Що кожен із нас може зробити для розбудови справжньої соборної України на своєму місці?

Громадський Простір

Сьогодні, у знаковий для України день – День соборності, Громадський простір поставив перед громадськими активістами запитання: що кожен із нас може зробити для розбудови справжньої соборної України на своєму місці? Ось що нам відповіли:

Тетяна Печончик, голова правління Центру інформації про права людини:

1) Контролювати владу і не давати їй вести наступ на права і свободи, 2) Вимагати реформ і брати участь у їх напрацюванні та реалізації, 3) Не давати і не брати хабарів

Станіслав Батрин, керівник проекту «Відкритий Суд»:

Я переконаний, що в День соборності ми маємо думати про Україну, а не про свої приватні справи. Легким є вибір змиритися з тим, що дійсно ми живемо у тому самому стані корупції, беззаконня. У цій країні все ще гроші, зв’язки і адміністративний вплив дають гарантії, а не Конституція. Але питання є простим: змиритися чи ні. Я б рекомендував не миритися, бо ми всі відповідальні за тих хлопців і дівчат, що загинули за наші права і свободи. У День соборності я переконаний, що більшість людей розділять цю відповідальність.

Жанна Кобилінська, головна редакторка інформаційного порталу “Добрі новини з України”:

Ну, по-перше, усвідомити, що у відмінностях сила. Перестати фокусуватися на тому, чому ми різні, і почати думати й діяти в напрямку, як ці відмінності використати на благо регіону або ж країни взагалі. По-друге, слідкувати за своїми словами. Розділення починається не у діях (то вже наслідок), а у думках та словах. “Мові ворожнечі” немає місця тут бути. Слідкуючи за собою, бути рішучим у тому, щоб коригувати висловлювання інших, адже відсутність реакції на неприпустимі словесні випади чи зображення розцінюється як заклик та заохочення чинити чи говорити саме так. Приклад, мультфільм про вишиватників Ірени Карпи. І, по-третє, долучатися у різні способи до ініціатив, які сприяють руйнуванню стереотипів, зближення українців та народностей, які живуть в Україні (близько 10) та об’єднанню країни в цілому.

Юлія Грига, Голова правління ГО “Філософія Серця”:

Давайте в цей чудовий день приймемо правило українця – щодня кожен сам для себе давати відповідь на питання: що сьогодні я зробив для України? Можливо, тоді наступного року в День Соборності ми матимемо зовсім іншу країну! Країну, в якій кожен відчуває себе гідним громадянином. Ми всі знаємо формулу успішних людей: відповідальність за якість свого життя вони не перекладають ні на кого. З країною те саме. Тільки багато хто сприймає країну як щось далеке і не наше. А це наші рішення, наші дії, наша свідомість і відповідальність. Ніхто не поважатиме нас доки ми самі себе не почнемо поважати. Хочеться лишити своїм дітям і онукам країну, якою вони будуть пишатися!

Роман Кабачій, історик, публіцист, експерт ІМІ: 

Просто пам`ятати, що цілі покоління українців, наших дідів-прадідів віддавали життя за єдину Україну, на обох берегах Дніпра. Що її нинішньою цінністю є те, що вона є спільним демократичним і толерантним домом для людей різного походження, які разом будують цей дім і свідомі свого українського патріотизму.

Алла Волошина, старший аналітик департаменту аналізу політики Transparency International Україна: 

Можливо, моя відповідь звучатиме дещо тривіально і простіше простого. Але кожен на своєму місці має якісно і професійно виконувати свою роботу. Наша держава, насправді, саме зараз дуже залежить від професіоналізму і чесності кожного з нас. Чомусь, це просте і зовсім не оригінальне твердження дуже важко втілити в життя. Але я вірю в нас!

Тіна Пересунько, громадська активістка, культурна оглядачка, колонкарка Громадського простору :

Якщо розуміти Соборність України, як єдність народу, то кожен з нас має прагнути знайти спільну мову з людиною і громадянином поруч. І не просто спільну мову, а єдину систему цінностей, ідей, ідеалів. На кожному історичному етапі нашої держави постають свої виклики (мова, кордони, вороги), але лишаються й вічні – питання гідності, взаємоповаги, служіння Добру. Навколо загальнолюдських і національних викликів й маємо шукати точки порозуміння між нами, українцями різного статусу, походження, віросповідання і мовної практики. Щодня треба працювати в своєму середовищі: служити державі і ближньому – кожен у свій спосіб. Це буде зближувати українців і соборувати Україну.

