Чим характерне громадське життя регіону? Оцініть, будь ласка, ОГС активність.

Інституційну та оргспоможність організацій громадянського суспільства в Житомирській області можна охарактеризувати як таку, що перебуває на етапі свого початкового розвитку. Представники місцевих організацій в цілому усвідомлюють необхідність стратегічного та операційного планування, вдосконалення системи належного врядування у своїх організаціях, важливість посилення професійного рівня своїх команд тощо. Водночас більшість громадських діячів задіяні у своїх громадських інституціях у позаробочий час (тобто у більшості є основна робота), а отже, час на громадську діяльність, в т.ч. на налагодження інституційних процесів, виділяється “за залишковим принципом”. Цей аспект відповідним чином позначається і на ефективності роботи місцевих НУО.

Організації громадянського суспільства в Житомирській області, порівняно з іншими регіонами України, не дуже активні в залученні грантових ресурсів. Багато з них звертаються за фінансуванням до органів місцевого самоврядування та місцевої влади. До прикладу, у Житомирі є грантові конкурси для громадських організацій, ініційовані управлінням культури і туризму Житомирської міської ради, управлінням у справах сім’ї, молоді та спорту Житомирської міської ради, започатковані гранти Житомирського міського голови. Підтримку діяльності ОГС в області надає також Житомирська обласна державна адміністрація, проводячи щорічну підтримку проєктів (програма) у сфері молодіжної політики, що розроблені інститутами громадянського суспільства.

Загалом НУО Житомирської області мають хороший потенціал для розвитку: громадські діячі мають цікаві ідеї, налаштовані впроваджувати громадські ініціативи. У регіоні добре працюють волонтери та волонтерські спільноти, в т.ч. мова йде про підтримку ветеранів та учасників АТО/ООС та їхніх родин, участь в організації та проведенні різного роду спортивних заходів та соціальних ініціатив.

Але водночас представники громадського сектору потребують своєрідної підтримки та менторства, в частині налагодження процесів демократичного врядування у своїх організаціях, підготовки стратегічних планів діяльності, розробки проєктних пропозицій на залучення грантових ресурсів, а також підготовки фахівців із фандрейзингової роботи. А ще потужної системної побудови комунікаційної роботи НУО із “зовнішніми світом” (своїми цільовими аудиторіями, прихильниками, донорами, місцевою владою, спонсорами тощо).

Якщо заглиблюватися у “внутрішню кухню” місцевих організацій у Житомирі, то більшість із них не має власного бухгалтера, або ж керівники організацій ведуть бухгалтерський і податковий облік самостійно. Відсутність фахівця, який міг би допомогти з розробкою кошторисів та бухгалтерією, для багатьох НУО була і залишається серйозною проблемою. Непоодинокі випадки, коли керівники місцевих організацій відмовлялися від реалізації власних проєктів, фінансування для яких було затверджено з місцевого бюджету після їхньої перемоги у грантовому конкурсі. Останнім часом є тенденція того, що місцеві ОГС винаймають бухгалтера на аутсорсі, який/ка веде паралельно бухгалтерський облік для кількох місцевих ОГС.

Наскільки місцеві організації співпрацюють? Що можна додати до картини місцевої активності (зокрема, в контексті пандемії)?

“Як спрацювало громадянське суспільство на Житомирщині в умовах пандемії?” — відповідь на це питання свого часу дізнавалася команда ГО “Сучасний Формат”, провівши опитування представників 39 організацій громадянського суспільства, з яких 28 ГО географічно розміщені у Житомирі, а 11 зареєстровані та здійснюють діяльність у містах, малих громадах та селищах Житомирської області.

У ході опитування було проаналізовано основні показники діяльності громадських організацій регіону, за період січень-листопад 2020 року. Відповіді продемонстрували, що пандемія COVID-19 та карантинні умови діяльності у 2020 році особливо не вплинули на динаміку надходження ресурсів місцевих громадських організацій.

“Не грантами єдиними” живуть ОГС на Житомирщині — саме цю тезу засвідчили результати опитування. Найбільше надходжень у 2020 році неурядові інституції отримали від благодійних пожертв фізичних осіб та членських внесків. Гранти від міжнародних громадських організацій займають третє місце у рейтингу джерел надходжень.

Важливо, що саме навичок та вмінь із розробки та підготовки проєктів на грантові конкурси бракує представникам житомирських організацій. Саме про цю потребу громадські діячі звертаються найчастіше, і саме про брак таких знань найчастіше згадувалось в ході інтерв’ю та фокус-груп.

Проблемно для житомирських ГО мати власне приміщення або ж винаймати приміщення для офісу. Раніше в Житомирі і області була змога для громадських і благодійних організацій отримувати в оренду приміщення під статутні цілі організацій на пільгових умовах (під 1 грн. за 1 м2). Законодавча база змінилися — і таку можливість громадські організації втратили. Таким чином, більшість ГО або ж налагодили дистанційну роботу (значним рушієм до цього стала пандемія COVID-19), або ж шукають партнерств із бізнесом, іншими організаціями тощо. Коворкінгових центрів у Житомирі немає, тож громадські активісти шукають виходи, кооперуючись із партнерами.

У ході опитування громадські організації підкреслювали важливість співпраці із місцевим бізнесом та органами місцевого самоврядування/місцевої влади.

Прикметно, що в семи громадах Житомирської області у 2019-2020 рр. громадські діячі активно долучилися до розробки планів громадської безпеки та соціальної згуртованості, в рамках яких вже втілено понад 15 громадських ініціатив із підтримки ветеранів АТО/ООС та їхніх родин, а також молодіжної спільноти в громадах.

Така робота здійснювалася в рамках проєкту із Підвищення місцевої соціальної згуртованості та громадської безпеки в громадах Житомирської області. Важливо, що такі проєкти дають змогу розвивати ініціативи в малих громадах, зокрема сільських та селищних. В цілому після реформи децентралізації територіальні громади на Житомирщині зрозуміли актуальність створення та підтримки роботи громадських організацій. Оскільки органи місцевого самоврядування мають змогу спільно із ГО втілювати важливі для громад проєкти, програми та ініціативи, залучати при цьому додаткові ресурси,  бюджетні кошти спрямовуючи на інші актуальні потреби в громадах. Таким чином, органи місцевого самоврядування все частіше співпрацюють із громадськими і благодійними організаціями на місцях, залучаючи останніх як партнерів.

У комунікаційному ж полі громадські організації у Житомирській області мають “прогалини”, оскільки мало присутні в медіа-просторі та соціальних мережах, в більшості ГО досі відсутні веб-сторінки. Безперечно є організації, які постійно комунікують зі своїми прихильниками через свої сторінки в соціальних мережах та в спільнотах, але їх не так багато. Більшість не є послідовними в комунікаційному плані. Наприклад, ставлять оголошення про захід, але не повідомляють про його результати, або навпаки – повідомляють тільки про результати заходів, до яких уже не можна долучитись. Такий стан справ ускладнює комунікацію громадських організацій зі ЗМІ та зі своєю цільовою аудиторією.

Таким чином, яскраво прослідковується необхідність посилення комунікаційного потенціалу місцевих ОГС, і на це є запит. Оскільки від представленості організації в інформаційному просторі та її відкритості залежить і ефективність фандрейзингу, залучення коштів на виконання статутних цілей.

Як наслідок, громадські організації повідомляють, що відчувають складнощі у залученні журналістів для висвітлення їхніх заходів.

В ході дослідження було виявлено, які ОГС в Житомирі та області респондентам відомі, як такі, що мають позитивну репутацію та системно працюють. Серед таких ОГС називались: НУО “Сучасний Формат”, Місія в Україну, ЖОМГО “Паритет”, БО “Фонд громади Житомира”, ГО “Перспектива”, ГО “Скриня корисних справ”, ГО “Центр креативних інновацій”, ГО “Творчий вимірювач”, ГО “АСЕТ”, ГО “Територія здоров’я, краси та успіху”, БО “Берегиня Полісся”, ГО “Надія Є”, ГО “Молодіжна фундація європейських ініціатив”, ГО “Надія Високого” та ін.

Замірювання потреб справді важливі для розвитку громадського сектору. А які фактори створюють ключові проблеми для третього сектору Житомирщини наразі?

Проблеми місцевого третього сектору кардинально не відрізняються від організацій громадянського суспільства в інших регіонах України. Влітку 2021 року команда НУО “Сучасний Формат” проводила дослідження діяльності ОГС у Житомирській області, де окремо аналізувалисть складнощі, з якими зіштовхуються громадські діячі та організації у своїй роботі.

Громадські організації громадянського суспільства виокремили такий перелік проблем:

1. Неможливість здійснювати заплановану діяльність через пандемію COVID-19 та інші подібні форс-мажори

Більшості респондентів довелося цілком і повністю переформатувати свою діяльність у зв’язку із пандемією COVID-19. Багато хто зазначав, через коронавірус та карантинні обмеження ускладнили можливість роботи, здійснення комунікації з цільовими аудиторіями, проведення оффлайн-зустрічей та заходів. Проте для більшості пандемія відкрила і нові можливості в організації, зокрема використання діджитал-інструментів для проведення заходів і зустрічей. Деякі команди ще більше згуртувалися, але є і випадки, коли команди “розпалися” через ситуацію та відсутність фінансування.

         2. Зміна керівництва громад, в тому числі вплив політики

Представники місцевих ОГС, особливо сільських та селищних, вважають загрозою зміну керівництва громади, що може суттєво вплинути на функціонування громадських організацій в малих громадах. І навпаки, підтримка діяльності громадських організацій з боку органу місцевого самоврядування є дуже важливою для організацій, що працюють в малих громадах Житомирської області. Є також випадки, коли громадська організація чи благодійна організація (фонд) створені суто для провадження політичної діяльності окремого депутат чи партії. Безперечно, що такі організації працюють суто під політичні потреби.

3. Нерозуміння ролі ОГС у суспільстві, а також з боку органів влади

Дуже часто виникають ситуації, коли є нерозуміння з боку громадськості щодо впливу та ролі діяльності організацій громадянського суспільства. Іноді в таких ситуаціях накладає негативний відбиток репутація деяких місцевих громадських активістів та організацій. У Житомирі траплялися випадки, коли громадські організації називали “грантоїдами”, тим самим роблячи закиди, що вони суттєвої ролі в суспільстві не відіграють.

Деякі ЗМІ у Житомирі ставлять громадські організації на один щабель із бізнесом. Саме тому ГО в Житомирі буває досить складно організувати висвітлення інформації про свої ініціативи, діяльність тощо. Ось і виходить, що місцевим організаціям громадянського суспільства доводиться використовувати власні зв’язки, контакти, щоб доносити важливі меседжі до цільових аудиторій, інформувати про свою діяльність тощо. Якщо домовленості не спрацьовують, то висвітлення інформації може бути після оплати, а цінник такий же, як платить бізнес.

4. Зменшення кількості донорських організацій, які підтримують громадські ініціативи

Більшість представників громадських організацій зауважують, що зменшується кількість можливостей від донорських організацій, які підтримують громадські ініціативи та проєкти організацій громадянського суспільства в регіоні. Як показує практика, донори все більше зацікавлені співпрацювати із коаліціями, мережами та консорціумами організацій громадянського суспільства. Це несе за собою ризик того, що новостворені громадські та благодійні організації вже на старті мають думати про те, до якої коаліції приєднатися, оскільки шанс отримання грантової підтримки напряму від донора зменшується в рази.

5. Відсутність зовнішнього системного фінансування ОГС

Відсутність фінансування організації — це виклик, який може призвести до неможливості сплачувати оренду офісу, тягне за собою плинність кадрів тощо. Це один із ключових викликів, про який наголошували практично усі респонденти — представники громадських та благодійних організацій. Де-факто громадські діячі готові працювати за ідею, тобто без грошей, але всі в один голос говорять про те, що досягнути системних позитивних змін без ресурсів неможливо.

6. Конкуренція

ОГС із сільських та селищних громад важко конкурувати із міськими організаціями в розробці успішних проєктів та залученні грантового фінансування через недостатню кількість знань/досвіду та відсутність фахівців у команді. Крім того, на перший план виходять організації, які не пропонують конструктивні рішення, а діють радикально і не завжди стоять на захисті інтересів громади.

7. Загальна пасивність частини жителів громад, небажання брати участь в суспільно важливих проєктах та ініціативах

В цілому ж в області є факт загальної пасивності жителів громад. У ході фокус-групових зустрічей учасники наголошували на тому, що ще не сформована критична маса громадсько свідомих людей, які можуть здійснювати системні позитивні зміни в громадах.

8. Кадрові виклики

Недостатній професійний рівень членів команди, відплив професійних кадрів, проблеми з підвищенням кваліфікації (часто це відбувається через недостатню кількість ресурсів). 

Громада-влада: наскільки зараз є діалог чи навпаки?

Співпраця між громадськими організаціями та органами місцевої влади має відбуватися за рахунок збільшення довіри громадськості до державних органів. З метою вдосконалення взаємодії необхідно скоротити корупційні ризики, забезпечити ефективне використання коштів та фінансову підтримку ОГС. Також необхідно закріпити в законодавстві європейські принципи та стандарти щодо взаємодії органів влади з ОГС, забезпечити уніфікацію та стандартизацію правил і процедур відносин органів влади з громадськістю.

Житомирський громадський сектор часто тримається на ентузіазмі їхніх лідерів та активістів, а ентузіазм — це, як відомо, непостійний емоційний стан. Не відчуваючи підтримку з боку суспільства, представники неурядових інституцій потрапляють у професійне вигорання та поступово починають втрачати запал до роботи. Деякі організації стають політичною платформою для того чи іншого політика, що також дискредитує громадський сектор в очах суспільства.

У наступній публікації ми розповімо про саму діяльність ГО “Сучасний формат”, яка має багатолітню історію діяльності та чимало ініціатив за плечима. Тож слідкуйте за оновленнями. 

То як сьогодні планувати майбутнє, коли під сумнівом плани на наступний тиждень, як організаціям розвиватися та допомагати іншим, коли насущне питання в тому, як втриматися на плаву?

Про тренди та можливості для НУО сектору — йдеться у свіжому аналізі “Road Ahead 2022. Пошук нової практичності в невизначені часи” від британської “Національної ради волонтерських організацій” (NCVO). У Великій Британії NCVO — головна організація волонтерського та громадського сектору, що об’єднує понад 16 000 організацій, ком’юніті груп та соціальних підприємств.

Road Ahead (в перекладі з англ. подальші перспективи) — це щорічний аналіз головних трендів, можливостей та подій, які вплинуть на благодійність та волонтерство в наступному році. Як і в попередні роки, цей звіт розроблений з використанням PESTEL-аналізу, щоб виділити ключові чинники, що формують сектор у шести сферах (політичній, економічній, соціальній, технологічній, екологічній, юридичній). Звіт сфокусований на загальних тенденціях і факторах, які можуть вплинути на широкий спектр організацій у цьому секторі.

У промові для звіту “Road Ahead 2022: Finding a new practicality through uncertain times” експерт NCVO Алекс Фарроу (керівник відділу мереж та впливу) аналізує шість сфер й те, що може вплинути на формування майбутнього для неприбуткового сектору Великої Британії. 

“Коли ми наближаємося до другої річниці пандемії, глибоке виснаження послаблює наш ентузіазм щодо нових змін. Десь між переломними точками пандемії та нашим відчайдушним прагненням до нормальності з’являється нова практичність (англ. new practicality). І пам’ятайте, що ми краще підготовлені для боротьби з новими варіантами вірусу та хвилями зараження, ніж будь-коли раніше. Ми можемо швидше переорієнтувати наші організації, адаптувати наші послуги та перефокусувати кампанії. Ми можемо менше боятися майбутнього….

Створивши цей аналіз, ми надіємося, що допоможемо тим, хто працює та волонтерує у цьому секторі, а також нашим спільнотам ухвалювати обґрунтовані рішення щодо свого майбутнього. Ми не безсилі. У нас все ще є інструменти та можливість вибору…”, — Алекс Фарроу, керівник відділу мереж та впливу NCVO.

Нижче ми подаємо головні коментарі-меседжі експерта NCVO, а також важливі дані з аналізу Road Ahead, що будуть корисними й для громадського сектору України.  

Спроби нас розділити або ж “культурні війни” продовжуються 

НУО, поряд з іншими інституціями, все більше потрапляють у центр уваги “культурної війни”. Культурну війну можна широко визначити як конфлікт між тими, хто має різні погляди на ідентичність, цінності та культуру.

Так звані культурні війни — це те, де питання «ідентичності, цінностей та культури» використовуються для розколу громадськості заради політичної вигоди. 

У волонтерському секторі (зокрема, Великої Британії) спостерігалося, як політики критикували деякі благодійні організації за позицію щодо певних питань. Політики, ймовірно, продовжуватимуть шукати лінії розриву (розділення) там, де вони відчувають, що в цьому є політична перевага. Тому очікується, що культурні війни стануть частиною політичного середовища в наступні роки.

Керівник відділу мереж та впливу NCVO наголошує:

• Там, де існують розриви, благодійні організації відіграють життєво важливу роль, щоб допомогти подолати ці розриви. Глибокі розмови (те, що в чому добре розуміються благодійні організації, волонтери та активісти) можуть суттєво змінити думку людей.
• Там, де нас зі злим умислом намагаються розділити, наша роль повинна полягати в тому, щоб назвати своїм іменем те, що відбувається, і ставити питання — “а хто, ймовірно, виграє від цього?”

Благодійні організації повинні робити те, що вони вважають правильним для підтримки своїх  цілей, що іноді може означати прийняття непопулярних позицій.

Більш жорсткий тиск на вартість життя та скорочення пожертвувань

У Великій Британії багато організацій повідомили про зростання фінансової вразливості, житлових проблем, бездомності та відсутності роботи серед користувачів їхніх послуг у 2021 році. 

• Хоча економічна картина має ознаки відновлення, зростання інфляції означатиме підвищення рахунків домогосподарств, що непропорційно вплине на тих, хто вже має низькі доходи та нестабільну роботу.

• Хоча пандемія посилила існуючу нерівність, вона відкрила шляхи для змін. Швидка цифровізація послуг — благодійних, бізнесових та державних – зробила речі доступнішими та створила нові можливості.

Неоднозначними є дані щодо тенденцій у сфері благодійності. За даними Charities Aid Foundation (CAF), у 2020 році люди пожертвували більше грошей, ніж у 2019 році, але наприкінці 2020 року та на початку 2021 року цей показник зменшився. Кількість людей, які кажуть, що вони нещодавно зробили пожертви на благодійність, також зменшується, і дві п’ятих людей повідомили, що вони скорочують пожертвування на благодійність.

Незважаючи на зростання довіри громадськості до благодійних організацій, тиск на доходи домогосподарств і повільне відновлення споживчих витрат, ймовірно, призведе до того, що в 2022 році менше людей будуть робити пожертви на благодійність.

Незважаючи на те, що під час карантину заходи зі збору коштів були значно скорочені, спостерігалося «значне та стійке» збільшення безготівкових пожертвувань – тенденція, яка й надалі залишиться. Імовірно, буде постійне збільшення цифрових та гібридних заходів зі збору коштів, а соціальні медіа й надалі залишатимуться критичним простором для підвищення обізнаності та отримання пожертв.

Ці тренди викликають питання про те, наскільки підготовленим є цифрове планування громадського сектору. Хоча кількість НУО, які використовують цифрові технології для надання послуг, подвоїлася, більшість із них стверджують, що їхній персонал і волонтери тепер потребують підвищених цифрових навичок. 1 з 5 організацій повідомляє, що поточні навички співробітників/волонтерів є найбільшою перешкодою для використання цифрових технологій.

Гнучкі можливості для волонтерства та роботи у секторі

Під час пандемії рівень формального волонтерства (через договір з БО) знизився у Великій Британії. Згідно з опитуванням Community Life Survey, що охоплює 2020/21 роки, кількість тих, кому більше 16 років, хто був волонтером принаймні раз на місяць у офіційній організації, зменшився до 17% з 23% у 2019/20 роках, а кількість тих, хто був волонтером принаймні раз на рік знизилася до 30% з 37%.

Найбільше скорочення волонтерської діяльності відбулося серед людей похилого віку та людей з обмеженими можливостями, тоді як більша частка молодих людей зголосилася поволонтерити вперше. Ці зміни з часом можуть вплинути на різноманітність волонтерської діяльності, і організаціям, які залучають волонтерів, доведеться обдумати те, як вони створюють та управляють можливостями, які є інклюзивними та доступними.

Більша частка волонтерів загалом мотивована почуттям причетності до своєї громади та бажанням захистити сусідів, й організаціям, можливо, доведеться розглянути можливість адаптації своєї пропозиції або розробки нових можливостей для волонтерів, щоб вони були більш гнучкі у своїй активності.

Благодійним організаціям варто подумати про специфічні бар’єри, які можуть бути у потенційних волонтерів при долученні в цей сектор, зокрема:

• процес прийому на роботу
• можливості оплати
• професійний розвиток та розвиток навичок
• гнучкість
• адаптація щодо годин волонтерства та врахування особистих обставин
• потенціал для внутрішнього просування

Дослідження ONS стверджує, що протягом 2020 року у Великій Британії 37% населення в якийсь момент працювало вдома. Коли почався вихід із локдауну, люди, які працювали віддалено, відчували певний тиск щодо повернення на робоче місце. Це встановило розрив між правом просити працювати віддалено та заохоченням права працювати віддалено.

Згідно з опитуванням від Opinium, 89% респондентів підтримують повністю гнучкий підхід до повернення в офіс, а 75% – віддають перевагу наступному підходу: три дні в офісі та два дні вдома. Однак робота з дому все ще не є варіантом для більшості працівників, зокрема у тих сферах, де важливою є особиста взаємодія, яку не так легко відтворити віддалено, зокрема й у волонтерському секторі.

Дистанційна робота і безпека: НУО мають думати про захист

Складно забезпечити необхідний рівень захисту, коли команда знаходиться вдома і користується своїми домашніми мережами. Крім того, співробітники й волонтери можуть використовувати свої особисті пристрої для роботи. А це означає, що існує більший ризик передачі конфіденційних даних у незахищене середовище або спільні сервіси. Існують певні докази того, що за останній рік відбулося значне збільшення фішингових атак, що свідчить про те, що злочинці вже мають свої вигоди з цих ризиків.

Організації повинні переконатися, що їхні заходи кібербезпеки є надійними, щоб персонал і волонтери були належним чином навчені для безпечної дистанційної роботи. Це може включати впровадження нових заходів, таких як:

• двофакторна аутентифікація
• забезпечення новими пристроями
• додаткова ІТ-підтримка та рекомендації
• резервне копіювання
• або зміна постачальника послуг.

Нові технології — не лише можливості, але й нові ризики

Впровадження 5G має величезні позитивні наслідки для галузей, які покладаються на передачу великих обсягів даних. Очікується, що 5G зробить використання таких технологій, як штучний інтелект (AI) та машинне навчання (ML), набагато доступнішим у середньостроковій та довгостроковій перспективі. Однак використання машинного навчання та штучного інтелекту вимагає ретельного розгляду та розуміння.

Приклади того, як волонтерські організації можуть використовувати комбіновані технології, включають:

• використання дронів для моніторингу та підтримки природного середовища
• використання домашніх пристроїв для моніторингу та допомоги організаціями, які надають соціальну допомогу
• або навіть використання досвіду доповненої реальності в секторі мистецтв.

Регулювання соціальних мереж

Для багатьох організацій соціальні медіа є важливою частиною їхніх комунікацій, маркетингу та фандрейзингу. Однак у світі уряди починають серйозніше ставитися до регулювання соціальних мереж. Є занепокоєння з приводу того, як платформи надсилають та підбирають новини користувачам, і як швидко поширюються фейкові новини та шкідливий контент.

Вже є сигнали, що розглядається питання щодо припинення анонімності в соціальних мережах. Подібні дебати відбуваються в США, де неодноразові скандали, пов’язані із соцмережами, призвели до зростання закликів регулювати контент, підготовлений третьою стороною. Це матиме певні наслідки для активістів, інформаторів та тих, хто використовує анонімні облікові записи для особистого захисту — зокрема тих, хто живе в режимах, де комунікація контролюється або обмежується.

Крім того, все це може мати наслідки для організацій, які використовують функції соціальних мереж для таргетування публікацій на певну аудиторію або спільноту.

Зміщення розмов про клімат

Сьогодні політичні дискусії щодо зміни клімату перейшли від наукових обґрунтувань до того, які дії слід вжити для зменшення глобального потепління.

