Маріанна Кіяновська: На наших очах міняється уявлення про «велике зло» і «мале зло»

У продовження нашої розмови із письменницею Маріанною Кіяновською про світ після пандемії, що триває в межах проєкту «Людська гідність в контексті суспільних викликів»*, говоримо про те, чи здатні ми ...

«Людська гідність в контексті суспільних викликів».  Кіяновська
Маріанна Кіяновська: На наших очах міняється уявлення про «велике зло» і «мале зло»

У продовження нашої розмови із письменницею Маріанною Кіяновською про світ після пандемії, що триває в межах проєкту «Людська гідність в контексті суспільних викликів»*, говоримо про те, чи здатні ми в умовах викликів сьогодення зберегти найвищі людські цінності, не поступитися ними заради інстинкту виживання.

- І так, і ні. Тобто і можемо, і не можемо водночас. Взагалі, коли йдеться про цінності, мають значення не події, а процеси, а також, як формуються контексти, в які поміщаються конкретні факти. Нещодавно в розмові з подругою я сказала, що вперше в житті «живу» тільки декілька годин упродовж доби, решту годин, крім сну, я всього лише «проводжу час». Це багато годин щодня, проведені нібито на мій власний розсуд, але насправді взагалі без свободи. У мене, як і в усіх, кого я знаю, нема змоги спілкуватися з друзями (віртуальних розмов явно замало), подорожувати, заробляти і витрачати гроші, планувати щось на майбутнє, хай навіть ці плани будуть цілком простими. Більшість людей почувають себе жертвами. Почування себе жертвою — це нині процес тяглістю у майже два місяці, в який включена неймовірна кількість людей. Саме з цим відчуттям, більшим чи меншим, 50 днів карантину живуть кілька чи кільканадцять мільйонів українців (насамперед — мешканці міст, бо на селі завжди є робота), а також принаймні одна шоста населення Землі. І хоча зі справді страшними випробуваннями впродовж карантину зіткнувися наразі лишень дехто, жертвами пандемії від самого початку почуваються майже всі. Принципово, що одним з ефектів будь-якої триваючої загрози — від мору і до війни — є повернення магічного мислення і формування цілої низки когнітивних викривлень. Хтось раптом починає вірити в екстрасенсів, комусь здається, що шлях до порятунку — не карантин і сувора гігієна, а виконання якихось складних ритуалів чи, наприклад, «позитивне мислення», прикладом якого є знамениті відео на ютубі, де бадьорі 70-річні «дєвачкі» скандують: «Физкультура победит и ангину, и ковид!», а рожевощокі попи зі злочинного (як ми остаточно переконалися в ці Великодні свята) Московського патріархату радісно закликають йти на Паску до церкви, мовляв, «Бог нє пазволит заразиться истинна вєрующім!» Людям, які з головою поринають у пухнасті хмаринки ілюзій, насправді хочеться повернутися в чарівний світ дитинства, де нема незаперечних наукових фактів, нема статистики померлих, нема перспективи втратити роботу чи можливості заразитися, захворіти, ймовірно, вмерти, натомість є віра в шанс усе змінити, скажімо, простою силою бажання. Найгірше, що магічне мислення зазвичай проявляється в усій повноті, від «А» до «Я». До того ж, природа вірусу така, що цілком наукові знання про його поширення при магічному, міфологічному мисленні корелюють, наприклад, із симпатичною магією, коли надприродна сила передається через прямий контакт з носієм сили або через талісман, коли носій амулета переконаний, що той захистить від хвороби і смерті, і так далі. Але де є симпатична магія — там є і офірний цап. Ще раз повторюю, це процес. І якщо вже у масовій магічній свідомості з’являється офірний цап, то незабаром навіть начебто зрілі та цивілізовані люди починають поводитися як дикуни. Мало хто пам’ятає, але одним з обґрунтувань для створення єврейських гетто під час Голокосту було цілком міфологічне твердження, що «в усіх євреїв є воші, а воші переносять тиф». Тобто євреї стали класичним «офірним цапом» у ситуації, коли в процесі наростаючого відчуття загрози раціональне мислення мільйонів мешканців окупованих територій масово витіснялося міфологічним, магічним. По суті, європейці зараз опинилися на початку цього процесу, і це мене дуже турбує. Єдиний шлях, щоб люди не почали шукати, хто саме має стати офірним цапом (а такі інциденти вже мали місце на початку пандемії, коли фіксувалися масові побиття у десятках міст по всьому світу, потерпіли кілька сотень нещасних, котрі виглядали як китайці, відтак окремі азіати стали пришпилювати собі на одяг табличку «я не з Китаю»), — зниження рівня відчуття жертви на рівні сприйняття кожного з нас і посилення почуття безпеки. Треба формувати розуміння того, що є певна реальність майбутнього, і ця реальність — не загрозлива, а так чи інакше прийнятна для всіх. Я вірю в людяність, але не вірю в те, що коли відчуття загрози весь час нагнітається, а почуття безпеки постійно бомбардується новинами про сотні тисяч загиблих і самогубства лікарів, — що люди у такій ситуації будуть думати про найвищі людські цінності. Щоби люди у своїй масі дбали про цінності, рівень відчуття загрози (не реальної, а власне тої, яка сприймається ними — в усій повноті інформації, міфологізування, інстинктів та поведінкових паттернів) має бути значно менший. Якби я могла, я б закликала медіа відповідальніше ставитися до новин, які вони поширюють. І йдеться не про цензуру, а про дотримання певної рівноваги між новинними потоками. Нехай будуть повідомлення не лише про коронавірус. Нехай будуть хоч якісь хороші новини. Ну справді — хоч якісь. Адже зараз, саме у ці дні й тижні, на наших очах формуються нові соціокультурні установки, і ми мимохіть стаємо учасниками цього. Змінюються критерії «довіри» і «недовіри», «забороненого» і «дозволеного», фактично, люди масово уражені, як вірусом, когнітивним дисонансом. Може, це ще не зовсім стадія світоглядного хаосу, але вже майже.