Максим Васін, виконавчий директор Інституту релігійної свободи: 

Кожен із нас може і повинен, по перше, подолати власні стереотипи щодо України в усій її багатоманітності. Проявити ініціативу у спілкуванні з представниками інших регіонів, до прикладу – з переселенцями. Бути більш чуйним до оточуючих та готовим до добродійності. Поставити собі за мету подорожувати Україною, адже у нас повно красивих місць і чудових туристичних маршрутів по всій країні, а головне є добрі та гостинні люди. Варто відкрити для себе Україну, полюбити її та намагатися у своїх думках і словах проявляти більше оптимізму та віри у добрі зміни.

Ігор Гирич, історик, завідувач відділом Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України:

Кожному треба працювати на своєму місці, і це буде внесок в загальноукраїнську справу. Соборність треба оберігати, бо вона завжди актуальна. Зараз ми її втратили. Сучасна історія України показує, що соборність не дається раз і назавжди як дана даність. На жаль, стаються моменти, коли ця соборність може бути порушена, як сталось сьогодні з Кримом і Донбасом. Українцям треба пам’ятати уроки соборності і не забувати про ті українські території, які опинились за межами сучасної України: Кубань, Воронещина, Стародубщина, Холмщина, Донщина, Підляшшя, Пряшівщина, Берестейщина та інші. Навіть якщо тамтешні українці денаціоналізувались, ми не повинні їх забувати. Українське минуле зберігається в пам’ятках і людях, які звідти походять. Наприклад, Євген Плужник, класик української літератури, походить з Воронещини, як і історик Микола Костомаров.

Антін Борковський, політолог, журналіст:

Соборність – це не політичні гасла, це не гуманітарна чи культурна політика, це дещо більше. Якщо завгодно, це людський вимір України. Свого часу, ідея «руского міра» зазнала поразки в Україні не лише завдяки відданості українського війська, чи вдалим контррозвідувальним операціям, а насамперед тому, що ідея України жителям сходу й півдня була ближчою за дугінські фантазми. Формування української армії та добробатів й допомога фронту довели – Україна соборна, незважаючи на паранояльні страхи професійних спекулянтів. Люди, які замешкують Україну, не вклалися у підлі технологічні формули Кремля, якими посилювали полярність сходу і заходу України, з’ясувалось, що людьми рухає не таблиці соціологів, а суто людські риси – толерантність, турбота, здатність жертвувати собою, готовність терпіти, попри все. Зрештою, Соборність це не якийсь геополітичний феномен, це цілком конкретний вибір своєї країни конкретною людиною. І чим потужнішим є людський вимір країни, тим стійкішою вона буде.

Оксана Левкова, директорка ВГО “Не будь байдужим!”:

Друзі. Поговорімо відверто. Отак щиро, по-людськи… Україна відкрила сезон засідань за святковими столами, наливання чарок, фотографувань свого педикюру на тлі краєвидів Хургади і Шарм-Ель-Шейху, а також п’яного обговорення поведінки Авакових, Саакашвілі та Корбанів у всіх поданих вище випадках. Водночас у кожного з нас на Донбасі (так, знову Донбас!) є друзі, знайомі, приятелі, свати, брати, куми, бойфренди, друзі друзів або, на крайняк, френди із соцмереж. Згадайте, як у вересні мама семикласника Світлана з Лисичанська в коменті до чийогось посту написала, що школа її синочка зовсім на знає, як “правильно” співати колядок. А на початку грудня слюсар Сергій з Попасної по телефону пожартував, що все віддав би за шматочок пляцка та брізоля, бо куштував лише пиріг. А ще навесні один із прогресивних чиновників української Донеччини Іван був би радий побачити в міськраді Краматорська тих фахівців, які так уміло зробили на міжнародному рівні брендинг м. Одеси. А знайомі студенти з Маріуполя розповіли, що дуже би хотіли переглянути українські документальні фільми, які до них, незважаючи на певну поширеність в інтелектуальних колах Києва та Львова, завжди чомусь не доїжджають…. Мої рідні, я це все веду до того, що мирні люди Донбасу (бо про вояків начебто і так усе зрозуміло), наші українці, такі самі, як ми з Вами, потребують нас у своїх Артемівську, Дружківці, Новопскові, Костянтинівці та Красному Лимані. Чекають Вас утомлених і не дуже, веселих і навіть засмучених, інтровертних і суперкомунікабельних. З книгами, дисками, кутею і нашими традиціями… Або ж із нашим бажанням бачити їх з тим самим у наших Львові, Одесі, Кіровограді та Києві… І кращого періоду, ніж січень, для цього годі знайти. Правда ж? P.S. Галицька чи подільська родина Вас зрозуміє. Перевірено. P.P.S. Єгипет зачекає. Аналогічно. P.P.P.S. Так, я знаю, що ніхто нікому нічого не винен… Ну і, звісно, я проти зобов’язалівки і тоталітаризму.