Якщо говорити про апарати селищних, міських рад — там жінок взагалі більшість, і  це практично скрізь.

Якщо піднятись вище — туди, де з’являються партійні списки, там складніше. Чим далі підіймаємось: районні, обласні ради тощо, тим відсоток у нас падає і це ситуація по Україні. 

 Сергій Замідра, голова Немішаївської селищної ради (Київська область), під час дискусії “Розширення прав та можливостей жінок у державному управлінні України”, що відбулася 25 березня в Inveria Flow Space, поділився досвідом своєї громади з утвердження гендерної рівності. Захід організовано Ініціативою “Професійний Уряд” за підтримки ПРООН в Україні та Представництва Фонду Кондрада Аденауера в Україні.

З чим ми зіштовхнулися, і загалом, яка проблема на цьому рівні в Україні? Як зробити так, аби з маленької дівчинки, яка пішла до школи, виросла та лідерка, яка стане: керівником директорату, замміністром, чи міністром?

Зрозуміло, що система буде чинити супротив, і ми розуміємо, що ця ситуація є. Але як зробити так, аби та дівчинка виросла такою, щоб перебороти цю систему? Ми  розглянемо частинки: є школа і є молодь, є ті жінки, які в декреті знаходяться в цей момент… З чим зіштовхнулись ми? Щоб стати лідером, потрібна неформальна освіта.

Для того, щоб виховати лідерку, треба давати можливість їй реалізуватись. У цю суботу в нас зібралася обласна рада дітей Київщини. Як ви думаєте, скільки там було дівчат? Дві третини.

2/3 дівчат на базі школи активніші, якщо дивитись загалом. Що змінюється далі? А далі — наскільки громади підтримують цю молодь, наскільки дають розвиватись через неформальну освіту, наскільки готові фінансово підтримувати на своєму регіональному рівні тих молодих дівчат, які починають щось робити.

Що вийшло в нас. По перше, на базі школи — ми спочатку поставили на старшу молодь: була невдача. Виділили 50 тисяч гривень, кажемо: “Давайте ви будете працювати. Зробите конкурс проектів і за рахунок цього буде щось робитися”. Ми ставили на це. Пройшло півроку, минув рік — нічого не відбулось. Після цього ми сфокусувались на шкільній молоді. Дуже цікавий варіант.

Перше — для розвитку неформальної освіти ми спробували відірвати молодь від школи. Як би це не звучало, можливо, дивно, але у нас стояло завдання так, щоб більше розвивалась неформальна освіта.

Створили Молодіжний парламент (допомогли створити дітям), вони проводили вибори… І ось тут наші дівчатка зіткнулися з першою, не… дискримінацією, а ситуацією. Варто сказати, що найбільш активною була одна школярка.  І ось проходять вибори президента Молодіжного парламенту — ледь не до останнього дня була одна кандидатура.  Але ж конкурс не може складатись з однієї кандидатури — не ті вибори. Тож хлопець, який знімав їй відео (голосували по відео в закритій групі  фейсбуку, оскільки це було літо), пише своє відео, закидає в групу. І виходить так, що він, хоч і не збирався брати участі, виграв з невеличким відривом. А вона  стає канцлером нашого Молодіжного парламенту.

Це питання вирішується, всі разом працюють, але ситуація полягає в тому, що не так просто проштовхнутися навіть на цьому рівні. 

Отже, школа. Вони почали активно працювати, створили свої міністерства, в цьому першому парламенті більш активними були дівчата. А що далі відбувається? А далі вони підростають, стають більш активною молоддю, хочуть щось робити. Чи даємо ми можливість їм щось робити? Чи є в нас в державі фінансова підтримка молодіжних ініціатив — жінок, молодих дівчат? Коли проаналізувати місцевий бюджет — більшість об’єднаних територіальних громад, сільських, селищних рад, не виділяють коштів на молодь, відповідно на неформальну освіту.  Якщо гроші не виділяються, значить всі наші рухи з розвитку, як правило, ґрунтуються на якихось волонтерських зусиллях.