Наприклад, останні опитування у Великій Британії показують, що громадськість підтримує дії уряду, бізнесу, промисловості та постачальників енергії для боротьби зі зміною клімату. Розриви, які виникають щодо довкілля та зміни клімату, набагато більше пов’язані з рівнем, витратами й темпами змін та ступенем відповідальності різних секторів за забезпечення справедливого, інклюзивного переходу до зеленої економіки.

У всьому світі благодійні організації та громадянське суспільство продовжуватимуть відігравати важливу роль у впливі на дискусії з питань довкілля та зміни клімату.

⇒Детально з оглядом можна ознайомитися тут.

Як би нам не здавалося, але початок 2022 року не такий самий, як січень 2021 року. Попри те, що COVID-19 продовжуватиме домінувати в нашому житті, ми краще підготовлені для боротьби з новими варіантами та хвилями зараження, ніж будь-коли раніше. Експерти звіту Road Ahead прогнозують, що “можливо, 2022 рік буде легшим, вільнішим і більш відкритим”.

Наприклад, у спільному з “Або – Агенція медійного росту” опитуванні ми запитували в НУО про те, якими своїми досягненнями задоволені та яким чином відстежують історії успіху та впливу. І серед варіантів відповідей наші респонденти називали: дієву краудфандингову кампанію, професійні відеоролики та власні буктрейлери, створення першого в місті Освітнього хабу, успішні адвокаційні кампанії, добре налагоджену співпрацю зі ЗМІ, проведення аукціону проєктів молодіжних ініціатив та багато-багато різного. А щоб відстежити свої успіхи — робили аналіз контенту, репостів, відгуків учасників проєктів, статистики у мережах та Google Analуtics, опитували колег… Більше про результати опитування ми поділимося вже на початку року. 

Справді, час на оцінювання, на осмислення відгуків важливий, наче погляд в небо — за сенсами, аби продовжити свій усвідомлений рух, рух з метою. І щоб почути, як цей рік оцінюють у своїх історіях успіху НУО, Громадський Простір поспілкувався наживо з представниками/цями регіональних громадських організацій з Чернівців, Львова, Донеччини, Херсонщини та Чернігівщини. Ми запитали і про головні меседжі року, якими вони хочуть поділитись з колегами. Окремо вкраплюємо Просторові  публікації, інтерв’ю з активіст(к)ами, які також певним чином віддзеркалюють динаміку та настрої цього року,  розповідають про актуальні теми, дієві ініціативи, успіхи сектору, які безумовно вартують уваги.

5 ініціатив, що стали історіями успіху в 2021-му 

“Ідея. Дія. Результат” та партнерство семи громадських організацій

“Для нас історіями успіху є ініціативи, які стають сталими, які починають самі розвиватися як самостійні організації. Такою історією успіху для нас є ГО Центр розвитку громад Ідея. Дія. Результат у Вижниці, яку ми вже прийняли в партнерство, яка сама вже стала ресурсом, — зауважує Ігор Бабюк, Товариство Український Народний Дім в Чернівцях. — Ми є партнерством семи громадських організацій, які об’єдналися для того, щоб розвивати громадянське суспільство в області. Це партнерство, яке позиціює себе як мультифункціональний ресурсний центр та надає допомогу різним громадським ініціативам Чернівецької області.  А “Центр розвитку громад” вже настільки став самодостатньою організацією, розвинувся до такого рівня, що вже іншим надає подібну допомогу — і ресурсну, і експертну, і менторинг тощо. 

По регіонах люди досить зневірилися. Особливо, якщо це команди з 1-2 активістів, а так воно зазвичай і є в громадах, то, не маючи фінансової підтримки, вони або виїжджають закордон, або переходять в інший сектор, зокрема, бізнес та забувають про громадський активізм. Тому дуже цінуємо людей, які починають щось робити — у межах проєктів чи поза, але в яких є ідеї. Розбудувати сектор в громаді — це дуже складно. На це треба декілька років. Ми проаналізували на основі цієї організації — Центр розвитку громад — треба десь 5-6 років, аби розвинути організацію до такої самодостатності, щоб вони розуміли, що робити з громадською ініціативою, що робити з залученням проєктних коштів, як самим написати проєкт та отримати грант.

А починала команда Центру з того, що виграла невеличкий проєкт на 1 тис. доларів, потім їх запросили в Польщу в межах програми “Сильні локальні громади — ключ до успіху реформи самоврядування” від Фонду “Освіта для демократії” за сприяння спілки Громадські ініціативи України. Можете собі уявити — 90% людей, які вирушають до Польщі, їдуть як на екскурсію. А юнак Роман Ярема із міста Вижниця, який туди поїхав, привіз звідти партнерську організацію — і вони вже роблять три партнерські проєкти між громадами. Це ініціатива невеликої громади, що вийшла на таку самодостатність”.

Діджитал рішення від Хабу громадянського суспільства на сході України 

“Якщо говорити про специфіку діяльності нашої команди, то ми активно працюємо над популяризацією інструментів локальної демократії, консультуємо з написання проєктів та культивуємо підхід моніторингу й оцінки, якщо говорити про ефективність діяльності, — розповідає Світлана Агаджанян, комунікаційниця ГО “Точка доступу “ (Донеччина). — Нашими користувачами послуг є органи місцевого самоврядування, активні мешканці та мешканки, які утворюють ініціативні групи, та самі громадські об’єднання.

“Точка доступу” виконує функції хабу громадянського суспільства на сході України, в межах нашої діяльності — Донецька, Луганська, частково Харківська та Запорізька області, залежно від специфіки роботи. Якщо говорити про період локдаунів і виникнення у нашому житті пандемії — ми перейшли на частково дистанційний режим роботи, проводили консультації, щоб люди не втратили контакту з владою, щоб влада могла адаптуватися в умовах змін і частково надавати послуги на відстані.

Також була розроблена система моніторингу і оцінювання. Платформа mio.dostupoint.org.ua/login дозволяє зробити, власне, і самооцінку з точки зору ініціаторів проєкту, і в тому числі залучити партнерів для того, щоб подивитися на свій проєкт чи втілену ініціативу іншими очима, збоку, тобто цільової аудиторії, бенефіціарів, партнерів, які були до цього дотичні. 

 Інші матеріали з корисностями та натхненними прикладами:

• ProstirTalks: Локальна взаємодія. Як через комунікацію відшукати довгостроковий win-win?
  
• Проблеми партисипації: як громадськості активніше долучатися до планування міського розвитку
• Як вилікувати економіку регіонів від наслідків COVID-19. Досвід Херсонщини
• Зі швидкістю Вінниці: у чому секрет успіху міста

Як молодь побачила громаду

“Цього року в нашу громаду зайшла програма DOBRE, і наша організація якраз подала проєкт для того, щоб активізувати молодь не тільки міську, але й сільську. Ми зробили проєкт “Громада в об’єктиві молоді”, — розповідає Володимир Онищук, голова ради молодіжної організації “Альтернатива”, директор молодіжного центру КУБ (м. Корюківка, Чернігівська область). — Суть у тому, щоб навчати молодь з сільської і міської громади фотомистецтву. Ми запрошували фотографів розповісти про мистецтво фотографування, як обробляти фото, як працювати з соціальними мережами. Але наша найважливіша ціль — щоб молодь через цей проєкт побачила і проблеми, і переваги, які є в нашій громаді. Після кожного уроку вони мали завдання зробити 4 фото — 2 фото про те, чим вони пишаються, і 2 фото про те, що б вони хотіли змінити в громаді, тобто, які вони бачать проблеми. Ці фото надсилали нам. До того ж, за фото, яке набере більше вподобайок у фейсбуці та інстаграмі, їх автори отримували грошовий приз — 3 тисячі гривень. 

З цих фотографій ми зробили фотовиставку, яку презентували в нашому молодіжному центрі “Куб”, та запросили туди представників місцевого самоврядування, мера, депутатів, старост, громадських активістів. Таким чином ми показали представникам влади те, як молодь бачить нашу громаду — чим вона пишається й те, щоб вона хотіла змінити. 

Коли ми презентували вже наші напрацювання, виявили багато проблем, які стосувалося саме сіл — закинуті будинки, дороги, погане освітлення на деяких вулицях, проблеми з будинками культури… Молодь це показала. З іншого боку, ми побачили позитивні речі, які є в нашій громаді, і що їх все-таки набагато більше. Приємно, що влада почула про проблеми, взяла їх до уваги. Наша молодіжна рада написала звернення до мера і до депутатів. Далі з цією презентацією ми подорожували по селах нашої громади та спілкувалися з молоддю про те, як вони бачать проблеми й переваги громади. 

Завдяки цьому проєкту ми скомунікували з молоддю громад, домовилися з ними про співпрацю, тому що розуміємо, що найбільше, чого не вистачає молоді у сільській місцевості — це спілкування. Адже місць для дозвілля у них просто немає. Клуби або не опалюються, або зачинені. Тому ми знайшли вихід із таких ситуацій — створили телеграм-чати, доєднали до них сільську молодь. Вже домовилися про спільний захід в Корюківці, будемо їх запрошувати. Також домовилися двічі на місяць їздити в села з кінопоказами, з настільними іграми, а в одній громаді збираються грати волейбол.

В основному ми працюємо з міською молоддю, але це потрібно і сільській молоді. Будемо чесними, сільська молодь активна, але часто в неї немає так багато різних можливостей. Гадаю, цьогорічний проєкт — один із кращих, адже ми змогли навести контакти з молоддю та будемо продовжувати спільну роботу”. А нині активна команда мандрує Чернігівщиною з фільмом “Неповнолітні”,  який зняла молодь Корюківської громади. У зніманні фільму підліткам допоміг Корюківський молодіжний центр “КУБ”.

Інтерв’ю про локальні історії успіху: 

• Ірина Ткаченко: Ми всі трішки Ілони Маски — вашим космосом може бути громада: “Ми не організація сама в собі, адже у нас є принцип ділитися ідеями, принцип допомагати іншим”. 
• Оксана Глєбушкіна: наша суперсила — це побудова різних партнерств: “Ми точно знаємо, що вміємо надихати, адже свого часу допомагали організаціям створюватися. До нас приходили активні люди, які збиралися докупки”. 
• Олександр Чепур про Мистецтво перемагати булінг: “Важливо бути уважними до ваших аудиторій чи клієнтів. Часто під час заходів учасники самі піднімають важливі проблеми, які їх турбують і самі пропонують шляхи їх вирішення”.
• Олена Данілова про міжсекторну синергію: вибудувати довіру — це довгий шлях і багато роботи: “Зазвичай, ми намагаємося так робити в кожному проєкті — шукати ось ці точки дотику. Тут важливо поговорити про прозорість і партнерство. Ми завжди звітуємо“.
• Громадська Хмельниччина — на зв’язку: “Активні громадяни зрозуміли, що потрібно розвивати людський потенціал: онлайн навчання стали ще доступнішими та ефективнішими. В успішних громадах почався розвиток та презентація своїх ініціатив та ідей”.

Інструментарій для надання психо-соціальної допомоги 

“Наша організація ще в 2014 році вже працювала в онлайні. Вона почала свою роботу з формату скайп-тренінгів, в нас вже була основа. І коли почався карантин, ми собі спокійно розширювали ту діяльність, яку вже виконували, — розповідає Віталій Харечко, фахівець з адвокації ГО “Девелопмент Фаундейшн”. — Щодо історії успіху, то перше, про що хочеться сказати — на запрошення ООН ми зробили курс для лідерів (ок) громадських організацій, який передбачав, зокрема, те, як адаптуватися до нових умов, як переформатувати свою роботу, як писати проєкти, виходячи з нових обставин, як зберегти психологічну стійкість, як відновлюватися. Адже працювати в онлайні — це достатньо виснажливо, особливо, якщо ти працював раніше в офісі, а зараз доводиться з дому і це треба поєднувати з домашніми справами. Це була така серія тренінгів для лідерів, які могли би допомогти собі, сприяти своєму відновленню, допомогти своїй організаційній спроможності і організувати своїх працівників, волонтерів чи членів ГО, щоб краще, ефективніше працювати. 

У 2021 році ми фіналізували один з наших проєктів — йдеться про проєкт “Відновлення Донбас“. Він включав декілька компонентів, зокрема, безпосередню підтримку, допомогу жителям Донецької і Луганської областей — ветеранам, переселенцям та їхнім родинам. Ми розробили для команди психологів, яка складалася в середньому з 20 провайдерів психосоціальної допомоги (психологи, капелани, соціальні працівники), мобільну аплікацію, що дозволяє оцінювати стан клієнтів. Для того, щоб, з одного боку, зрозуміти, в якому стані перебуває їхній клієнт, а також відслідкувати тенденцію, чи допомагає робота з ним. Кожну третю консультацію психологи проводили скринінг-оцінку стану клієнта. 

Мобільна аплікація — це компонент збору даних результатів скринінгів. Всі дані були знеособлені, ми збирали самооцінку без прив’язки до особистих даних (ім’я, прізвища, телефону тощо). Ці дані мав тільки сам психотерапевт. У травні ми фіналізували цей перший етап, дані обробляв Веслеєнський Університет (США), який є партнером в реалізації цього проєкту. З одного боку, Університет навчав наших психологів соматичній методології — впродовж цілого року відбувалися підтримуючі зустрічі з психологами. А з другого боку, в структурі Університету є аналітичний центр, який отримував оті знеособлені дані, опрацьовував їх і на фіналі якраз видав результати проєкту, які можна було подивитися в цифрах. 

“Постійно практикую відновлення, інакше не зможу цим поділитись із клієнтами, яких зараз значно більше аніж у 2015-му. Наші проєкти зараз, в першу чергу, налаштовані на те, як відновлюватись психологічно. Реабілітація після ковіду необхідна серйозна, тож рівень психологічних засобів відновлення — це основний інтерес більшості донорів і клієнтів. Є соматична методологія, якою з нами поділився наш партнер — Wesleyan University”, — розповіла Марта Пивоваренко (м. Львів), експертка з психологічних досліджень ГО Development Foundation. Більше лідерів та лідерок сектору розповіли про методи запобігання вигоранню в пандемічні часи в матеріалі Активізм, пандемія, вигорання: знайти точку опори у мінливому світі.

Зараз ми активно шукаємо дофінансування. Потрібно покращувати сам додаток, він дозволяє робити оцінку ефективності будь-якого психотерапевтичного інструменту. Бо тут є три компоненти: психолог як людина, яка може чи не може допомогти, друге — це психотерапевтичний інструмент, яким володіє психолог (тобто наскільки він ним володіє і наскільки він допомагає в певному випадку), і третє — це контекст того, в якій ситуації відбувається консультація.  

Ще кілька інтерв’ю з важливими месеждами: 

• Дінара Касимбекова: в Україні є можливості робити зміни: “Хоча я не ідеалізую Україну, тут теж є певні проблеми. На мою думку, українське громадянське суспільство дає відчуття підтримки, якщо маєш якусь проблему”. 
• Інна Підлуська: якщо сьогодні щось не вийшло — це не обов’язково “зрада”: “Подивімся по сусідах і одразу видно, що зробило українське громадянське суспільство. Я, наприклад, переконана, що такі речі, як фальсифіковані вибори чи авторитарний, з диктаторськими замашками діяч — є неприйнятними в Україні”.
• Анна Бондаренко: у нашому просторі волонтерства стає все більше: “Мені здається, ще одна з речей, за які маємо поставити собі високий бал — це те, що волонтерство стає все більш відомим. Якщо раніше, аби стати волонтером, треба було когось знати, бути дуже наполегливим, то зараз набагато легше знайти інформацію про такі ініціативи  —загуглити, знайти в Інстаграмі, побачити постери на вулицях, десь в школі чи в університеті запитати”.
• Марія Артеменко: Гнучкість і чесність допомагають творити зміни попри кризу: “Лідерство, напевне, й існує для того, щоб приймати рішення — в моментах, коли немає однозначних правильних відповідей”.
• Успіх Українського Проєкту — це боротьба не лише за громадян Сходу, але й Півдня: “Маємо продовжити модернізацію на новому рівні. Важливо дати людям надію й перспективу — що не треба залишати цей регіон, а просто відновлювати та робити модерний Південь. Важливо знайти цю можливість”.    

Громаді потрібні “Крила” 

“Цей рік я б назвала волонтерським роком. У нас не було великих проєктів, ми реалізували два невеличких від Британської Ради, та це і дало нам можливість подивитися на справи під іншим кутом. Тому ми створили Креативний простір для молоді Білозерської ОТГ «КРИЛА» на базі нашої організації, — розповідає Елла Петренко, керівниця Білозерського центру регіонального розвитку (Херсонська область). — Метою діяльності центру є сприяння соціалізації та самореалізації молоді, інтелектуальному, моральному, духовному розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу, підвищенню рівня мобільності молоді та ін. 

Непросто ми переживали локдаун, тому що не були готові до онлайн-режиму, не було потрібних цифрових навичок. Але вчилися ми дуже швидко, хоча не завжди все виходило. 

Зараз у нас кипить життя, працює, зокрема, і жіночий клуб. Але все це абсолютно на волонтерських засадах — люди рухають це своїм ентузіазмом. Також маємо активності для дітей і підлітків — до нас, наприклад, приходили матері, щоб організувати для своїх дітей дозвілля, щоб у них був простір для спілкування.

Криза, так чи інакше, сприяє трансформації. Ми вже працюємо давно, і кожного разу змінюємося — десь на краще, десь трохи рухаємося повільніше, а потім надолужуємо, але це постійна зміна. Так само змінюється наше громадянське суспільство, як і все суспільство загалом”. 

Кейси і лайфхаки:

• Із пожежників в натхненники. Як будувати стосунки з громадами через діалог: “Кожного кварталу ми з колегами надсилаємо анкети, де питаємо по пріоритетам та планам у роботі. Раз на рік ми проводимо глибинні інтерв’ю. Ми цікавимось проблемами та потребами громад”.  
• Кожна історія соціального підприємництва — унікальна: “Соціальне підприємництво стимулює соціальні зміни, а сам результат та його тривала дія призводять до позитивних змін у житті суспільства”. 
• Із офлайну в онлайн: кейс “Фестивалю ідей” від КримSOS: “Окремий фронт робіт — вибір спікерів на обрану тему. Важливо, щоб людина розуміла та емпатувала вашій аудиторії, меті заходу та загалом місії вашого проєкту”.
• Волинські НУО не забувають про публічне звітування навіть в час турбулентності: “Як показує практика, звітування — хороший спосіб мережування громадського сектору”.
  
• Любов Галан: ніколи не беріться за роботу зі спільнотою, в яку щиро не вірите: “Я б порадила кожній організації чи ініціативі розробляти для себе такі правила взаємодії зі спільнотами, якщо вона з ними працює”. 

Меседжі-побажання на прийдешній…

Світлана Агаджанян: Побажання — реально оцінювати свою роботу, добре зрозуміти, в чому є ваша експертиза. Адекватно визнавати недопрацювання, такі точки росту — це дуже важливо, це чесно щодо відкритих можливостей, які є у наявності.

І також розуміти, що якщо хтось бажає стабільності, то це неправдиве бажання — життя змінюється, пори року змінюються, тому треба бути гнучкими в зовнішніх обставинах і не вважати себе гранітом, який втримає все. Дуже важливо бути гнучкими в процесі зовнішніх змін, які на нас чатують по життю. 

****

Елла Петренко: Ярослав Грицак розповідав про 1% людей, які мають задати смак змінам. Громадський простір України якось гуртується, але слабко. Я б хотіла побажати, щоб ми знаходили оці точки дотику і старалися працювати разом, навіть якщо не вийшло з першого разу, то з другого, з третього — але нам треба триматися разом, тому що без цього нічого не вийде.

Зараз ця криза показала, наскільки ми були відірвані одне від одного, онлайн не замінив цього. Своє натхнення я черпаю від зустрічей з такими ж людьми, як я. Тому я б хотіла побажати нам більше згуртованості та більше командних, мережевих ініціатив. І щоб ми, все ж таки, шукали шляхи один до одного для того, щоб формувати ось той один сильний відсоток, який робить зміни.

****

Віталій Харечко: Оскільки наша організація займається психологічним здоров’ям та відновленням, то я б хотів побажати всім психологічної стійкості. Хоча громадянське суспільство перейшло в онлайн, отримало багато викликів, але разом з тим ГО масштабували свою діяльність. Їх стало більше. З одного боку, наживо їх працюють менше, але онлайн дозволяє робити більше. З другого боку, онлайн змушує вигорати швидше. Тому нам, всім громадським активістам, волонтерам, членам організацій варто берегти своє здоров’я, зважати на нього, приділяти увагу відновленню. Гадаю, 2022-й рік буде для нас ефективним і дієвим, якщо ми будемо приділяти більше уваги своєму здоров’ю. 

****

Ігор Бабюк: 2022-й рік, гадаю, буде не менш складним, ніж 2021-й. Тому що коронавірусна пандемія не завершується, а тільки поглиблюється на сьогоднішній день. Бажаю витримки і не опускати руки навіть в таких умовах. І далі підтримувати ідею розвитку громадських активностей, взагалі становлення громадянського суспільства, особливо в невеликих громадах — я побажаю, щоб там особливо досягали результатів.

Якщо в кожній громаді з’явиться хоча б один-два громадських активістів/ок, які зможуть приносити позитивні зміни, тоді почне змінюватися вся Україна. 

****

Володимир Онищук: Я хотів би всім побажати, щоб ми нарешті вийшли більше в офлайн, цінували години, дні, коли ми маємо можливості таких зустрічей. І найголовніше — аби ми не розчаровувалися, якщо щось не виходить, або хтось нас не розуміє чи не сприймає.

Я завжди казав і кажу, що наша робота, діяльність громадського сектору і зокрема громадських активістів — це не забіг на стометрівку, а марафонська дистанція. Часом, доводиться йти до якоїсь мети не за один місяць, не за один рік, а навіть роками. Так, як у нас була мрія, щоб у нашій громаді був молодіжний центр, — ми йшли до неї 10 років. І зараз ми дійсно щасливі й раді, що в нас є така “домівка”, місце, де ми можемо проводити свої заходи і там жити в хорошому сенсі, проводити свою діяльність. Тому — мрійте, дійте і перемагайте всі труднощі оптимізмом і любов’ю до своєї справи — це найголовніше. 

****

А у вас як? Що вдалося за рік, що минає? Які були виклики? Як ви їх долали? Що плануєте на прийдешній? Неодмінно розповідайте! Діліться історіями в коментарях! І нехай Новий рік буде багатим не тільки на нові челенджі, а й на моменти, коли можна потішитися результатами! А ми будемо поруч, аби про це розповісти

Ваш, Громадський Простір

Оксано, чому ви для себе обрали саме “Нова генерацію”?

У мене є відчуття людей “своєї хвилі”. Мені здається, тут я знайшла якраз таких людей, з якими мені вже протягом тривалого часу цікаво разом щось робити, в яких я можу чомусь вчитися і спільно робити разом якісь речі. Це відчуття партнерства, часом, куражу: “А давайте це зробимо?” — “Давайте!”.

Для мене дуже важливо мати таких людей поряд, з якими ми можемо робити якісь фантастичні речі, іноді навіть “крейзі”, а іноді бути дуже серйозними і розуміти, що ми виконуємо місію, робимо дійсно важливу роботу. Тому в нас у команді — на межі того, що ми відчуваємо всю відповідальність, пильнуємо стандарти роботи (репутація для нас дуже важлива), але з іншого боку, ми часом такі “have fun“. Адже для нас це не просто робота. Для нас це трішки більше, ніж просто робота. Я побоюся називати це “сім’єю”…

Але щось в цьому є, чи не так?

Так. Іноді виникає питання: “Як це, сім’я? Це конфлікт інтересів”. Але ми так пов’язані (і вже довго) один з одним, що це вже про відчуття, коли ти точно знаєш людей. Наприклад, я змогла залучити Наталію Черемошенцеву в свій час в організацію, бо ми дружили. І вона привнесла дуже багато чого. І був час, коли я пішла працювати в органи місцевого самоврядування на два роки, випала на певний час, а команда підхопила роботу, організація жила, навіть якісь нові напрями було започатковано. Тому люди, які до нас приєднуються, привносять щось, що робить їх цінними і організація від того виграє. В нас такий життєвий цикл: хтось йде, когось ми відпускаємо, іноді з сумом, іноді з легкістю, по різному буває, хтось приходить і привносить своє. Але ми підшуковуємо людей, які з нами на одному ціннісному рівні. Мені здається, що ця річ є визначальною — ми співпали по цінностях.

Про що “Нова генерація”? Що вирізняє її поміж інших організацій? В чому її місійність?

