішення, як розподіляється відповідальність. В результаті формується не окрема активність, а система. І тому часто громади навіть не відчувають моменту “завершення проєкту” — тому що простір вже став частиною їхньої щоденної роботи», — каже Леонід Донос.

Це і є головний результат «Відкритих дверей» — не кількість виданих гаджетів і не метри облаштованих приміщень, а те, що громади вчаться співдіяти, думати про освіту як про спільну відповідальність, а не як про послугу, яка має надаватись ззовні. 

Партнерства і системний підхід

Партнерство з GIZ у межах програми EMPOWER дозволило Асоціації масштабувати комплексну модель підтримки, де інвестиції в інфраструктуру (освітні простори) та цифровий доступ (планшети) нерозривно пов’язані з розвитком людського капіталу — вчителів та управлінців. Окремим пріоритетом цієї моделі став фокус на безпеці дітей та захисті даних.  

Головний меседж, який Асоціація транслює від імені громадського сектору: у роботі з освітою критично важливо не «відпрацьовувати активності», а вибудовувати смисли та довгострокові ланцюжки підтримки. Замість «проєктів заради проєктів» варто проєктувати системи, які залишаються в громаді після завершення грантового фінансування — завдяки підготовленим людям, чітким правилам, дієвим інструментам та усвідомленій відповідальності.

Проєкт «Відкриті двері: збільшення доступу до освіти для дітей з вразливих груп» реалізує Асоціація учасницького розвитку громад в межах мультидонорського проєкту «Посилення постраждалих від війни громад України через місцеві ініціативи (EMPOWER)», що фінансується Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) спільно з Генеральним Директоратом Європейської Комісії з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги та реалізується Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) ГмбХ.

Таня Бондар для Громадського Простору

Людмила Янкіна, голова правління і співзасновниця Civis Fortis, у розмові з Громадським Простором розповіла про те, чому для колишніх полонених 21 день реабілітації — це лише «нульова точка» після якої починається «відкритий космос», оскільки досі немає системного маршруту для цивільних, що повернулися з неволі, і як громадянське суспільство намагається цей вакуум заповнити — через індивідуальні плани супроводу, партнерства з іншими ГО, з лікарями, адвокатами і через голос у міжнародних медіа. 

Людмило, вітаємо вас і команду Civis Fortis із першою річницею. Створити організацію в такі складні часи — виклик, що заслуговує на повагу. Поділіться, будь ласка, вашою історією: хто стоїть за цією ініціативою, який зміст ви вклали у назву та що є тим внутрішнім компасом, який визначив вашу місію?

Назва нашої організації складається з двох частин. По-перше, у дескрипторі ми чітко заклали місію: Фундація захисту громадянського суспільства. Друга частина — Civis Fortis (з латини — «Сильний громадянин»). Це поєднання символізує як силу окремої особистості, так і колективний захист спільноти.

Ми з командою, як представники громадянського суспільства, як правозахисники, волонтери, як люди, які багато років вже займаються захистом громадянського суспільства, створили організацію як реакцію на виклики та загрози для громадянського суспільства.

Якщо ми вийдемо за рамки війни й подивимося на внутрішні процеси, то побачимо доволі складний період. Антикорупційні активісти, журналісти-розслідувачі та люди, які прагнуть демократичних змін у своїх громадах, часто стикаються з переслідуваннями через свою діяльність та прагнення до справедливості. Власне, Civis Fortis стала відповіддю на ці виклики.

Іншим, не менш серйозним викликом, є російська агресія. На окупованих територіях журналісти й активісти потрапляють у полон лише за те, що вони є представниками громадянського суспільства. Таких людей десятки тисяч. Коли прийшла росія зі своїми цілями окупації, багато хто вже був у їхніх списках. Перша річ, яку з цими людьми робили, викрадавши їх, пропонували їм колабораціонізм, намагаючись перетворити справжніх активістів на «лідерів думок» на російський лад. Тих, хто відмовлявся, ув’язнювали й катували. Багато хто досі перебуває в місцях несвободи.

Наша команда має багаторічний досвід роботи в цьому напрямку: ми займалися вивезенням людей, яким загрожував полон, та їхнім подальшим захистом. Коли постало питання створення нової організації, ми чітко розуміли, для кого ми це робимо. Наш досвід став природним фундаментом Civis Fortis.

Для нас було принципово, щоб це не була «організація однієї людини». Civis Fortis — це спільне надбання команди. Ми вже понад рік працюємо над реалізацією поставлених цілей. Попит на захист сьогодні настільки великий, що зусиль організацій, які вже діяли, було недостатньо.

Створення нової структури в умовах війни — це окремий квест. Ми намагалися зареєструватися, коли росія атакувала державні реєстри. Нам знадобилося сім спроб! Але ми наполегливі. В Україні створювати громадську організацію складно, але можливо саме завдяки тому, що ми є соціальним капіталом один для одного. Коли є репутація та довіра колег — це найцінніше.

До речі, ми не зупиняємося на готовій моделі. Зараз із колегою міркуємо над новим медійним проектом. Важливо постійно пробувати нові способи покращення інформаційного та правозахисного простору. Звичайно, ми хочемо багато всього зробити. Звичайно, в нас амбітні плани. Але тут важливо робити це у співпраці з іншими організаціями, у партнерстві, вибудовувати взаємодію з іншими акторами громадянського суспільства. Нам близька ідея синергії: коли дві частки, з’єднуючись, генерують значно більшу енергію, ніж поодинці.

Що відбувається з людиною після того, як вона повертається з полону? З якими «лабіринтами» — юридичними чи навіть побутовими — їй доводиться стикатися?

У полоні ці люди часто переживають катування та жорстоке поводження. Їм недостатньо просто дати грошову допомогу. Їм потрібно допомогти знову стати суб’єктами власного життя, повернути самозарадність. Потрібен хтось, хто допоможе фактично відновлюватись, щоб приймати за себе самостійні рішення, щоб далі розвивати власну життєдіяльність, щоб в професію повертатися, в громадську діяльність.

Наразі у нас на супроводі понад 40 людей. Для кожного ми розробляємо індивідуальний план. Так, умовно є 21 день реабілітаційних заходів в лікарні: це початкова точка, там люди проходять базові медичні обстеження. Але через 21 день все закінчується, після цього вони опиняються у «відкритому космосі». У когось немає документів, у когось трудових книжок, дипломів… ці люди як чиста сторінка, але з вантажем страшного досвіду.

Ми прагнемо, щоб з’явилася державна система, де буде передбачено маршрут людини від «нульової точки» — моменту перетину кордону — до повної ресоціалізації. Має бути система, яка людей навігує. Для військових така система більш-менш працює, хоча, звичайно, там є свої недоліки і свої складнощі. Але для цивільних немає системи, яка б сприяла, або яка була б спрямована на повноцінну реабілітацію, відновлення і допомогу людям у взаємодії з державою — повноцінний повний цикл відновлення.

Є певні класичні кроки, які ми робимо. Є ряд проблем, які насправді однакові для кожного і кожної, хто повертається, але є речі, які потребують індивідуального підходу. І ми, звичайно, після інтерв’ювання кожної людини, думаємо над тим, що саме індивідуально їй потрібно. 

Наприклад, є такий випадок: людина повертається з полону, а їй телефонують колектори через кредит, взятий до вторгнення в Маріуполі. Державні органи не взаємодіють між собою, щоб зупинити такі нарахування. Після звернення була робота нашого адвоката, який спілкувався з Національним банком і з тим банком, в якому було взято кредит. Ми добились «прощення» кредиту, але це компромісне рішення. Людина не має називатися боржником, якому «пробачили», бо вона не платила не з власної волі, а тому що перебувала в полоні.

Ще один виклик — цифрова прірва. Люди, які перебували в полоні роками, не знають, що таке, наприклад,  «Дія», як платити в метро QR-кодом або користуватися новими банківськими сервісами. Ми допомагаємо їм опановувати цей масив інформації. Уявіть, яке це навантаження на психіку: одночасно лікувати травми полону і вчитися жити у світі, який за час твоєї відсутності став зовсім іншим. Наша мета — бути поруч на кожному кроці цього шляху з кожною людиною, яку супроводжуємо.

Як вибудовується довіра? Адже це дуже чутливі моменти, а ви фактично стаєте для цих людей найближчими помічниками в усьому?

Коли ми запускали перший проект підтримки, то планували комплексний супровід для п’яти бенефіціарів. А в результаті за перші кілька місяців їх стало 42. Ми швидко зрозуміли: викликів значно більше, ніж ми уявляли на папері. Офіційно ми стартували 15 травня 2025 року, і майже одразу відбувся «великий обмін» — тисяча на тисячу. Хлинула така хвиля людей, що нам довелося на ходу перебудовувати всю систему роботи.