А тепер увага — ми живемо в Україні, а в рейтингу благочинності (за 2010-й) Україна із 153  країн знаходиться на 151 місці. Можливо, зараз стало трошки краще, але це ті реалії, які були. І в цій ситуації для розвитку молоді — дівчатка  в цю категорію підпадають, ми ставку робимо на волонтерський рух. Чи суттєво це вплине?

Отже, що зробили ми. Ми зрозуміли, що це треба розвивати. Якщо для молодшого покоління є Молодіжний парламент зі своїм фінансуванням, то старше покоління ми зачепили бюджетом участі. Чому? Тому що ті, кому на сьогодні виповнилось 18 років і більше, на жаль, дуже рідко готові бігти на довгу дистанцію — вже є робота, уже є якісь інші питання. І якщо школярів ще можна зарядити, то зі старшими можна працювати лише короткотерміновими, швидкими проектами. 

Ось тут  дуже цікавий наш приклад: 2017 рік бюджет участі становив 200 000 грн, подається 13 проектів, 16 організацій — 50/50% вийшло чоловічих і жіночих. Як ви думаєте, чиї проекти виграли? Жіночі. Вони виграли тому, що були більш ґрунтовно підготовані, більш активно працювали для  залучення громади до голосування. Найцікавіше, що ці проекти були соціальної спрямованості. Із семи  проектів, які виграли — два були направлені на дітей з інвалідністю.

Чесно скажу, імовірність того, що депутати сільської чи селищної ради проголосують за виділення коштів на проекти у соціальній сфері, складно уявити. А тут – освіта, соціальний захист, якраз ті питання, які підіймали жінки. Чому важливо, щоб жінки були в радах — тому що вони підіймають проблеми, на які часто чоловіки не звертають увагу. Ось так ми задіяли покоління від 18-ти і старше.

Наступним етапом пішло створення спеціалізованих громадських рад. І так само виявилось, що у спеціалізованих громадських радах, окрім спорту (у спорті трохи більше чоловіків), виявилося більше жінок. 

………………………………………………………
Транскрибування: Таня Бондар

Важливою є професійність. Я б агітувала за те, що благодійність не потрібно замикати і розглядати в якихось рамках. Наприклад, ініціатива UA Animals існує без особливих вкладів і несе реальні зміни. Тобто для того, щоб створювати реальні зміни, тобі не потрібно реєструвати ГО або БФ, тому питання лише в тому, які цілі ти ставиш.

 Коли я прийняла рішення займатись благодійністю і спробувати піти цим шляхом, я прочитала десятки книг, пройшла онлайн-курси, за кордоном розроблені магістерські програми, є література, це на рівні норми, що існують програми для розвитку некомерційного сектору і окремо для благодійних фондів. Я шукала ту чарівну пігулку, паличку чи формулу – що ж таке ефективна благодійність. Всі топ-спеціалісти найвищого рівня кажуть про усвідомлення, про те, що кожна людина має присвятити цьому час, подумати про те, яка їй тема близька, куди і що саме (не лише кошти) треба вкладати.

Можливо, той час, який ти хочеш витратити на волонтерство, краще присвятити професійним досягненням, а потім витратити кошти, які ти заробиш – тобто порівняти вартість того часу, таланту із коштами, які ти вкладеш у благодійність. Тому я говорю про персоналізацію благодійності в Україні, про Щедрий Вівторок, бо кожна людина має усвідомлювати: це має бути діалог, а не просто продаж певної проблеми, до якої долучаються люди.

Є люди, у яких так багато енергії, що вони можуть здійснити глобальні зміни. Це питання про усвідомлення. Мені здається, що в таких категоріях ми ще не говорили в рамках благодійності. Завжди ми порівнюємо один фонд з іншим (і це добре, якщо порівнюємо), але загалом питання в тому, що кожна людина повинна відчувати свою особисту відповідальність перед цим кроком – здійсненням певної доброї справи. Дуже круто, що з’являються такі проекти, як Ukrainian Volunteer Service, які супроводжують волонтерів різних видів діяльності. Їх має з’являтись ще більше для того, щоб адвокувати потреби і бажання людей створювати певні зміни, допомагати знайти ті продуктивні речі, які будуть приносити задоволення і, звичайно, зміни.

