Реєстрація


Оксана Коляда: до тих пір, поки люди будуть ставитися один до одного як до ворогів, нічого не вийде

Оксана Коляда - одна із тих, кому довелося залишити своє рідне місто Луганськ, більше того, зробила вона це під час декретної відпустки - із двома маленькими дітьми та мамою. Оселившись у санаторії ...

Оксана Коляда
Оксана Коляда: до тих пір, поки люди будуть ставитися один до одного як до ворогів, нічого не вийде

Оксана Коляда – одна із тих, кому довелося залишити своє рідне місто Луганськ, більше того, зробила вона це під час декретної відпустки – із двома маленькими дітьми та мамою. Оселившись у санаторії “Джерело” під Києвом, жінці довелося зіштовхнутися із несолодкими буднями внутрішньо переміщеної особи – проблеми із побутом, невирішені питання із владою, складнощі співжиття із такими ж переселенцями, як і вона сама. Проте Оксана не втратила притаманного їй оптимізму та волі до життя. Ставши частиною координаційної ради переселенців, які мешкають у санаторії, вона вперто продовжує відстоювати їхні права на гідне життя. Крім того, вона продовжила вже в Києві займатися улюбленою справою як підприємець, відкрила бізнес-клуб для дітей, де вони можуть здобути нові навички, які допоможуть їм знайти себе та зробити зі свого життя “шедевр”. Свою історію Оксана розповіла щиро Громадському Простору.

Г.П. Оксано, розкажіть: яким було ваше життя до війни? Чим ви займалися в Луганську?

Оксана: Я закінчила інститут в Луганську і переїхала до Києва. Працювали, в нас було кілька підприємств, які ми створили. Остання моя робота – в компанії “Воля Кабель”, після чого я пішла в декрет, потрапила до Луганська. Там вже нас застала війна і ми виїхали знову до Києва.

Г.П. За яких обставин вам довелося від’їжджати? 

…що я можу сказати своїм дітям, чому вони мають сидіти в підвалі, як я їм це поясню? Я не змогла собі відповісти на це запитання

Оксана: На той момент, коли ми виїжджали в травні ще було більш-менш спокійно. Єдине, що я собі ставила питання – що я можу сказати своїм дітям, чому вони мають сидіти в підвалі, як я їм це поясню? Я не змогла собі відповісти на це запитання. Тому просто зібрала речі, дітей і маму – поїхала.

Г.П. У вас маленькі діти? 

Оксана: Так, у мене двоє маленьких дітлахів, дві дочки – шість та три рочки.

Г.П. Куди ви подалися?

Оксана: Орендували квартиру…

Г.П. В якому місті?

Оксана: У місті Немішаєве. Прожили там два тижні, потім потрапили на Майдан, звернулися в кримський намет, нас розселили в санаторій “Джерело”.

Г.П. Це вже під Києвом?

Оксана: Пуща-Водиця, яка біля Києва, 15 хвилин.

Г.П. Як вас прийняв санаторій? Як вам там живеться?

Оксана: Санаторій нас прийняв добре, нас приймав Костянтин Мельник, який представився директором. Він організував нам протягом трьох місяців побут, затишок, роботу з волонтерами, ми налагодили харчування в їдальні, вирішували адміністративні питання. Завдяки Костянтину за короткий проміжок часу була налагоджена ця робота.

Г.П. Як живеться зараз? Я знаю, що вас спіткали труднощі – із чим вони пов’язані? 

Оксана: На даний момент у нас виникають деякі проблеми з приводу комунальних послуг, у нас велика заборгованість зі світла та газу, які набігли за 1,5 роки нашого там проживання. Але оскільки ці борги промислові, люди не в стані їх погасити. Ми звернулися до п. Пантелеєва, аби нам допомогли перевести ці промислові борги на побутові. Люди в стані сплачувати, але нормальні, адекватні ціни. Тому що допомога на переселенців – на дітей 800 гривень, а дорослий отримує 400, якщо він працевлаштований, якщо він на обліку в службі зайнятості.

Оксана Коляда

Г.П. Чи зараз вами хтось займається, людьми, які там живуть разом із вами? Чи хтось опікується вами, допомагає з побутом? Чи є хтось від влади чи громадськості, хто б допомагав вам у цих обставинах? Наближається зима, як ви будете зимувати?

Оксана: На даний момент нам допомагає Інеса Блозовська, директорка благодійного фонду “Ексте фонд”, а також Андрій Михайлович Верлатий – він нам організував безпеку, надіслав своїх військових, які там чергують, аби сторонні люди туди не входили. Інеса нам допомагає зі сторони… Напевне, я можу сказати, що вона наш янгол-охоронець, яка протягом усього цього часу підказує куди і з якими питаннями мені звертатися. Ми стукали, куди могли, писали завдяки їй, тому що це людина, яка живе в Києві і має великі зв’язки, завжди нам підказує куди йти і якою стежкою, з усіх питань абсолютно.