Питання довіри тут критичне, адже ми працюємо з надчутливими даними. Наш кейс-менеджер — це водночас і соціальний працівник, і логіст, і психолог. Це людина, яка і в установу супроводить, і потрібну лікарню знайде. Але ми не прагнемо замінити собою всі функції. Наша мета — організувати систему. Усе, що стосується психоемоційного стану, мають робити професіонали. Тому ми або шукаємо вузьких спеціалістів, або звертаємося до партнерів, як-от організація «Блакитний птах». З ними ми працюємо майже від початку, у нас укладено меморандум про безпечний обмін інформацією та взаємну відповідальність за стан людини.

Ми не ставимо собі за мету замінити всю інфраструктуру. Наше завдання — розвинути її, базуючись на досвіді різних організацій. Це такий комплексний підхід: одна організація дає адвокатів, друга — психологів, третя покриває медичні витрати, четверта — житло. Іноді нам доводиться закривати всі ці потреби самотужки, але якщо ми бачимо, що якогось фахівця бракує, ми йдемо до партнерів: «Прийміть, будь ласка, на супровід нашу людину». Це забезпечує тяглість допомоги.

Людям після полону потрібно допомагати просто зорієнтуватися у просторі й часі. Чому? Бо роками в полоні у них пригнічували можливість приймати будь-які власні рішення. Там за них вирішували все: коли їсти, чи буде світло, куди виходити. Коли вся твоя система налаштована суто на фізичне виживання без права вибору, ця здатність просто атрофується. І от людина на свободі, а почати приймати рішення їй неймовірно складно.

Мені можуть зателефонувати: «Людмило, а що мені робити? Мені треба в ЦНАП, а я не знаю як… як відновити диплом? Як знайти роботу?». І потрібно допомогти спланувати кожен крок. Звичайно, це індивідуально, але поруч завжди має бути хтось, хто скаже: «Дивись, я тут. Що тобі потрібно?».

Іноді людина навіть не може сформулювати потребу. Тоді ставимо зустрічні питання: «Як ви спите? Чи відчуваєте тривожність? Як ви їсте? Де ви будете жити після тих 21 дня у лікарні?». І з простих відповідей викристалізовується план: тут потрібен невропатолог, тут стоматолог, а тут окуліст.

У полоні людей били, там є неправильно зрощені переломи, вибиті зуби, травми, на які людині навіть боляче дивитися. Ми зараз налагоджуємо зв’язки з приватними клініками. Наприклад, маємо стоматологів, які готові відновлювати зуби нашим підопічним. Це надзвичайно цінно, що бізнес стає частиною громадянського суспільства не лише в моменти революцій, а й у цій рутинній, енергозатратній роботі, яка триватиме роками.

Власне, ми всі зараз у солідарності — і з тими, хто пройшов полон, і з тими, хто зазнав переслідувань через боротьбу з корупцією чи активізм. У цьому і є сила нашого громадянського суспільства — бути самодостатніми, приймати рішення і бути плечем для колег у найскладніші моменти.

Допомагати тим, хто пройшов крізь пекло полону — теж неймовірно важко емоційно…

Робота з такими складними темами й важким досвідом — це величезне навантаження на команду. Ми чітко розуміємо: якщо не підтримувати людей зсередини, вони просто почнуть виходити з професії через вигорання.

Тому підтримка ментального та фізичного здоров’я членів нашої команди є однією з ключових стратегічних цілей Civis Fortis. Завдяки інституційній підтримці від European Endowment for Democracy (EED), ми впровадили внутрішню систему підтримки: наші фахівці мають можливість звертатися до психотерапевтів та спеціалістів, які допомагають тримати психоемоційний стан у нормі.

Ми не зможемо працювати довго й ефективно, якщо наші люди будуть виснажені. Наше завдання — дати кожному члену команди відчуття захищеності, щоб вони могли продовжувати цю непросту місію, не втрачаючи себе.

Чи чують вас та інші ГО у міністерствах, чи є готовність спільно змінювати правила, щоб допомога полоненим ставала системною?

Ми зараз перебуваємо у процесі створення робочої групи, яка має напрацювати конкретні зміни до законодавства. Наша мета — щоб для людей, які повернулися з полону, нарешті з’явилася офіційна система супроводу та відновлення. Мені дуже хочеться вірити, що установче засідання цієї групи відбудеться вже зовсім скоро.

Ми не просто чекаємо — ми вже подали свої пропозиції та порівняльну таблицю змін до нормативно-правових актів. У нас є чітке бачення: що потрібно змінювати негайно, на першому етапі, а що — згодом.

Ми з колегами по сектору багато дискутували про те, хто має взяти на себе лідерство в цьому питанні. Зрештою, і в експертних колах, і в діалозі з самим Міністерством соціальної політики ми дійшли спільної думки: це питома роль саме для Мінсоцу. Там уже є люди, які координують збір інформації. Але важливо розуміти, що це має бути масштабна міжвідомча взаємодія.

30 січня у нас відбулася перша велика зустріч. У ній брали участь і Офіс Омбудсмена, і Офіс Генерального прокурора. Це величезна комплексна робота, яка обов’язково має кимось координуватися. На нинішньому етапі лідерську роль у цьому процесі також взяло на себе МінСоц.

Ми рухаємося в правильному напрямку і робимо все від нас залежне, щоб цей процес не просто тривав, а приніс реальні результати для людей.

Civis Fortis стала партнером у створенні документального фільму для франко-німецького каналу ARTE. Розкажіть, будь ласка, про цю співпрацю?

Насправді тема цивільних полонених тривалий час була недостатньо видимою, і ми постійно давали сигнали в публічний простір, що це потрібно змінювати. Нас почули європейські медійники — зараз ми з Костянтином Давиденком, очільником БФ «Цивільні в полоні», і який провів у полоні сім з половиною років, є партнерами у створенні фільму для французько-німецького медіа ARTE про цивільних полонених. 

Це не просто зйомки одного дня. Ми допомагаємо знайти героїв, глибокі історії, щоб картина була багатогранною і показувала долі різних людей, які повернулися в Україну. Головні питання фільму: чи достатньо робить держава для їхньої підтримки? Що мотивує цих людей не просто жити далі, а ставати активною частиною суспільства? Це наша мета — привернути увагу світу до цієї проблематики.

Але це лише один із проектів. Ми вже пройшли в наступні тури грантових конкурсів із власними ідеями фільмів, які зніматиме українська команда. Нещодавно ми спілкувалися з Владиславом Єсипенком (український журналіст, фрилансер проєкту «Крим.Реалії» (Радіо Свобода), який понад чотири роки перебував у російському полоні — ред.) про те, як важливо показувати не лише сам полон, а й те, як він впливає на майбутнє людини. Владислав спирається на власний досвід та досвід побратимів, які досі перебувають у неволі й потребують підтримки. Це буде розповідь про взаємодію всього громадянського суспільства в цій темі.

Минулого року Громадський Простір спілкувався з колежанками з ГО «Нумо, сестри». Вони також наголошували, що масштаб воєнних злочинів проти цивільних настільки великий, що зусиль однієї чи навіть кількох організацій недостатньо. І власне міжнародних партнерів вражає, що українське громадянське суспільство прямо під час активної фази війни не лише документує злочини, а й підтримує людей після полону та реалізує різні активності, щоб привернути до цієї проблеми увагу світу. Як, на вашу думку, сьогодні можна ще більше об’єднати ці зусилля, щоб посилити адвокацію?

Коли ми виходимо на міжнародні медіа, як-от у випадку з фільмом для ARTE, ми ставимо за мету говорити прямо до громадян Франції, Німеччини та інших країн. Українці за кордоном роблять колосальну роботу в межах «народної дипломатії», але ми не маємо забувати: російська пропаганда працює потужно. У Європі досі багато тих, хто вірить, що з росією треба «домовлятися», що це «прекрасна країна», де просто «нехороший путін», а всі інші — безневинні.

Ми маємо чинити спротив цим наративам і показувати реальність. Саме тому ми підтримуємо створення фільмів: щоб німець чи француз не чув чиюсь абстрактну точку зору, а бачив досвід людей, які переживають цю війну в моменті. У фільмі Костянтин Давиденко ділився тим, як полон впливає на його сьогодення і майбутнє, а я розповідала, як громадянське суспільство тут взаємодіє, щоб витягнути й підтримати таких людей.  

За кордоном часто дивуються масштабам нашої роботи. Це дивування походить від того, що нас раніше не сприймали суб’єктними. Світ довго жив у парадигмі радянської та російської пропаганди про те, що українці «недолугі», «меншовартісні» і не заслуговують на власний голос.

Зараз ми нарешті відриваємося від цієї колоніальної рамки. Ми кажемо: «Ні, ми самостійні й круті». Крім того, що ми долаємо наслідки війни, у нас є свій фешн, свій кінематограф, інноваційне IT. Ми переборюємо комплекс меншовартості, коли вважалося, що за кордоном усе краще — чи то російські правозахисники, чи то коучі з медіації. Зараз в кожній сфері Україна демонструє власний, унікальний голос. Жарти про те, що це «НАТО вступає в Україну» — це вже не зовсім жарти. Це про нашу стійкість і самозарадність.