____________

Робота над текстом Ірини Гузій
Фото та відео Віталія Ніщименка

Розглядаючи питання е-демократії в контексті України, то безумовно у нас значний прогрес. Україна стоїть поряд з Естонією в рейтингу по відкритих даних, – про що зазначив Сергій Лобойко, керівник Центру Розвитку Інновацій НаУКМА.

Щодо самих інструментів е-демократії, Сергій Лобойко зазначив, що, як правило, будь-яке місто, яке хоче щось нове впровадити, повинне перевірити, чи такого електронного “рішення” немає в національному банку електронних рішень. Проте на даний момент в Україні інша ситуація: крім того, що відсутній такий “банк”, маємо перенасичення ініціативами, що спрямовані на створення та впровадження тих чи інших інструментів електронної демократії.

Презентація

Діана Зубко, експертка з питань електронного врядування, висловилась про те, що позитивні зрушення, які власне стосуються теми обговорення, є. Але відсутність довіри до влади впливає на участь громадян в ухваленні рішень: про що може сказати “активність” або “неактивність” користування електронними петиціями.

У своєму виступі Діана говорила про дані, що стосуються майнових декларацій, один з нових українських трендів е-демократії. Можна сказати, що е-декларації пожвавили антикорупційну реформу.

Експертка також зазначила, що система антикорупційних органів ще не повна. Йдеться зокрема про антикорупційний суд або антикорупційні палати, дискусія про що, до цих пір триває.

Презентація

Про роль технологічних компаній, яке значення вони мають у нашому житті, наскільки це значення зростає і що з цим робити – учасникам Форуму розповів Віталій Мороз, керівник програм нових медіа  ГО “Інтерньюз-Україна”.

Віталій розповів про ряд кейсів, з яких стає зрозуміло, що технологічні компанії починають розпоряджатися нашими діями, та навіть карати за те, що було зроблено в оф-лайні. Зараз Facebook оголосив, що буде боротися з маніпуляціями, фейковими новинами та вирішує, який контент можна/не можна публікувати. У свою чергу це говорить про втрату автономії користувачами Фейсбуку у вправі розпоряджатися своїм профілем.

У випадку з неонацистами, які у Вірджинії здійснили напад на демонстрантів, вперше можливо в історії, технологічні компанії спочатку ідентифікували людей у натовпі (після того як фотографії потрапили в соцмережі), а потім заблокували їхні приватні сторінки. Тобто покарали за те, що було здійснено в оф-лайні – на відміну від тих випадків, коли соцмережі, відповідно до своєї політики, блокують сторінки за некоректні висловлювання, що публікуваються он-лайн (“hate speech”, дискримінації і т. д.). Це показовий момент, який свідчить про те, що так само, технологічні компанії технічно можуть застосовувати покарання до інших соціальних груп (напр., опозиціонери), не обов’язково екстремістів чи неонацистів. Віталій вважає, що це є тривожним сигналом для всіх нас.

Презентація

«Демократія даних» – це новий погляд на дотримання демократичних стандартів та процедур щодо приватних та публічних даних, кількість яких щорічно значно збільшується. Розуміючи особливу роль застосування інформації та даних як невід’ємної складової у взаємодії влади, громади та бізнесу, виникає потреба ініціювати дискусії в Україні щодо захисту персональних та авторських даних, правомірності їх використання, застосування в публічних процесах.

Про український та міжнародний контекст е-демократії, відкриті дані говорили українські та закордонні експерти: Владислав Скальський, Олександр Риженко, Віктор Лях, Олександр Риженко, Олег Левченко, Емма Холтен,Віталій Мороз, Лукаш Круль, Йорданка Томкова, Даніель Полімак, Даніель Бачан, Магдалена Боровік, Діана Зубко, Сергій Лобойко, Марина Онопченко, Антон Лягуша, а також з відео-зверненням виступив Міхал Боні. 

