“«Рускій мір» спочатку поширювався через культуру, а потім вже на танках сюди їхали”. Інтерв’ю з громадською активісткою із Богуслава Мариною Гогулею

- Розкажіть про себе нашим читачам?

- Мене звати Марина Гогуля, мені 36 років, я живу у Богуславі, працюю в Києві в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка Національної академії наук України та у Національному музеї Революції Гідності. Я є співзасновницею освітньої ініціативи «Медвин. Повстання», волонтеркою Богуславського волонтерського штабу. За освітою філолог, літературознавець.

- Як, на Вашу думку, волонтерство на початку війни у 2014 році і волонтерство під час повномаштабного вторгнення рф відрізняється особисто для тебе? І, взагалі, волонтерський рух – він змінився? 

- З того, що я пережила і побачила, то волонтертсво стало більш масовим рухом. Тому що, якщо ти рідний військового – то ти волонтер. Не інакше. Тобто, хто найшвидше подбає про твого брата, чоловіка, батька, як не ти? Коло волонтерства розширилося. І більше людей почало цим займатися. Більше людей почало служити в армії. І зараз наш штаб не так купує речі, як збирає кошти під час благодійних заходів і передає різним волонтерам, які купують потрібні речі. Деколи це швидший шлях, аніж на штаб навішено багато потреб і ми не можемо їх закрити. Мені, звісно, хотілося б, щоб наш штаб був як, приміром, Фонд Сергія Притули, щоб все і купував, і збирав кошти. Але, ми вибрали такий шлях. Це легше робити, адже волонтери, які купують вже необхідні речі, мають певний досвід, мають певне спілкування з військовими, вони знають, що саме треба і де це взяти. А коли з нуля починаєш шукати – ти не знаєш цього. Це довший шлях і більше помилок. Тому так. 

- Що Вам допомагає триматися, тримати себе в руках?

- Мене дуже «підіймало», коли я отримувала дзвінок з фронту і чула, що все гаразд. І я думала, що якщо наші бійці тримаються у тих жахливих умовах, то що ми тут розкисли, в нас взагалі все чудово, ми як на курорті. І навпаки, коли не було по 10 днів зв’язку – я не могла про це не думати і я занепадала. І люди поруч казали, чому я така закрита якась… Це впливало. Тому, від успіхів наших бійців – то і залежить моральний стан. І ще від атмосфери в команді. Наприклад, в нас в штабі є люди, які мають дар підтримати і утримати цю атмосферу. Це Олена та Євгеній Пузатки. Вони дуже вміють спілкуватися ввічливо і вдячно. Тому, теж – і від людей, які оточують, багато залежить. 

- Давайте поговоримо про просвітницьку діяльність. Ви продовжуєте її поруч із волонтесрькою діяльністю і роботою. На Вашу думку, нині збільшується попит у людей до знань у сфері історії?

- Якщо говорити про «Медвин. Повстання» (прим. – освітня ініціатива), то мені здається, що у нас завжди було невелике коло людей, які підтримували наші заходи і їм завжди було цікаво. І ці люди, скоріше за все, це учасники Революції Гідності. Тому що, в 14му році наскільки був сильний імпульс до відродження своєї національної памяті, що він ще й досі тримається. Оці всі зусилля – вони родом із 2013-2014 років. Зараз я бачу, що є попит на культурні заходи, які проводить Богуславський волонтерський штаб, тому, я думаю, що попит збільшився. Ми бачимо багато людей і були великі фінансові збори. Тобто, люди готові витрачати гроші на цих заходах. Приміром, коли ми їздили на могили наших військових з Медвинської громади, то я не скажу, що це була масова акція, але рідні загиблих всі були, для них це завжди буде актуально. 

- Яка роль культури під час війни?