Ми живемо в умовах неймовірної компресії часу. Ми емоційно ще не встигли усвідомити, що з нами відбулося, але вже працюємо над подоланням наслідків. Це стосується і документування воєнних злочинів.

Трибунал ще не відбувся, і невідомо, коли це станеться. Але ми робимо все зараз, щоб у той момент не витрачати роки на збір доказів. Це надзвичайно важливо: ми не перекладаємо відповідальність на умовного «старшого брата». Ми кажемо: «Ці злочини вчинені проти нас, і ми маємо право вже зараз їх фіксувати». 

Якби ми чекали, що хтось вирішить усе за нас, ми б залишалися в позиції жертви. Але те, що Україна сама долає наслідки вже сьогодні, показує — ми в позиції борця. Ми не слабкі, ми — сильні. Розвиток громадянського суспільства, створення організацій, зйомки фільмів, розслідування — усе це свідчення того, що ми є сильним суб’єктом. Жодна держава чи організація не має права вирішувати за нас, де наше місце в історії. Ми обираємо його самі. 

З вашого досвіду роботи в міжнародних правозахисних спільнотах, є відчуття, що голос України у світі змінюється? Країна, яка, навіть будучи пораненою війною, продовжує боротися і відстоювати свої цінності?

Раніше я роками чула один і той же наратив, навіть від розумних людей: «Ну ви ж правозахисники, домовтеся між собою, закрийтеся в кімнаті й знайдіть спільну мову». Це звучало і публічно, і на закритих зустрічах; такі заклики адресували і мені особисто, і всьому нашому правозахисному кластеру на міжнародних майданчиках. Але зараз усе змінилося.

Раніше нам доводилося буквально доводити: ви не можете прирівнювати досвід українського громадянського суспільства, представників якого фізично вбивають росіяни, і досвід так званих російських правозахисників. У нас — сотні загиблих колег, а у них найбільша трагедія — це проблеми з візами чи відсутність певних «плюшок».

Це виглядало жахливо: ти приїжджаєш із доповіддю про вбитих колег, а у відповідь чуєш: «Українці, звісно, страждають, але ж і російські правозахисники відчувають дискримінацію, живучи в Європі». Нас ставили в умови, де загибель сотень людей важила менше за бюрократичні незручності опонентів.

Ось далеко ходити не треба — візьмемо кейс Олімпіади: він наочно показав, наскільки важливо не мовчати й не приймати позицію «сиди й не висовуйся». Тут спрацював ефект Стрейзанд: спроба МОК замовчати проблему лише привернула до неї колосальну увагу. Владислав Гераскевич вшанував пам’ять загиблих спортсменів і зміг всю увагу світу прикувати до воєнних злочинів росії. Про це написали всі світові медіа. Це і є прояв суб’єктності, а не позиції жертви. Коли ти виборюєш справжні цінності, не можна йти на компроміси чи погоджуватися лише на «чорну стрічку на рукаві»…

Спілкувалася Алла Прунь

Щоб допомогти сектору зменшити ризики та зберегти доступ до фінансових послуг, експерт(к)и ЦЕДЕМ презентували практичний шаблон внутрішньої політики щодо протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму громадської/благодійної організації, яка зареєстрована в Україні. Розроблена політика — це інструмент для посилення внутрішнього контролю ГО та БО і зменшення ризиків відмивання коштів, фінансування тероризму та пов’язаних злочинів.

“ЦЕДЕМ уже понад п’ять років працює над практичними рішеннями для громадянського суспільства, — зазначила Олеся Холопік, директорка Центру демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ). — Ми намагаємося роз’яснити організаціям усі ризики, які можуть виникати в операційній діяльності у зв’язку з застосуванням даного законодавства. Допомагаємо вибудовувати внутрішні правила, процедури, алгоритми, політики і знаходити баланс між ось цією прозорістю та ефективною операційною діяльністю”.  

Ця політика, за словами юристки ЦЕДЕМ Марії Полоз, була задумана з ціллю “win-win”, адже посилить внутрішні запобіжники громадських і благодійних організацій, демонструючи суб’єктам фінансового моніторингу, що організації вже самі убезпечують свою діяльність. А також сприятиме виконанню євроінтеграційних вимог щодо саморегулювання та внутрішнього контролю неприбуткових організацій.

“Доводиться вводити передові процедури, яких, можливо, і немає в інших країнах, але ми маємо це зробити, тому що сірий список FATF ніколи не світить нічим хорошим”, — зауважила юристка.

Розроблена політика покликана спростити проходження фінансового моніторингу та ідентифікації клієнтів, підвищити довіру до діяльності організацій і слугувати універсальною базою для всіх громадських і благодійних організацій.

Політика є конструктором: її не обов’язково імплементувати повністю, а можна вибірково використовувати ті частини, яких бракує вашій організації. Вона розроблена так, щоб підходити організаціям будь-якого масштабу та структури, при цьому не вимагаючи змін у наявних ефективних внутрішніх процедурах.

Для зручності положення політики виділені кольорами: червоним — базові обов’язкові запобіжники протидії відмиванню коштів і фінансуванню тероризму; жовтим — рекомендовані заходи для посилення внутрішнього контролю; зеленим — ті, які підвищують інституційну зрілість; сірим — для тих організацій, які залучають волонтерів.

Наприклад, щодо фінансової діяльності, базовим є прозорий бухгалтерський облік за національними стандартами, чітка класифікація витрат, акуратна документація по проєктах, багаторівневе погодження платежів і внутрішній аудит тощо. Розширені заходи — використання міжнародних стандартів, окремих банківських рахунків, зовнішній аудит — застосовуються за ризикоорієнтованим підходом і масштабом організації.

Як зазначила Наталія Повтарь, юристка ЦЕДЕМ, політика передбачає і ризикоорієнтований підхід до підбору персоналу. Ще на етапі формування вимог до посади визначається глибина перевірки кандидата залежно від рівня відповідальності та доступу до ресурсів. 

“Серед рекомендацій, які ми включили до політики — це і перевірка кандидата в відкритих реєстрах держави, це робота з ресурсами, які дозволяють додатково і досить зручно перевірити інформацію про конкретну людину: Опендатабот, YouControl та інші ресурси, — пояснила юристка. — Варто перевірити, чи не включена вона до реєстрів осіб, пов’язаних з терористичною діяльністю… Інформація з відкритих джерел соціальних мереж також є актуальним ресурсом для того, щоб перевірити інформацію про людину”. 

Згідно з політикою, передбачаються за потребою і випробувальні періоди та можливість припинення співпраці у разі виявлення критичних ризиків. Аналогічні підходи пропонуються і для підрядників, членів органів управління та волонтерів — у межах доцільності для конкретної ситуації.

Окремий блок політики стосується роботи з волонтерами — визначення їхнього статусу, заборона збору коштів на приватні рахунки, чіткі правила публічного збору пожертв, а також прозорі процедури залучення та документальне оформлення співпраці.

Ознайомитися із Політикою щодо протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму громадської/благодійної організації, яка зареєстрована в Україні, можна на сайті ЦЕДЕМ.  

За словами заступниці директорки ЦЕДЕМ Анни Ісічко, розроблений інструмент є результатом багаторічної роботи та експертних напрацювань сектору. Він обговорювався всередині неформальної коаліції ОГС з досвідом у протидії фінансуванню тероризму та відмиванню коштів, а також отримав фідбек від партнерів. “Ми забезпечили отримання зворотнього зв’язку від наших партнерів, від офісу Ради Європи в Україні та від експертів Європейського Центру неприбуткового права для того, щоб бути впевненими, що ця політика базується на об’єктивній реальності, а не на однобокому уявленні окремої організації громадянського суспільства”, — додала експертка.

Під час презентації Рене Штейнер, Радник, Міграція та внутрішні справи, Правосуддя та захист прав споживачів, Охорона здоров’я та безпека продуктів харчування, Представництво ЄС в Україні, зауважив, що НУО мають відповідально ставитися до вимог ПВК/ФТ, адже внутрішній контроль і прозорість — це спосіб захистити свою діяльність і довіру до всього сектору. Водночас Рекомендація 8 FATF вимагає оцінювати ризики в секторі НУО індивідуально та застосовувати лише цільові, пропорційні й ризик-орієнтовані заходи, а не загальні обмеження для всіх.  

“Рекомендація 8 FATF встановлює дуже чіткі правила щодо оцінки ризиків фінансування тероризму в секторі неприбуткових організацій. Вона вимагає реагувати на ці ризики за допомогою цільових, пропорційних і ризик-орієнтованих заходів. І я хочу це підкреслити: цільових, пропорційних і ризик-орієнтованих. Це виключає будь-які узагальнені припущення “для зручності” і вимагає індивідуального підходу до кожної організації. Також важливо, щоб доступ організацій громадянського суспільства до фінансових послуг не обмежувався через неправильне або поверхове застосування показників ризику фінансовими установами”, — заявив Рене Штейнер. 