В усьому світі активісти різних організацій почали працювати над тим, аби дані викладати у відкритий доступ, аби використовувати новітні технології для того, щоб вони служили громаді. Якщо говорити про Україну, то у нас все так ґрунтовно почалося у 2015 році, коли була прийнята постанова, яка зобов’язала органи місцевого самоврядування та різні підопічні їм установи оприлюднювати певні дані.

Тому передувала велика боротьба громадських активістів. У першу чергу, люди були зацікавлені в оприлюднені парламентських даних, в тому числі ОПОРА, а потім вони вже взялися, власне, і за міські дані, які можуть спростити життя громадянам.

Про ініціативу “Дані міст”. Як і в усьому світі, ініціатива пішла по напрямку конкурсів. Тобто в усьому світі різні муніципалітети, неурядові організації, ініціативи почали оголошувати конкурси на найкращі проекти на базі наборів відкритих даних. Але дуже мінімальна кількість із цих сервісів, які були зроблені на базі відкритих даних, стали успішними. Можу привести приклад з Нью-Йорку, коли там в такому конкурсі виграв додаток, який полягав у тому, що їхня місцева санепідеміологічна служба оглядала ресторани і збирала дані про те, де порушуються санітарні норми. Команда розробників створила мобільний сервіс, при якому, коли ти заходив в ресторан, спалахувала позначка “цей ресторан порушує санітарні норми”. Що це змінило? Ресторатори почали реагувати на зауваження цієї епідеміологічної служби просто моментально, тобто покращився сервіс. І таким чином міська рада і громада використали спільні дані і покращили життя усіх. Але цей випадок, радше, винятковий.

Відкривати дані тільки задля відкриття – не дуже ефективно. Коли почали оголошувати ці конкурси, люди, і в Україні в тому числі, почали дублювати себе. Наприклад, у нас на першому конкурсі у 2016 році була ціла купа ініціатив, які пропонували стежити за громадським транспортом, хоча такі вже є. Чи купа ініціатив, які показували, де є які ресторани. Як наслідок – цих сервісів було багато, вони були однотипні, і ними не користувалися.

Переможцями у нас стали додаток Навпростець – мобільний додаток, що покаже найближчі туалети і прокладе найкоротший маршрут до них. Також додаток All Museums – закумулював у собі дані про музеї та історії про них, а також дні безкоштовного відвідування. Плануючи мандрівку, ти можеш подивитися, де який музей ти можеш відвідати безкоштовно. Єдиний енергооблік – це такий ґрунтовний сервіс для міст, який допомагає вести облік споживання енергоресурсів. І Відкрита школа – сервіс, який допомагає батькам знайти найкращу школу для своїх дітей по Україні (за різними критеріями).

Попри те, що всі ці додатки хороші, нагорода в нас тоді була 3 тис. доларів на розробку сервісу. Але ми не можемо стверджувати, що це дуже допомогло учасникам конкурсу. Для того, щоб постійно підтримувати, збільшувати базу користувачів, має бути якась постійна спонсорська підтримка і додаток, за великим рахунком, має стати стартапом. Одноразова нагорода просто не витягне додаток на високий рівень.

Цього року ми вчинили дещо інакше. Ми оголосили конкурс для міст – для міських рад, неурядових організацій і ай-ті розробників. Ми спочатку допомагаємо для них провести аудит даних, відкрити їх у потрібному форматі. Самі ж міста роблять запити на ті сервіси, які для них будуть потрібні. Після цього ми будемо створювати можливості, де ці сервіси будуть реалізовуватись. Тоді цей сервіс йде на баланс міста і воно ним опікується, і місто контролює – чи йому потрібен цей сервіс для того, аби він просто не канув в лету і не припинив своє існування тільки через те, що у нього було мало грошей на піар-кампанію чи підтримку.