У нас є така цікава історія… Ми працюємо в питаннях організаційного розвитку, відповідно, навчаємо, консультуємо, фасилітуємо і самі, відповідно, теж проходимо ці процеси. Коли ми розробляли комунікаційну стратегію у 2018-му році, то питали в усіх — вперше ми свідомо пустили такий опитувальник до донорів, до депутатів, до ГО, до громад — “Що таке “Нова генерація?”, “Що ви такого отримуєте від нас?”, “З чим асоціюємося?”, “Під чим готові були б підписатися від нас?”. Нам був важливий зворотній зв’язок.

З цього опитувальника багато вийшло про довіру і про те, що “ви нас надихаєте”. Таким чином, у нас з’явилося формулювання місії — слово “надихати”.

Ми точно знаємо, що вміємо надихати, адже свого часу допомагали організаціям створюватися. До нас приходили активні люди, які збиралися докупки. Вони розуміли, що хочуть щось робити, але не знали, що саме, куди бігти, з чого починати… І ми були поряд з такими людьми, організаціями і допомагали їм робити перші кроки. В нас є декілька таких історій, коли ми сприяли або ініціативній групі, або одній людині, яка потім біля себе збирала інших. Фактично, зараз це партнери, з якими ми можемо втілювати спільні проекти. За останні 5 років ми провели більше 50 тренінгів, надали 152 консультації, здійснили 35 оцінок організаційного розвитку ГО. Нашими клієнтами є біля 30 ГО з різних регіонів України.

Тобто для нас важлива ця річ. В нашому напрямку “організаційний розвиток” — це не відбувається суто технічно, що “ми такі розумні-класні, розкажемо вам як”. Ми проти “одноденних гастролей”, відповідно, для нас важливо супроводжувати організації, відстежувати, що в них змінюється. Є історії, де ми стали таким прискорювачем і були поряд, дозволяли набути цей досвід.

Друга річ. Ми зараз в такому довгому процесі народження нової стратегії, в нас він розтягнувся на пів року і ми теж шукали: в чому наш фокус? І суперсила, яку ми відчули — це побудова різних партнерств. Ми назвали себе “клеєм”, “магнітом” — можна по-різному вживати. До нас тягнуться різні сектори, ми виступаємо посередниками.

До прикладу, останній проект “Місцеве партнерство зайнятості у м. Херсон”, в який нас Міжнародна організація праці запросила як адмініструючу організацію — в ньому були і профспілки, і центри зайнятості, роботодавці і всі, хто впливає на ринок праці (це взагалі не наша тема), кухарі… Але ми туди увійшли і наробили корисностей. Зокрема, ми долучили професійну спільноту кухарів, вони розробили професійний стандарт кухаря, які тепер діють для всієї країни. Всі майстри, які навчають майбутніх кухарів, знають, яким має бути кухар на рівні професійного стандарту. Міністерство освіти тепер розробляє свій освітній стандарт. Ми з’єднали роботодавців і центри зайнятості, які, м’яко кажучи, мали бар’єри у комунікаціях.

Так виходить, що ми (як ми жартуємо всередині нашої команди) — мов ті “п’ять мов любові” — перекладаємо з мови бюрократа на мову бізнесу, з мови третього сектору на мови інших секторів. Бо бізнес у нас говорить: “Ви так говорите, що нічого не зрозуміти у вашій “пташиній мові”. Що ви все про цінності?”. Ми шукаємо такі формулювання, які би рушили бар’єри, якщо вони існують, або сприяли би створенню чогось спільного. Оце створення спільних речей — це дуже складний і енергозатратний процес. Іноді зовні це виглядає просто, але за цим стоїть багато роботи. Та нам вдаються ці процеси.

Наприклад, нас кличуть у певні процеси на основі того, що “якщо там буде “Нова генерація” — то це не “фігня”. Це значить, що це буде серйозно”. І для нас це вже репутаційно. Тому коли нам пропонують якісь, на наш погляд, не дуже однозначні речі, то ми в них не йдемо, адже знаємо, що на нас будуть орієнтуватися: якщо ми в цьому процесі, значить там все ОК. Це дуже велика відповідальність для нас. І в Херсоні це дуже важливо. Бо в нас так, сильні організації. І власне, іноді ми є тими, хто може дозволити діалог тих, хто не сяде за один стіл без нас. Не хочу йти в пафос, але це те, чим ми відрізняємося.

Які маєте актуальні напрямки?

У нас зараз є три центри активності.

Якщо говорити про напрямки, то це розвиток організаційної спроможності.

Ми працюємо над тим, щоб механізми участі були не на папері, а на ділі. З одного боку, ми активізуємо людей, розповідаючи їм про існуючі механізми, надихаючи їх натиснути кнопку, проголосувати або підписати лист або звернення, чи прийти на громадські слухання. З іншого боку, ми працюємо з місцевим самоврядуванням, бо ми їх штурхаємо розробляти ці положення. Ми працювали з ОТГ, і з нуля виписували положення про громадські бюджети, щоб вони запрацювали, положення про ради, статути громад. Тобто ми їм пояснювали, були поряд і допомагали їм створити паперові умови, але паралельно працювали з тим, щоб вони не залишалися на папері, щоб вони робили ці механізми живими. Адже можна прописати ідеальні статути з ідеальними умовами, але якщо немає бажання робити їх живими, то вони не будуть жити і всі будуть казати, що нічого не працює. Ми зараз працюємо з цим в Херсоні, в громадах, це для нас щоденна демократія, до якої ми докладаємо зусиль.

І третій наш напрямок — права людини і гендерна рівність. Бо ми себе позиціонуємо гендерно чутливою організацією. Ми вчимо одягати ці гендерні окуляри на тих, хто пише проекти, тих, хто впроваджує політику, тих, хто працює з жінками, або й з тими жіночими організаціями, які вважають себе жіночими правозахисними, але не завжди вони знають і розуміють оці принципи.

Також працюємо з жінками-підприємицями, створюємо спільноту. У нас була група WEPS — це така низова ініціатива, спільнота, яку навіть жоден донор не підтримував. Але ми вирішили, що будемо збирати жінок з різних секторів до купки. До карантину були на внесках. Це був такий клуб, до якого входили жінки бізнесу, жінки, які хотіли йти у владу, жінки з громадського сектору і фактично обмінювалися інформацією і виступали на підтримку тих, хто йшов на вибори, наприклад. Або ця спільнота дозволила нам вийти маршем на 8 березня, коли вийшли бібліотекарки — жінки, яких скорочували.

Ми пояснювали: “Слухайте, якщо ви не вийдете, вас скоротять, закриють і ви всі опинитеся на вулиці. Якщо хочете, то виходьте, пишіть свої плакати і стійте поряд з нами”. Ми говорили, що 8 березня — це про захист і відстоювання прав. І вони вийшли. Вони б не вийшли, якби не ходили на наші засідання, на ці “підпільні гуртки”, на яких ми обговорювали гендерну складову. Тому ведемо й таку роботу, вона наскрізна для нас. І ми організація, яка до цього ставиться з увагою.

Організації 28 років. У чому вбачаєте рецепт успіху “Нової генерації”, яка змогла не тільки проіснувати так довго, але й розвиватися і допомагати іншим рости?

Хотілося б сказати: ми не робимо “фігні”, але правильно буде так — ми себе запитуємо: “Чи не робимо ми фігні?”. Це наша принципова позиція: ми не робимо формат. Формат ніколи не переважає над ідеями. Щоб що? Навіщо? Ми завжди шукаємо відповідь: “Що зміниться від нашої діяльності?”. Тобто, що наш проект дасть конкретним людям? Це орієнтація на результат. Відповідно, це убезпечує над від таких дзвінких, але пустих проектів. І коли ми досягаємо результату, тоді ми впевнені, і можемо транслювати це, ділитися цим досвідом, поширюючи його. І це теж для когось є історією успіху — вони повторюють за нами. А ми точно знаємо, що ми не робимо “фігні”. Ми знаємо, що якщо беремося за сферу, то досліджуємо. Може, ми і йдемо довгим шляхом, але ми за те, щоб відбувалися зміни не швидкі, а (можливо) довгі, але якісні. Тому ми завжди націлені на ці якісні зміни і це така наша “внутрішня біблія”.

У випадках, коли находить: “А давайте зробимо це!” чи “Давайте проведемо те!”, ми зупиняємося і думаємо: “Щоб що? Що це нам дає? Що це дає тим, для кого ми працюємо?”. І це трішки фільтрує наші палкі пориви, щоб не заграватися у форматах. Це перша річ.

Друга річ — це те, що ми постійно навчаємося. Ми вкладаємо гроші в свій розвиток. Ми шукаємо, якщо не гроші, то можливості, самі подаємо на ваучери по оргрозвитку і завжди прокачуємо речі, де хочемо посилити свою експертизу. Ми колись навчалися графічній фасилітації, тому що проводимо заходи з неформальної освіти, тренінги. Зараз кілька людей, які проходили таке навчання, можуть використовувати це в своїх заходах. Це той додатковий візуальний ефект, який ніби здається простим, але додає певну “фішку”.

Ми також пішли з’ясувати, чи те, що ми робимо, є коучингом чи ні, адже кожен другий зараз є коучем. Ми пройшли навчання і зрозуміли, що це дуже близько до нас, але побачили для себе відмінності. Нині у нас вже є така послуга, бо маємо дві людини, які найбільше пройшли навчання в цьому.

Ми почали навчатися фасилітації. Ми за свої кошти навчилися у Тамари Сухенко та Анни Валенси фасилітації, і це допомагає нам краще вести всі стратегічні процеси. Адже раніше ці інструменти ми застосовували інтуїтивно — ми всі давно в тренерстві, знаємо певні речі. Тобто ми не боїмося визнавати, що чогось не знаємо. Ми просто вчимося, тримаємо руку на пульсі. І самі навчаємося, і зараз інших навчаємо, бо ми розуміємо, що треба реагувати на те, що приходить ззовні і впливає на зміст нашої роботи. Тому ми постійно вчимося.

І третя складова — це відчуття того, що це більше, ніж робота, відчуття родини. Ми можемо і виїжджати разом, підтримувати одне одного, відпочивати разом. Оце відчуття довіри і підтримки всередині команди — це те, що нас тримає. Бо в нас були різні часи, коли було важко, коли йшли люди… Я знаю, що болісно було, коли я відходила трішки в сторону, потім поверталася. І це теж важлива річ, бо як сказала одна членкиня організації: “Це дуже цінно знати, що ти можеш повернутися в Нову генерацію”. Звісно, якщо ти лишень не пішов зі скандалом, чого в нас було дуже мало: у нас були випадки, коли ми прощалися з людьми, якщо порушувалися якісь принципи… Але здебільшого від нас йдуть, щоб спробувати себе в іншій сфері, напрямку. І це відчуття, що ти завжди можеш повернутися — дуже цінне.

І до нас повертаються. Я й сама поверталася. Я не прощалася з організацією, але просила відпустити мене, щоб спробувати попрацювати в органах влади, а потім зрозуміла, що хочу повернутися. Бо це найбільш… не те, щоб комфортне, але справжнє для мене. Тобто я розумію, що я роблю, для чого я роблю, я вірю тим, з ким я це роблю. Важливо бути впевненим в тому, що ти робиш і не брехати самим собі, або якщо щось не вдається, то чесно сказати собі, що щось трішки не так, треба це врахувати і щось переосмислити. Тому в нас всередині достатньо зрілі відносини, які дозволяють бути собою і не переживати про рейтинг, конкуренцію, про “значок, що ти кращий за всіх”.

Ми вживаємося з різними темпераментами, з різними стилями. Наприклад, у нас є люди, які вважають, що можна працювати виключно в офісі, а є фанати роботи з дому. Але при цьому ми можемо домовлятися між собою.

Ви вжили класну метафору про те, що є “клеєм”. Ви, зокрема, були ініціаторами Громадської Платформи Херсона, в яку входить цілих 15 організацій. Про що ця платформа?

Ситуація була така, що за попередньої влади місто не то, щоб вмирало, але все було дуже сумно. А поодинці — є громадська рада, є ще одна спільнота… Ми почали говорити: “Слухайте, давайте не гратися у формати, а спробуймо повпливати, бо нас не сприймають серйозно”. Тобто ми стали говорити про те, що треба об’єднуватися і створювати можливості. В тому числі, ми створили ХАБ, якого не було, організаціям не було де збиратися. Тоді до нас приїхали донори і запитали: “А що ви хочете робити?”, і це було вперше в нашому житті, коли нас запитали про це.

Нам порадили поїхати до Вінниці, подивитися, як там працює ХАБ “Місто змістів“. Ми поїхали, подивилися, як це працює, але це не наша історія, бо в них це — комунальна установа. Вона активізує процеси… А в нас — навпаки, немає (на той момент) жодної муніципальної установи, яка би драйвила і займалась розвитком міста.

А потім почалася ситуація, коли просто вдень зруйнували історичний фасад будівлі і активісти побігли “гасити пожежі”. Ми виступили з ініціативою: “Слухайте, якщо місто будуть так далі знищувати, то ми цими загонами не зможемо його врятувати, якщо будемо бігати і зупиняти будівництво, викликати поліцію. Давайте будемо щось робити на системному рівні”. Поряд з цим була фізична загроза одному журналісту, бо почали знімати відео про те, як пиляють дерева, щоб зробити паркомісця біля промислового приміщення, що відбудовували. Ось такі речі — там, де активісти починають проявляти себе і тема незручна владі, там виникає загроза. І це так наклалося в проміжок одного місяця, що ми почали думати про те, що треба триматися купки і якщо приходити до влади, то позиціонувати себе не як ГО і ГО, а як спільнота.

І так ми зустрічалися. Була можливість привозити когось на майстер-класи — до нас приїжджали і архітектори, адже визначили, що тема культурної спадщини важлива. До нас приїжджала Євгенія Кулеба: поділитися досвідом скверу Небесної Сотні. Вона розповідала, як вони адвокатували його створення, а паралельно у нас в Херсоні намагаються створити такий самий простір біля планетарію. І це теж довга історія, яка тягнеться другий-третій рік. Тільки нещодавно виділили землю. Протягом двох місяців організація “Успішна жінка” і патрульна поліція хочуть шматочок простору взяти під охорону, зробити новий простір, є інвестори, які можуть дати гроші, але землю треба оформити. А міська рада вже рік не могла прийняти це рішення, ось сесія була 5 листопада і нарешті прийняли. Тобто в нас є такі довгограючі адвокаційні кампанії.

Ми почали говорити цим організаціям: “Давайте створимо спільноту”. Тоді будемо говорити кандидатам, які виходять на місцеві вибори, те, щоб важливо почути від нас, як від громадянського суспільства, якось вибудовувати цей діалог. Паралельно ми є таким неформальним об’єднанням. Нас нічого не тримає, окрім положення, яке ми самі прийняли, тобто це не є юрособа. Це є партнерство.

Ми були його координатором перші пів року, драйвили цей процес. Створили ХАБ разом із бізнесом на партнерських умовах. Маємо декілька днів на тиждень, коли громадські організації можуть ним користуватися безкоштовно. Це приміщення колишньої друкарні біля університету. Там жінка-мисткиня взяла цілий поверх в оренду, створила арт-простір Freedom. А ми запропонували їй: “Тетяно, давайте ви нам дасте кімнату, а ми там зробимо класний конференц-сервіс. Натомість ви нам будете давати проводити безкоштовно заходи 2-3 дні на тиждень, а решту днів будете здавати в оренду”. Ось так і домовилися. Вже скоро буде рік, як існує цей ХАБ. І дійсно ми там проводимо івенти. Всі організації подають заявки, ми заносимо в гугл-календар. Тому ось такі можливості – за цей час проведено більше 50 заходів різними громадськими організаціями на безоплатній основі.

Також ми зараз взяли ще одну кімнату в оренду і створюємо вебінарну кімнату. Коли ми увійшли в карантин, то зрозуміли, що всі працюють в онлайні зі своїх домів, з ось цими люстрами на задньому фоні, стеля замість вікна — все в найкращих традиціях. А ми розуміємо, що в нас немає, де професійно посидіти з цими цілями. Не в кожного є офіс, де можна виділити кімнату під студію. Зараз ми цю кімнату оснастили звукопоглинаючим обладнанням, закупили технічне обладнання, веб-камеру, яка крутиться-вертиться, керована пультом, закупили плазму на підставці, таку, щоб можна було виводити зображення. Це не як в онлайнових освітних заходах Гарварду, але щось схоже. Поставили світлові прибори. Це така міні-студія, яка дозволяє вести прямі включення — прес-конференції, майстер-класи, вебінари; в ній можна проводити запис, чи бути в зумі, але сидіти в зручному приміщенні. Поряд є ХАБ, тому це дозволяє робити комбіновані формати, коли частина людей є офлайн, а когось приєднуєш онлайн. В такому разі важливо, щоб всі чули — в нас є спікерфони, які якраз це роблять комфортним для всіх. Ми тестували позаминулого тижня — тренінг був саме такий, коли частина були офлайн, а ті, хто не має сертифікату, могли приєднатися онлайн. І вони теж працювали на рівні офлайнової групи (якраз був тренінг з цифрових навичок).

Це те, що ми робимо. І це те, що ми узгоджували разом з Платформою. Наступний проект — “Херсонська громада впливає онлайн”, сфокусований на цифрових можливостях, якими можна посилити діяльність ГО. Але ми не самі обрали цю тему, а запитали у Платформи про те, в чому є потреба, для цього запускали анкету. Зараз теж саме — є розклад роботи цієї вебінарної кімнати. Ми запросили класних тренерів, тож зараз вони будуть створювати різні продукти: хтось буде записувати відео-ролики, хтось створюватиме сайт, хтось буде проводити вебінари, хтось звіт зробить не книжечкою, а запишуть відео-звернення, в якому будуть щось розповідати…

В листопаді у нас  були загальні збори для прийняття нових членів, нові організації до складу Платформи.

Ваша організація — в центрі місцевих подій. Яким, на вашу думку, загалом є стан громадського активізму в Херсоні? Наприклад, за шкалою від 1 до 10. В якому напрямку ще слід розвиватися?

Одна з тенденцій, які ми спостерігаємо — ГО бояться адвокаційних кампаній. Тобто організації готові інформувати, щось робити для цільових аудиторій, але братися за адвокаційні процеси не охочі. Всі розуміють, що це складна і довга робота, тому радше будуть проводити тренінги, навчати, друкувати листівки і робити щось в інформаційному плані. Це стосується молодих організацій і деяких, яким зручніше надавати послуги. Я не можу сказати, що вони зобов’язані робити щось адвокаційне, але в нас іноді такі ситуації, коли об’єднуються всі і всі починають займатися адвокацією, як було з кризовим центром. Тобто в Херсоні не було кризового центру для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Гадалося, що цю кампанію вдасться виконати за пів року. Але історія тягнулася три роки. Врешті-решт, кризовий центр створили, але всім довелося до цього долучитися, бо ані мер, ані депутати не хотіли цим займатися, для них це не було пріоритетним, нам усім довелося докласти зусиль, щоб це стало питанням якщо не номером один, то хоча б на слуху. Організаціям трішки страшнувато займатися адвокаційними питаннями…

Інша річ полягає в тому, що деякі нові організації займаються громадською діяльністю у вільний від роботи час (тобто люди ще десь працюють і заробляють гроші), відповідно, це їх стримує. В організації немає часу, сил і розуміння, чому треба займатися організаційним розвитком. Вони гасять “пожежі”, біжать, щось роблять, а потім жаліються, що персоналу немає, обладнання немає, приміщення немає, політики і процедури теж відсутні — тобто того, що робить вас конкурентоспроможними, коли ви пишете заявки.

Є дві причини, чому не вистачає цієї потужності робити якісь речі на серйозному рівні. Перше — це страх братися за адвокаційні процеси. Друге — це “в нас немає грошей, тому що в нас немає грошей”. Гроші — це як метафора. Умовно кажучи, “в нас немає людей, тому що немає кому займатися тим, щоб у нас були люди”. Якось так.

Зараз у нас новий мер і абсолютно нова команда, дуже багато нових депутатів, які прийшли з бізнесу. Існує загроза швидких рішень, швидких обговорень: “Все робимо швидко. Наводимо красу, ставимо фонтани”, і не обговорювати стратегічних для міста питань — генплан, стратегію. Внутрішнє бажання тих, хто представляє міську раду — зробити на вчора. І ми починаємо пояснювати, що так не робиться: ми маємо опитати, маємо проконсультуватися. Роблять реконструкцію парку, я питаю: “А коли ви покажете, що будете радитися з тими, хто ходить в цей парк?”. Дивно, бо я бачу, хто входить в робочу групу — там люди, які там не живуть, вони їздять на машинах. Ви точно знаєте, яким має бути цей парк чи ліпше спитаємо в тих, хто в цьому парку гуляє, якщо це робиться за бюджетні кошти?

І зараз ми гальмуємо по всіх процесах — не в тому плані, що створюємо перепони, а трішки уповільнюємо і кажемо: “Не можна так, це стратегічні питання. Ми не перебудовуємо парки кожні 2-3 роки. Ви зараз зробите — давайте так, що це було гарно”. Нині у нас триває два процеси: розробляється стратегія, розроблявся статут — і ми теж були в цьому, там були такі речі, які треба було відвойовувати, щоб вони залишилися в статуті або увійшли як нова можливість.

Тобто, зараз така ситуація в Херсоні, коли, на мій особистий погляд, теж не вистачає організацій. Адже є одна частина людей, які розуміють, що треба обговорювати з громадськістю і цільовими аудиторіями. В той же час, громадські організації такі заклопотані і зайняті спільними проектами, що реально не вистачає потенціалу для ось цієї експертної роботи. І ми зараз на це витрачаємо час, вивчаємо всі ці напрацювання. Зокрема, увійшли в робочу групу, бо розуміємо: якщо зараз не увійти в цей процес, то Херсон отримає такі документи і мертві стратегії, як були до цього і нічого іншого не станеться. Це при тому, що частина людей, які зараз є в міській раді, хочуть робити все швидко, бо їм треба звітувати і показувати, що вони щось роблять і тому є ризик, що швидкість переважатиме над якістю.

Це загалом задача не конкретно нашої організації, це виклик для всіх організацій. Всі трішки не встигають, а це той момент, коли треба докласти зусиль, щоб це дало якісь концептуальні зміни для міста.

Які херсонські ГО адаптовуються до пандемічної кризи?

Коли все почалося, всі трішки потрапили в стрес, бо не розуміли, як і що перебудовувати. Ми, зі свого боку, в другий місяць пандемії почали вчити, як користуватися зумом, бо ніхто знав. Ми працюємо в одному проекті з жіночими організаціями, в якому були заплановані тренінги, навчання, а тут — криза, пандемія. Зокрема, вона торкнулася жінок, які живуть в тих сім’ях, де чоловіки позбавилися роботи і почали пити і бити. Поліція почала сигналізувати про те, що треба щось робити. І ми дуже швидко переорієнтувалися, відкрили гарячу лінію, яку профінансували Пакт і посольство Канади. Це було фінансування бодай на три місяці багатьох гарячих ліній, де працювали юристи і психологи. А коли завершилося фінансування, наші партнерські ГО продовжили це телефонне консультування, бо воно стало важливе.

Ми проводили школу тренерів. Ми й раніше цим займалися за грантової підтримки, але в певний момент до нас почали всі звертатися із запитом навчити проводити це в онлайні. В нас була школа тренерів, де всі шість модулів були побудовані в онлайні. Її проходили громадські активісти, тобто вони платили свої кошти, адже всі розуміли, що треба переходити в онлайн.

Тому так, адаптувалися. Ми не відстежували всіх. Але там, де були консервативні люди, це відбувалося довше. Зараз ми проводимо школу цифрових навичок і деякі організації говорять про те, що має бути піарник в організації, який би цим займався. Ми говоримо, що такого ніколи не буде, що кожна організація зможе собі дозволити людину, яка займатиметься виключно зовнішніми зв’язками. Це класно, коли так вдається, але реальність така, що це скоріше виняток, ніж правило, тому краще давайте будемо навчатися. Певне, хтось пішов на паузу, не уявляючи, як робити речі в онлайні. Тому це зайняло певний час, аби стати на нові колеса.

Адже в онлайні, до прикладу, не можна накласти програму офлайнового тренінгу — бо “вмре” група, ти не зможеш так багато працювати через Інтернет. Хтось це почав робити швидше, а хтось дуже довго і тільки зараз починає цікавитися цією темою: а що ж треба зробити, аби бути на зв’язку зі своїми цільовими групами?

Тому було по-різному. Не можна сказати, що все зупинилося і нічого не відбувалося. Ні, збиралися. Платформ зараз дуже багато. Але всі скучили. Всі розуміють, що офлайн, звичайно, дає більше енергії, натхнення, відчуття зворотнього зв’язку і спільнотності.