За словами Антона Даниленка, заступника директора Академії фінансового моніторингу, впровадження внутрішньої політики протидії відмиванню коштів і фінансуванню тероризму — це не формальність, а питання безпеки та довіри. 

“Розробка такого шаблону для громадських та благодійних організацій щодо внутрішньої політики з протидії відмиванню та фінансування тероризму — це дуже практичний, прикладний і своєчасний крок. Тут йдеться не про якусь додаткову бюрократію, а про створення зрозумілих, внутрішніх запобіжників… Фактично, це впровадження ризикоорієнтованого підходу там, де він справді потрібен і в такій формі, яка є доступною для громадського сектору”, — сказав Антон Даниленко. 

«Барометр ОГС» — інструмент, розроблений для підтримки регулярного й послідовного моніторингу та оцінки середовища, в якому працюють організації громадянського суспільства у країнах Східного партнерства (Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Молдова, Україна). Барометр складається з набору стандартів та показників у 11 різних сферах для вимірювання як законодавства, так і практики. 

Згідно з дослідженням, протягом 2025 року середовище діяльності організацій громадянського суспільства в Україні загалом залишається стабільним: у 10 з 11 сфер оцінювання «Барометра ОГС» бали не зазнали змін, попри велику кількість подій і трансформацій. Це пояснюється особливостями методології дослідження, яка фіксує насамперед системні зрушення в законодавстві та практиці, а не ситуативні чи короткострокові зміни.

Свобода об’єднання 5.6 (законодавство 5.6, практика 5.5) 

Рівне ставлення 5.3 (законодавство 5.4, практика 5.1) 

Доступ до фінансування 4.7 (законодавство 5, практика 4.4) 

Свобода мирних зібрань 4.7 (законодавство 4.9, практика 4.5) 

Право на участь у процесі вироблення та ухвалення рішень 4.8 (законодавство 5.2, практика 4.3)

Свобода вираження поглядів 4.8 ↓ (законодавство 5.4, практика 4.1)

Право на приватність 4.1  (законодавство 4.9, практика 3.2)

Обов’язок держави захищати 3.7 (законодавство 4, практика 3.4)

Державна підтримка 4.4  (законодавство 4.7, практика 4) 

Співпраця між державою та ОГС 5.3  (законодавство 5.7, практика 4.8) 

Цифрові права 4.8 (законодавство 5.1, практика 4.4) 

Результати 2025 року демонструють контрастну, але показову картину

Як зазначив Асьєр Сантільян Лузурьяга, керівник відділу «Європейська інтеграція, врядування та верховенство права, громадянське суспільство» Представництва ЄС в Україні, результати 2025 року демонструють контрастну, але показову картину стану громадянського суспільства в Україні. З одного боку, звіт фіксує здатність громадянського суспільства виходити на протести, впливати на ухвалення рішень і домагатися змін — зокрема, перегляд проблемних законів у липні став можливим саме завдяки активній громадянській позиції. Але водночас у звіті вшановано памʼять активістів/ок громадянського суспільства, які загинули у 2025 році — як військові або як жертви російських атак, — як символ ціни, яку суспільство платить за свободу і демократію. 

«Окрім труднощів, з якими ви стикаєтеся через війну, існують і інші виклики, які ми також визнаємо і про які знаємо. Саме тому хочемо скористатися цією нагодою, щоб подякувати вам за вашу роботу. Без вас, на мою думку, процес європейської інтеграції не відбувався б так, як він відбувається сьогодні. Тож щиро дякую і закликаю продовжувати цю роботу», — сказав Асьєр Сантільян Лузурьяга, керівник відділу «Європейська інтеграція, врядування та верховенство права, громадянське суспільство» Представництва ЄС в Україні. 

За підсумками 2025 року, Маріанна Белалба, юридична радниця Європейського центру некомерційного права (ECNL), окреслила дві ключові регіональні тенденції, які стосуються громадянського суспільства у країнах Східного партнерства: посилення обмежень і репресій проти ОГС та активістів, а також погіршення доступу до фінансування, зокрема через скорочення міжнародної підтримки (особливо після закриття USAID). У низці країн регіону уряди й надалі створюють бар’єри у доступі організацій громадянського суспільства до іноземного фінансування: у Білорусі та Азербайджані це має системний характер, а в Грузії законодавчі зміни фактично унеможливлюють таку підтримку. Що стосується України та Молдови, то євроінтеграційні процеси в цих країнах створюють можливості для посилення ролі організацій громадянського суспільства та їхнього залучення до формування політик.

За словами виконавчого директора ІСАР «Єднання» Володимира Шейгуса, «Барометр ОГС» дозволяє не лише фіксувати стан і динаміку середовища для громадянського суспільства в Україні, а й поєднувати моніторинг з подальшою спільною адвокаційною роботою для покращення умов діяльності ОГС. «Тож закликаю організації долучатися до тих процесів, які будуть пов’язані вже в 2026 році з адвокаційною роботою, щоб ми покращували умови діяльності організацій громадянського суспільства в Україні», — зазначив Володимир Шейгус.

Свобода вираження поглядів під тиском

Аналіз стану громадянського суспільства у 2025 році враховує євроінтеграційний курс України, триваючу війну РФ проти України, залученість представників ОГС, журналістів і активістів до оборони країни й волонтерської діяльності, а також втрати серед спільноти й важливість збереження пам’яті про них. Про це заявила Марія Красненко, експертка ІСАР «Єднання», яка представила результати дослідження «Барометр ОГС».

Ключові результати 2025 року для громадянського суспільства поєднали як важливі системні зрушення, так і серйозні виклики.

• Уряд ухвалив стратегічні дорожні карти у межах євроінтеграції, зокрема карту щодо функціонування демократичних інституцій, що передбачає комплекс дій посилення сприятливого середовища для ОГС.
• Низка законів набули чинності — про народовладдя, запровадження статусу верифікованих гуманітарних організацій, податкові пільги для надавачів соцпослуг. 
• Продовжено реалізацію Нацстратегії розвитку ОГС, затверджено модельний статут для ГО та онлайн-реєстрацію через портал «Дія». 
• Серед викликів — фінансові, зокрема через згортання програм USAID, закон про лобіювання та погіршення ситуації зі свободою вираження поглядів — через переслідування активістів і потенційно обмежувальні законопроєкти (зокрема №12320).

«Погіршення відбулось у сфері свободи вираження поглядів. Бачимо зменшення на 1/10 бала. В попередній період — 4,9 загальний бал. В цьому році — 4,8. Це викликано зрозумілими чинниками, про які ми говоримо у звіті. В першу чергу, це про наявність випадків переслідування активістів. Цього року ми фіксували достатньо багато. Це і кейс Шабуніна, і кейс Мудрої. На пониження оцінки в цій сфері вплинуло і занепокоєння, що викликає комплекс законопроєктів. Один із них — №12320, що був направлений на підпис Президенту. Потенційно можуть обмежити свободу слова, бо вводять елементи попередньої цензури», — зазначила Марія Красненко, експертка ІСАР «Єднання». 

Пріоритети, донори та фінансові бар’єри

За результатами Звіту було визначено сім пріоритетних напрямів (а загалом 42 рекомендації) для подальшої роботи та обговорення, які відображають як незавершені завдання попереднього року, так і нові виклики. Серед них — запуск реєстрації благодійних фондів через портал «Дія», невідкладне застосування закону про публічні консультації, забезпечення постійної участі ОГС у розробці програмних документів в рамках євроінтеграції, гарантування рівного доступу ОГС до державних закупівель, поліпшення доступу до банківських послуг і транскордонних фінансових операцій, системна фіксація злочинів РФ проти представників громадянського суспільства та медіа, а також ухвалення законопроєкту №8084 щодо унормування діяльності та державної реєстрації громадських організацій.

Як зауважила Наталія Окша, заступниця директора департаменту інформації та взаємодії з громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів, переважна більшість із 42 рекомендацій дослідження «Барометр ОГС 2025» вже міститься у Плані дій реалізації Стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства: 

«Якщо проаналізувати ті 42 рекомендації, то переважна більшість з них зафіксовані в чинному Плані дій. Це є підтвердженням того, що ці завдання важливі. Якраз при створенні і Стратегії свого часу, і при напрацюванні Плану дій, плану заходів з її реалізації, громадські організації порушували ці питання, що увійшли в цей перелік саме в плані заходів».

Наталія Окша відзначила і проблемні питання в реалізації Стратегії. Зокрема Стратегія, розроблена у 2020-2021 роках, не могла врахувати, наприклад, усі питання у сфері волонтерської діяльності, які почали з’являтися вже під час повномасштабного вторгнення. У процесі реалізації Стратегії довелося оперативно реагувати на нові виклики, приймаючи багато рішень для того, щоб наздогнати та вирішити проблемні питання, які виникли через війну. 