Здається, на наших очах міняється уявлення про «велике зло» і «мале зло». Це значить, ми — на порозі «нової етики». Те, що під час пандемії відбувається великий цивілізаційний поворот, посилений можливостями медій і технологіями віртуальності (тілесність, дистанція, формування нових компенсаторних механізмів і реакцій — «нова поведінковість») — зрозуміло. Але уявлення про зло — це базис. Та в мене складається непереборне відчуття, що під шумок тотального когнітивного дисонансу і нагнітання страху невидимий «Хтось» намагається радикально змінити наші базові уявлення про основні цінності, серед яких одна з найважливіших, якщо не ключова — свобода.

Мені цікаво, в який бік посунуться межі.

А ще саме в ці дні я постійно думала про перших християн (основний для мене сюжет цього Великодня) і про моральні утопії. Ми на порозі нових утопій, з повною ревізією уявлень про владу, про владу держави над тілом індивіда, про право людини на «все, що під шкірою», про абсолютне право людини на недоторканність її розуму, свідомості, пам’яті та уяви. Настає час (пандемія просто це настання дуже прискорює), коли малі консенсуси прийдуть на зміну великих консенсусів. І от «велике зло» для малих консенсусів — це зовсім нова категорія, здається. У них буде інше уявлення про силу. А трансформація уявлення про силу означає повне перетворення уявлення про людину. І це набагато небезпечніше, ніж здається. Еволюція цінностей неминуча, якщо ми усе ще віримо в еволюцію людини. Але еволюція цінностей в епоху загроз сама по собі може становити загрозу для свободи та людяності. З іншого боку, маємо унікальний момент, коли і в нас, і в глобальному сенсі, культурна трансформація (а значить, переусвідомлення цінностей) буде відбуватися одночасно з політичною й економічною. Таке буває раз на 2-3 покоління. У XX ст. це було два рази — після Першої світової і після падіння Берлінського муру. Бо переважно є тільки культурна і політична трансформація (як у 1968 р), або політична і економічна (як Велика депресія), або культурна і економічна (як ранні 2000, з появою цифрових технологій і економіки віртуального). Тут же — три рівні трансформації. Зрозуміло, що ціна буде велика. Але якщо бути стратегічними і креативними, то в України є шанси не просто на виживання, а на структурний, значущий для соціуму ривок. Нас довго вчили, що головний ресурс — гроші. Але саме зараз головний ресурс — люди. А люди в нас є.

Першу частину розмови з Маріанною Кіяновською про світ після пандемії читайте за посиланням.

Продовження – в наступних публікаціях.

___________________________

* Проєкт Музею Гідності у Львові «Людська гідність в контексті суспільних викликів» зародився як реакція на ситуацію, в якій ми опинилися через COVID-19. Очевидно, що ми змушені переосмислювати цінності і підходи в комунікації. Однак ключовим питанням залишається питання поваги до людської гідності.

Пандемія, викликана COVID-19, стала тим «лакмусовим папірцем», який дає можливість побачити особливості індивідуального сприйняття, рівень соціальних взаємодій, а найголовніше – наскільки держави готові дотримуватися чи порушувати права людини та громадянина.

Ми цікавимося думками провідних мислителів/мислительок, діячів/діячок культури, громадських активістів/активісток, аби разом вистояти і не втратити найважливіше – свободу.

Музей Гідності не обов’язково розділяє погляди та думки авторів.


Тематика публікації:        

Останні публікації цього розділу:

Результати та плани адвокасі для ефективності бюджету Миколаєва та Вознесенська

Мрії і потреби українських НУО: аналіз

Медсестри мають стати громадськими лідерами у сфері допомоги тяжкохворим

Тепер дивитися та обговорювати документальне кіно в DOCU/КЛУБАХ можна онлайн

Марта Чумало: «Людина має кращі шанси вижити, коли добре розуміє, заради чого»

Для України запрацювала програма "Google для некомерційних організацій"