Меседжі до активістів/ок…

Коли прийшла Наталка Черемошенцева, про яку я вже згадувала, то вона в нас відповідала за дослідження. У нас був етап, коли ми вчилися самостійно робити якісні соціологічні дослідження. Це стало часткою нашої проектної діяльності — що ми робимо самі, ми досліджуємо, розуміємо, знаємо тощо. Коли вона робили перші презентації, то почувалася трішки ніяково. Я їй говорила: “Розумієш, ти маєш вірити в те, що ти розповідаєш. А ти зможеш вірити в те, що розповідаєш, коли будеш вірити в те, що робиш. В такому разі в тебе не буде сумнівів, як презентувати свою роботу іншим”. Вона мені згадувала ці слова дуже часто, вони для неї стали певним маячком: вірити в те, про що розповідаєш, а щоб вірити в те, про що розповідаєш — треба вірити в те, чим займаєшся і робити це якісно. Тоді це впливає на те, як ти про це комунікуєш з іншими і яке враження ти справляєш.

Те, з чим я зіштовхуюся і те, що ми проживали всередині своєї організації… Є правильні речі, про які всі говорять, а є справжні. Мені здається, що дуже важливо собі не брехати і дозволяти собі займатися тим, що буде тебе наповнювати і драйвити. Бо немає нічого гіршого, аніж активіст, який вигорів, але займається високими справами.

Це про екологічність по відношенню до себе. Можна йти в дуже важливі громадські сфери, але якщо ти розумієш, що це робить тебе нещасним, або виснажує, або ти з цим не справляєшся, то варто шукати те, що тебе буде наповнювати. Адже не можна ділитися і віддавати, якщо ти не наповнений. Це про баланс роботи і життя. Не можна стовідсотково віддаватися роботі. Якщо по розумному, то це профілактика вигорання, а по простому — це про те, що не варто забувати, що ти людина.

Не можна наповнювати чимось інших, бути для них корисними, якщо ти всередині себе не є наповненим, гармонійним і не працюєш над тим, щоб в тебе все було ОК. Мені здається, що треба робити добрі справи, але піклуватися про себе також. Чомусь, мені хочеться сказати про ці речі, а не про те, як чогось досягати. Тому тут важливо обирати той напрямок, в якому ти розумієш, що це тебе драйвить. Бо якщо тебе це не драйвить, то це перетворюється на муку, на штучність, це перетворюється “на зробити, аби зробити”, і це нікому користі не приносить. Якщо ти захоплюєшся, якщо ти віриш в те, що ти робиш, якщо це тебе наповнює, ти будеш хотіти отримувати класні результати.

…………………………………………………..
Спілкувалася Любов Єремічева
Фото: Громадський центр “Нова генерація”

Дискусія була спрямована на обговорення процесу становлення партисипативного планування міського розвитку в Україні, його основних викликів та тенденцій, спираючись на окремі інструменти, практики та підходи.

Зміни міських просторів в Україні достатньо тривалий час викликають передовсім невдоволення: і щодо підходів, і щодо (відсутніх) концепцій, і щодо дій окремих акторів, і щодо регулювання цього процесу, його публічного висвітлення, і що дуже важливо —  комунікації.

З іншого боку, деклароване залучення громадськості стало однією з важливих ознак перетворення міських просторів, чому зокрема сприяли зростання публічності містобудівної політики, поява публічного дискурсу з цих питань та розширення кола інструментів, які сприяють посиленню партисипації. І звичні практики з перетворення міського простору, коли зустрічались численні порушення та, скажімо, неформальні домовленості, все ж почали поступатися новим успішним кейсам —  з містобудівними конкурсами, конкуренцією ідей та більш публічним обговоренням.

Водночас, у більшості випадків будь-які форми партисипації у сфері просторового планування чи перетворення міського простору здебільшого сприймаються упереджено та скептично: як спроби внести дисбаланс в об’єктивний процес планування та забудови. Тим самим встановлюються досить жорсткі бар’єри між ключовими учасникам цього процесу: міською владою, мешканцями, активістами, забудовниками та планувальниками, що змушує кожного з них та міські простори лишатися у пострадянській парадигмі планування, з хаотичними процесами.

Про школу-семінар “Проблем розвитку регіонів України”

 “Традиційно, починаючи із 2011 року, для молодих вчених Товариство організовує науково-дослідну школу-семінар “Проблем розвитку регіонів України”, форуми та круглі столи з питань територіального розвитку, дослідження історико-культурних, географічних, соціальних, економічних особливостей розвитку регіонів України, — розповідає Павло Остапенко, голова Товариства дослідників України. — Такі заходи проходять у найбільших наукових центрах, університетах та містах по всій території України.

За десять повних років було проведено вже 19 таких заходів. Центрами проведення школи-семінар стали такі міста та наукові центри: Полтава, Дніпро, Кропивницький, Вінниця, Канів, Ніжин, Славутич, Дубно, Берегово, Завалля (Хмельницька обл.), Львів, Рівне, Луцьк, Пересопниця та Хрінники (Рівненська обл.), Херсон, Лазурне (Херсонська обл.), Бахчисарай (АРК), Богуслав та Медвин (Київської обл.).

Просування та підтримка участі у реформуванні української держави молодими, активними і талановитими українцями — є найбільш пріоритетним завданням Товариства дослідників України насьогодні”.

Діалог трьох сторін

“Партисипація — це не стільки і не тільки про міський активізм. Часто ми партисипацію зводимо до поняття того, що є міські активісти, які щось захищають або чогось досягають. Це так, це важлива складова цього процесу, — говорить Костянтин Мезенцев, урбаніст, професор географічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка. — Мабуть, одна із найбільш дієвих. Але партисипація — це про комунікацію. Це про співпробітництво, це про взаємодію, це про колаборацію, це про діалог. Діалог трьох сторін. Діалог місцевої (міської) влади, діалог бізнесу і діалог громади.

І можна звинувачувати, що перші дві складові, можна так сказати, шкодять процесу цього діалогу. Можна звинувачувати міську владу, що вона декларує партисипацію, але всі громадські слухання тощо виявляються доволі неефективними. І іноді можна навіть погодитися з планувальниками міст чи архітекторами, які кажуть: “Ну ви знаєте, громадські активісти — скільки нам всього пропонують, але ж ми краще знаємо, що потрібно місту, ми ж фахівці, а вони аматори”. Інколи, це має сенс. Але — ми можемо звинувачувати й бізнес, в якого інтереси які? Прибуток. У цьому діалозі треба робити так, щоб бізнес розумів, що він може бути не тільки прибутковим, а й соціально орієнтованим.

Але я би хотів більше торкнутися третьої частини — громади. А чи громада є зацікавленою? Ми проводили дослідження одного нового житлового комплексу поряд із районом старої радянської забудови. І коли запитували мешканців цього нового району: “А що б ви хотіли змінити на цій території? Які у вас бачення?” — “Ну, ви знаєте… (це не в одному інтерв’ю прозвучало) — нам би лівий поворот… Бо коли виїжджаємо з комплексу, нам направо треба їхати, робити коло і далі їхати, а нам би прорізати лівий поворот”. Мова йшла не про занедбаний публічний зелений простір поряд, не про відновлення чи відродження громадського транспорту, мова йшла про “лівий поворот”. Для мене лівий поворот — це відображення нового бачення громади: “ми хочемо тільки так, це у нас острівець і все, решта нас не зовсім турбує”. 

І так само зараз є інше бачення, інші погляди громади: ми хочемо повернути собі право на вулицю. Чудова ідея: скористатися ідеєю права на місто. Але право на вулицю яке? “У нас в дворі не вистачає місця для парковки, ми хочемо автомобілі ставити на проїжджій частині, за межами нашого житлового комплексу чи нашого будинку. Тож ми відстоюємо своє право на місто”. Ось такий діалог з боку громадськості і громади — зрозуміло, що він має негативні наслідки. Часто наші громади виявляються пасивними в цьому діалозі. Активними є окремі люди, окремі організації, але в домінуючій масі — це доволі пасивний процес, на жаль…”

“Основний закон, що регулює сферу містобудівної діяльності, — зміни від часу його прийняття в 2011 році вносилися більше, ніж 40 разів, — зазначає — Марина Литвинчук, т.в.о. генерального директора Директорату просторового планування територій та архітектури Мінрегіону (2019-2020 рр.). — Якщо проаналізувати ці зміни, то більшість їх була направлена на створення умов діяльності для бізнесу у будівництві, але майже нічого не було зроблено для того, щоб були створені умови для участі громадськості в процесі планування територій та вирішенні, що буде побудовано на їхній території.

Хоча досі в основних законах в сфері містобудівної діяльності, в основах містобудування і про регулювання містобудівної діяльності, залишилися такі норми, як врахування взаємоузгодження державних, приватних і громадських інтересів. І громадськість має бути завчасно оповіщена про те, що мають проводитися громадські слухання — основний інструмент врахування її інтересів при процесах планування територій.

Проте на практиці має місце порушення порядку проведення громадських слухань або не проведення взагалі, проведення заднім числом, інші маніпуляції, які дозволяють на місцевому рівні чиновникам не враховувати більшість пропозицій, більшість хороших пропозицій, натомість враховувати пропозиції приватних комерційних структур”. 

“Я журналістка і, здавалося б, до чого інструменти участі і що до цього мають журналісти? — говорить Інга Фляжнікова — журналістка, директорка Агенції журналістських розслідувань (Вінниця). — Склалося так, що ми піднімали багато питань в своїх публікаціях, в своїх розслідуваннях, знаходили певні схеми, незаконні забудови, землі, які забирали за різними напівзаконними схемами… Від того, що ми оприлюднювали інформацію, взагалі нічого не змінювалося.

Громадськість це не підхоплювала, правоохоронці це не підхоплювали. І так це залишалося на місці. Тому ми, як активні громадяни, не маємо права, як журналісти займати якусь позицію, щоб не стати необ’єктивними, на акції прямої дії ми не можемо йти, але юридичні механізми, які передбачені — ми можемо використовувати. Тому ми звернулися саме до інструментів місцевої демократії”. 

Про такі кейси детальніше йдеться у відео: 

“Так чи інакше, ми повертаємося не лише до питання участі, але й повертаємося до питання комунікації і взаємодії, і не лише між основними стейкхолдерами, а й взаємодії одне з одним”, — підсумувала дискусію модераторка Олена Денисенко, кандидатка географічних наук, докторантка географічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, учасниця ГО “Товариство дослідників України”.

Дослідження показують, що поінформованість про те, довкола чого потрібне залучення мешканців міст і громад, і про сам процес залучення, його прозорість та врахування зауважень, аргументів та пропозицій — визначальні для ефективної партисипації.

Дивитися дискусію повністю:

Опановуючи інструменти

“Незважаючи на підвищення рівня залучення громадськості до планування міського простору, конкретні інструменти її забезпечення зазнають критики від різних стейкхолдерів і однозначно потребують удосконалення, — говорить у коментарі Громадському Простору Павло Остапенко, голова Товариства дослідників України. — Хочеться порадити небайдужим громадянам, активістам у цих умовах опанувати та використовувати максимальний спектр таких інструментів.

Зокрема, широке використання усіх планувальних документів з розвитку міської території, активна участь в партисипативному бюджетуванні, громадських слуханнях, застосування петицій, запитів на інформацію — з одного боку, вестиме до удосконалення цих інструментів, з іншого — підвищує ефективність громадської дії.

Хочу звернути вашу увагу на підготовлені нашими дослідниками, Оленою Денисенко та Анатолієм Мельничуком, такі дві схеми за результатами останнього дослідження:

Перша схема показує основні інструменти управління міськими трансформаціями:

Друга схема: узагальнена оцінка ефективності основних інструментів планування та участі:

 
Детальніше із аналізом інструментів планування, участі та їх дієвості можна ознайомитися у статті дослідників у тематичному випусску журналу “Економічна та соціальна географія”.

Про візію України, оптимізм, важливість цілепокладання, комунікацію, вихід за межі бульбашок, про позитивні зміни та сфери для росту громадянського суспільства — про все це у відвертій розмові Громадського Простору з Інною Підлуською, заступницею виконавчого директора Міжнародного Фонду “Відродження”.

Бліц-асоціації

Сорос

Відкрите суспільство.

Третій сектор

Середовище, де творяться зміни.

ЗМІ

Важлива частина відкритого суспільства, яка дає можливість громадянам знати більше.

Волонтери

Люди, в яких є час і натхнення робити добре.

Майдан

Серце становлення сучасного українського руху за відновлення державності і гідності.

Лідерство

Спроможність мати ідеї і пояснювати їх в такий спосіб, який захоплює тих, хто хоче піти за тобою. І відповідальність, мабуть, також.

Диктатура

Прагнення задовольняти своє его і свої комплекси за чужий рахунок.

Свобода

Те, заради чого варто жити.

Демократія

Форма правління, про яку можна сказати, що вона має багато вад і є вразливою до того, щоб нею зловживали, але нічого кращого люди не вигадали…

— Є момент чи історія, коли ви вперше відчули цю відповідальність за світ, за Україну, за простір довкола себе?

— Тепер, понад 30 по тому, для мене такою подією, яка показала, що громадянське суспільство є, і воно буде тільки посилюватися, є Студентська революція на граніті 1990-го року. Я не була учасницею студентського голодування, і не думала тоді в категоріях “громадянського суспільства”, але тоді, як мабуть і всі, хто прийшов хоча б кілька разів на Майдан, для себе цей вибір зробила. Досі є знайомі звідти, які пішли в абсолютно різні сфери, але всі вони залишилися частиною того, що ми називаємо “широке громадянське суспільство”.

У моєму визначенні, громадянське суспільство охоплює собою усі прояви активної життєвої позиції, прагнення робити щось, що не передбачено вашими безпосередніми посадовими обов’язками, і відчувати, що не робити цього не можна.

Воно дає свободу, воно дає простір для творчості, воно дає простір для самовираження. Воно дає відчуття — зараз пафосно прозвучить, але мене це надихає — що ти є частиною змін. І навіть тих змін, які сьогодні є тільки в проєкті, про які ти розумієш уже з певного досвіду, що вони потребують набагато більше, ніж ентузіазму і відчуття того, що “я можу”. Але все одно — щось має бути відправною точкою. А відправною точкою є віра в те, що громадянське суспільство — як суспільство вільних, спроможних, активних, оптимістично налаштованих, але при цьому таких, що опираються на знання, вміння, мережі громадян — реально змінює речі.

— Ви в третьому секторі з 1992-го року… Яким тоді був третій сектор, на зорі відновлення української незалежності? Про що він був на той час?

— Сектор був набагато менш чисельним, але загалом він був приблизно про те ж саме. Так, з’являлися різні пріоритети, в міру того, як Україна міцнішала як незалежна держава і бачила для себе ті сфери, де й громадянське суспільство також могло докластися.

Займалися міжнародними відносинами, розширювали коло тих, хто взагалі міг мати свою думку про те, яким є місце України у світі, як Україна може інтегруватися в Європу. Не скажу, що це був аж 1992-й рік, але насправді нас тоді дійсно цікавили ці питання. Вони й зараз залишаються актуальними.

Сектор змінився у сенсі інструментарію, який є зараз у розпорядженні громадських організацій. Багато зусиль було докладено і з добрими результатами (хоча це ще не закінчена праця) до створення сприятливого середовища, в якому може розвиватися громадський активізм, громадські організації, аналітичні центри – зокрема, і організацією, в якій я почала працювати тоді — Український незалежний центр політичних досліджень. Зараз громадські організації мають набагато більше можливостей ефективно працювати. 1992-й рік — це був інший світ, скажімо так. І не тільки з точки зору того, наскільки спроможними і чисельними були організації. Згадаймо про мережі, які з’явилися з тих часів, про можливості безперешкодно і вільно подорожувати. Що це означає? Це, зокрема, й можливість робити спільні проєкти, спільні ініціативи з колегами за межами країни. Це й можливості, які несе нам діджитал. Середовище діяльності громадянського суспільства розвивається надзвичайно позитивно нестримно. Не можна казати “незворотно” — ймовірно, незворотних речей на світі взагалі не буває, це постійна робота. Але тих, хто робить цю постійну роботу фахово, віддано, грамотно та з натхненням стає набагато більше. І це добре.

— Нещодавно мені прийшла думка про те, що третій сектор — це про боротьбу — постійну, регулярну, невичерпну боротьбу за щось або проти чогось. Іноді здається, що щось подолали, аж раптом з-за повороту визирає “примара минулого”…

— Я не певна, чи це тільки боротьба. Третій сектор — це про роботу і про творення. І у роботі, і у творенні є рух вперед, назад, є певні відкати від досягнень, певні відступи. Світ складний, і громадянське суспільство не живе у вакуумі. Воно ж не єдине, яке розвивається. Розвиваються й інші процеси, іноді вони бувають не в тій послідовності, як хотілося б, іноді їм перешкоджають абсолютно свідомо.

Так, не треба розслаблятися. Адже те, що ви закрили проблему, не означає, що не виникне потреба до неї повернутися, якщо ця тема достатньо важлива. Я сприймаю це як нормальний робочий процес. Іноді хотілося б, щоб цей процес був простішим і більш послідовним, але — як маємо.

— Вас не втомлює цей камінь, який ненастанно потрібно тягнути вгору, а він постійно відкочується назад? І як рятуєтеся, якщо такі моменти трапляються?

— Я люблю свою роботу. Відчуття каменя, який ви штовхаєте на гору — може в когось і є, але в мене його немає. Можливо, я не наскільки активістка, оскільки все-таки моя робота дещо інша, ніж щоденна боротьба, щоденне “лупання скали”.

Зараз я в тій частині громадянського суспільства, яке працює у добре спланованому підході до всього, що відбувається, що ми можемо підтримати… Ми — у цьому випадку і я, і Міжнародний Фонд “Відродження” — дивимося на речі, які можемо змінити своєю підтримкою й надихнути тих, хто якраз відчуває потребу щоденної боротьби.

Дуже важливо в цьому процесі дивитися більше на перспективу. Дивитися туди, де це не є предметом щоденної жорсткої боротьби, а туди, де є можливість для підтримки, розвитку, взаємодій, пошуку партнерств. Туди, де можна подивитися на питання і на проблему з різних боків і побачити, що це не тільки проблема, яка турбує нас і ми самі маємо штовхати цей камінь, а що вона також стосується інших, і вони докладають свої зусилля. 

— З Фондом “Відродження” ви вже багато років. З 2011-го року ви заступниця виконавчого директора, але й до цього ви обіймали різни посади… На скільки відсотків ви та Фонд зійшлися пазлами у ціннісному вимірі?

— У ціннісному вимірі на 100%.

— У такому разі, що вас тут найбільше надихає? Що змушує вас щодня прокидатися і йти на роботу з відчуттям наснаги?

— Ідея Фонду — це відкрите суспільство. Це протидія тоталітаризмам, авторитаризмам у всіх їх проявах в усіх країнах: у великому масштабі, якщо ми говоримо про тоталітарні й авторитарні режими, у малому масштабі, коли ми говоримо про конкретно взяті міжлюдські відносини, які теж будуються не на відкритості та повазі, а на тому, хто головний.

Фонд дає можливості, простір, відчуття того, що кожного дня тобі трапляються речі, які дійсно надихають. Я так кажу, тому що перед моїми очима проходять численні (сотні, умовно кажучи) проєктні заявки. Всі вони різні, не всі вони ідеальні, не всі вони одержують підтримку, очевидно, адже неможливо підтримати все. Але щодня я бачу, що до Фонду приходять з ідеями. До Фонду приходять люди, які прагнуть щось зробити, щось змінити й ми маємо можливість надати цьому певну підтримку. Це не обов’язково підтримка у вигляді грошей. І не обов’язково до нас приходять в режимі: “Нам не вистачає стільки-то грошей на ідею”. До Фонду приходять по інше.

Якщо вдається когось на щось надихнути, комусь чимось допомогти, комусь щось порадити — я відчуваю, що насправді люди теж можуть глянути на певну ідею з іншого боку — це добре. Якщо Фонду вдається підтримати щось, що потім виростає у велику суспільну ініціативу, яка починає жити своїм життям і десь одержує підтримку від держави, від громад, спільнот — це прекрасно. Кожного дня я знаю, що щось таке неодмінно тут відбувається. Навіть якщо це не я роблю безпосередньо — Фонд велика організація, і таких як я тут дуже багато. Мені це дійсно видається важливим, це частина мене як особистості, це частина того, у що я вірю, частина того, навіщо я працюю. Що можна ще собі побажати? 

— З того часу, як ви у Фонді, ви бачили чимало заявок, з яких виростали проєкти й, відповідно, поставали певні результати. Бодай орієнтовно-приблизно, як можна оцінити їх ефективність від 1 до 10, на ваш погляд?

— Так оцінити, чесно кажучи, складно. Чому? Тому що немає такої “середньої температури по палаті”. Яку б цифру я вам зараз не назвала, вона не буде точною. Фонд підтримав понад 10 тисяч проєктів за час свого існування! І точно багато з них змінили чимало речей в цьому суспільстві — наприклад, зовнішнє незалежне оцінювання, яке свого часу зароджувалося з невеликого проєкту, підтриманого Фондом. Чи те, що сталося потім із системою безоплатної правової допомоги, якою могли скористатися люди, які реально її потребують і яку зараз надають коштами платників податків державні інституції. Це надзвичайно важливо. В такому вигляді вони вже не потребують громадської діяльності, хоча залишаються елементи, які ми підтримуємо й зараз у сфері доступу до правосуддя, там, куди не доходить, з тих чи інших причин, та допомога, яку може надавати державна система.

Подивіться на інші сфери, де участь громадянського суспільства є надзвичайно важливою. Коли я про таке говорю, то думаю про стратегічну ціль України — стати частиною Європейського Союзу. Це не просто мрія, це дійсно величезна робота, величезні зусилля, стратегічний вибір. І тут громадські організації вже дуже багато зробили та ще чимало можуть робити далі. Казати, що ось це в нас було ефективно, це в нас було менш ефективно — чим ми міряємо? Тим, що Україна ще не є членом Європейського Союзу? Мабуть, не таким може бути мірило…

Тобто у нас є досвід і успішних проєктів, і мегауспішних проєктів, і таких, в яких наша частина була геть невеликою, але вони дійсно дали той поштовх, за яким процеси почали розвиватися далі й де наша безпосередня участь не є критично важливою.

Є проєкти, які “не злетіли”. Казати, який їхній відсоток — я не можу. Ми не так їх оцінюємо, не так до цього підходимо. Є проєкти, які можна оцінювати за критерієм “люди, які отримали від цього користь”. Гаразд, від певного проєкту безпосередню користь могли одержати усього кілька людей, але ці люди залишилися живими, ці люди зберегли своє здоров’я. Ці люди можуть жити далі та відчувають, що їхні права були відстояні, вони були захищені. Чи це багато? Як на мене, це надзвичайно багато.

Наскільки ми ефективні?… Завжди хочеться залишати собі трішки для росту. Тому я не буду казати, що це 10 і навіть не буду казати, що це 9. Але це точно не менше, ніж 8.

— Це досить високо…

— Це реально високо. Я дійсно вважаю, що те, що ми робимо — іноді навіть самі недостатньо усвідомлюємо і цінуємо.

Це, до речі, не тільки про Фонд, а й про організації громадянського суспільства. У нас немає аж такої системної методології, як ми вимірюємо внесок ОГС у розвиток суспільства. Тобто ми не рахуємо з точки зору того, наприклад, скільки бюджетних коштів було зекономлено… Саме організації громадянського суспільства опікуються людьми, яким держава неспроможна або не хоче, або не готова якимось чином надати свою підтримку. 

— Можливо, варто іноді оцінювати себе збоку, аби бачити, що штовхаємо туди?

— Ще одна річ, якою я дуже тішуся, це те, що я можу дивитися на все це з багаторічної перспективи й у динаміці. Подивімся по сусідах і одразу видно, що зробило українське громадянське суспільство. Я, наприклад, переконана, що такі речі, як фальсифіковані вибори чи авторитарний, з диктаторськими замашками діяч — є неприйнятними в Україні.

Вони є неприйнятними не тільки серед активістів, не тільки серед тих, хто є частиною ОГС, а суспільству на загал — згадайте, яка кількість народу вийшла на Майдан… У суспільстві деякі речі вже є нормою. І серед норм є повага до людської гідності, повага до демократичної форми правління. Демократія, попри всі її вади, і попри те, наскільки просто недемократам використовувати демократичні інструменти від виборів до вільної преси, до свободи самовираження — попри це, українці віддають перевагу демократичному способу врядування. Українці активно цікавляться тим, що відбувається у їх державі, а не тільки читають чи дивляться про це.