За словами Максима Лациби, експерта Українського незалежного центру політичних досліджень, важливо, щоб рекомендації Дослідження про громадянське суспільство стали основою для ухвалення рішень українським урядом, парламентом, громадськими організаціями та, особливо, донорами. 

«Моє відчуття, що найбільше не допрацьовують щодо виконання рекомендацій цього звіту донори, які працюють в Україні, декларуючи, що вони розвивають громадянське суспільство. Наприклад, у 2025 році уряд затвердив план заходів з розвитку громадянського суспільства на 2025-2026 роки. 91 пункт. Майже все, що хотіло громадянське суспільство, є в цих пунктах. Міністерства почали працювати… А якщо задати донорам питання: скільки з цих 91 пункту зі сприяння розвитку громадянського суспільства підтримали ви? Це питання ставить будь-якого донора у затруднення. Наприклад, Європейська комісія оголосила конкурс кілька тижнів тому на 17 мільйонів. Пріоритети — гендер, молодь, медіа, згуртованість… А розвиток громадянського суспільства — такого пріоритета немає. Тому великий заклик до всіх нас з вами, давайте зробимо цей документ важливим для українських донорів, які найбільше працюють в Україні», — наголосив Максим Лациба.

Крім того, експерт зауважив, що найголовнішим внутрішнім викликом, крім війни, для українського громадянського суспільства на 2026 рік є саме проблема банківського обслуговування, яке стало складнішим, ніж реєстрація чи податкове обслуговування. Це спричинено новими, надмірно жорсткими вимогами НБУ, які були неправильно інтерпретовані з вимог FATF. Тому для подолання цього виклику необхідно об’єднати зусилля всіх організацій, оскільки жодна не зможе впоратися самотужки.

Голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик поділилась досвідом своєї організації щодо жорсткого регулювання Національного банку, яке практично унеможливлює транскордонні платежі. Через це українські організації не можуть бути лідаплікантами в міжнародних проектах, що ставить їх у позицію «громадських організацій третього світу» та обмежує їхнє лідерство у міжнародних партнерствах.

Фінальна версія дослідження, що міститиме опрацьовані рекомендації, буде оприлюднена на початку 2026 року.

Сьогодні Спілка працює у 16 областях, поєднуючи 30 організацій — різних за масштабом і напрямами, але об’єднаних спільними цінностями.

Громадський Простір поспілкувався з Павлом Пущенком, виконавчим директором Спілки «Громадські ініціативи України» (ГІУ), про те, з чого все починалося, що насправді тримає спільноту разом у часи війни, чому маємо прямувати до рівноправного партнерства з місцевою владою, а також про амбітні плани створити всеукраїнську асоціацію, яка б репрезентувала сотні організацій у відносинах з державою та європейськими партнерами.

Тема залучення людей завжди була наскрізною в наших процесах

— Спілка «Громадські ініціативи України» (ГІУ) діє понад 18 років. Розкажіть трішки про її історію та як ви стали її частиною? 

— Спілка була заснована у 2007 році як неформальне об’єднання громадських організацій. І це були дуже різні організації — як великі, так і малі. Саме в цей період я і долучився. Тоді у Спілці шукали молодих та активних людей, які горіли бажанням щось змінювати. 

Ще до цього у нас в Чернігові діяла невеличка група, яка займалася промоцією української культури та загалом українства. Ми хотіли робити різні культурні, просвітницькі ініціативи, адже цього там не було. Тому, заснувавши на початку 2005 громадську організацію «Освітній центр «Ініціатива», ми отримали мінігрант та реалізували свій перший проєкт. Чернігів в той час був справді дуже зросійщений, не вистачало молодих патріотично налаштованих людей. У межах Спілки ми познайомилися з прекрасними людьми з інших регіонів, які нам були близькі по духу — про патріотизм, про розвиток демократії та громадського сектору.  

Згодом ми, як громадська організація «Освітній центр «Ініціатива», увійшли до Спілки. Досить довго Спілка існувала як неформальне об’єднання, відбувалися зустрічі, але головною метою все одно була робота на локальному рівні. Ми задекларували це на самому початку. Тобто нас цікавили невеликі міста, селища й підтримка розвитку там громадянського суспільства. Завдяки цьому наша невеличка громадська організація, яка на початку була не дуже інституціоналізована, змогла пройти цей шлях свого розвитку. У Спілці ми вирішили допомагати таким же організаціям або ініціативним групам, які б могли ставати сильнішими разом з нами. 

Після дев’яти років роботи ми зареєстрували Спілку як юридичну особу. Коли неформальна мережа доростає до якоїсь стелі, скажімо так, уже бракує інструментів, бракує можливостей отримувати додаткові кошти без юридичного визнання та власне представляти Спілку.    

Спілка є організацією організацій. І з самого початку вона створювалася і задумувалася саме так. Йдеться про різні організації різних тематичних напрямів — хтось має культурницьке спрямування, хтось працює з молоддю, хтось, як, наприклад, Одеський чи Чернівецький Комітет виборців України, працює з політичними темами. Однак нас об’єднало те, що ми хотіли працювати на локальному рівні, підтримувати громадянське суспільство і локальні громадські організації. Тема участі, тема залучення людей до прийняття рішень теж завжди була наскрізною в наших процесах. Це те, що нас всіх об’єднує. Зараз Спілка «Громадські ініціативи України» представлена в 16 областях і об’єднує понад 30 громадських організацій. 

Найголовніше — це довіра, цінності та міжлюдська взаємодія

— Яка з цінностей Спілки — довіра, суб’єктність громади, партнерство — сьогодні найбільше потребує підсилення, враховуючи вашу роботу на локальному рівні? 

— Насправді, все актуально. І довіра, адже з цього починається будь-яка діяльність, співпраця між людьми взагалі та між організаціями. І партнерство — як між різними громадськими організаціями, так і міжсекторальне — завжди на часі.   

Зараз, мені здається, найбільш актуальним є рівноправне партнерство, коли органи місцевого самоврядування бачать в громадських організаціях партнерів, додаткові можливості, і це взаємовигідна співпраця. Маємо період, коли треба говорити про рівноправне партнерство. Є громадські організації зараз, які приносять досить багато додаткових ресурсів у громади через свою гуманітарну роботу, роботу з донорами. Для громад, для керівництва ОМС — все це додаткові можливості, які вони мають оцінити та правильно використати.  

— Як ви уже зазначали, Спілка працює в 16 областях. Як вам вдається зберігати спільну культуру та взаємодію між такою розгалуженою мережею? Одночасно тримати якість взаємодії, синхронність мислення й довіру — трохи складно… 

— На Форумі у Львові (ред. — Форум регіональних асоціацій громадських організацій) представник ОМС сказав, що коли у них створюють нове партнерство, то завжди на першому місці — щоб людям було цікаво бути один з одним, щоб був не тільки  інтерес, наприклад, в грошах вимірюваний. Мають бути довіра та спільні цінності. Я думаю, що це основа, з якою варто почати працювати. Тому нашу Спілку об’єднують перед усім спільні цінності та бачення, як це має працювати. Все починалося з довіри та неформальності, але з якогось моменту, після реєстрації, у нас зʼявилися процедури, і ця бюрократія теж важлива. А також робота на локальному рівні. Ми всі працюємо не в Києві, а в регіонах, кожен у своєму, але проблеми, виклики й тенденції часто однакові. І це мережування дає можливості для обміну досвідом та пошуку кращих практик. 

Тут немає таємниці — коли ти маєш партнерства в різних регіонах, ти можеш реалізувати більші проєкти, можеш бути цікавішим, і донором в тому числі. Але найголовніше — це довіра, цінності та міжлюдська взаємодія. Як би не були прописані статути, але якщо немає між людьми нормальних стосунків, то вони не спрацюють. 

Спілка «Громадські ініціативи України» — це більше про довгі й довірливі стосунки

— Ваша Спілка розширюється? 

— Ми не ставимо собі за мету розширення Спілки чи охоплення всіх регіонів України. Спілка «Громадські ініціативи України» — це більше про довгі й довірливі стосунки.  

Маємо багато історій, які стосуються різних областей. Спілка має організації з Донецької області, з Криму, які там зараз фізично не представлені. Члени цих організацій є зараз вимушеними переселенцями. До Спілки долучаються організації з нових областей, але це не динамічний процес. Зазначу, що ми цікавимося областями, де в нас немає представництва. Були випадки, коли ми заходили в певну область, шукали там партнерств, але не знаходили. Це теж було і про це варто говорити.  

— Як організації можуть долучитися до Спілки «Громадські ініціативи України»? 

— Для цього у нас є статут та процедури. Якщо організація хоче доєднатися до Спілки, вона має подати заяву. Обов’язковою є рекомендація від двох інших членів Спілки. Після цього збирається правління. У них є право вето на вступ тої чи іншої організації, якщо це мотивовано, якщо вони вважають, що певна організація з певних причин не є відповідною до участі в Спілці. 