Г.П. Чи легко живеться в санаторії матері з двома дітьми?

Проблеми виникають – чи готовий ти їх вирішувати? Чи береш ти відповідальність за свою сім’ю, за себе і просто за своє життя?

Оксана: Можу сказати, що це залежить особисто від людини – хто як ставиться до життя, напевно. Питання виникають в будь-якому випадку, проблеми виникають – чи готовий ти їх вирішувати? На скільки ти відповідально до цього підходиш? Чи береш ти відповідальність за свою сім’ю, за себе і просто за своє життя? Можна своє життя віддати в чужі руки, а можна сказати – ні, це моя справа і я буду цим займатися. Таких людей, які взяли відповідальність на себе, у нас приблизно семеро – це ті люди, які входять в координаційну раду пансіонату “Джерело”. Вони взяли на себе відповідальність за всіх цих людей, дітей, які там проживають і вирішують усі поточні питання, які виникають щодня – побутові, грошові, житлові, матеріальні, різноманітні.

Г.П. Я знаю, що вам довелося взяти на себе координацію всіх переселенців, які живуть в цьому санаторії… Із чим це пов’язано? Чому вам довелося займатися цими питаннями?

Оксана: Напевне, коли бачиш якусь несправедливість довкола себе, і коли скільки дітей… Я не змогла просто на це дивитися.

Г.П. Яку несправедливість ви маєте на увазі? 

Саме приміщення крижане, не опалюється, за останній місяць у нас поїхали в лікарню, там полежали близько дванадцяти дітей із запаленням легень. 

Оксана: Я говорю про несправедливе ставлення нашої держави до цих дітей. Ми без світла, без газу зараз. Світло в нас поки що є, але нас вже попередили, що ще місяць-два максимум, після виборів вже будуть проблеми зі світлом теж. А у нас від світла залежить повністю все, тобто оскільки дуже холодно в самому пансіонаті, включаються обігрівачі, пічки, кожен в себе в номері готує їжу, хоча б якось опалюють кімнату, тому що дуже багато маленьких дітей. Саме приміщення крижане, не опалюється, за останній місяць у нас поїхали в лікарню, там полежали близько дванадцяти дітей із запаленням легень.

Г.П. Скільки загалом  дітей живе в санаторії?

Оксана: На даний момент дев’яносто дітей.

Г.П. Чи зверталися ви вже за допомогою до чиновників? Яка була відповідь? 

Оксана: Ми зустрічалися два рази із п. Пантелеєвим із приводу вирішення нашого питання з оплати – люди готові платити. Ми оплачуємо зараз по лічильниках, але за нашими, побутовими тарифами – 40 копійок за світло, але ми не закриваємо борг повністю. Виходить: борг фактично за побутовими тарифами порядку 15 тисяч гривень, за промисловими  – у п’ять разів більше.

Г.П. Тобто дев’яносто дітей по суті мають прожити зиму в холоді і без світла,і  влада на це не реагує? 

Оксана: Влада не реагує, тому що вони не хочуть втручатися – це не їх власність, а приватна, вони не мають права втручатися. І це їх відповідь для нас.

Г.П. Чи знаєте, чия це власність?

Оксана: Я знаю, що на даний момент власником цієї будівлі є компанія “Геліус”.

Г.П. Чи вони якось на це реагували?

Оксана: У нас була зустріч із “Геліусом”, їх завдання, аби ми залишили це приміщення. Адвокат “Геліусу” Вячеслав Гомонай озвучив нам: я би міг вам допомогти перезимувати, або залишитися на рік, на два, поки не закінчиться вся ця ситуація і ви не зможете поїхати додому, з тією умовою, що ви погасите всі наявні борги. Коли ми йому пояснюємо, що люди не в стані погасити такі борги…

Г.П. Скільки вони зараз складають, яка сума? 

Оксана: Два мільйони.

Г.П. Чи намагалася влада вам запропонувати інші умови, не в санаторії?

Нам сказали – вибачте, місць немає

Оксана: Ми зверталися: якщо ви не можете нас тут залишити, хоча б перезимувати, надайте нам якесь інше житло. Ми отримали відповідь, що в Києві і області житла немає, є житло в Дніпродзержинську, Нікополі, Львові, Дніпропетровську, Харкові – будь ласка, їдьте туди. Нам Оболонська адміністрація дала листа, це навіть листом назвати не можна, це інформаційний аркуш, без печатки, без нічого. Тобто, ось такі є адреси, їдьте туди, там є ці табори для переселенців, ці вагончики. Члени нашої коордради зателефонували за всіма цими адресами, там нам сказали – вибачте, місць немає. Місць немає…  Для відписки – навіщо це робити?

Г.П. Скільки зараз людей проживає в санаторії?

Оксана: Загалом двісті людей.

Г.П. Але я знаю, що вам особисто все-таки вдалося пристосуватися до життя в Києві і ви реалізуєте себе тут як підприємець, продовжуєте свою діяльність. 