Є над чим працювати, але деякі речі ми вже пройшли. І хоча я казала, що на світі немає нічого геть незворотного, і треба дбати про те, щоб позитивні зміни вкорінювалися, закріплялися, захищалися, одержували суспільне визнання і підтримку, і над ними всі працювали, але дещо вже відбулося і воно відбулося, зокрема, завдяки громадянському суспільству.

— Про такі речі собі іноді варто нагадувати, що ми чогось таки досягли. Бо, ймовірно, ця постійна атмосфера “зради” роздмухує вигорання в активістів.

— Зрада, як і все на світі, має кілька відтінків і кілька аспектів. Якщо комусь постійно потрібен “чарівний пендель” — і ось сказали “зрада”, а всі мобілізувалися та побігли долати ту “зраду” і щось робити — ну, окей. Якщо когось мотивує такий підхід, хай буде. Коли її стає забагато — дійсно, вона не мотивує, опускаються руки, здається, що ми ніде нічого не досягли. Але це лікується дуже просто, коли, по-перше, можеш опертися на цифри, по-друге — критичне мислення як цінність і як інструмент (одна із засад, яку просуває МФ “Відродження”). Воно дуже допомагає, коли підходиш з інструментарієм критичного мислення до того, щоб зрозуміти різницю між “було” і “стало”, як це відбулося і що ще треба доробити. Ніщо не є ідеальним, будь-яке рішення може бути зроблено краще, може бути доопрацьоване… Те, що сьогодні щось не вийшло або ви ще того не досягли — це не обов’язково “зрада”.

Мабуть, я у громадському середовищі належу до добре поінформованих оптимістів. До яких надходить інформація, яка вказує на помилки, на те, що десь ще треба доробити, докласти ресурсів чи робити по-іншому. Але взагалі оптимізм дозволяє оце використати навіщось. Якби ми були поінформовані, але не були б при цьому оптимістами, то сиділи б з цією всією інформацією і кричали: “Зрада!” Я гадаю, що позитивне мислення в поєднанні з критичним — допомагає.

Крім вміння дивитися в перспективі та дивитися синхронно, вимірюючи щось, також є дуже важливою така річ, яка називається “цілепокладання” — чого ми хочемо досягти? Ми хочемо досягти відчуття того, що ми ні на що не здатні, чи того, що довкола нас крадії та нездари? Що нам дасть те, що ми комусь хочемо це довести? Насправді я думаю, що наша ціль — абсолютно інша. Наша ціль, все ж таки, щоб певні речі рухалися. Навіть, коли ми бачимо в них помилки — окей, ми вказуємо на цю помилку, всі мають право помилятися. Це ще одна річ, над якою можна було б попрацювати. Все ж таки, ми всі “відмінники”, тому вважаємо, якщо щось не зроблено зараз і на 100%, ну хоча б на 80%, то це “зрада”. Якщо щось зроблене на 10%, 15%, 20%, але сьогодні і ви бачите перспективу — воно може прогресувати, якщо ми його зараз не загнобимо, не затюкаємо прямо ось тут.

Тому важлива можливість і спроможність давати собі право на помилку, іншим право на помилку — за умови, що ми розуміємо, що є абсолютно свідоме, щире бажання, прагнення, готовність, ресурси, натхнення рухатися далі, долати помилки з тим, щоб досягати певних позитивних змін — думаю, це теж частина того, що приходить з досвідом. Це те, що громадянське суспільство опановує.

Громадянське суспільство не є зрадофільським. Мені здається, це теж позитивна характеристика. І кожну проблему, яку воно озвучує — не робить це для того, аби показати, наскільки ми безталанні, а щоб щось підштовхнути в позитивну сторону.

— Чому велику когорту людей, навіть не дотичних до Фонду, називають “соросятами”?

Слово не ми вигадали. Його вигадали російські політтехнологи багато років тому. А потім його почали використовувати ті, хто чомусь вважав, що нам від цього має бути зле. Нам — в цьому випадку тим, хто працює у відкритому суспільстві, ширше сказати — у громадянському суспільстві. Серед тих, кого десь там намагаються називати “соросятами” і чомусь вважають, що люди мають цього страшенно боятися — є люди, які не мають ніякого відношення ні до громадянського суспільства, ні до Фонду Сороса. Чому? Мабуть, вважають, що це має бути певним маркером. Думаю, ті, хто це слово вигадали, трохи прорахувалися: багато тих, кого я знаю, насправді пишаються, коли їх називають “соросятами”.

— У чому сильні та слабкі сторони українського громадянського суспільства?

Сильні сторони третього сектору

— Серед сильних сторін можна назвати знання — достатньо високий рівень знань. Я говорю зараз не тільки про формальну освіту, а й про величезні можливості для самоосвіти, взаємоосвіти, обміну знаннями, інформацією. Це дуже свідомий підхід до того, щоб плекати і розширювати власну поінформованість, власні вміння і розуміння, які є цікаві і важливі речі, що можна застосувати на користь громадянського суспільства. Тобто все, що стосується збирання, примноження і використання знань.

Це відчуття сектору. Це мережі всередині цього сектору, це співпраці. Це спроможність працювати над проблемою протягом тривалого часу.

Це цінності. Всі люди, які працюють у громадському секторі, великою мірою поділяють одні й ті ж цінності. Це є цінності демократичного розвитку, це цінності відкритого суспільства. Це цінності, які можна описати одним словом: людяність.

До слабких сторін…

Не знаю, чи це слабкі сторони чи недопрацювання… Так ось, системність, послідовність і вміння працювати над питаннями достатньо довгий період і вкладати в це багато зусиль для того, щоб попри несприятливі зовнішні обставини все ж таки, продовжувати штовхати той камінь, про який ви казали, і лупати цю скалу… Ось саме системна, послідовна, консолідована робота іноді “провисає”.

Потрібна увага до того, яким чином можна наростити ресурси, їх примножити, наскільки ОГС можуть стати стійкими у своїй послідовній роботі й самозарадними для того, щоб самовідтворюватися, розвиватися постійно, системно, зокрема, інституційно. Це все те, що я б назвала сферою для росту.

Ще одна сфера, де, мені здається, можна робити більше і де робиться зараз дуже багато — це сфера публічної комунікації. Дуже багато комунікуємо між собою. Ось і ми зараз з вами говоримо для громадських активістів і громадських організацій про те, як працюють громадські активісти та громадські організації. Думаю, ваша аудиторія великою мірою складається з приблизно таких самих, як ми, тих, хто знає особисто мене, чи, можливо, знає особисто вас, чи Фонд “Відродження”.

Ми, громадянське суспільство, робимо надзвичайно багато речей, які цікавлять людей за межами громадських організацій. Подивіться на питання реформи освіти, реформи системи охорони здоров’я, доступу до лікування, доступу до безпеки, міжнародні відносини і місця України у світі, питання того, як розвиваються громади… Очевидно, ці питання цікавлять не тільки людей зі сфери ОГС, а й решту небайдужих, успішних, класних людей з інших сфер.

Питання у тому, яким чином те, що ми робимо, може бути цікаво, актуалізовано, донесено до інших груп, середовищ, щоб громадянське суспільство ставало все більшим, ширшим та залучало інших. Частково це пов’язано з комунікацією, яка, як на мене, дещо “підвисла”. Тобто: виходимо за межі своїх бульбашок. Виходимо за межі своїх зручних, великих бульбашок. Можливо, натикаємося на інші бульбашки, але така вже природа комунікацій — вона не є лінійною, вона не є раз і назавжди, вона не є такою, що можна комунікувати сьогодні, забути про це й вважати, що це вже люди знають. Це не так. Мені здається, що це те, над чим можна було б попрацювати ще.

Знову ж таки, ми тут впираємося в питання ресурсів, часу, і того, що найбільша конкуренція, яка є у світі зараз — це конкуренція за увагу. І, можливо, найскладніша річ у цій конкуренції для ОГС в тому, що вони не пропонують те, що відразу привертає увагу, тригерить, захоплює. Воно не лякає, воно не заганяє всіх у ступор, не викликає ймовірного бажання просто зараз кудись бігти, як іноді роблять комунікаційні потоки, що творяться за межами ОГС. Треба подумати, як би це зробити краще. 

— Наскільки гідною є відповідь громадянського суспільства на глобальну пандемічну кризу?

— Дуже гідною. Громадянське суспільство було найшвидшим. Маючи ті обмежені ресурси, які в нього є, громадянське суспільство дало раду собі, перш за все.

У нас була програма кризового реагування, яку ми планували на кілька місяців разом із Європейським Союзом — “Людяність і взаємодопомога”. Ідея її полягала в тому, щоб дати інструментарій, фінанси на підтримку ОГС, щоб вони змогли відреагувати на кризу.

По-перше, було надзвичайно багато ідей і надзвичайно багато зусиль, навіть там, де не було фінансування від донорів — і це дуже важливо.

По-друге, ОГС могли заглибитися у те, яким чином коронавірус змінив світ і продовжує його міняти — відповідно, яким чином вони можуть давати відповідь у гнучкий спосіб, що якнайкраще відповідає потребам їхніх цільових груп. Ця робота не припинилася. Мені здається, що громадянське суспільство зустріло і відреагувало на кризу настільки достойно, наскільки це було можливо.

Одна сфера, де, мені здається, ОГС можуть і надалі продовжувати дуже велику роботу, щоб пандемія була під контролем — це поширення правдивої інформації про коронакризу, про те, яким чином відбувається реагування, про важливість вакцинації для того, щоб суспільство було, в усіх сенсах, здоровим. І щоб максимально досягати тієї безпеки, оскільки вакцини нарешті з’явилися, держава нарешті налагодила інфраструктуру і процеси, які дають можливість усім охочим подбати про своє здоров’я і здоров’я своїх близьких. Йдеться про максимальне інформування про ту відповідальність, яку кожна людина має перед собою і своїми близькими. Це те, що ОГС робили і можуть робити далі.

— І узагальнюючи… Ваша візія України, заради якої ви працюєте?

— Україна в Європейському Союзі. Що це означає? Це не просто “фішка”: о, ми члени ЄС, прапорець змінився! Це — Україна, в якій права людини понад усе. В якій права людини захищені, гідність кожної людини поважається як найвища цінність, в якій є простір свободи, простір для самовираження, простір для успіху. Якщо людина бачить свій успіх у підприємництві, то це свобода підприємництва. Якщо людина бачить свій успіх в академічній діяльності, то це свобода якісної системи вищої освіти, а також — можливість і свобода зреалізувати те, для чого людина здобувала освіту.

Це країна, в якій регулярно відбуваються чесні вибори, і в якій результатом виборів є максимально ефективна, відповідальна, прозора, публічна, підзвітна влада, яка бачить своє покликання в тому, щоб рухати цю країну вперед, робити її більш потужною.

Й, очевидно, що в складі України є всі території, закріплені в Конституції. Крим — це Україна, весь Донбас — це Україна. Україна є настільки потужною, що може себе захистити.

……………………………………………………………………………………………………………….

Розмову провела Любов Єремічева
під час майстерні  для блогерів “Ліга відкритого суспільства”
Фото: Слава Сергійчук

Полтавська обласна молодіжна громадська організація “Твій Світ” працює з 2007-го року, зокрема, і з проблематикою булінгу. Громадський Простір поспілкувався з Олександом Чепуром, головою організації, фасилітатором, тренером, практичним психологом в закладах освіти – про актуальні аспекти проблеми, і зокрема про підсумки проєкту “Мистецтво перемагати булінг“, реалізованого в учнівських колективах малих міст.

Протягом року фахівці та залучені тренери – експерти проєкту працювали над впровадженням інтерактивної методики форум-театру в учнівських колективах у Полтавській, Київській та Чернігівській областях.  Разом з психологами шкільні лідер(к)и проходили навчання та здобували знання з прав людини, громадянські вміння, опановували навички з проєктного менеджменту.

“У нашій роботі ми намагаємося застосовувати принципи залучення до участі та комплексний підхід, де ключову роль відіграють молодіжні лідери. Наш проєкт – це шлях від створення ситуації успіху до кращих практик, шлях від ідеї до історії успіху,” — говорять у ГО “Твій світ”. 

 

Досвід та цінності…

Мені 49 років, 20 з них я працюю у громадському секторі. Можу згадати, як на початку своєї діяльності започатковували програму замісної підтримувальної терапії у моєму рідному місті Лубни, як втілювали проєкт з громадської активності молоді разом з волонтеркою Корпусу Миру США в Україні у розпал Революції Гідності, зараз, під час пандемії COVID -19, підтримували уразливі групи… Часто криза мобілізує, підштовхує шукати ефективні рішення та створювати унікальні колаби. І якраз тут важливу роль відіграють цінності. Які не задля слівця, це те, що поділяють люди в організації і твої партнери. Свобода, рівність, повага, довіра, відповідальність.

Як керівник громадської організації, менеджер проєктів можу сказати — цінності дозволяють людям бути щасливими. Людина почувається вільною і захищеною у демократичному суспільстві, а наша діяльність спрямована на те, щоб люди ставали трохи щасливішими.

У 2007-му році з групою активних громадян-однодумців ми заснували громадську організацію “Твій Світ”. Ми намагаємось швидко і кваліфіковано реагувати на суспільні зміни і виклики, спільно шукаємо інноваційні шляхи вирішення проблем громади, підтримуємо діалог та навчання упродовж всього життя. Це і є наша місія. 

А працюючи над залученням молоді до участі у соціально важливих проєктах і програмах, проводимо роботу у напрямку навчання медіа грамотності та запобігання булінгу.

Гостра проблема

Ми працюємо з цією темою з 2015 року. Звернути увагу на актуальність проблеми саме на локальному рівні нам допомогла програма Британської Ради в Україні “Активні громадяни”. За цей час нам вдалося імплементувати ряд локальних ініціатив і проєктів із запобігання булінгу. Практичні напрацювання в цьому напрямку входили до каталогу кращих кейсів молодіжної роботи в Україні 2018-го року.

Є  дослідження ЮНІСЕФ, згідно з яким дуже великий відсоток дітей в Україні у віці від 11 до 17 років зіштовхувалися з проблемою булінгу. 

Останній проєкт “Мистецтво перемагати булінг” дозволив провести фокус-групи і запитати у молоді про проблеми, що їх турбують. Проблема булінгу постала однією з найпріоритетніших. Насправді, рівень залучення підлітків до цього явища вищий, а запити, які ми зараз отримуємо від різних громад після заверешення проєкту, доводять, що гострота проблеми тільки зростає. 

Фото з архіву ГО “Твій світ”

Проєкт “Мистецтво перемагати булінг” реалізовувася протягом 2020-2021 року у Пирятині, Борисполі і Ніжині, потім приєднався Кременчук і Гірська громада Київської області.  Підтримку проєкту надав Фонд сприяння демократії Посольства США в Україні. Для шкільних лідерів було організовано дводенні тренінги за участі психологів. 6 професійних тренерів — експертів, фасилітаторів та менеджерів працювали разом протягом року. Таким чином, було підготовлено 80 амбасадорів. 

І важливо поділитись відгуками 

“Під час проєкту я навчилася правильно реагувати на ситуації булінгу. Ще я навчилася правильному плануванню. Тренінг покращив мої лідерські навички. Ми обов’язково повторимо цей проєкт наступного року, але вже у більших масштабах“, — Наталія Морозова, курсантка Кременчуцького льотного коледжу ХНУВС.

Молодь отримала знання, що таке булінг, чим він відрізняється від конфлікту, які є види булінгу, як можна запобігати цькуванню, як застосовувати  інструменти— як-от форум-театр.  Методика цікава, партисипаторна, дієва, вона дозволяє залучати  всіх учасників — це важливо.  

“Це був позитивний досвід для мене. Моє ставлення до проблеми булінгу змінилося, я зрозуміла наскільки ця проблема актуальна. Тренери проєкту допомогли мені отримати знання і навички, що робити, коли бачиш булінг або це стається з тобою. Я, в першу чергу, звернуся за підтримкою до дорослих і буду протидіяти цьому явищу“, — Дарія Калинюк, членкиня ГО “Асоціація учнівського самоврядування”, м. Бориспіль.

Також залучались і працівників освіти, які отримували знання щодо дій різних суб’єктів у випадку булінгу, навички виявлення булінгу та вчасного реагування.

“Дуже сподобався тренінг. Використовуватиму отримані навички у практичній діяльності вчителя. Дуже важливо, щоб тема булінгу і дієвих механізмів протидії шкільному цькуванню звучала частіше. Сьогодні ми стаємо свідками того, як рівень кібербулінгу поширюється через наслідки пандемії коронавірусу. А ще ми навчилися створювати проєкти соціальної дії. Для нашої громади – це можливість впливати на вирішення локальних проблем“, — Альона Іщенко, вчитель основ здоров’я, Гірська ЗОШ І-ІІІ ст., Бориспільський район, Київська обл.

Учасники/ці також розробляли і презентували під час пітчингів локальні  ініціативи з запобігання булінгу. Втілено 15 низових проєктів. Більше 800 учасників віком від 11 до 16 років долучились до таких активностей. 

Були  цікаві креативні ідеї: створення телеграм-каналу для анонімних звернень, батьківське кафе, футбольний турнір. 

“Вражень дуже багато. Я не очікував на такий результат. Ми дізналися, що таке булінг, його ознаки та наслідки. Познайомилися з новими людьми. У нас була нагода продемонструвати отримані знання і навички у ділі. Разом з менторами ми розповідали своїм одноліткам про булінг, проводили тренінги і акції. Дуже дякую усім, хто мене підтримав і допоміг“, — Артур Карпенко, голова Учнівського самоврядування Ніжинського обласного педагогічного ліцею, м. Ніжин.

 

У чому саме полягає “мистецтво перемагати булінг”

“Мистецтво перемагати булінг” — це гра слів, де мистецтво виступає як майстерність у тому, як ми можемо запобігати булінгу завдяки знанням і навичкам, і мистецтво як творчість, де за допомогою театральної методики, можна попереджати прояви булінгу.  Вважаю, проблему краще попередити, ніж потім її вирішувати. 

Важливо розуміти, що булінг або цькування — це завжди насильство, воно має систематичний характер, несе шкоду психічному або фізичному здоров’ю потерпілого.

В одній з тренінгових груп ми робили постановку форум-театру, переважно діти довго вирішують, хто буде грати які ролі, але цього разу одна з учасниць сама зголосилася грати роль жертви булінгу, відчувалося, що і ситуація, яку запропонували учасники не вигадана, а дуже наближена до реального життя, а сама дівчина дуже правдиво грала свою роль.

Під час обговорення вона зізнавалась, що у віці десяти років її почала цькувати однокласниця — предметом знущань стала її зовнішність. Ситуацію вчасно  помітили батьки і втрутилися. Проте, навіть через певний час, дівчинка почувалася самотньою і мала небагато друзів, відчувала наслідки цькування. До речі, ми спілкувались вже після завершення проєкту, і вона написала нам, що участь у цих тренінгах допомогла  їй знайти друзів, налагодити відносини із однолітками, підвищити свою самооцінку. Тому  батькам важливо бути дуже уважними до стану і поведінки своїх дітей, а вчителям та іншим учасникам освітнього процесу — не замовчувати факти булінгу.

Що можна вважати перемогами таких проєктів?

На мою думку, основною перемогою такого проєкту є ефективний  зворотній зв’язок, який нам вдалося встановити і підтримувати з цільовою групою та партнерами.

Фото з архіву ГО “Твій світ”

Понад усе, мене приємно вразили батьківські спільноти: батьки ставали активними учасниками заходів, відчувалося, що не залишались байдужими і навіть брали участь у створенні порадника для інших батьків.

65 представників батьківських спільнот взяли участь в освітніх квестах на тему протидії булінгу, вчились розпізнавати його ознаки і наслідки, формували навички, як діяти батькам кривдника та як діяти батькам жертви цькування.

Жваво згодом обговорювали цю тему і в батьківських чатах, ділилися враженнями від заходів. Так і повинно бути – вони найголовніші гравці у вирішенні цієї проблеми.

“Цей проєкт показав усім, що школярі, об’єднані спільною метою, готові ламати гори, а якщо діти спромоглися на створення такого проєкту, то що створимо ми, батьки, якщо будемо об’єднані спільними цінностями? Булінг – це дуже негативне явище, яке впливає на все суспільство, але з ним можливо боротися!” — Валентина Крагель, представниця батьківської спільноти Пирятинської громади, керівниця ГО “Агенція розвитку Пирятинщини”.

Завантажуйте корисності: БУЛІНГ-ПОБАЧИТИ-ЗРОЗУМІТИ-ДОПОМОГТИ-ПРОТИСТОЯТИ-ПОРАДНИК-ДЛЯ-БАТЬКІВ-_NGO_Tvii-Svit 

 

Пандемія вплинула на рівень кібербулінгу

Завжди важливо намагатися відчувати ваш проєкт як живий організм, який має свої життєві цикли та може переживати позитивні і негативні, зовнішні і внутрішні впливи.

Коли команда проєкту зрозуміла, що пандемія вплинула і на рівень зростання кібербулінгу, адже діти більше стали проводити часу в мережі, ми почали робити наголос саме на цій проблемі. Залучили тренерів з медіаграмотності та кібербезпеки, демонстрували мультфільми про цькування в мережі у межах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, будували з учасниками особисті плани дій при ситуації кібербулінгу.

“Під час карантину діти проводять багато часу в мережі, тож зараз вони особливо потребують поінформованості щодо кібернебезпек. На наших тренінгах учасники чують інформацію про кібербулінг та згуртовуються, щоб разом протистояти знущанням в мережі. Адже бути медіаграмотним — це “маст-хев” сучасного українця“, — Олена Бурім, тренерка проекту, медіапедагогиня, сертифікована тренерка з медіаграмотності (DW Akademie (Німеччина), Академія Української Преси).

Ще одним чинником, що визначив успішність проєкту, стало застосування механізму міжсекторного соціального партнерства. Було встановлено партнерські взаємовідносини з бібліотеками, громадськими організаціями, навчальними закладами, молодіжними центрами, органами внутрішніх справ, центрами надання безоплатної правової допомоги.

“Рівень залучення підлітків до булінгу є високим. На такі тенденції вплинув і карантин. Під час пандемії COVID -19 зростає кількість проявів “кібербулінгу”, а от заходів реагування недостатньо. Тому у нашій громаді ми вирішили створювати місцеві колаборації з представниками різних зацікавлених сторін, щоб протистояти булінгу разом“, — Жанна Кручиніна, директорка Бориспільської міської центральної бібліотечної системи. 

 

 Коло довіри з молоддю 

Дуже багато залежить від того, як ви ставитесь до молоді, як ви сприймаєте підлітків, з якими працюєте.

Підлітковий вік — найкращий час для того, щоб допомогти молодій людині пізнати себе, формувати ціннісні орієнтири, набувати навичок і вмінь відстоювати свої і поважати права інших. 

Якщо ви  маєте шанобливе ставлення до особистості підлітка, намагаєтесь бути партнерами, спілкуєтесь з позиції співробітництва — ваша молодіжна аудиторія, зазвичай, буде відкрита і серйозно поставиться до обговорення таких чутливих тем.

У нас був досвід проведення “кола цінностей”, під час якого фасилітаторці вдалося встановити потужну атмосферу довіри і учні більше розкривались. 

З порадника для батьків

Для реалізації цього проєкту нам вдалося підібрати таку команду тренерів і фасилітаторів, які мають величезний досвід у молодіжній роботі та освітній галузі, а головне — вміють ставати їм друзями.

Поради спільнотам, які працюють з молоддю

По-перше, потрібно гарно вивчити проблему, мати добрі базові знання щодо шкільного цькування, знати законодавство, встановити зв’язки з іншими суб’єктами, які дотичні до даної проблематики і розуміти специфіку роботи з закладами освіти у світлі такої чутливої теми, щоб уникати спротиву.

По-друге, якщо ви займаєтесь профілактикою, будьте готові, що до вас також будуть звертатися люди з конкретними випадками, і тоді потрібно залучати  фахівців: психолога, юриста або застосовувати механізми переадресації.  

Минулого року наша організація долучалась до розробки Концепції реалізації державної політики щодо запобігання та протидії булінгу (цькуванню) у закладах освіти Полтавської області на 2021-2023 рр. Це добре, адже ми бачимо, хто працює з цією проблемою, які виникають потреби, які діють інструменти. 

Найголовніше, щоб громадські організації не зупинялися у своєму розвитику, здобували нові знання, ставали більш спроможнішими і професійнішими

Важливо бути уважними до ваших аудиторій чи клієнтів. Часто під час заходів учасники самі піднімають важливі проблеми, які їх турбують і самі пропонують шляхи їхнього вирішення. Ці ідеї можуть стати вашими наступними проєктами чи темою, над якою ви працюватимете не один рік.