Загалом, Україна зіштовхнулася із тими самими проблемами, як Велика Британія чи США, зокрема, коли, наприклад, немає стандартів того, як відкривати дані, у яких форматах. Ми заміряємо двічі на рік ситуацію з відкритими даними в Україні. Кожен раз якісь помилки повторюються. Ми зробили таку кампанію з чорним гумором – #чорнакнигавідкритихданих, де ми проілюстрували найбільш типові помилки, які роблять міста, коли працюють в цій темі. Бо ситуація в тому, що зверху прийшла директива: “Відкривайте дані”. Як відкривайте, хто це має робити, якісь люди мають бути компетентні, треба провести навчання… Звісно, що органи влади і різні установи почали робити це так, як вони це зрозуміли. Були фантастичні ситуації, коли, наприклад, відскануюють якусь подяку і викладуть її – як набір даних. З позитивів – Україна за 2016 рік у рейтингу країн, які реалізовують політику Opendata, зараз десь на рівні з Естонією.

Варто робити громадські слухання. Ми сміялися, що відкривати дані без консультації з громадськістю – це як переводити бабусю через дорогу, але не туди. Ми рекомендуємо консультуватися з громадськістю. Ми самі проводили дослідження у 2016 році, які теми цікавлять міщан. У першу чергу, це екологія, транспорт, медицина, безпека. Але дуже часто органи місцевого самоврядування відкривають, дотримуючись букви закону те, що перелічено в постанові, і так само відкривають на свій розсуд, обмежуючи ці набори, чи не в тому форматі. Тому це вже швидше політична воля самого міста.

“Під час спілкування з білоруськими і польськими активістами в  мене та в наших експертів часто запитували, а що реально нового після Майдану з’явилося, що сприяє більшому залученню громадян до процесу прийняття рішень. Дехто нам зокрема казав про те, що в Україні сьогодні стало менше емоцій, постмайданної ейфорії, а вже більше практичних кейсів, прагматичності. Крім того, що ми сьогодні, у вихідний день, маємо можливість зустрітися з депутатом обласної ради та громадськими активістами – в приміщенні обласної ради,  чим ми приємно вражені, ми хотіли б почути Ваші думки, важливі спостереження  після Майдану”, – на початку зустрічі з представниками влади і громадського активу в обласній раді Івано-Франківська поцікавилась Алла Прунь, виконавчий директор ІАЦ “Громадський Простір”.

Агнешка Коморовська, Алла Прунь та Наталія Чаплинська, зустріч в обласній раді Івано-Франківська

“Як формується громадянське суспільство: де людина відчуває себе реалізованою і комфортною, там вона починає діяти. У нас у Франківську почали розуміти, що держава саме не може все охопити, ми беремо один сегмент – і творимо зміни. Перший Майдан і другий – дали сильні поштовхи, - зауважує  Наталія Чаплинська,  громадська діячка, волонтерка, співкоординатор Івано-Франківського обласного Центру психологічної допомоги учасникам АТО, на останніх виборах була обрана депутатом Івано-Франківської обласної ради.

Так, в Україні є корупція, на жаль, її найбільше зверху, але йде вона з низів. І це найстрашніше.  Хочу навести такий приклад: боєць повернувся з фронту, мама його захворіла – і  лікар прийшла додому, подивитися її. Мама за огляд дістає і віддає  їй 100 грн. А син каже: “Мамо, що ти робиш, я не за це воював…” Це так звана побутова корупція.  Що змінюється… Коли треба якийсь дозвіл чи якась інша дія, вимагають гроші за це, то вже більше людей пишуть  заяви у відповідні органи, коли раніше вони навіть не думали, а давали.

Якщо брати 10 років тому, то на Франківщині коли працювали, організовували круглі столи, в юстиції то ГО було чимало, але живих громадських організацій – раз-два, будь-які заходи збирали одних і тих же людей,  на сьогодні їх вже багато по різних напрямках, вони об’єднуються в великі групи, особливо після Майдану громадських організацій стало багато і різних. Одних тільки біля 50 ГО учасників АТО, які об’єднуються на захист своїх прав (у відео Наталія Чаплинська зокрема розповідає про розробку “єдиного вікна” для надання комплексної допомоги бійцям – авт.).