Оксана: Так, ми на даний момент, завдяки знову Інесі Блозовській та Олександру вдалося організувати бізнес-клуб “Покоління z” – для діток від восьми до чотирнадцяти років, для того, щоб вони не боялися виходити в це життя, для того, щоб вони могли здійснювати свої цілі та мрії. Цей проект у нас для того, щоб ті мрії, які в них є, вони змогли б їх помацати, доторкнутися, і в результаті втілити в життя. Для цього в нас будуть запрошені підприємці, ми будемо відвідувати розкішні екскурсії в компанію Microsoft, IT-компанії, тобто ті компанії, за якими майбутнє. Діти цього покоління дуже мобільні, інформаційні, наповнені, вони із такою швидкістю поглинають інформацію… Ми не тільки не встигаємо за ними, наша освіта, яку діти зараз отримують в школах, відстає на багато-багато років. Тому я вважаю, що діти повинні розвиватися такими ж темпами, як і весь світ.

Оксана Коляда

Г.П. Чи хтось вже виявив бажання вчитися в такій школі?

Оксана: Звісно. У нас вже пройшло два заняття. Цікаво, що ті дітлахи, з якими ми познайомилися при першій зустрічі, у них на той момент були зовсім інші думки. Навіть за два заняття, які ми провели, вже діти змінилися. Вони прийшли до нас – одна художниця, інша дівчинка дуже любить телебачення, хоче бути телеведучою… Після проведення економічної гри – ви не бачили, як у дітей загорілися очі! Вони спробували доторкнутися до чогось нового, іншого – я думаю, ми йдемо в потрібному напрямку, ми допоможемо їм доторкнутися до цього світу з іншого боку.

Г.П. Серед цих дітей є переселенці?

Оксана: У першу чергу, діти-переселенці, але ми не закриті ні для кого. Ласкаво просимо!

Г.П. А як із вами можна зконтактувати, якщо хтось захоче вчитися?

Оксана: У нас є сторінка у фейсбуці бізнес-клуб “Покоління z”, загалом ми знаходимося на метро Золоті ворота, вулиця Лисенка, 8, офіс 65. Заняття проходять по четвергах і суботах на Золотих воротах. У вівторок у нас або екскурсія, або ми запрошуємо до нас гостей-підприємців, які розповідають історію свого успіху – як вони стали успішними людьми, діляться своїм досвідом.

Г.П. Оксано, на вашу долю випало непросте випробування, але коли ви говорите про ваші мрії і бажання, у вас палають очі і ця життєлюбність не зникла попри все… Яка мрія є особисто у вас? Ви допомагаєте дітям запалювати їхні мрії, про що мрієте ви? 

Оксана: Це і є моя мрія, тому що я отримую велике задоволення, коли я бачу задоволення в очах дітей. Я щаслива від цього.

Оксана Коляда

Г.П. Чи вірите, що незабаром все буде гаразд із вами, із Україною, із такими ж, як ви?

Хочу побажати не тільки переселенцям, а загалом людям – щоб вони не забували, що ми живемо кожен день

Оксана: Складно сказати… Навіть складно сказати якісь прогнози, дуже складно. Я знаю, що якщо люди об’єднаються, якщо буде сильна команда однодумців – щось може вийти. До тих пір, поки люди будуть ставитися один до одного як до ворогів, нічого не вийде.

Г.П. Наостанок – ви є однією із тих, кого називають внутрішньо переміщеними особами, переселенцями – щоб ви могли сказати від імені всіх тих людей, у яких така ж доля, яким довелося покинути своє місто? Щоб ви хотіли сказати решті суспільства, владі – меседж, послання, щоб вас почули? 

Оксана: Я хочу побажати не тільки переселенцям, а загалом людям – щоб вони не забували, що ми живемо кожен день, що те, наскільки наше життя буде яскравим, залежить від нас самих. Ми в стані зробити кожен день яскравим, таким, який запам’ятається. Це життя не таке довге, його хочеться прожити так, щоб залишилися добрі, хороші спогади, і дуже хочеться, аби у дітей залишилося теж саме – аби вони навчилися проживати не сірі будні із дня у день, а створювати шедеври зі свого життя.

П.С. Інтерв’ю та позакадрова розмова з Оксаною вийшли настільки глибокими та душевними, що нам, журналісткам Простору, захотілось підтримати й сфотографуватись разом на згадку. 

Автор: Любов Єремічева, Галина Жовтко

 

ВПО


Тематика публікації:  

Останні публікації цього розділу:

Ні "поліцейщині" в Україні! Відбулась перша Всеукраїнська акція проти законопроекту 6556

Дані та е-демократія - в контексті України та світу

Надія Бабинська про конкурс молодіжних інновацій U-Inn: інновувати, творити і змінювати свої громади

Уперше Програма IT-освіти для дівчат-підлітків Technovation Challenge відбулась в Україні

Імплементація Національної стратегії у сфері прав людини - що показав громадський моніторинг

Два роки дії Національної стратегії у сфері прав людини: результати моніторингу