— А що дає членство у вашій Спілці?  

— Перш за все, це можливості. У нас дуже відкрите середовище, кожен може взяти на себе лідерство — тобто, якщо якась організація бачить перспективний проєкт в членській організації, хоче бачити його реалізацію, бачить в собі сили лідирувати цей процес, то може сказати: «Давайте ми напишемо таку заявку від Спілки». Далі розподіляються ролі, виконавці. А якщо проєкт національного рівня, який треба виконувати в різних регіонах, то в тебе є одразу можливість отримати надійних партнерів. Тих, у яких ти впевнений, з якими зробив вже не один проєкт. Це точно одна з переваг.

10 років промотуємо і впроваджуємо в Україні польський досвід локального аналізу

— Ви багато працюєте з іноземними партнерами (польськими та німецькими). Які практики, якими вони поділилися, «приживаються» в українських громадах?  

— З таких дуже практичних речей, наприклад, в темі залучення, ми вже понад 10 років промотуємо і впроваджуємо польський досвід локального аналізу. Це про дослідницькі прогулянки, про «висячі» питання, про картування громади, про неформальні методи залучення жителів. Цю роботу ми почали з Фондом «Освіта для демократії» з Варшави — ми вчилися в них, потім переносили це сюди та мали декілька проєктів, які впроваджували ці практики. Де тільки можливо, ми намагаємося промотувати такий досвід учасницької демократії. Тому мені дуже приємно, коли сьогодні вже інші розказують про те, що є такі гарні практики як дослідницькі прогулянки, «висячі» питання тощо, які ми почали впроваджувати багато років тому. Тобто це приживається та дає результат. Також це діалогові практики, діалоговий підхід, і це теж поруч з питаннями локального аналізу. З цим ми багато працювали з поляками, вчили їхні методики.  

Ще одна історія — це про підтримку локальних ініціатив невеликих громадських організацій або ініціативних груп через мінігранти. Це те, з чим заходили до нас деякі наші партнери, які шукали тут партнерства. Це один з таких непоганих інструментів, коли ти підтримуєш локальні ініціативи. Можу з гордістю сказати, що Спілка була для кількох десятків громадських організацій першим донором, який їх підтримав. Молоді НУО знають, як складно отримати фінансування, якщо немає грантової історії.

Робота третього сектору в кризових умовах — це те, що найбільше цікавить закордонних партнерів

— Українські громади і громадські організації сьогодні формують нові практики, цікавi й світу. Україна вже дає Європі унікальний досвід: участь під час війни, самоорганізацію без інституційної підтримки, кризові civic-tech рішення, воєнне волонтерство… Чи відчуваєте/спостерігаєте інтерес і запит до цього вже зараз? 

— Розповім про останній досвід. Зараз ми ведемо перемовини з однією локальною асоціацією з Польщі, яка зацікавлена, наприклад, в тому, щоб переймати досвід роботи громадських організацій в кризових умовах. Я також представляю ще й локальну Чернігівську спілку, і ми ділимося тим, як ми почали реагувати на вторгнення у 2022 році, як громадський сектор об’єднувався, як він комунікував, як він виживав в умовах окупації. Не дай Бог, щоб наш досвід пережили наші польські друзі, але вони свідомі того, що їм треба думати про це. Вони у нас про це запитують, і ми уже думаємо, як краще ці теми з ними комунікувати. 

Працювати «під шахедами», як підготувати роботу команди до блекаутів… Тобто робота третього сектору в кризових умовах — це те, що найбільше зараз, на мій погляд, цікавить партнерів із-за кордону.

Найбільшою зараз є проблема людських ресурсів

— Як війна змінила роботу місцевих громадських організацій, роботу ГІУ? Чого, на ваш погляд, бракує найбільше: ресурсів, команд, навичок стратегування, стабільного фінансування, інституційної пам’яті? 

— Думаю, що найбільшою зараз є проблема людських ресурсів, кадрових. З одного боку, сектор вимивається. З іншого боку, на мій погляд, в громадський сектор приходять люди не за покликом серця. Приходять менеджери з бізнесу, тому що тут з’явилися гроші, більші, ніж раніше, особливо в гуманітарних проєктах. І вони часто не розуміють глибини і специфіки сектору. А людина, яка прийшла сюди за покликом серця, пройшла цей шлях від маленької локальної ініціативи до більшого проєкту, має розуміння специфіки… Я без претензій, ці люди професійні, але ми тоді говоримо просто про менеджмент без додаткових сенсів.  

А з іншого боку, важлива пріоритезація роботи громадських організацій. Якщо ви займаєтеся екологією, то не стрибайте зараз в інший, більш популярний напрям, бо донори на це дають більше коштів.  

Повертаючись до нашого досвіду — у 2022 році ми провели стратегічну сесію в кінці року. Після пережитого стресу й адаптації до нових умов життя, нам вистачило розуму сказати: так, ми реагуємо на війну, і в нашій стратегії з’явився ще один напрям — напрям кризового реагування, але ми як Спілка не переключилися повністю в гуманітарну сферу, хоча було дуже багато пропозицій. За можливості, ми реалізовували певні ініціативи, наприклад арттерапія для дітей та дорослих в декількох регіонах, допомагали ВПО. І це те, чим ми раніше ніколи не займалися. Але це було як кризове реагування, як один з напрямів. Тому ми вирішили, що далі працюємо над темами участі. Ми далі працюємо над темами підтримки локальних громадських організацій, третього сектору на місцях. 

Мені здається, це було правильне рішення. Тому що гуманітарні проєкти, попри те, що вони великі й ресурсні, є дуже короткостроковими. Якщо ти випадаєш зі свого професійного напрямку, то потім може бути важче повернутися. Якщо ви працюєте в напрямі, залишайтеся в ньому, ставайте більше професійними.  

Також ми рекомендували кожній організації у 2022 році пройти стратегічну сесію. Тому що ви живете в нових умовах, ви маєте реагувати на це все. Ви не можете жити по-старому, бо все змінилося довкола. Треба пам’ятати ось той горизонт, в який ви йдете.

Наша мета — щоб більшість областей України мали асоціації громадських організацій

— Ми спілкуємось під час Форуму регіональних асоціацій громадських організацій. Які зміни чи результати ви очікуєте побачити в регіональних асоціаціях після цього Форуму, і як плануєте підтримувати ці процеси надалі? Що стало найбільшим відкриттям або уроком цього року під час роботи з регіональними асоціаціями? 

— Наша амбітна мета — щоб більшість областей України мали асоціації громадських організацій. Регіональні асоціації громадських організацій. Ми наполегливо працювали у 2025 році над цим питанням. Це наша спільна робота. Десь громадський сектор вже напрацював і створив ці асоціації, наприклад, в Чернігівській та Чернівецькій областях. Деякі області в цьому році створили асоціації, деякі ще на шляху до створення, але в них вже є робочі групи. 

Тож наша мета — в наступному 2026 році створити Всеукраїнську асоціацію громадських організацій, яка складатиметься з регіональних асоціацій. І тоді, а це те, про що сьогодні багато говорять на Форумі, ми зможемо репрезентувати цей громадський сектор більшою мірою. Тому що це будуть сотні організацій, які об’єднані в асоціацію. Це і досвід інших країн. Навіть ОМС уже мають кілька асоціацій, і регіональних, і національних.  

При цьому ми не кажемо про те, що наша асоціація має заявити про монополію голосу від громадського сектору. Ні. Якщо будуть утворюватися інші асоціації, то це нормальний процес.  

Всеукраїнська асоціація — це про репрезентативність. Ми можемо представляти і бути голосом громадського сектору у взаємовідносинах з владою на рівні регіональному, на рівні національному, і в розмові з європейцями. Бути промоутерами у європейській інтеграції, бо це наші цінності. Євроінтеграція — один із запобіжників не скочуватися назад від реформ, від правової держави, від демократичних цінностей. Це є серед наших завдань.  

Як ми тут говоримо на Форумі, демократія і громадянське суспільство — це в тому числі процедури й правила. Якщо ми хочемо працювати згідно з демократичними принципами, то нам треба формалізувати регіональні мережі. Тобто регіональні асоціації мають бути зареєстрованими, у них мають бути свої статути, в них мають бути свої правила роботи, свої документи, внутрішні протоколи тощо. Насправді це велика робота. Можливо, громадський сектор трошки не такий інституалізований, але якщо ми хочемо говорити про таку всеукраїнську структуру, то мають бути пройдені всі ці етапи. Ми це усвідомлюємо і ставимо це за мету. 