Якщо брати навіть мою комісію, в якій я працюю, та всі інші комісії обласної і міської рад, всюди є радники з громадських організацій, депутати мають радників з громади, будь-які комісії є відкриті. Наша комісія складається з 6 депутатів, але в залі сидять і представники держслужб, і представники ГО, вони долучаються, вносять  пропозиції – ці рекомендації враховуються. Зрештою це дуже добре, тому що іноді не вистачає ідей, як зробити, що зробити, а тут є люди, які готові виголосити ідеї, і ці ідеї є добрі, слушні і з ними можна працювати. Такі речі відбуваються і в обласній, і в міській раді, я добре це знаю, тому що я депутат обласної ради, але від міста Івано-Франківська.

Розвиток громадянського суспільства також ще формує розвиток еліти. Ми не говоримо про багатих людей, а саме людей – за якими піде громада. Це можуть бути митці, цьому може сприяти розвиток різних фестивалів. Наше місто завжди було насичене різними фестивалями. Це науковці, наукові центри, створення нових бачень, це той же Urban Space, Тепле Місто. Де люди можуть себе реалізувати… таким чином формується еліта. Це наступний етап формування громадянського суспільства”.

Продовжує розмову громадська активістка Ольга Ткачук: “Я уже величезний час в громадській діяльності, можу робити певні висновки і певний аналіз. І я величезний комплімент хочу зробити Громадському Простору, тому що я на вашій сторінці, напевне, черпаю всю основну інформацію, яка потребується для громадських організацій, взагалі для спілкування, для всього. Дякую за цю зустріч.

Слухаю нашу дискусію і бачу, що у нас змінилося. Громадянське суспільство України продемонструвало спротив, коли була спроба завадити нашому вибору, нашій свободі. Змінилося дуже багато, почало змінюватися швидкими темпами,  звісно, є елемент зневіри, бо були вищі очікування після Революції Гідності. Але відбувся перелом, дуже багато людей уже не спостерігають збоку, люди вже у цих процесах. І це процес не заради процесу, а заради результату…

Найбільше бракує знань, якщо треба залучати кошти, аби розвивати ініціативу – більшість молодих ГО не знає як написати проект.

Сама держава як функціонал дуже сильно відстає. Якщо великі очікування від держави – не буде нічого. Ми є нація, яка поки що ще в процесі будування держави. Майдан дав сигнал, віру в свої сили, в те, що нам ніхто державу не збудує. Усе залежить від активності людей, завдання громадських організацій – активізовувати людей. Бо нема ще такої критичної маси… Ще є страх, що та система може вернутися, може взяти реванш. Але Ви були в Urban Space 100, спілкувалися з активними людьми, Ви бачили що триває рух молодих людей, завдяки якому відбулася Революція Гідності.

Галина Герасимів, психолог-практик, громадська активістка: “Найбільше, що відбулося після Революції Гідності – це зміна способу мислення. Експерти, еліта, думаючи як змінити цю “махіну” (про існуючу систему – авт.) кажуть важко міняти старе, бо це величезна структура.  Є інший шлях, що передбачає  побудувати нове здорове, а то все старе – саме відпаде. Потреба в здоровому мисленні, в здорових прогресивних людях сьогодні є дуже велика”.

Наталія Чаплинська згадує зі свого громадського досвіду: “Один із способів щось міняти  – якщо ти хочеш щоб ти і твоя сім`я, друзі – добре жили, міняй щось у цьому суспільстві, докладайся до цих змін, роби щось те, що ти можеш робити – у себе на вулиці, у своєму під`їзді, місті. Але змінюй щось, бери цю місію. Коли я пригадую, як гендерна активістка (вирішуючи певні питання) – заходила у владні кабінети, я тих людей і зараз бачу, і я їм казала, що питання гендеру і протидії домашньому насильству в сім`ях буде на часі (це був 1996 рік). А на мене дивилися як на несповна розуму… Нас всього 30 жінок зібралося з усієї України, які діяли  – і вже через 5 років, в 2001 році,  Верховна Рада проголосувала закон “Про попередження насильства в сім’ї”. Вода камінь точить, не стійте, думайте, робіть, розказуйте!”