Світ змінюється швидко і завтра може з’явиться новий виклик, тому ми повинні бути сильними, здатними адаптуватися і продовжувати працювати задля суспільних змін.  

 …………………………………………………

Спілкувалася Люба Єремічева

Попереду — осінь з новими викликами, а телефонні волонтери вже готові включатися і розраджувати, інформувати і всебічно підтримувати. І ви можете стати одним (однією) з них: свого телефонного друга чекають десятки людей. 

10 червня 2020 року команда проекту “Мій Телефонний Друг” ще не знала, що через рік ініціатива телефонної підтримки людей, які опинилися на самоті через пандемію COVID-19, перетвориться на першу в Україні спільноту телефонного волонтерства, яка щодень поповнюється новою натхненною українською молоддю.

За рік до спільної ініціативи Української Волонтерської Служби та Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні звернулося більше 9500 осіб, 2000 з них долучились як волонтери. Проект продовжує допомагати людям, яким може знадобитися телефонна підтримка. У будь-який момент щонайменше 1 500 пар друзів підтримують регулярне спілкування. Команда ініціативи вирішила підбити підсумки своєї діяльності та окреслити нові горизонти для розвитку — перейти до звіту   

Чому мотивує волонтерство?

Я, власне, займаюся волонтерством останні десять років. Мій шлях у волонтерстві почався, коли мені було 15, я була в 11-му класі школи, і ще не знала, чого хочу від життя або від себе. Тому волонтерство стало для мене такою класною можливістю дізнатися про те, чого я хочу, як я хочу, що я вмію, які мої сильні та слабкі сторони.

Починала волонтеркою в дуже різних сферах — ми з командою в Одесі почали робити акції, збирати команди для допомоги в різних сферах, зокрема, допомога дітям-сиротам, допомога тваринам у притулках, допомога переселенцям, які приїхали в Одесу. З часом ми побачили цю велику можливість — не лише волонтерити самим, але й допомагати іншим людям приходити у волонтерство і розвиватися у волонтерстві.

Останні десять років мій шлях пролягав від особистого волонтерства, особистого досвіду до створення організації, Української Волонтерської Служби, яка вже зараз розвиває волонтерство в країні.

Українська Волонтерська Служба: про що ваша місія

У серпні цього року відсвяткували своє четверте день народження. Ми створили організацію влітку 2018 року. Хоча до того у різних форматах команда вже працювала над різними проектами в Одесі. Коли засновували організацію, то побачили ось цю  прогалину: те, що з одного боку, в країні є багато людей, які хочуть волонтерувати, молодих людей, підлітків, студентів, молодих сімей, а з іншого боку — є багато організацій, яким потрібні волонтери. І це не лише про благодійні фонди та громадські організації, але також й про комунальні установи, органи влади… Ось такі різні організації потребують волонтерів, але найчастіше вони й гадки не мають, як їх залучити, де їх брати і що їм казати.

Якраз у 2018 році ми створили організацію, яка не просто б волонтерувала у якійсь сфері, але таку, яка б взяла на себе відповідальність розвивати культуру волонтерства та культуру взаємодопомоги в Україні. І ось так органічно за чотири роки діяльності у нас виникло чотири основні напрями, над якими ми працюємо. Кожен з наших напрямів класно взаємодоповнює всі інші. 

Ми як Українська Волонтерства служба поширюємо знання про волонтерську діяльність; розвиваємо волонтерський рух і волонтерські спільноти в регіонах України. Ми навчаємо організації волонтерського менеджменту: як залучати, мотивувати, координувати волонтерів. І четвертий напрямок — співпрацюємо з державою і підтримуємо державу у визнанні та розвитку волонтерства на національному рівні.

Мета діяльності всіх чотирьох напрямів — зробити так, аби кожна людина в Україні могла стати волонтером. Аби кожна людина, незалежно від того, де вона живе, скільки вона має грошей, які вона має політичні або релігійні погляди, яку вона має освіту… могла стати волонтером, знайти організації у своєму місті, своїй області, які допомагають у чомусь, спробувати поволонтерувати і найважливіше — отримати щось цінне для себе. Йдеться про знання, навички, друзів, підтримку для того, щоб не просто віддавати і допомагати іншим, а й так само самому зростати через волонтерство. 

Що змінилося в українській культурі волонтерства за десять років

Це дуже цікаво. Якщо говорити про волонтерство умовно десять років тому, коли я почала ним займатися, то мій особистий шлях почався не в Україні, а в США, коли я була студенткою програми обмінів. Тоді, в свої 15, я приїхала до Америки, у містечко в Каліфорнії. І, власне, одна з перших речей, яка мене максимально здивувала, це те, що в цьому маленькому містечку, в якому проживало 2 чи 3 тисячі людей, було стільки різних видів волонтерства у різних сферах.

Будучи п’ятнадцятирічною, підлітком, це була одна з речей, яка мене вабила. І коли я повернулася до України, то, знаєте, вже було  бажання волонтерувати десь по інерції. Адже коли ти весь рік волонтериш в різних проектах, в різних напрямках і потім зупиняєшся, то дуже хочеться продовжувати, пробувати відкривати нові сфери.

Коли я повернулася до України у 2012 році, то перше, що я почала робити — це гуглити по словах “волонтерство”, “добрі справи”, “добро”, “як допомогти в Одесі”. Пригадую, що складно було щось знайти. Тоді готувалися до Євро-2012: перші кілька можливостей, які показував гугл, були якраз про волонтерство там, але на цю опцію я вже запізнилась.

Складно було знайти інформацію про волонтерські організації. Сайти, присвячені суто волонтерським проектам, були найчастіше незрозумілими, тож більшість людей, яка приходила у волонтерство, дізнавалася про це від знайомих. Так трапилося і в моєму випадку. Дуже випадково я знайшла волонтерство на вишиванковому фестивалі в Одесі, заповнила якусь гугл-форму, зі мною місяць ніхто не контактував. Нарешті через місяць мене покликали на зустріч. І вже коли ти познайомишся з іншими волонтерами, то апріорі починаєш кудись долучатися. 

Якщо порівнювати з тим, як є зараз, за ці роки багато чого змінилося. Я дуже не люблю ставити оцінки, адже це означає, що ми з кимось себе порівнюємо, але порівняно з тим, що було 10 років тому, змінилося дуже багато. Зокрема, під Євро-2012 прийняли закон України про волонтерську діяльність. Тоді, власне, сталася одна з цінних речей — те, що понад 20 тисяч волонтерів взяли участь у Євро-2012 і тоді ЗМІ масово почали говорити про волонтерство як про явище.

Звісно, коли в 2013-14-х роках трапилася Революція Гідності, а потім почалася війна, і взагалі слово “волонтер” стало словом року для українців — то мені здається, що ми в якомусь плані вже були до цього готові. Та кількість людей, яка долучилася до волонтерських проектів у 2013-16-х роках є величезною. Різні дослідження зараз говорять про те, що в 2013-16 роках до волонтерства або благодійності долучилося від 80% до 95% українців — або як волонтери, які вкладали свої зусилля і час, або як благодійники, даючи гроші, спальники, купуючи бронежелети…

Насправді, це неймовірний показник. Якщо ми говоримо про Європу, яка є лідером у багатьох сферах волонтерства, то в них близько 20-30% населення є волонтерами. В Америці кажуть, що до 50%. В Україні немає такої супер коректної цифри, але на період кризи, Революції Гідності, початку війни — майже все населення, так чи інакше, долучалося або до благодійності, або до волонтерства. 

Волонтерство у 2016-му, 2017-му, 2018-тому, у часи допомоги військовим, переселенцям, вже було якимось інакшим, ніж у 2014-му. Бо проблеми нікуди не поділися, люди втомилися від того, що ми постійно волонтеруємо, працюємо, а проблеми нікуди не діваються… І та річ, яка мені зараз здається неймовірною в плані волонтерства — це те, що порівняно з 2014-м роком волонтерство стає різноманітним. Бо якщо існував стереотип, що волонтери або збирають гроші, або допомагають військовим, то зараз він відходить.

Нині в нас є багато напрямків для волонтерства: зоозахист, екологія, освіта, медицина, коли почалася пандемія, виникло купа медичних проектів, автоволонтерство, медична допомога, волонтери-пожежники — тобто цих проектів стало у декілька разів більше. І не можна сказати, що всі вони — національні, супер масштабні, найчастіше це якісь локальні історії, але вони дуже важливі.

Окрім того, що напрямків стало багато, мені здається, ще одна з речей, за які маємо поставити собі високий бал — це те, що волонтерство стає все більш відомим. Якщо раніше, аби стати волонтером, треба було когось знати, бути дуже наполегливим, то зараз набагато легше знайти інформацію про такі ініціативи  —загуглити, знайти в Інстаграмі, побачити постери на вулицях, десь в школі чи в університеті запитати.

Фізично навіть — у нашому просторі волонтерства стає все більше: фестивалей про волонтерство, людей, які йдуть і щось роблять. Це, мені здається, важлива частина. Якщо ми говоримо про те, що волонтером може бути будь-яка людина, і не лише умовно молодь, “якій немає чим зайнятися”, або люди, які є супер ціннісними і розуміють, як вирішувати проблеми, то якраз ця доступність і публічність є найважливішою складовою. За це має стояти один з найвищих балів.  

Про проект “Мій Телефонний Друг”

Наша команда планувала розвивати соціальне волонтерство. Минулого року, коли почалася пандемія, наші волонтери з усієї України почали писати і запитувати: “А як допомогти?”, “Як включитися?”, “Що робити?”. Звісно, нашою відповідальністю було якось направляти цих людей. І в перші дні локдауну, перше, що ми започаткували, це була безкоштовна гаряча лінія допомоги. Спочатку це було так: просто сім-карточка, яку ми купили в магазині, вставили в телефон і просто на неї приймали дзвінки. За декілька тижнів у нас з’явилася повноцінна безкоштовна гаряча лінія, на яку можна було телефонувати.

Власне, ця перша гаряча лінія стала можливістю звертатися за допомогою. До нас зверталися старенькі люди, медики, яким була потрібна інформація, люди з маленьких міст, які не розуміли, що відбувається, і ми поєднували їх з волонтерами. Одним із популярних форматів була допомога стареньким з продуктовими наборами. Ми координували всі запити, які приходили від літніх людей та передавали їх волонтерам і вони закупляли ці набори, розвозили, допомагали їм з побутовими справами. Ви пам’ятаєте, що всі були перелякані і боялися навіть виходити з дому в перші дні. Ніхто не розумів, що відбувається.

У березні-квітні минулого року гаряча лінія працювала дуже активно. І вже на початку квітня ми побачили цікаву штуку, що насправді змінювалася динаміка того, які люди нам телефонували. Якщо на початку березня телефонували ті люди, яким треба була адресна допомога, зокрема, продукти чи щось купити, то вже на початку квітня нам телефонували літні люди, які хотіли спілкування. Вони могли 20-30-40 хвилин говорити з нашими операторами, запитувати про те, що відбувається, чи чули вони, що сказав наш прем’єр, чи закривають нас на локдаун, чи будуть вакцини… Люди просто хотіли поговорити і десь навіть виговоритися. Ми почали думати, що ж з цим робити. Розуміли, що це важливий запит, але як на нього реагувати? Ніхто не знав. Почали дивитися і гуглити, що роблять інші люди, що відбувається в інших країнах, які є проекти. Видзвонювали інші організації в Україні і запитувати: “А що у вас?”, щоб зрозуміти, наскільки те, що ми спостерігаємо, відбувається також в інших містах України. 

Якраз тоді ми сконтактували з Представництвом ЮНІСЕФ в Україні. Вни теж думали про те, наскільки великою є кількість людей, які не розуміють, що відбувається, що до них дуже погано доноситься інформація, що наше телебачення наганяє більше страху і тривоги, ніж дає інформації, що відбувається і що робити. І тоді вирішили спільно започаткувати ініціативу телефонного волонтерства. 

Сама ідея телефонного волонтерства не є новою. Такі проекти є в Америці, в Європі, і найбільший проект у Великій Британії. Понад 250 тис. людей під час пандемії ковіду там долучилися. Якщо говорити про світ, то це щось таке дуже звичайне. Більш того, у світі часто працює не лише телефонне волонтерство, а й, наприклад, FaceTime волонтерство, коли у людей є доступ до скайпу, до зуму, і вони спілкуються через ці засоби. Ми підгледіли цю ідею, побачили, що вона дійсно має ефект і вирішили започаткувати таку штуку в Україні. Ставили собі період у три-чотири максимум місяці, такий пілотний період: чотири місяці, дивимося, чи воно працює, чи є в цьому сенс, і далі або продовжуємо цю історію, або вигадуємо щось нове.

У червні минулого року ми стартували проект “Мій телефонний друг”, відзняли онлайн-курс для волонтерів, запустили рекламну кампанію і були здивовані тим, наскільки багато молоді відгукнулося у перші тижні. Це тисяча людей. Ми очікували, що будуть більш старші люди — старша молодь, 25-35 років, а виявилося, що багато молоді, яка долучилася — це підлітки 14-ти, 16-ти, 17-ти років. Цього абсолютно не очікували. Людям було нудно на карантині, школа займала не так багато часу, як зазвичай, тож підлітки були такою першою хвилею, яка долучилася до проекту. 

За цей рік пишаємося тим, що зробила спільнота “Мого телефонного друга”. Загалом, до неї за весь час подали заявку понад 9 тисяч волонтерів, з них просто зараз близько тисячі волонтерів спілкуються і мають своїх підопічних. Деякі волонтери мають по декілька підопічних, з якими вони підтримують зв’язок.

І що цікаво, волонтери не просто говорять по телефону, вони для своїх підопічних стають тими людьми, які розповідають, а що ж відбувається. І тут важливо розуміти, що наші підопічні — це переважно вразливі групи населення. Це люди старшого віку, які часто мають проблеми зі здоров’ям, вже вікові, в нас є люди з інвалідністю, є дівчата і хлопці, які мають різну ментальну або фізичну інвалідність, є підопічна, яка не бачить… Волонтерка, яка з нею спілкується, проводить їй телефонні екскурсії: гуляє по своєму місту і телефоном розповідає, що вона бачить. Ось таких історій в нас дуже багато.

До прикладу, в нас є історія про дідуся з Вінницької області, з села Перемога, який постійно грає своїй волонтерці на баяні, а його волонтерка — онко-сурвайвер, тобто вона пережила онкологічне захворювання і зараз волонтерує в цій сфері.

Таких історій у нас сотні. Ми насправді не планували, що цей проект буде жити так довго. Але зараз, через рік, ми не збираємося зупинятися і думаємо, як його посилювати. Цього року, наприклад, ми запустили освітню програму для волонтерів, щомісяця проводили для них різні тематичні вебінари — про вакцинацію, про те, як отримати субсидію, про те, як подати певні заяви на якісь документи, про те, як протидіяти телефонному шахрайству…

Власне, навчали своїх волонтерів, а вони, своєю чергою, навчали своїх підопічних. Зараз ми якраз продовжуємо цей освітній компонент, дивимося показники по вакцинації, по ковіду, даємо волонтерам інформацію, щоб вони передавали своїм підопічним, що відбувається, які є вакцини, чому важливо вакцинуватися тощо. І ось у такому форматі й бачимо розвиток проекту.  

Тобто проект також спрямований і на протидію фейкам

Одна з проблем, які ми бачимо — це те, що дійсно курсує багато фейків. Наші підопічні, і не тільки старші люди, а й всі, що входять до проекту, часто говорять мовою кліше. Волонтери нам часом розповідають про ці кліше і ми розуміємо, що це теж сказали по телебаченню, по радіо і бабуся або дідусь це почули і повторюють: по питанням захворювання, питанням вакцинації та іншим. Але інша проблема, яку ми бачимо — це те, що найчастіше старші люди не просто повторюють якісь кліше, але вони настільки заплутуються в тій інформації, що не знають, яка з них є правдивою. І ми це яскраво бачимо на прикладі вакцинації.

Волонтер розповідає своїй підопічній (-ному) про те, що отримав свою першу дозу, умовно, AstraZeneca, і йому спершу відповідають: “О, круто”, або говорять: “Та це все американське правітєльство”, а далі: “Ой, ти помреш! Не треба вакцинуватися”. Ми розуміємо, що люди почули по телебаченню вісім різних фактів і заплуталися в них, а в них немає інструменту, як перевірити, що з цього правда. І ось волонтери часто, з одного боку, навчають, а з іншого боку, допомагають своїм підопічним розібратися, де правда, а де неправда.  

Це як з ринком телефонного шахрайства… Бо ми проводили окремо велике навчання для волонтерів, як протидіяти телефонному шахрайству і вони по телефону якраз розповідали про це своїм підопічним, що коли приходить смс, що ви виграли мільйон чи машину, то не треба туди телефонувати. Або якщо вам зателефонували і сказали, що ваш онук потрапив у ДТП, то не треба одразу нести всі гроші людям, які зателефонували. Волонтери розповідали, що були підопічні, які плакали у ці моменти, тому що самі ставали жертвами шахрайства і дякували за цю інформацію, бо такі випадки були і вони не знали, що з цим робити.

Осінь, ймовірно, готує нові виклики… 

Літо було таким періодом, коли людей на поміч стає менше. Ми всі розуміємо: пляж, море, сонце, всі ці речі… І, власне, зараз, окрім того, що у нас є тисяча фантастичних волонтерів, які підтримують регулярний зв’язок з підопічними, близько 600 підопічних наразі є в черзі. Це ті люди, які зареєструвалися і чекають на свого волонтера. Ми дуже раді приймати кожного нового волонтера в команду.

Команда “Мого телефонного друга” є дуже різною. Наприклад, до нас приходять підлітки 14-16 років, до нас приходять мої ровесники 20-25-28-ми років, до нас приходять молоді батьки, які у вільний час, щоб переключитися, телефонують підопічним і підтримують зв’язок, у нас є викладачі українських університетів, які подають приклад студентам своїм волонтерством. Ми бачимо, що для кожного волонтера є щось своє. Хтось приходить за цією спільнотою: у нас є вечірки для волонтерів, є офлайн-події… Хтось приходить допомогти людині, яка в біді відчути підтримку та підтримати цей зв’язок. Хтось приходить за навчанням, за сертифікатом, який потім можна буде докласти до резюме або до аплікаційного листа на якусь програму. Кожен волонтер отримує своє. Тому я дуже заохочую долучатися до “Мого телефонного друга”. Це неважко.

Кожен волонтер чи волонтерка проходить онлайн-навчення, наші координаторки волонтерів постійно підтримують зв’язок. Тому якщо раптом щось йде не так, волонтер одразу маякує координатору і ми спільно розбираємо ці випадки, дивимося, що можна зробити і як можна вирішити цю ситуацію. Ми дійсно дуже-дуже раді бачити нових помічників. Ми завжди відкриті до того, щоб підтримати, допомогти, навчити. І найважливіше — до того, щоб разом допомогти людям, які опинилися в біді, самі того не знаючи, відчувати підтримку і довіру. 

Мені здається, що в цій підтримці і довірі — наша велика сила. Адже у кожного в житті бувають періоди, коли ми перемагаємо і бувають періоди, коли перемагає хтось інший, а ми не дуже. Гадаю, що відчувати цю підтримку, незалежно від віку, статі, ситуації в житті, дуже-дуже важливо. “Мій телефонний друг” — це проект, гаслом якого є фраза “Бути поруч”.
  

Чому волонтерство — це важливо

Цікава історія про волонтерство полягає в тому, що часто, коли ми говоримо про волонтерство у колі людей, які не є волонтерами, то можемо почути багато стереотипів. До прикладу, можемо почути таке: “Волонтерство — це поки ти не одружишся (не вийдеш заміж)“, або “Волонтерство — бо тобі немає чим зайнятися“, “Волонтерством ви нічого не зміните. То має робити держава, президент…” (тут можна підставити будь-яку іншу роль). Але насправді та річ, яка мене приваблює у волонтерстві — те, що хоча й кожен волонтер робить небагато, інвестує одну годину на місяць чи на тиждень, в сумі це наближає нас до України, до суспільства, в якому краще жити.

У Антуана де Сент-Екзюпері є неймовірна ідея про мистецтво маленьких кроків, про те, що не треба одразу братися за щось велике, а варто робити щось маленьке і його цінувати, бо потім з маленьких кроків виросте щось велике. Мені здається, що волонтерська робота і волонтерські проекти — чи не найкраще доводять, що маленькі дії допомагають ці великі проблеми, які є більшими за вас, за мене, за всіх нас разом взятими, перетворювати на класні рішення. Тому долучайтеся до волонтерства, і я думаю, що все буде в нас добре! 

 …………………………………………………………

Розмову вела Любов Єремічева 
Фото із архіву Української Волонтерської Служби

Ірина поділилася успішними кейсами такого партнерства, зокрема співпрацею її організації з відомим персонажем котом Інжиром — амбасадором безпеки — та іншими цікавими прикладами Кіровоградщини. Є і незайві поради, корисні для тих, хто планує проєкти на стику соціальних проблем та мистецтва.

Зазнимкували Ірину прямо за роботою, коли вона проводила майстер-клас “Як започаткувати безпекову ініціативу, яка згуртує громаду” (під час Форуму “Від ідеї до успіху. Місцеві ініціативи змінюють життя українських громад”).

Агенція сталого розвитку “Хмарочос” працює у сфері сталого розвитку громад, освітніх інновацій, медіа, медіаосвіти, громадянської освіти, медіа-адвокації, урбаністики, безпеки, брендингу міст та територій, проєктного менеджменту. Створена у 2017 році.

Про громадсько-мистецькі спільнодії: приклади “Хмарочосу”

Серед напрямків діяльності, які впроваджує наша організація, є неформальна освіта. Він інтеграційний, до нього додається і мистецька складова. Одна з останніх ініціатив, яку ми втілювали за підтримки House of Europe, був проєкт “Відео-поетичний місток” між Україною і Польщею, куди були залучені локальні митці і мисткині. За їхньою поезією нашими майстрами, зокрема тими, хто представляє Агенцію, була створена відеопоезія в стилі стоп-моушин та мультиплікації. Такими чином відбувався пошук форми взаємодії і тих міжкультурних кодів, які об’єднують людей з різних країн.

Другий проєкт, який теж може бути натхненним прикладом, де поєднується мистецтво і сила соціальної дії, яка формує певну поведінкову модель, зокрема, у напрямку безпеки дорожнього руху — це “Абмасадори безпеки”. В ньому нашим партнером є спільнота кіт Інжир, створена ілюстраторкою Оленою Павловою. Ми пропагуємо цю тему ось уже чотири роки — аби люди носили світловідбивачі, були видимими, як пішоходи, так і велосипедисти. Бо вважаємо, що це один з простих кроків, як підвищити нашу безпекову культуру. І ця мистецька спільнодія з котом Інжиром — про те, як простими способами можна робити цю тему привабливою, коли ти формуєш певний тренд. Спільнота розростається і дає відчуття такої, знаєте, суперсили, коли ти можеш робити фантастичні речі. Адже насправді мальований персонаж говорить до дітей, до дорослих, вчителів, бібліотекарів, громадських діячів, які підхоплюють його меседжі і несуть їх далі.

І таким чином ти, перебуваючи у своїй маленькій громаді, поширюєш ідею далеко по всій Україні, бо всюди є шанувальники того кота. Відповідно, це про добру практику, яка відгукується, приваблює і комунікує з тобою без твого прямого залучення.

Для мене це певна фантастика. Сила мистецтва в таких проявах — це про те, що є певні суперсили. Коли ти їх відчуваєш, то можеш створити такий продукт не самотужки, а разом, знаючи, що є ось така ілюстраторка, як Олена Павлова, знаючи, що є патрульна поліція, яка зараз з цим котом Інжиром як амбасадором безпеки продовжує просвітницькі акції. До цього безпекового просвітницького руху долучилися бібліотечні та освітянські спільноти, громадські організації з нашої області та інших куточків України.

Про менторство як спосіб передачі важливостей

Ці приклади є сталими. Якщо говорити про наш постійний напрямок роботи, де є ось мистецька складова, а також менторська підтримка громадських організацій, які знаходяться у різних куточках нашої області — то наразі їх 5. Для них ми є менторами, наставниками. І, зокрема, ми їх консультуємо в організації кіномистецьких подій — як в своїй громаді створити таку подію з тим мінімумом ресурсів, які в тебе є, як туди додати  комунікаційну додану вартість: громада-влада-іноді бізнес, як дати людям, наприклад, еко- або зоо- просвітництво через фільм… Тобто, йдеться про різні теми. Ми їх навчаємо, а далі вони це повторюють як звичну для громади подію, додаючи, наприклад, частинку майстер-класів до кінопоказів, обов’язкову систему обговорення. Ми бачимо, що на початках це людьми з громад сприймається, як дещо нове і, можливо, трішки дивне, але коли це відбувається один раз, другий, третій протягом місяця, то всі звикають. Зокрема, мова йде про сільські громади.