Ми віримо в те, що асоціації запрацюють і будуть не гірше європейських

— Ваша місія, на наш погляд, починалась зі створення екосистеми місцевих НУО практично з нуля. А сьогодні, коли Україна рухається шляхом євроінтеграції, зростає запит на зрілі локальні екосистеми участі, прозорості та партнерства в реформах. Це підвищує вимоги і до самих ОГС, і до асоціацій, які стають критично важливими для їхнього розвитку, обміну практиками та міжнародної співпраці. Як Спілка працює з громадами саме в цьому напрямку, які виклики бачите і яку нинішню та майбутню роль вона може відіграти у відновленні та демократичному розвитку країни?

— З громадами ми працюємо у двох напрямках. Це робота з громадським сектором та з сектором ОМС — з місцевим самоврядуванням. Коли ми говоримо про партиципацію, про залучення, про партнерство між громадським сектором і сектором місцевого самоврядування, то без навчання або роботи одних і інших нічого не буде. 

Коли ми запрошували на навчання, обов’язковою умовою було, щоби приїжджали і представники органу місцевого самоврядування, і громадської організації з цієї громади. Чому? Коли вони на одній хвилі, вони розуміють про що йдеться. Коли розказуєш про діалоги, про дослідницьку прогулянку, вони розуміють про що це та як вони можуть в цьому взаємодіяти. А якщо вчиш лише когось одного, то вони потім не можуть знайти цю комунікацію. 

Тобто, це навчання для двох секторів як мінімум, і добре було б залучати і бізнес. Це зміцнення громадського сектору, тому що ми на нього більше орієнтуємося. Це створення і допомога входження в об’єднання, асоціації, коаліції регіональні, щоб потім вони могли бути репрезентативними і доносити цей голос з локального рівня до національного. Ми віримо в те, що асоціації запрацюють і будуть не гірше європейських — польських, німецьких прикладів — на які ми зараз орієнтуємось.

Коли зможемо говорити від імені кількох сотень організацій, то громадський сектор будуть краще чути в європейських столицях

— Які ви бачите ще переваги асоціацій?

 — Відповідь неочевидна, тому що тут немає одразу якогось бенефіту. Але якщо говорити ширше, то ми все одно повертаємося до репрезентативності як вираження інтересів громадського сектору. 

Тому що це не один голос, а це сотні голосів. А з іншого боку — це захист. Якщо буде скривджена громадська організація локального рівня з боку ОМС чи правоохоронної системи, то тоді виходить асоціація, яка представляє сотню організацій, і каже: «Дивіться, в такій громаді ми маємо таку ситуацію, такий конфлікт і тут несправедливо страждає така громадська організація». Це заявляється не на рівні мікрогромади, а на рівні великої асоціації. І це захист. Це те, що ми бачимо в європейських колег і хочемо, щоб це у нас було.  

ОМС захищає свої інтереси перед державою, об’єднуючись в асоціації. Так само і громадський сектор має свої інтереси, які однакові для всіх організацій, які треба захищати, промотувати також паралельно той європейський напрям, яким ми йдемо. 

Я впевнений, що коли ми зможемо говорити від імені кількох сотень організацій, то нас, громадський сектор, будуть краще чути в європейських столицях. 

29 листопада 2025 року у Львові підписали Меморандум про створення Всеукраїнської асоціації громадських організацій. Фото – ГІУ

— Чому ми до цього ще не дійшли? 

— Можливо, ми раніше не дозріли до цього, не розуміли цих цінностей. Але як говорив Вальдемар Вайс (ред. — керівник Фонду «Меркурій», м. Валбжих, Польща) на Форумі, для польських організацій цим стимулом стала євроінтеграція. І ми зараз в таких самих умовах. Для нас це теж голос громадського сектору у відносинах з європейськими структурами. З європейськими грошима, давайте відверто говорити, з можливостями. Тому євроінтеграція — це великий поштовх для створення асоціацій.

Важливою є стійкість якраз через передачу досвіду і залучення нових людей

— Яким ви бачите розвиток Спілки у найближчі роки — що має змінитися всередині й назовні? 

— Одне з важливих завдань для нашої Спілки «Громадські ініціативи України» — це стійкість і розвиток через оновлення та передачу цінностей й досвіду молодшому поколінню. Згадуючи нас 20 років тому, коли нам допомагали й вчили польські колеги, і цей досвід, який набули за ці роки, я розумію, що нам його треба передавати і зміцнюватися через залучення молодих організацій, молодих людей у Спілку, щоб оновлюватися. А нове покоління могло б давати більше драйву. Треба розвивати  тяглість, передавати досвід і знання. Це насправді проблема різних гарних національних проєктів або ідей, які були, але закінчилися на тих лідерах, які їх починали.  

Щодо волонтерства молоді, ми відкриті… Але зазначу, що Спілка — це об’єднання організацій. Тому молодь, яка хоче долучитися, теж має представляти організацію.

Найбільші можливості, які дає Спілка — це горизонтальні мережі людей

— Що особисто для вас є найбільшим професійним результатом або натхненням у роботі зі Спілкою? 

Відповідь проста — це люди. Але якщо розширити її, то це широкі мережеві зв’язки, які дають можливості, тому що ти знаєш людей в різних регіонах, ти розумієш, до кого ти можеш звернутися з різними питаннями. 

І війна, на жаль, показала, наскільки це є важливим. Навіть для особистого виживання. Я сам із Чернігова, мав вивозити свою родину з-під обстрілів… Якраз люди зі Спілки мені в цьому допомогли. Якщо ти пишеш проєкт або шукаєш контакти з ОМС, з громадським сектором, то знаєш, що у Спілці є люди, до яких можеш завжди звернутися.

Спілкувалася: Галина Жовтко

Читайте також: Єдиним голосом: на Форумі регіональних асоціацій у Львові задано нову траєкторію розвитку

Спілка «Громадські ініціативи України» (ГІУ) уже кілька років підтримує розвиток регіональних асоціацій — структур, які допомагають організаціям будувати довіру, формувати партнерства з місцевою владою й посилювати інституційну спроможність на місцях. Тому Форум, який відбувся 28–29 листопада у Львові, став логічним кроком у підсумуванні цієї роботи та майданчиком для відкритого обміну досвідом між представниками різних регіонів. 

У центрі уваги — практичний досвід, виклики й успіхи громадських організацій під час війни, а також потенціал колективного представництва. Окремі дискусії були присвячені європейським практикам, координації на національному рівні та очікуваній ролі громадянського суспільства в процесі євроінтеграції.

Особливим результатом став Меморандум про створення Всеукраїнської асоціації громадських організацій, який підписали представники регіональних асоціацій. Це рішення, як підкреслив голова правління Спілки ГІУ Юрій Степанець, є важливим кроком до формування сильного та впізнаваного загальнонаціонального голосу громадянського суспільства, який зможе впливати на процеси розвитку держави на всіх рівнях.

«Сподіваюся, Форум стане насправді доленосною подією для українського громадянського суспільства. Форум присвячений розвитку асоціацій громадських організацій в регіонах, і ми будемо дискутувати про те, як нам, можливо, вдасться створити таку національну асоціацію громадських організацій», — сказав Юрій Степанець. 

Упродовж 2025 року активна робота щодо створення та зміцнення асоціацій велася у семи областях, і кожна з них принесла свій досвід, динаміку та нові кола довіри. Форум дав можливість зіставити ці практики, обговорити якість роботи асоціацій та переосмислити попередні спроби створювати такі структури — щоб рухатися вперед більш впевнено та злагоджено.

Створення регіональних асоціацій громадських організацій у більшості областей України — це мета, над якою працює ГІУ. Про це у коментарі Громадському Простору розповів Павло Пущенко, виконавчий директор Спілки «Громадські ініціативи України»: 

 «Наша амбітна мета — щоб більшість областей України мали регіональні асоціації громадських організацій. Ми наполегливо працювали в 2025 році над цим питанням. Уже десь є успіхи — громадський сектор вже напрацював і створив ці асоціації. Наприклад, у Чернігівській області. Деякі області в цьому році створили, деякі ще на шляху до створення, але в них вже є робочі групи. І наша мета, щоб в наступному 2026 році ми могли створити Всеукраїнську асоціацію громадських організацій, яка б складалася з регіональних асоціацій. І тоді, а це те, про що сьогодні багато говорять на Форумі, ми зможемо репрезентувати громадський сектор  більшою мірою, тому що це будуть сотні організацій, які об’єднані в асоціацію. Це амбітна мета, але це й досвід інших країн».

Саме тому важливою подією Форуму стало підписання Меморандуму про намір створення Всеукраїнської асоціації громадських організацій. 29 листопада документ урочисто підписали представники та представниці шести регіональних асоціацій — з Чернігівської, Чернівецької, Кіровоградської, Полтавської, Запорізької та Одеської областей — а також Спілка ГІУ. Меморандум визначає спільну дорожню карту для заснування наступного року національної платформи, яка координуватиме роботу, посилюватиме спроможність і представлятиме інтереси громадських організацій з усієї країни.