- Думаю, що стратегічна роль. Тому що, у всі ці дії, які робить наш народ, потрібно вкладати сенс. Щоб люди бачили зв’язок з тим, що було 100 років тому. А 100 років тому Україна теж боролася за незалежність. І відбувалися дуже схожі речі. 300 років тому теж було таке саме… І одна справа це сказати просто реченням, а інше – це обгорнути в якусь форму культурну. Люди ж часто ідуть в бій з піснями, вони самі шукають, чим себе підбадьорити. Це така людська природа, що вона естетизує те, до чого вона тягнеться. Тому культура зараз має працювати на повну. Зараз нищаться наші культурні пам’ятки – це привід про них пам’ятати. І після цього вони більше цінуються. Та й «рускій мір» спочатку поширювався через культуру, а потім вже на танках сюди їхали. Готували людей, що росіяни дуже схожі на нас. До прикладу, ми зараз займаємося перейменуванням вулиць і люди, які прожили все життя на Маяковського, знають хто це. Натомість, не знають хто такий Підмогильний і навіть не хочуть знати. 

Отаке оросіянення українців почало проводитися особливо активно, коли у 2001 році президентом рф став путін. Памятаю, коли ходила в школу, ми купували касети «Території А», по телевізору були різні хіт-паради, де ми знали українських зірок – Руслану, ТНМК. Потім з 2000-х років засилля різних гуртів російських. І тоді вже готувалася анексія українських територій. І з тим, щоб українці зустріли росіян як своїх, як щось таке близьке, душевне, як носіїв вищої культури. Здавалося тоді, що ми слухаємо роійське, бо українського немає. А воно було, просто його спеціально зіштовхували з ефірів. Так росіяни думали, що вони зайдуть сюди і їх зустрінуть з квітками. Але так не сталося. І все через те, що була Революція Гідності. Більшість країн ЄС її підтримали, але не всі сприйняли. Але це був потужний розворот від росії.

Також, я думаю, що велику роль відіграв безвіз і можливість їздити закордон. До прикладу, перетинаєш кордон із Польщею, а у водія не грає жодної росіської пісні, тільки перетинаєш Україну – російська всюди і ти розумієш, що ти потрапляєш у сферу впливу російської імперії. І так до 24-го лютого. Спочатку не могли звикнути – вмикаєш радіо і ні одної пісні російською. Це теж цивілізаційний переворот. 

- Як ще можна популяризувати зараз українську культуру, мову, традиції? Що, на Вашу думку, треба робити, зокрема, і у Богуславі?

- Перше, що спадає на думку, це те, чим в принципі, і займався наш Богуславський волонтерський штаб – запрошувати якісних артистів сюди. Приміром, як я вже розповідала, коли ми їздили на могили військових, з нами їздив і бандурист Святослав Силенко, який виконував пісні, з якими військові, і століття тому, і зараз йдуть в бій. Культура тут потрібна. Потрібно теж витягати наш український культурний продукт із «шароващини», нам треба свіжі мізки у сфері культури, щоб не були однотипні заходи з року в рік. Ось на заходи у Богуслав, у майбутньому, хочемо запросити Святослава Силенка. Хочемо також запросити і Тараса Компаніченка. Вони вчать любити кобзарські традиції, вони подаюь українську культуру у ориганільному вигляді. І таких заходів треба багато! Водночас, ми з друзями записуємо на відео свідчення про наші історичні події, про Медвинське повстання, про колядку стару, про те, як досліджували історію повстання Медвинського, коли про це в голос не можна було говорити. 

Детальніше про роль культури у війні, про те, як змінився волонтерський рух, порівняно з 2014 роком та як популяризувати українську культуру, історію, мову і традиції – читатайте у повній версії інтерв’ю за посиланням.

Також, за посиланнями ви можете переглянути інші історії війни волонтерів і ВПО:

• Юлія Ковальчук з Вишневого: “Підтримувати й допомагати один одному. Навіть одне добре слово – може дати сили”
• Валентина Ткач з Богуслава. Мистецтво заради Перемоги
• Олена Проценко з Херсона: “Підтримуйте єдність, любіть, не сваріться і вірте в Перемогу. І все буде Україна!”
• Марія Смаровоз з Миколаєва: “Я бажаю нашим воїнам сил та наснаги, щоб перемога скоріше була за нами!”
• Наталія Мазур з Миколаєва: “Важливо не втрачати вiру в Перемогу та, попри все, жити далi і берегти один одного”
• Максим з Харкова: “Найкраща боротьба з нервами – відчувати себе корисним”
• Наталія Драціон з Богуслава: “Коли війна закінчиться – люди стануть зовсім іншими”
• «Ми залишилися на “острові”», – Людмила Бабаєва про бойові дії на Чернігівщині