І до питання, як у своїй громаді запустити такий кіномайданчик, коли в тебе немає коштів на великий екран і повноцінну озвучку… Ми навіть одній організацій віддали свій великий банер (розміром три на чотири метри), вони на нього транслюють зображення, в них є колонка, яка вже дає більш-менш якісний звук. Але масштаб картинки, цей вау-ефект від того, що світяться ліхтарики, є прапорці, трав’яний чай і розмова — це власне і був їхній сміливий крок спробувати цю модель, започаткувати в своїй громаді серію кінозустрічей. Бо це про комунікацію, про формування нової форми взаємодії між людьми.

Я була свідком того, як на таку подію приїхали представники влади. Коли вони подивилися на той простір, який створила ця громада (Дмитрівська громада, село Цибулеве, де живе не більше 1200 людей), то поспілкувалися з організаторами і самі запропонували підтримку, щоб додатково облагородити простір тротуарними доріжками, поставити туалетну зону.

Відповідно, ми бачимо, як з ідеї зробити просту мистецьку подію в громаді  розростається вже громадський простір. Команда активно долучається до грантових програм. Це все — результат постійного навчання. І коли десь є організація, яка може давати поради, підтримати і підказати, як, зокрема, через інструменти участі вести цей діалог, це полегшує процеси.

Це — наша суперсила — те, що ми робимо. Ми не організація сама в собі, адже у нас є принцип ділитися ідеями, принцип допомагати іншим. Нам у свій час пощастило мати таку організацію-ментора поза проєктами, бо ми їм були небайдужими. Я відчуваю, що це наша певна місія — бути платформою для розвитку локальних ініціатив у нас в області. І коли вже є такі маленькі приклади (хоча їх поки небагато) — це результат нашої спільної роботи. Дійсно, виростити громадського діяча — це одна задача, а допомогти вирости, стати на ноги громадській організації, яка буде потім системно працювати — це інша історія.

На перетині мистецтва та громадської активності: як залучати митців до соціальних питань

Митці — це творчі люди. Дуже важливо, щоб ми розуміли їхній світогляд, їхню мову і були залучені до їхніх активностей. Коли вони презентують свої проєкти, ми проявляємо живий інтерес до того, що вони роблять. Дуже важливо знайти точку дотику і вміти запропонувати те, що ти можеш їм дати і пояснити, що вони можуть дати в твій проєкт. Адже це про проєкти соціальної дії, вони мають бути готовими, що це вийде у широку публічну площину.

Не боятися комунікувати. Ці відчуття, коли я писала на сторінку коту Інжиру як коту, не адресуючи це повідомлення ілюстраторці, а звертаючись до нього як до повноцінної особистості… Бо я поширювала його дописи ще до того, як в мене виникла ідея запропонувати партнерство коту, який популяризує українську книгу, українську музику, який мотивує бути активним. Я була свідома того, що за цією сторінкою є людина, яка його витворила — уявного кота (бо вона не може мати справжнього), і вона й сама не розуміла, що з того вийде щось таке незвичайне. І ось наразі він — амбасадор безпеки. Але я починала з ним комунікацію, як з особистістю. Треба собі  іноді дозволяти помріяти, бути трішки дивними в цих рішеннях.

Мені завжди допомагає творча інтуїція, я намагаюся візійно побачити, що це може дати в результаті не тільки моїй громаді. Бо коли люди підходять і кажуть: “Ми бачили вашого кота Інжира-амбасадора: скажіть, чи можемо взяти вашу картинку, щоб роздрукувати наші мотиваційні футболки?“, це тішить. Я переадресовую це запитання Олені Павловій, і вона вже собі з ними може створювати додаткові ініціативи. Кіт Інжир — амбасадор медіа просвіти. В нього є гра “Критикотики”. У цій грі Олена говорить, зокрема, і про безпеку, показує флікер, дарує його учасникам і учасницям. І це про спільнодію і про масштабування ідеї.

Для мене є цінністю, коли за допомогою мистецьких проявів ідея продовжує життя вже без твого втручання, підтримки, поза тобою. Це вдається робити тоді, коли ми віримо в свою ідею, в її користь для інших і коли ми, не боячись, залучаємо партнерів і віддаємо цю ідею іншим. До речі, цікава штука про флікери — буває, що телефонують і запитують: “Чи ви не проти, якщо ми будемо робити подібне?” Мені здається, якщо люди про це питають, то вони зустрічалися з прикладами того, коли їм чогось не давали робити з того, що роблять інші. А мені видається, що в громадському секторі ми спільно можемо робити в тому ж напрямку набагато більше, ніж ми би це локалізували і нікому не розповідали, як нам це вдається.

Я також раджу досліджувати те, що є не тільки на національному рівні, а й те, що є у вашій громаді. Адже місцеві митці — поети, музиканти, можливо, ті, хто може створити мурал у громаді — часто роблять це не на публіку, про них знає доволі обмежене коло людей. Було б добре почати таке незвичайне знайомство неформально. Можливо, арт-пікнік, куди ви можете запросити цих людей і так з ними познайомитися.

Ми використовуємо для виявлення творчих людей у громаді техніку флюїд-арт (флюїд арт – це новий вид абстрактного живопису, де фарба тече по полотну і створює колірні ефекти — прим. ред.). Це спільне творення картин із акрилових фарб за допомогою техніки, коли на справжньому полотні ми виливаємо фарби і малюємо картину. Ми привезли цю техніку в одне маленьке село. Люди почали підходити, зокрема, молоді мами з дітками. І коли вони бачили, як витворюється ця картина, то розуміли, що це щось унікальне і красиве. Простий формат, але він спрацьовує. Я це побачила тоді, коли відвідала іншу подію і спостерігала, як митці пропонували свій формат творчого нетворкінгу. І на такій події точно буде хтось, хто допоможе створити мурал, красиву вивіску для вашого громадського простору чи дати музичний супровід заходу або, як з котом Інжиром, може бути спільна просвітницька безпекова кампанія.

Варто спробувати знайти таких творчих драйверів, з якими ви можете працювати на локальному рівні.

До речі, ще один приклад про менторську підтримку. В нас у місті діє етно-проєкт “Баба Єлька”. Називається він ім’ям бабусі однієї зі співзасновниць. Вони поставили собі за мету у форматі етно-експедицій об’їздити Кіровоградську область і знайти автентичні українські пісні нашої Кіровоградщини. У процесі вони з’ясували, що можна знайти не тільки пісенну творчість і не тільки оту клубну, а автентичну. До речі, пісня “Шум” — записана з нашої Кіровоградщини, і в тій варіації частково переспівана. Але коли ти бачиш, як знайдене у бабусі Насті у малесенькому селі (а вона живе під лісом) звучить на рівні світу, Євробачення, то розумієш, що ці скарби поряд.

Баба Настя, від якої записали пісню “Шум”

Ці дівчата з проєкту роблять неймовірну роботу. Ми їм допомагаємо: ми законектили їх з програмою “Активні громадяни” Британської Ради в Україні , вчили їх писати проєкти, щоб вони могли підтримати свою діяльність.

Наприклад, вони ще додатково зібрали автентичні рецепти від цих бабусь і зараз готують книгу “Смачна Кіровоградщина”. До них уже навіть Костянтин Грубич приїхав, аби взяти унікальну інформацію про цей гастро-вимір нашої області. І вони заснували етно-лабораторію у співпраці з місцевим підприємцем, який, на жаль, пішов із життя, але його родина цю ідею підтримує далі.

Тепер є цей простір, куди зараз сходиться все місто, приїжджають люди, привозять рушники своїх прабабусь. Тобто відбулося таке пришвидшення усвідомлення, що те, що в тебе є на горищі — це цінність, це мистецтво. Вони відтворили автентичні зображення птахів знайдених рушників, яким, часом, більше 120 років. Є ці раритетні знахідки у вигляді листівок. Створили мурали на території Центру народної творчості в Кропивницькому, в дворі якого є гаражі — і ось на них зараз ці мурали. Це було здійснено за кошти Британської Ради. Ми порадили, допомогли і ось є такий результат.

Експедиція проєкту “Баба Єлька” у с. Кам’янку Новомиргородського району 17 липня 2021 р. Розмова з Антоніною Трохименко 1939 р. н.

Тобто, мистецтво — поряд з нами. Мені здається, таке мистецтво має говорити людям про цінності. І дуже чудово, коли таке мистецтво — не дивне, а зрозуміле. Коли ти хочеш торкатися до птахів… Уявляєте, бачити муралом птаха із рушника, яка належав мамі Юрія Яновського? Якого вишили, а потім  відтворили в цій листівці?.. Це певна магія, де збігається час, люди, ідеї і є ось це осучаснення. Тобто повертається до життя те, що здавалося вже забутим, старим, раритетним, а тут воно є. До речі, вони на продовження діяльності створили гурт “Баба Єлька”, бо одна з ініціаторок, Світлана Буланова, має талант співати автентичним українським співом, але вона осучаснює пісні. Гурт “Баба Єлька” популяризує пісенну творчість наших бабусь. Кажу “наших”, бо це ось про наше покоління.

Я виросла в селі. На жаль, моя бабуся не встигла прийняти гурт як людей, які здійснюють експедицію, але бабусину скриню, якій більше ста років і яка їй передалася у спадок, ми віддали в етно-лабораторію “Баба Єлька”. Вона стала десятою скринею, яку привезли як автентику і яка є найбільшою. До речі, це було найбільшим багатством моєї прабабусі, а скриня їй дісталася від її мами і далі моїй бабусі. Це було найдорожче, що в них було. Вона була, фактично, порожня, без приданого, але сама скриня — чудова.

Мистецтво допомагає знаходити історії. Люди, які живуть мистецтвом, допомагають нам знайти цей скарб. Це дає відчуття володіння скарбом, яким володіють інші. Тобто ти його в собі не ховаєш. Цими людьми — громадськими активістами, людьми мистецтва — все створено так, щоб воно належало всім. Це про наш духовний ріст і про цінності, які об’єднують людей.

І хай це поки не масштабовано (я не скажу, що весь Кропивницький зранку і до вечора сидить в цій етно-лабораторії), але туди щодня приходять відвідувачі, приїжджають люди з інших міст, з усіх куточків нашої області, тобто це є прикладом творчої синергії, це прикладні її прояви. Це не щось фантастичне, яке десь там, далеко, а це про те, що є в твоїй громаді, і ти його можеш розповісти іншим.

Важливо: ми всі є митцями…

Я прихильниця тієї думки, що ми всі є митцями. І це не тільки про той прояв, коли ти можеш створювати музику, танець чи картину… Громадські діячі є митцями в тому, щоб давати простір людям, які можуть створювати ось те мистецтво, до якого ми звикли. Ми є тими людьми, які можуть посилити певну соціальну дію мистецькими проявами.

Важливо вірити і довіряти собі. Не боятися не те, що вийти за зону комфорту і свого уявлення “а я цього ніколи не робила (не робив)”, а розширити зону свого комфорту. Не страшно написати уявному персонажу — важливо, що є розуміння, навіщо ви це робите. Прислухайтеся до своєї інтуїції і ви побачите, що це спрацює.

Дуже важливо переймати досвід інших, розуміти, як вони це роблять. Я маю ще такий мотиватор: якщо це зробив хтось інший, то ти теж це можеш зробити. Ми всі — трішки Ілони Маски. У нас не завжди є той ресурс, який є у нього, але якщо прочитати його історію… Він здійснив те, що зараз ми бачимо — машина в космосі, люди в космосі — ці технології інноваційні, космічні і для нас з вами можуть бути недосяжними, але він теж починав з чогось маленького. Він теж починав із мрії, із формування команди, із того, що вивчав сферу, якій його не навчали в школі. Тому вашим космосом може бути ваша громада, ідеї і люди.

Я в це вірю, я це роблю і я це говорю. І ось цей рівень, знаєте, коли ти можеш щось зробити без грантової підтримки, маючи часто нефінансовий ресурс — це дає мені впевненість у тому, щоб давати зараз ці поради, транслювати їх вашим читачам, бо важко переконувати в тому, що ти не робиш. Ми це робимо — проєкти соціальної дії є успішними завдяки залученню людей мистецтва, але не забувайте: ми — теж митці.

 ………………………………………………………

Спілкувалася Любов Єремічева
Фото Віталія Ніщименка та з архіву Агенції сталого розвитку “Хмарочос”

Про діалогові важливості розмірковували:

• Олег Овчаренко, голова ради ГО “Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”, м. Кременчук
• Ганна Дворна, виконавча директорка ГО “Спільно HUB”, м. Запоріжжя
• Олена Данілова, голова правління Фонду громади “Подільська громада”, м. Вінниця
• Сергій Ткаченко, засновник Агенції “Хмарочос”, м. Кропивницький
• Михайло Ізюмський, голова правління ГО “Агенція локальних ініціатив”, м. Харків
• Єлизавета Савчук, начальниця управління зі зв’язків з органами місцевого самоврядування, міжнародного та міжрегіонального співробітництва, проєктної діяльності та сприяння інвестиціям виконавчого апарату Вінницької обласної Ради

А також модераторка дискусії Любов Єремічева, Громадський Простір. 

Лонгрід в 3-х частинах:

1. Діалог та комунікація між секторами — що не працює 

2. Приклади успішного діалогу та взаємодії

3. Як розповідати про себе і що важливо для уможливлення діалогу 

Синергія: що для нас це означає 

Любов Єремічева:  “Яка у вас асоціація зі словом “синергія”, “співпраця” — перша емоція, перша асоціація, яка у вас при цьому виникає? У мене, наприклад, це слово “розширення”, бо коли ми співпрацюємо, то стаємо ширше, наші кордони виходять за звичні межі, від того ми стаємо більшими й кращими”. 

“Які асоціації з синергією? Це, скоріше, якась взаємність — мабуть, так”, — зауважив Олег Овчаренко, ГО “Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”. 

Ганна Дворна, громадська організація “Спільно HUB”, м. Запоріжжя: “Власне, для мене синергія і співпраця — це все ж таки трохи різні поняття. Співпраця — це більше про такий юридичний фактаж, там, де ви один одному потрібні, але завжди є “але”. А синергія — це там, де ви розумієте один одного без слова “але”, ви завжди будете один одного потребувати і вам буде хотітись повертатись до цієї співпраці, або навіть розширювати її”.

“Для мене синергія — це натхнення, це те, що справді дає всередині енергію рухатись далі, і це, точно, розширення якогось впливу”, — коментує Олена Данілова, голова правління фонду “Подільська Громада” міста Вінниця.

“Що я думаю про синергію? Може бути декілька елементів, які хочеться посумувати, але вони можуть не сумуватись, і ніякої синергії не буде, — говорить Сергій Ткаченко, Агенція “Хмарочос”, місто Кропивницький. — Для мене синергія — це ще й про те, щоб сумувались об’єкти, люди навколо якоїсь спільної ідеї, які збігаються за певними цінностями. Тоді цей ефект і важливий. Але потрібно готуватись до того, що є ризик, що ми не об’єднаємось, бо ми всього-на-всього недосконалі люди”. 

“Я займаюсь громадською діяльністю та бізнесом — і ось ці дві сфери для мене теж є синергією, тобто бізнес допомагає в громадській діяльності, а громадська діяльність — в бізнесі, — коментує Михайло Ізюмський, “Агенція локальних ініціатив”, місто Харків. — І одне, й інше — це якраз про взаємодію, про об’єднання і посилення потенціалів людей — тому що це насамперед про людей”.

“Десь рік тому я почула цікаву тезу… Один кінь може потягнути вдвічі більше власної ваги, якщо двоє коней буде разом. Вони можуть потягнути майже вдесятеро більше — це говорить про те, що єднання може дати набагато більше результатів, аніж одна людина чи одна ініціатива (за принципом “тільки я і більше ніхто”). Маємо об’єднуватись, причому в усіх проєктах. Зараз в державному секторі я це бачу ще більше”, — Єлизавета Савчук, Управління Вінницької обласної ради. 

Діалог та комунікація між секторами — що не працює

 Від зворотного: ключові перепони для міжсекторної комунікації

“Оскільки розмова ведеться у місті Вінниця, ми, для прикладу, поцікавились як тут взаємодіють громадські організації та влада, —  зазначає Любов Єремічева. — Зокрема цікавими є результати нещодавнього “Дослідження взаємодії організацій громадянського суспільства та органів влади у Вінниці”, що приємно дивують.

Так-от, у Вінниці високо оцінено співпрацю органів місцевого самоврядування та громадських організацій: вони знають один про одного, співпрацюють, є певні діалоги. Але все ж таки є “але”. Є певні бар’єри, зокрема, брак довіри один до одного, взаємні упередження; брак розуміння зі сторони органів влади, яким чином громадські організації можуть посилити їхню діяльність; брак прозорих механізмів налагодження першого контакту… Я б хотіла почати нашу дискусію саме з бар’єрів, які стоять на шляху комунікації.

Почнімо від зворотного і поговоримо, в якому випадку комунікація (можливо, з прикладів діяльності ваших громадських організацій) не спрацювала,  діалог не розгорнувся. З чим це пов`язано — особисті амбіції, егоїзм, небажання йти назустріч, страх брати відповідальність, відсутність механізмів — що це може бути?” 

Олена Данілова, голова правління Фонду громади “Подільська громада”, м. Вінниця

“Одна з найпоширеніших помилок — це коли ми не проговорюємо правила, коли починаємо з кимось працювати. Є дуже класна ідея, яка потрібна громаді, але де ось ці зони відповідальності: де будемо ми, де будете ви; хто підстрахує, раптом щось трапиться, бо ми всі люди й все буває? Всі збираються на ідеї, а коли виникає перша помилка — все, ми маємо негативний досвід, ми маємо результат, коли один одному не довіряють, відсутність комунікацій і спільної роботи. Навіть в якихось невеликих дрібницях… в проєктах це породжує більшу співпрацю, більшу довіру, і це те, що розвиває громадянське суспільство, коли є хоч якісь точки дотику.

Поки їх не буде, влада не зобов’язана довіряти громадським організаціям, а громадські організації не зобов’язані довіряти владі, тобто це окремі сектори. І коли між ними немає нічого спільного… а між ними є дуже багато всього, єдине — потрібно шукати ці точки дотику, говорити про правила, говорити про спільний вплив, для чого ми це робимо.

Зараз, мабуть, уже настав той момент, коли можна відверто говорити про вигоди: не ховати це в собі, що громадська організація десь отримує адміністрування і нікому про це не скаже. Треба відверто говорити про це — це нормально. Так само і владі: “Ви закриєте якусь нашу одну прогалину, проблему”, — визнавати це і відверто, голосно про це говорити. Так буде формуватись довіра, і тоді не буде цих проблем в комунікації.”

Михайло Ізюмський, голова правління ГО “Агенція локальних ініціатив”, місто Харків

“Треба починати з себе як громадського сектору. Важливо сказати, в чому є наш недолік — нас, громадських активістів, організацій. Основна проблема в тому, що ми часто, коли звертаємось до влади, наче щось вимагаємо (хоч я не люблю це слово, коли воно стосується органів місцевого самоврядування). Найчастіше ми вимагаємо того, що вони, по-перше, не хочуть робити, а по-друге, дуже часто і не мають цього робити, не зобов’язані — саме ці посадові особи, відділи тощо.

А що треба робити? Найкраще, що заходить (з власного досвіду, з досвіду колег і громад, за якими я спостерігаю) — це коли ми щось пропонуємо зробити за них, тобто зробити їхню роботу. В цьому випадку бракує обізнаності, як саме влаштоване місцеве самоврядування: хто за що відповідає, як працює, хто кому підпорядковується, у кого які обов’язки тощо. 

В діалозі не спрацьовує те, що ми звертаємось не до тих людей не з тими питаннями. Державний службовець отримує зарплату — і чи він більше зробить, чи менше — він отримає ту ж зарплату. Зробіть за нього його роботу. А це означає, що треба звернутись саме до тієї особи, до того відділу, саме його мовою, розуміючи його проблеми, його потреби. Не спрацьовує нерозуміння потреб нашого візаві, наших потенційних партнерів“.

Єлизавета Савчук, начальниця управління зі зв’язків з органами місцевого самоврядування, міжнародного та міжрегіонального співробітництва, проєктної діяльності та сприяння інвестиціям виконавчого апарату  Вінницької обласної Ради

“Десь роки три-чотири тому вперше реалізувала проєкт у співпраці з народними депутатами. Цей проєкт стосувався взаємодії в громаді. І на той момент мене часто народні депутати запрошували їздити з ними по округу і пояснювати людям, що народний депутат — це не фея, яка приходить з паличкою і має виправити абсолютно все, що відбувається на рівні громади; що народний депутат не повинен ставити лавки. Робота народного депутата повинна, по суті, реалізовуватись у Верховній Раді України. А вже на місцевому рівні орган місцевої влади повинен вирішувати всі ці побутові проблеми.

Чому у нас є ось це викривлення? Воно створювалось багато років, ті ж депутати різних рівнів завойовували електорат і використовували абсолютно всі методи для того, щоб люди їх запам’ятали й поставили за них галочку. Власне, на цьому етапі у нас відбувся дуже серйозний збій. Люди не можуть зрозуміти, навіщо є адміністрація, обласна рада, тобто занадто багато різних органів. Проводити просвітницьку роботу на рівні громадських організацій, на рівні всього населення… Сьогодні потрібно почати працювати над тим, щоб це змінювалось. У нас в місті Вінниця вже сьогодні існує розуміння, що робить Вінницька міська рада, що робить громадська організація, для чого існує бюджет ініціатив, куди можна подати проєкт. Це формування громадянського суспільства, воно не може бути з нуля… Але над цим треба просто працювати і не боятися зіткнутись з нерозумінням або несприйняттям. 

Коли я йшла в державний сектор, то думала: що я там забула? На сьогодні я працюю з громадами і дуже часто бачу спочатку несприйняття чогось, та коли ми починаємо говорити, пояснювати, вони розуміють, звідки те чи інше береться. Найголовніше — не боятися говорити”.

Ганна Дворна, виконавча директорка ГО “Спільно HUB”, м. Запоріжжя

“Коли ми на рівні хорошого діалогу з громадами починаємо співпрацювати, у нас постійна комунікація, все чудово, але коли доходимо до ключового моменту прийняття рішення або ключової активності, після якої має бути прийняте фінальне рішення, яке влаштує усі сторони, з’являються інші люди, які не несуть жодної відповідальності за прийняття рішення. Ба, більше, з’являються інші інституції, які не можуть вплинути на прийняття рішення, яке нам потрібне. 

І це відверто засмучує. В цей момент ви починаєте розуміти, що в залі перебуває 30% людей, які ніяк не допоможуть вплинути на прийняття рішення, вони не зможуть бути повноцінно залученими в процес, бо вони просто не розуміють, навіщо вони тут. І ви до моменту прийняття рішення будете йти ще дуже довго, вам доведеться все ж таки провести розмову, але вона буде або не в рамках того, коли це заплановано, або доведеться рухатися без рішення, взагалі відійти від нього або відкласти на невизначений період. І не зрозуміло, що буде відбуватись із цим далі”.

Сергій Ткаченко, засновник Агенції “Хмарочос”, місто Кропивницький

“Я повернуся на низовий рівень локальних невеликих громад. Наша організація зараз більше там працює, і там також є певна комунікація, як і на рівні обласних центрів. Проблема, з якою найчастіше зіштовхуємось, яка заважає комунікації — це підміна понять. Можливо, ви бачили, коли летить військовий літак, його переслідує ворожий літак… І застосовується одна з систем захисту — світлотеплові елементи, які випускає літак (виглядає, ніби в боки розлітаються світлячки). Це щоб ракета переслідувача (вона реагує на тепло) летіла десь убік, а не на літак — таким чином відвертають увагу. З таким ефектом, коли заводять в манівці, часто зіштовхуємось, коли йдеться про сам статус громадських організацій. 