Європейська перспектива для організованого громадянського суспільства

Спілка «Громадські ініціативи України» вже кілька років працює над темою розвитку асоціацій, і цей фокус з’явився після знайомства з досвідом європейських організацій. За словами Юрія Степанця,  в Україні багато локальних організацій роблять важливу роботу, але їхній голос майже не чути на національному рівні. Саме тому Спілка вирішила розвивати асоціації як спосіб посилення впливу й представництва громадських організацій.

«Коли я вперше потрапив в середовище польських організацій, я побачив наскільки важливо, коли організації працюють разом, наскільки вони можуть бути впливовими, наскільки громади, місцеве самоврядування або навіть уряд дослухається до громадських організацій, які працюють разом. З того часу Спілка вирішила, що це важлива тема. Ми працювали довгий час на місцевому рівні і бачили скільки організацій працює над важливими локальними темами, але ніхто про це не знає, ніхто цього не чує. Складно передати цей голос, ці рекомендації кудись, щоб вони були враховані і допомагали в прийнятті рішень», — заявив Юрій Степанець.

Об’єднане й організоване громадянське суспільство — це передумова для того, щоб ОГС були визнані повноцінним стейкхолдером на національному та європейському рівнях. Про це у своєму виступі зазначила Антонелла Вальморбіда, генеральна секретарка Європейської асоціації локальної демократії (ALDA), Віченца, Італія. 

ALDA працює в Україні з 2012 року та реалізувала багато проєктів разом із місцевими ОГС й громадами. Серед напрямків роботи — допомога громадянському суспільству створювати коаліції та інші формати об’єднання, адже це посилює спільний голос.

За словами Антонелли, для того, щоб зміцнювати спроможність громадянського суспільства, важливо мати широку членську базу, розвивати інституційну спроможність представництва та бути прикладом у розвитку внутрішньої демократії, в дотриманні прозорості й підзвітності. Саме це дає змогу організаціям впевнено реагувати на критику та будувати довіру.

«Об’єднане та організоване громадянське суспільство є критично важливою умовою для забезпечення вашої ефективної роботи, оскільки лише виступаючи єдиною групою ви зможете вести переговори. Це також умова вашої спроможності до виживання. Лише так ви будете визнані як зацікавлена сторона, як стейкхолдери. Україна є дійсно особливим місцем, і в цілому для європейського майбутнього. Всі у Європі визнають роль громадянського суспільства в Україні. Ні у кого з нас немає сумнівів, що ви будете важливим стейкхолдером для майбутнього цієї країни», — наголосила Антонелла Вальморбіда. 

Об’єднаний сектор — сильніша присутність у ЄС 

Адрієн Ліча, керівник Брюссельського офісу Європейської асоціації локальної демократії (ALDA) у Брюсселі, заявив, що сьогодні українські організації мають надзвичайну можливість доносити на європейський рівень питання, які їх хвилюють, впливати на розбудову спільного європейського майбутнього, однак тут важливо, щоб голоси та зусилля були об’єднані.  

«У цьому новому мандаті ми маємо Комісара з розширення, яка справді дуже віддана громадянському суспільству. Ми бачимо, що ресурси, як політично, так і фінансово, на рівні Єврокомісара, спрямовуватимуть на зміцнення ролі громадянського суспільства. Отже, це така надзвичайна можливість для об’єднаного голосу громадянського суспільства в Україні, щоб збиратися разом та виносити на обговорення те, що вас хвилює, ваші рекомендації щодо спільного європейського майбутнього. Європейський Союз працює над розробкою Стратегії громадянського суспільства. Вона була презентована як основний аспект для захисту демократії в Європі та за її межами. І таким чином ми маємо інструмент для того, щоб долучитися до конструктивного діалогу з інституціями. Для нас в ALDA буде честю взаємодіяти з вами, доносити ваші меседжі та підтримати там, де це потрібно. І також надалі вивчати різний внесок українських організацій для розбудови європейської демократії», — заявив Адрієн Ліча.

«Це є ключовий момент, коли громадські організації в Україні розумітимуть — якщо ви об’єднаєте свої голоси, ви будете мати набагато більше впливу», — наголосила Ліда Микитин, керівниця команди адвокації, Українська Асоціація Штату Вашингтон (Ukrainian Association of Washington State). Вона розповіла також про ситуацію, коли ще у 2014 році різні українські групи в США зверталися до американських конгресменів окремо, з різними меседжами та пріоритетами. Це створювало плутанину, ускладнювало розуміння потреб України та послаблювало вплив адвокації. Після цього українські організації почали проводити щотижневі онлайн-зустрічі, що допомогло швидко посилити їхній спільний голос. Згодом була створена коаліція «American Coalition for Ukraine», яка на сьогодні об’єднує понад 100 організацій і демонструє свою потужність на підтримку України. 

Польський приклад: єдина позиція — сильний вплив 

Об’єднання неурядових організацій дозволяє мати сильнішу позицію перед владою, впливати на рішення та отримувати справедливе представництво. Про досвід створення та діяльності польської Федерації неурядових організацій Нижньої Сілезії розповів Вальдемар Вайс, керівник Фонду «Меркурій» (м. Валбжих, Польща).

За словами Вальдемара Вайса, серед ключових перешкод громадських організацій до об’єднання — острах лідерів окремих ОГС втратити свою індивідуальну важливість або ключовий статус після приєднання до більшої спілки. 

«Для нас, для Федерації неурядових організацій Нижньої Сілезії, поштовхом для нашого об’єднання став вступ Польщі до Європейської спільноти. Ми розуміли, що якраз влада буде почувати себе об’єднаною, натомість ми будемо мати розрізнений голос. І це було для нас поштовхом», — зазначив Вальдемар Вайс. 

Приклад Нижньосілезької федерації демонструє, як спільний голос і єдина позиція дозволили стати серйозним партнером регіональної адміністрації та отримати значний вплив. Крім того, Федерація дає організаціям підтримку — для багатьох вона працює як “страховий поліс” на випадок конфліктів із владою. 

Такі об’єднання стають середовищем обміну досвідом, взаємної підтримки, а також допомагають просувати важливість діяльності неурядового сектору в очах держави. 

Сила єдності громад: кейс Рівненщини

Прикладом успішного об’єднання громад на Форумі регіональних асоціацій ОГС поділився Василь Туз, виконавчий директор Асоціації «ОТГ Рівненщини».

Рівненська асоціація органів місцевого самоврядування була створена у 2018 році чотирма маленькими сільськими громадами — першими «піонерами» децентралізації в області. Як розповів Василь Туз,  головною метою об’єднання є захист інтересів громад і підтримка їхнього розвитку в умовах, коли законодавство тоді не встигало за реформою, а ОТГ лише починали розуміти свою роль і повноваження.

«2018 рік — це рік, коли треба було розвиватися, думати як розвивати свої громади, тому що законодавство на той момент ще не встигало за вже об’єднаними громадами, і самі об’єднані громади теж не до кінця розуміли, що робити далі, куди рухатись. І тоді було вирішено створити асоціацію, яка б якраз захищала та допомагала в розвитку», — зазначив Василь Туз.

До кінця 2020 року Асоціація вже об’єднувала 54 громади (з 64 в області), але фактично працює з усіма — незалежно від членства. Сьогодні серед основних принципів роботи: членство — за рішенням ради громади та сплатою внесків; діяльність фінансується внесками та проєктами; аполітичність — об’єднання не втручається в політичну конкуренцію всередині громад, і жодних рішень, що можуть нашкодити хоча б одній громаді. 

Асоціація вибудувала партнерські стосунки з обласною владою, міністерствами, профільним комітетом ВРУ, бере участь у комісіях, робочих групах, подає пропозиції на національний рівень. Часто адвокація відбувається непублічно — через прямі зустрічі з посадовцями. 

Рівненська асоціація вирізняється мобільністю: коли виникає питання, вони за 1–2 дні збирають експерта й організовують зустріч. Водночас підтримують громади у конкуренції за проєкти, інвесторів та ресурси — допомагаючи підсилювати їхні пропозиції й налагоджувати контакти. Асоціація виступає «центром доступу» до інформації, можливостей, інвестицій та партнерств, поширюючи все, що може бути корисним громадам. 

Форум регіональних асоціацій громадських організацій у Львові показав: об’єднання та співпраця — ключ до посилення впливу громадянського суспільства. Досвід українських та європейських асоціацій, а також підписання Меморандуму про створення Всеукраїнської асоціації громадських організацій, демонструють, що спільний голос дозволяє ефективно відстоювати інтереси громад, координувати дії та впливати на розвиток держави на всіх рівнях. Сильне та організоване громадянське суспільство — запорука сталого розвитку громад та активної участі України, зокрема і в контексті європейської інтеграції.

Форум регіональних асоціацій ОГС організовує Спілка «Громадські ініціативи України» (Спілка ГІУ)  та регіональні асоціації ОГС Чернігівської, Чернівецької, Кіровоградської, Полтавської, Запорізької, Вінницької й Одеської областей  за підтримки Національного фонду демократії (NED, США) та в партнерстві з «Громадським Простором» .