Чому активісти можуть перестати любити справу, яка була найважливіша в житті. Чинники вигорання

Тема вигорання в українському суспільстві залишається досі закритою. Про це не люблять говорити, рідко зізнаються. Люди з вигоранням не звертаються за допомогою, а часто навіть не знають, що їх стану ...

Чому активісти можуть перестати любити справу, яка була найважливіша в житті. Чинники вигорання

Алла Мельничук

Тема вигорання в українському суспільстві залишається досі закритою. Про це не люблять говорити, рідко зізнаються. Люди з вигоранням не звертаються за допомогою, а часто навіть не знають, що їх стану можна зарадити. Останнім часом в соціальних мережах почали з’являтись  публікації громадських активістів про те, що вони пройшли через вигорання, або знаходяться в ньому зараз.

Якими ж є чинники виникнення вигорання? І чому саме активісти знаходяться в зоні ризику?

Відсутність заслуженої винагороди або визнання успіху. З часів Майдану в суспільстві склалось очікування, що активісти виконують свою роботу безкоштовно. В короткостроковій перспективі це дійсно можливо. Але шість років і більше працювати без оплати неможливо, бо створення соціальних цінностей та захист прав зараз – це повноцінна робота, яка потребує щоденного завантаження, навчання, повної віддачі.

З іншого боку, все що робиться активістами по всій Україні піддається критиці (бо розвиток демократичного суспільства це довгий процес) і дуже рідко можна зустріти подяку та вдячність за зроблену роботу.

Надзавантаження щоденними завданнями. Приходячи в громадську діяльність, людина горить цим і часто бере на себе більшу кількість задач, ніж реально може вирішити. Бо «хто якщо не я». Маленькі команди, відсутність досвіду делегування, великий обсяг проблем які хочеться вирішити, бажання допомогти. Активісти жертвують сном, відпочинком, відновленням, їм «нема коли хворіти»… При цьому кількість завдань щоденно зростає, як сніжна куля, й одного разу організм каже «досить». 

Постійний контроль та недовіра. Якщо в звичайній професійній сфері недовіра їде з боку керівника, то для активістів цей керівник – це суспільство (не одна особа, а абстрактні люди). Неможливо бути хорошим для всіх, до того ж, про недопрацювання та хиби тобі обов’язково повідомлять, а ось про те хороше, що зроблено, рідко хто згадає. Ускладнюється ситуація і внутрішнім «цензором» та власним почуттям відповідальності.

Несправедлива оцінка роботи. Часто робота активістів складно вимірювана. Наприклад, зниження толерантності до насилля, підвищення інформованості про права людини, залучення людей до прийняття рішень… Такі цілі неможливо досягти за тиждень, місяць, навіть рік. Це зміни, які відбуваються непомітно. І ззовні процесу може здатись, що діяльність громадських організацій неефективна. Звісно, чути таке про роботу, якою ти живеш, дуже неприємно. І часто заслуги, які ти вважаєш своїми, приписуються комусь іншому.

Невідповідність цінностей працівника та організації. Все змінюється, в тому числі цінності людини. Але часто навіть на початку роботи в громадському секторі люди не домовляються по спільні цінності. Бо для досягнення однієї цілі можна використовувати різні шляхи.

Велика кількість інформації. Зараз люди постійно знаходяться в інформаційному потоці. Ми читаємо соціальні мережі, нас оточує реклама, для активіста важливо аналізувати велику кількість інформації, постійно спілкуватись з людьми, здається ти не можеш випасти з інформаційного потоку ні на день. Не кажучи вже про карантинний етап, коли вся робота і спілкування сконцентрувались в комп’ютері та телефоні. 

Низький рівень безпеки. Саме активісти були першими, хто почали доставляти продукти та засоби гігієни людям, які цього потребували, ризикуючи своїм здоров’ям. Волонтери доставляють провізію та техніку військовим. Активісти перші виходять на захист прав. Громадські організації говорять про складні питання, піднімають конфліктні теми, показують слабкі місця і схемах. 

Високі стандарти та очікування. Робити свою роботу потрібно не просто добре, а найкраще і точно краще, ніж ти зробив вчора. Постійно робити щось більше, щось краще, щось нове. І працювати в такому темпі важно, бо в кожної людини є свої межі.

Це не виключний перелік чинників, які спричиняють професійне вигорання в активістів. І, звісно, ці чинники впливають не тільки на активістів та громадських діячів. Більшість, професій пов’язаних з роботою з людьми, знаходяться в зоні ризику. І про це важливо говорити.

Пропоную переглянути інтерв’ю з головою ГО «Save Dnipro» та співзасновницею екологічного чатбота SaveEcoBot Іриною Черниш, яка розповіла, як вона справляється з професійним вигоранням, чому ця тема не обговорюється в суспільстві, та чому для людини важно зізнатись собі й оточуючим у вигоранні.

Алла Мельничук


Тематика публікації:      

Останні публікації цього розділу:

Як покращити доступ МСП в Україні до фінансових ресурсів ЄС під час пандемічної кризи

Підводні камені модерації онлайн-заходів

Як протидіяти фейкам: три поради на щодень

Посібник Ради Європи «Демократичне врядування в школах»

Щодо спрямування коштів на організацію онлайн-навчання для закладів загальної середньої освіти

Проект Закону України «Про освіту дорослих». Що він НЕ ДАЄ закладам післядипломної педагогічної освіти?