Це благо, коли люди об’єднуються свідомо в команди і творять якісь хороші зміни в своїй громаді, їх єднають цінності, вони понаднормово, живучи своїм життям, маючи родину, роботу, ще привносять якусь додаткову якість в громаду. Це добре. Але приїздиш в населений пункт, де є близько десяти організацій, починаєш знайомитись, і виявляється, що одну заснував заступник голови, іншу — ще інший… Або заснувала людина, яка каже: “Я не знаю, мене попросили”. На питання  “А чим займається організація?” чуєш відповідь: “Ну, ми подавались на цей і ось цей грант”… А ще часто говорять: “В мене є ГО”. Як це — в тебе є ГО ? Ти що, володієш тими людьми, які є в цій спільноті? Є таке поняття “в мене є ГО, печатка і ми подаємось на гранти”.

Так, це заводить в манівці людей, які мають ініціативність, мають бажання щось додатково робити, але вони початково вже неправильно розуміють комунікаційний меседж, модель того, що таке ГО, бо вони це бачать на прикладі: “заходив якийсь донор і ми під нього щось створили”. Умовно кажучи, ці світлячки в сторони відводять від правильного шляху тих, хто міг би бути сильним гравцем, сильним громадським об’єднанням в цій громаді.

Це вже від початку неправильний посил — і звідси народжуються інші комунікаційні дефекти, наприклад, неправильне розуміння проєктної діяльності, коли діяльність розуміється так: залучили кошти, щось встановили, червону стрічку перерізали. А про включеність людей, про їхню активність на всіх етапах творення проєктної чи програмної діяльності — про це не йдеться. Доводиться комунікувати і перенавчати, а перенавчити значно важче, ніж показати правильну модель із самого початку. 

Олег Овчаренко, голова ради ГО “Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”

“Мені у зв’язку з цим питанням на думку спадає дві речі: перша — про правила; а друга — про культуру. За правила часто відповідають органи місцевого самоврядування чи органи місцевої влади, а за культуру часто відповідає громадський сектор. І мені здається, що в цьому місці є якесь непорозуміння. Це перший момент. 

З досвіду нашої організації в місті Кременчук. Часто наша діяльність про добро, красу, розвиток, антикорупцію наражається у влади на опір — в частині антикорупції.

Якщо запитати суспільство і органи влади: “Ви за корупцію чи проти корупції?”, то правильна відповідь: “Звісно, проти корупції!”. А втім, закупівлі часто здійснюються у визначених постачальників… Це виявляють громадські організації, вказують суспільству на це. Формується негативний імідж тих людей, які на виборах, використовували всі способи, щоб люди прийшли і поставили за них галочку. А тут якась структура ГО, що говорить суспільству, яке ще вчора було зачароване і поставило галочку: “Народ, подивіться, як здійснюються закупівлі! Подивіться, на чому вони їздять! Подивіться, як вони декларують своє майно!”. І що з цим робити?

Відповідно — далі є опір (у взаємодії ГО і влади). І цей опір зменшує можливості для діалогу. Яким чином його розблокувати? Треба зустрічатись, треба шукати приводи для таких зустрічей, добру волю обох сторін”.

Приклади успішного діалогу та взаємодії 

Коли співпраця (громада-влада) відбувається і вона є довготривалою, що при цьому спрацьовує? Як розповідати громаді про такі класні перемоги, щоб чули й надихались, та можливо, теж включались в активності?”

Зберегли ФАП 

Михайло Ізюмський: “Хороший, позитивний приклад: одна невеличка новостворена громада, буквально кілька населених пунктів навколо невеликого селища.  Там є громадська організація, при чому не привладна і не опозиційна. У ній є місцеві підприємці, тобто люди, які не прагнуть туди, у владу (не так, що головний конкурент голови зробив собі ГОшку). Ця ГО дуже часто критикувала владу, що ті щось не так роблять, а влада відбивалась — як у всіх маленьких громадах там просто “барикади”, і вони кидаються “камінням” через цю “барикаду” — один в одного. 

У цій громаді сталась ситуація — закривають ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт). Це не рішення громади, це рішення, яке приходить чи з області, чи з МОЗ, тобто на це ніяк не впливає керівництво громади, а ця ГО їх “забембує”. Вони кажуть: “Ну, хочете, зробімо громадські слухання”. Вони збираються, і на цих громадських слуханнях якимось дивом (насправді, не дивом, а якраз тією самою синергією) перестають кричати один на одного й починають думати, як зберегти ФАП для всієї громади. І вони знаходять модель, як його зберегти. Вони його дещо інакше назвали, по-іншому оформили, і в селищі залишається медпункт.

Плюси є для всіх: і для влади, що “ми молодці”, і для ГО, що “ми молодці”. І тут місцева влада побачила, що, виявляється, активісти — не просто крикуни, а від них може бути якась користь. В принципі, вони і зараз співпрацюють, дуже цікаво спостерігати, як вони можуть покричати один на одного, але коли є якась проблема, то вони вже збираються, сідають і спільними рішеннями, спільними діями це якось вирішують.

Таких прикладів, на жаль, не дуже багато. Або й зовсім мало — але вони є. Так, ключові моменти: ця громадська організація, по-перше, налаштована на конструктив, і вона не опозиційна, тобто це не опозиція заради опозиції. Так, вони часто критикують, але вони це роблять для того, щоб щось покращити в громаді, ніхто з них не прагне стати головою. А як про це розповідати мешканцям? Контент рулить! Якщо це класний контент, то про це можна навіть ніде не писати, всі і так дізнаються”.

“Зварили кашу”

“Один з улюблених прикладів з Кіровоградщини органічного росту громадської організації, та того, як він відбувся завдяки тісній комунікації з органами влади і загалом з громадою, — розповідає Сергій Ткаченко. — ГО є медіатором між широкою громадськістю і органами місцевого самоврядування. В цьому випадку, про який я зараз розповім, такий синергетичний ефект був. Маленька ініціативна група, яка складалась із мешканців, які не були опозиційними до влади, їх єднали цінності. Це були молоді родини, які опікуються своїми дітками, жінки у декретній відпустці. Це невелика громада села, є завантаженість рутинними домашніми справами, але все одно хочеться росту. І це єднало цих жінок, які об’єднались спочатку в ініціативну групу. Вони отримали невелику підтримку в межах конкурсу грантів, це їх трохи запалило, вони трішки вже себе прокачали як команда, пробували робити якісь організовані кроки, запитували в жителів громади: “Що б ви хотіли?”, — робили, здавалось би, дуже прості штуки, наприклад, ревіталізували закинутий пустир. Але вони не просто поставили там майданчик і забули, а привносили туди якісь мистецькі активності, працювали з дітками, і з часом довкола того місця почали творитись хороші зміни. 

Вони відчули себе командою, зареєструвались як громадська організація аж через два роки після того, як почали гуртуватись — не створили організацію під щось… І знаєте, що вони робили? Як казала пані Ірина Соловей, шлях росту може бути або через страждання, або через навчання. Ці дівчата пішли через навчання: де тільки могли, коли вистачало часу, їздили на навчання, тренінги — відкривалась ширша візія. І навчались вони, зокрема, використанню інструментів участі, які дали змогу конструктивно і правильно комунікувати з органами місцевого самоврядування.

 Якщо говорити про чинники ефективної комунікації, так ось чиновник — це людина, завантажена купою своєї рутинної роботи на посаді. В інструкції посадовця, держслужбовця описана його “мова кохання”, тобто як він чує меседжі від жителів громади — це петиції, звернення, якщо вони правильно надійшли. Якщо в них чітко артикульовано, що ми хочемо змінювати, не тільки у форматі скарги, а й у форматі пропозиції із зазначенням того, що ми готові зробити, але не можемо зробити, бо не маємо ресурсу чи повноважень, то такі спільноти, такі команди чують.

Тож дівчата пішли саме таким шляхом, вони писали громадські звернення, петиції, з часом вони почали вирішувати невеликі проблеми у громаді, наприклад, проблеми освітлення, належної дорожньої розмітки біля школи тощо. Одна невелика проблема була вирішена завдяки цим інструментам, потім — друга, третя… І до них почала звертатись влада, як до такого мікроекспертного середовища, питати пораду. Їм почали довіряти люди, яких вони залучали в обговорення, бо люди підписали колективне громадське звернення. Не одразу, але через місяці щось змінилось: “Виявляється ми можемо впливати, комунікувати”. 

Вони так розігнались, що тепер ця ініціативна група з трьох людей — це громадська організація, навколо якої близько тридцяти активних волонтерів, які постійно разом. У них навіть гасло: “З нами кашу звариш!”. Який позитивний синергетичний ефект! Це двосторонній діалог”.

Громада-влада: приклад Вінниці 

“Щойно утворили нове управління у Вінницькій обласній раді, що буде працювати з громадами, зокрема, на предмет реалізації проєктів, пошуку іноземних партнерів тощо, — розповідає Єлизавета Савчук. — Перш за все, розіслали листи громадам із трьома питаннями. Перше, що нас цікавило: “Які проєкти станом на лютий місяць громади вже реалізували?”, — щоб нам прописали все за останні 3-5 років. Друге питання: “Які проєкти, як бачать громади, необхідно реалізувати в найближчі два роки? ”. І третє питання: “Які громадські організації є в цих громадах?”.

В основному, наші громади виявились досить потужними: у відповідь на перше питання, дізналися, що кожна громада реалізувала більше десяти проєктів за ці роки — дійсно, там є хороші цифри. Друге питання, які проєкти хочуть реалізувати — звичайно ж, насамперед інфраструктурні ініціативи. А що стосувалось громадських організацій, то тут виявилась дуже цікава історія, яку, в принципі, ми передбачали: громадських організацій в селищних радах дуже-дуже мало, здебільшого їх там немає. На питання “Чому?”, нам просто говорили: “У нас в цьому не було потреби”. А чому не було потреби? Тому що сільська чи селищна рада, зазвичай, сама подавала проєкти від себе і “нормально” вирішувала: ми гроші “закопаємо ось в цю яму”. А коли громада казала про те, що немає, де збиратись молоді, літнім людям теж немає куди піти, елементарно сісти і культурно поспілкуватись… 

Зараз децентралізація дала змогу трішки локалізувати всі ці проблеми. І сьогодні трішки спростився місточок взаємодії “мешканці-влада”. І за цим приємно спостерігати, коли підіймається питання, наприклад, ліквідації школи або закриття ФАПу у зв’язку з децентралізацією, включаються свідомі депутати, органи влади і запрошують до взаємодії мешканців: збирають підписи, подають до виконавчих органів влади (до обласної ради рідше) для того, щоб їх підтримали . Тоді почала народжуватись комунікація.

Ми запустили конкурс “Комфортні громади”, багато років поспіль у Вінницькій адміністрації був такий конкурс. Громади брали гроші на свій розвиток. Цього року повністю змінили умови цього конкурсу, залучили громадську організацію, яка нам допомогла в адмініструванні цього конкурсу, навіть дві. Ми розуміли, що як орган влади будемо у чомусь допускати прогалини. Зараз, якщо ми запускаємо нові проєкти, то просимо громадські організації допомагати. Як зробити так, щоб це було довготривалим? Показувати після кожної ініціативи хай маленький, але результат.

Ще важливо, щоб була залученість мешканців, а не просто влада вирішила — і зробила. Мешканці мають розуміти, навіщо цей парк облаштововано або навіщо саме ця вулиця заасфальтована. Тобто це все логічні ланцюжки, які потрібно пояснювати мешканцям. І влада також це не зовсім “загублені” люди, просто одні одного не до кінця розуміють. Але ж громадські організації теж є різні, правда ж? Йдемо до взаємодії та не боїмося складнощів — і все буде рухатись”.

“СтопВірус” по-вінницьки 

“Про такі приклади треба говорити. І важливо, коли про них розповідають не тільки громадські організації, а й влада, — акцентує Олена Данілова. — Коли ми їздили цими “Комфортними громадами” (так, наша ГО займалася адмініструванням) і спілкувалися, то Єлизавета завжди казала: “Бачте, тут вийшла така синергія, завдяки чому ви можете мати папки, календарі, завдяки чому можемо спілкуватись з громадами, роз’яснювати, що це за конкурс, показувати, які є приклади. Ми влада, і ми співпрацюємо з цією організацією”. Для ГО це теж був своєрідний виклик. Я думаю, що хто був поза межами, дивився і дивувався: “Як так, що в обласну раду впустили громадську організацію адмініструвати 20 мільйонів гривень, це ж нонсенс?!” А насправді це все просто, якщо є ось ці довірчі відносини.

Важливо у співпраці і в синергії розуміти, що таке процедурність і що таке організаційний розвиток. Бо якщо влада чітко розуміє, що не просто прийде, розкаже і піде, а вона може проконсультувати далі, може надати документацію, супроводжувати, тоді це породжує наступний рівень довіри і наступний рівень співпраці.

Ще один приклад (ті, хто з Вінниці і Вінницької області, мабуть, знають) — у нас був “СтопВірус”. Усі боролись із ковідом, хто як вмів. Але завдяки тому, що ми вже багато працюємо над своїм організаційним розвитком — ми розуміли, що тут не можна просто хаотично збирати гроші. Ми вже зіштовхнулись раніше з тим, коли багато волонтерів, накладки, ніхто не розуміє, куди що йде… Тому в цьому випадку ми пішли оперативно, але системно.

Зібрали наглядову раду, головних лікарів різного підпорядкування — були й інфекціоністи, представники і обласної, і міської влади (всі зрозуміли, що є проблема, тому треба об’єднуватись). На всіх брифінгах і голова ОДА, і міський голова казали, що є фонд, все прозоро (тому що ми кожного дня звітували, що прийшло, куди пішло, що поїхало, нам дуже допомагали засоби масової інформації). І вони говорили бізнесу: “Якщо ви хочете допомагати, то давайте сюди, і ми тоді більш чітко будемо розуміти, які лікарні вже покрили, а які ще ні”.

  Запоріжжя: велосипедна історія

“У 2018 році, коли почали займатись питанням розвитку велосипедної інфраструктури в Запоріжжі, ми випадково натрапили на новину від імені міської ради і міського голови, що вони на певній вулиці збираються побудувати велосипедну інфраструктуру. Цей весь процес запущений, вони такі молодці, ні з ким радитись не будуть, — говорить Ганна Дворна. — Ми написали запит на доступ до публічної інформації, отримали відмову, тому що це велика документація, буцімто “навіщо воно вам, це не становить громадський інтерес”. Досить швидко ми написали звернення до Уповноваженого з прав людини, отримали, звичайно ж, відповідь про те, що це публічна інформація, бо вона має широкий інтерес, і люди мають бути залученими до цих процесів. І потрапили після цього на зустріч до міського голови, який несе відповідальність за ці процеси. 

“А, це ви ті, хто знову прийшов кричати про те, що це необхідно? Ми слухаємо вас уже більш як п’ять років, а ви знову будете розказувати, що ви хочете?”. Одразу нас зустріли таким питанням… Ми перейшли в площину пояснення: ми написали запит на доступ до публічної інформації, аби дійсно побачити проєкт. У нас є зацікавлені люди, які готові внести туди зміни, ми можемо знайти експертів, які можуть на рівні проєктно-кошторисної документації внести зміни, тільки скористайтесь, будь ласка, цим правом.

Майже два роки в профільному департаменті лежить петиція на виконання, яка ніяк нікуди не рухається, тому запропонували: будь ласка, у нас є юристи, знайдемо експертів із розвитку велосипедної інфраструктури. Якщо хочете, давайте ми напишемо програму, яку разом обговоримо, дійдемо до компромісів… З того моменту і почалась наша співпраця.

Так, це про інфраструктурні проєкти, про довготривалу співпрацю, і вона є супер виснажливою, але це важливо. Таким чином, вже в 2019 році ми змогли побачити перший результат, стратегічний документ — Концепцію розвитку велосипедної інфраструктури — на який очікували понад шість років.

Зараз нарешті перейшли до наступних кроків — проєктування. Коли я кажу “ми”, то маю на увазі, що департамент все це забезпечує, а ми намагаємось їм допомогти. Дуже важко ще насправді впливати на процеси з початку карантину. 

Ми вчимося і будемо далі вчитись більш структуровано і професійно шукати тих людей, які далі будуть документи поглиблювати, робити їх більш структурованими. І зараз, коли ми вже приходимо з якимись наступними ідеями, то представники влади Запоріжжя, інших міст, вже розуміють принаймні, що ми знаємо процеси, будемо шукати компроміси навіть в умовах кризи і рухатись вперед”.

 Кременчук: побачити журналістів

“Так іноді здається, що для розвитку важливо, щоб громади були майже бідні, щоб були не дуже добрі дороги, тоді є шанс, що громада мобілізується, — зауважує Олег Овчаренко. — Місто, в якому я живу, відносно багате. Якщо ви приїдете в Кременчук, ви будете вражені красою і величчю міста. Перше враження — Дніпро, міст, парки — краса неземна. А зацікавленість в тому, щоб це зберігати? Так, є брак комунікації між громадськими організаціями і владою, між журналістами й владою.

Є один приклад зі створення комунальної газети. Наші органи місцевого самоврядування знайшли лазівку в законодавстві і створили комунальну газету, вірніше, комунальному підприємству дали завдання видавати газету. Хоча так не має бути. На це виділили дев’ять з половиною мільйонів, просто щоб піарити діяльність міської влади.

Ми зробили адвокаційну кампанію про те, що це несправедливо, неправильно, і ці дев’ять з половиною мільйонів можна використати в інший спосіб. Другий момент в цій адвокаційній кампанії: журналісти були обмежені в доступі до інформації, були позбавлені можливості приходити на апаратні наради, отримувати коментарі представників комунальних установ. Було певне блокування. 

З пів року відбувалась адвокаційна кампанія з налагодження діалогу. Завдання — аби помітили журналістів. В цей час активізувався (він був створений раніше) відеоканал “Мухобойка” — як відповідь створенню комунальної газети за дев’ять з половиною мільйонів. Ми долучили міста-побратими, аби дізнатись як там відбувається комунікація між органами місцевого самоврядування і журналістами. До нас приєднались колеги із Білої Церкви, зі Свиштова (Болгарія), а також  Полтавська обласна рада, кілька депутатів місцевої ради.

У нас відбувся непоганий діалог, журналісти послухали депутатів, депутати журналістів, з цим далі можна працювати. Якщо ми сьогодні зустрілись, важливо зберегти момент наступної зустрічі, домовитись про наступну зустріч”.

Як розповідати про себе і що важливо для уможливлення діалогу

Єлизавета Савчук: “По-перше, я б пропонувала конкурси для інститутів громадянського суспільства. Таким чином, орган влади, якщо він його фінансує, побачить, які є ГО, які вони ініціюють проєкти, на що ці проєкти покликані. Так можна поступово розуміти, хто в якому напрямку рухається, і до яких питань їх можна залучати. По-друге, залучати представників профільних громадських організацій як експертів до вирішення різних питань”.

Михайло Ізюмський: “Прямо відповідаючи, є такі чарівні два слова в маркетингу, рекламі — “страхи” і “болі”, тобто громадські організації шукають страхи і болі влади, а влада шукає страхи і болі ГО. І починають їх лікувати та заспокоювати”.  “Друже, давай я тобі допоможу, тобі перестане боліти”, — то він відповість: “Давай”. А коли ти прийдеш і почнеш бити по тим ранам, сипати сіль на них, то тут комунікація вийде не дуже хороша..”

Сергій Ткаченко: “Як приклад, під час карантинних обмежень, коли хотіли достукатись до влади —громада робила їй вибудовування “її важливості”, запрошуючи місцевих очільників на імпровізовані ефіри, які самі ж представники громадської організації проводили, бо медіа в таких невеликих громадах не так багато.

Якраз був час виборів голови громади. І відповідно ГО створила майданчик для всіх кандидатів на посаду голови громади, зібравши відкритим опитуванням всі можливі питання, проводили півторагодинний ефір. На невелике село було стільки переглядів, репостів, коментарів. Було і гаряче, але водночас кандидати відчували і бачили, що це можливість для них презентувати свою програму. Натомість люди відчували можливість поставити питання напряму, адже карантин обмежив можливості зустрічей “на кутках” у громадах. А дівчину, яка це все організовувала, запросили бути старостою.

Дуже хороший спосіб, щоб тебе почули — запросити на свою територію“.

Олена Данілова: “У Вінниці ми протестили невеличкі брифінги директорів департаментів. Це були чотири директори напрямків: туризм, архітектура, економіка і освіта. Ми взяли на поріг тих, хто вже співпрацював з громадськими організаціями, запросили інших — громадські організації, ініціативні групи, всіх дотичних.

Директори департаментів розповідали, як вони вже співпрацюють з організаціями, де б вони бачили ще підсилення. На щастя, в жодній з цих чотирьох панелей у нас не було якоїсь агресії, хоча були різні люди… Вони почули: якщо ви йдете в департамент з чіткою нормальною пропозицією, там теж шукають виходу, як співпрацювати. Тому організація таких брифінгів є досить ефективною. Далі в нас пішов ковід і ми перестали це робити, але, думаю, що ми повернемось, бо це багато хороших точок дотику”.

Ганна Дворна: “Якщо ви знаєте проблему і її видно назовні, тобто довкола неї не потрібно підіймати інформаційну хвилю, то приходьте з її вирішенням, яке буде наближене до реальності, і ви знайдете фінальне. І не забувайте, будь ласка, бути готовими супроводжувати процес. Говоріть, що ви готові супроводжувати рішення.

В комунікації не забувайте, будь ласка, про повагу один до одного. Ви будете спілкуватись довготривало, всі болі і непорозуміння пропускайте через хорошу комунікацію і повагу один до одного, як би важко не було”.

Олег Овчаренко: “Я не бачу чітких можливостей для комунікації швидко. Наша організація і ті люди, з якими ми працюємо в громадському секторі, серед журналістів, декларуємо, що ми готові говорити, готові до діалогу, але важливо, щоб процес був двосторонній, взаємний. Якщо ми протягуємо руку і говоримо, що готові зустрітись, то ми хочемо зустрітись. Як це зробити? Не завжди є відповіді…”

То чи можливий довгостроковий win-win?       

Сергій Ткаченко:  “Так, можливий. У нас немає іншого виходу. Але маємо розуміти, що це — велика кількість маленьких кроків. Якщо ви любили математику в школі, там є розділ, в якому вивчаються нескінченно великі й нескінченно маленькі… Теорія границь. Так ось, із нескінченно великої кількості нескінченно малих народжується нескінченно велике. Маленькими кроками вперед. Маленькі перемоги… Десь набили гулі, встали і пішли далі, але все — можливо!”

****

Михайло Ізюмський: “Зараз є такий світовий тренд: перехід від запиту на делегування до запиту на партисипацію, на участь. І добре, що ми сьогодні говорили саме про взаємодію. Коли ми говорили про комунікацію — це було про комунікацію на рівні, коли ми співпрацюємо, ми одне одному щось робимо, чимось допомагаємо, а не просто “влада повинна пояснювати свої дії, свої рішення, обговорення тощо”. Загалом, якщо вони наловчаться це добре робити, це може призвести до маніпуляцій, які ми бачимо зараз в епоху постправди… Ключова думка: комунікація має будуватися на партисипації, на взаємодії, на спільній роботі, а для цього потрібно розуміти потреби одне одного“. 

****

Єлизавета Савчук: “У Вінниці не все так ідеально. Але ми багато разом працювали і щось почало “ліпитися”. Це про це спільне, і тоді кожен задоволений. До того ж це про економію ресурсу. Тому що в когось є насіння, а в когось комбайн, я посію, а він пожне… Усе нормально”. 

****

Олена Данілова: “Про партнерство точно треба говорити. Ми як Фонд громади можемо більше говорити про співпрацю. Ми шукаємо ці точки дотику: влада-бізнес-громада. Долучати всіх, навіть якщо вони не дуже долучаються — варто вигадати для них роботу, але щоб усі розуміли, що це і для чого відбувається. Від цього буде більший ефект, вплив та розвиток усіх.

Правила встановлювати важко, а дотримуватися їх — ще важче. Набагато легше самому встати і зробити. Але це не той ефект, не ті відчуття. Синергія для мене — це натхнення. Бачиш результат, скільки всіх дотично — ось це те, що надихає”.

****

Ганна Дворна: “Чим більша ваша проблема, тим більше часу маєте закласти на те, аби її вирішити. І тим більше маєте до цього залучити людей, які приймають рішення, а також людей, на яких це рішення вплине — вони мають бути свідомими цього та розуміти, що для цього відбувається. І готуватися до того, що це тривалий процес”. 

****

Олег Овчаренко: “Громадські організації, ініціативи, органи місцевого самоврядування, чиновники, всі, мабуть, хочуть одного — добра, процвітання своєї громади, просто стратегія досягнення і шляхи до цього можуть бути різні. Для мене є цінним, щоб була можливість та простір для діалогу, для зустрічей і для порозуміння”. 

………………………………………………………………………………..

Робота над текстом: Ірина Гузій
Фото та відео: Віталій Ніщименко