Другий день Медіафоруму у Львові: світ про Україну і журналісти про корупцію

Другий день Медіафоруму був ще більш насиченим, ніж перший. Коротко про головне: дискусія «Медіа проти корупції», на якій відбулася перша серйозна суперечка, панельне обговорення разом з іноземними журналістами про те, якою постає Україна у іноземних ЗМІ, розмова з кореспонденткою «Die Zeit» Майке Дюльфер.

Спостереження: Знаєте, чому Львівський Медіафорум ― міжнародний? Не лише тому, що спікери родом з різних країн. Справа ще й у тім, що кожен з них (і кожен з нас) розмовляє тією мовою, якою хоче: англійською, німецькою, російською, білоруською, польською та українською.

Перша дискусія залишила по собі чітке розуміння того, якою сприймають іноземці Україну. Переважно німці. На цю тему опісля дискусії вдалося поговорити з Майке Дюльфер, німецькою журналісткою. Не таємниця, що після падіння Берлінської стіни її земляки опинилися у ще складнішій ситуації, ніж українці: два різні світи були змушені існувати разом, як одне ціле, і зараз їхня країна процвітає. Цей досвід буде дуже корисним для українців, коли закінчиться війна; він був би корисним і раніше, якби ми замислювалися над цим.

Не дивно, що ставлення до подій в Україні за кордоном інакше, ніж у нас. Німеччина чи США спостерігають за війною (а до цього ― за Євромайданом) на відстані. Джефрі Пайєт, посол США в Україні, додає: американці, все ж, розуміють проблеми, з якими зіштовхуються українці. Він покладає надії на українське суспільство і народження нової журналістики, яка буде інструментом для соціальної підзвітності політиків.

Інший американець ― кореспондент New York Times Девід Гершенгорн ― почав зовсім з іншого, ніж планував. «Хочу зробити комплімент Україні, бо журналісти повинні мати право приїздити сюди без візи, важливо без акредитації вільно переїжджати по Україні, щоб інформувати світ», ― сказав він. У ході розмови він підняв важливі питання: як обирати, хто, про що і якими словами буде писати? Він наголосив, що дискусійні факти треба оцінювати обережно: «Як називати тих, що воюють на сході ― російські солдати, сепаратисти, агресори?» Інший важливий момент, на його думку: ми повинні використовувати зрозумілі слова, не маніпулюючи текстом у політичних цілях.

Кореспондент «Die Zeit» Майке Дюльфер зізналася, що емоційно її земляки навіть більше пов’язані з Росією, і важко сказати, чому так сталося. Можливо, через Другу світову війну німці почуваються винними перед росіянами, можливо, це через антиамериканські настрої. «Або, ― додає Майке, ― причини більш романтичні: у Німеччині люблять російську літературу та культуру, хоч наразі їх у Росії майже не залишилося».

Найважливіше, на чому наголосила німецька журналістка, це те, що журналісти повинні повідомляти у світі про Україну, хоч і відчувають тиск. Потрібно повідомляти правду, писати, як функціонує російська пропаганда, не вдаючись самим до антипропаганди, більше спілкуватися з читачами безпосередньо. Головне, що нам нарешті вдалося пояснити: Україна ― не Росія, а Росія ― не Україна, і у нас різні інтереси, але є ще багато роботи, щоб розповісти, чому це так. 

Дуже голосно прозвучали слова директора Могилянської школи журналістики Євгена Федченка на питання Андрія Куликова:

Куликов: Коли Україна назвала анексію Криму анексією?
Федченко: Судячи з усього, ще не назвала.

Ще одна велика подія другого дня Медіафоруму ― це панельна дискусія «Медіа проти корупції: хто кого?» Ми спостерігали за серйозною суперечкою, що розв’язалася між Севгіль Мусаєвою (головний редактор онлайн-видання «Української правди») та Денисом Бігусом(телеканал ZIK) про журналістів та корупцію. Власне, спікери розділилися на два табори:Севгіль і Лещенко вважали, що нам потрібно більше журналістів-розслідувачів, Бігус ― що корупція взагалі не справа журналіста, а громадського діяча. Федір Сидорук (Слідство.Інфо) заявив, що журналістика і сама є частиною корупції.

У соціальних мережах у цей час заговорили про те, що у наш час журналіст повинен бути громадським діячем, бо насправді більше немає кому. Настановою усім медівникам стали словаСергія Лещенка, невдовзі народного депутата: «Журналіст – це не костюм, який ви вдягаєте зранку і знімаєте ввечері».

Зрештою, всі ми поїдемо додому зі здоровим запасом планів і натхнення «не бути костюмом». Тепер завдання кожного з нас ― не втратити запал у дрібницях, «вийти з зони комфорту і писати для людей», як казав Гжегож Пєхота – директор з розвитку найбільшої польської газети «Gazeta Wyborcza».

Автор : Катя Кролевська, «Інститут аналітики та адвокації»