Зустріч проходила в рамках навчального візиту активістів з Білорусі, організованого Інформаційно-аналітичним центром «Громадський Простір» разом з партнерами з Польщі – Stowarzyszenie Wschodnioeuropejskie Centrum Demokratyczne та Fundacja Batorego.

24 березня, на запрошення Таріка Сархана (ВАГО «Альраід»), Антон виступив із промовою в Ісламському культурному центрі, в якій відверто розповів про власне життя, волонтерство, та труднощі людей із інвалідністю. На зустріч зібралися активісти, журналісти, особи з інвалідністю, представники релігійних громад.

фото зроблено: Алі Марееі

“Найголовніше питання для мене – чи потрібен я цьому світу, і чи потрібен я взагалі нашому суспільству? Ця проблема криється в голові кожної людини, адже ми самі собі створюємо проблеми – у нас немає проблем, якщо ми самі собі їх не влаштовуємо. Найголовніше – це не проблема, а питання: чи ти зможеш прийняти себе таким, який ти є? Тому що якщо твоя проблема, захворювання стоять над тобою, у тебе буде постійно депресія, ти будеш в смутку, будеш ненавидіти світ, людей… Я вам не раджу. Важливо, щоб хвороба не стала над вами, чи проблема не стала над вами, а щоб ви були над нею. Тому що коли ви приймете себе таким, який ви є, повірите в свої сили і можливості, тоді і суспільство вас прийме. Тобто все просто, виявляється, але для багатьох це дуже важко”, – говорить Антон.  

Ми відзняли для Вас фрагменти цієї зустрічі:

Продюсерка фільмів «Все палає», «Євромайдан. Чорновий монтаж», Юлія Сердюкова, розповіла, що вона часто порівнює епізоди у фільмах, створених чоловіками і жінками: «Мені цікаво дивитись фільми, створені жінками-режисерками».

«Спочатку я хотіла показати уривок з фільму «Все палає», який зроблено трьома чоловіками. Цей фільм фокусується на тому, яким чином мирний протест дуже швидко перетворився на насильницьку сутичку. І там дуже яскраво, красиво і в деталях показано зсередини, що відбувалось на передовій, на лінії зіткнення міліції і протестантів. Можна, навіть, у стилі зйомки відчути, що чоловіки, які робили цей фільм, дуже багато дивились фільмів Спілберга. Водночас, наприклад, у фільмі «Євромайдан. Чорновий монтаж» є один чудовий епізод Катерини Горностай, який називається «Мирний протест Маші». Це історія медсестри, яка вийшла на протест. Але коли цей протест став уже не мирним, вона заступила на чергування, як медсестра. І там є один дуже довгий кадр, де Катя тримає крупний план Маші, яка поправляє на собі маску від сльозоточивого газу, кліпає очима і видно, як їй страшно. В епізодах Каті дуже багато таких крупних планів, дуже багато невпевненості і страху, людей, які там були, які можна відчути, а також її власного страху і невпевненості як жінки. На початку я думала, що це чудовий приклад. Але потім згадала, що у фільмі, про який я розповіла – першим є десятихвилинний епізод про те, як валять пам’ятник Леніну. І чоловік, якого всі називають комуністом, його захищає. І там теж є дуже довгі крупні плани, де видно відчай і страх цього чоловіка, якого зараз революціонери цькують. А на його обличчі написано, що весь його світ валиться, – говорить продюсерка. – Тому це справді тонка грань порівнювати. І такі порівняння можуть стати маніпулятивними. Але мені хочеться їх робити. Це цікава і плідна тема, на які теми і на що звертають увагу жінки в кіно, на що б не звернули увагу чоловіки». 

Більш детально про «жіночий погляд» у кіно дивіться у відео: