Хотешівський сільський голова: йти до людей, а не чекати, поки люди до мене прийдуть

Любов Єремічева

Зустріли Володимира Маковецького, Хотешівського сільського голову (Камінь-Каширський район Волинської області) просто на залізничному вокзалі у Луцьку. Як виявилося, пан Володимир – один із активних читачів порталу Громадський Простір. Більш того, починав саме з громадської діяльності. Зараз уже двічі переобирався, маючи довіру громади. Сільський голова мріє про об’єднання декількох сільських рад під егідою своєї, а також про те, що колись з’явиться єдина помісна соборна українська церква. За словами співбесідника, йому вдалося виграти проект від ООН минулого року, завдяки якому в школі з’явились нові вікна, а нині він шукає підтримку у колег з Польщі. “Поки дивимося на Європу, на Євросоюз, на США і так далі, якщо вони нам допоможуть, – скромно говорить Володимир Федорович.

Чому Ви стали сільським головою?

– Я почав із заснування громадських організацій. Створив організації “Рідне село”, “Наша молодь”, “Наші діти” – це мої організації, потім був районний осередок Комітету виборців України, працював з ними. Потім створив обласний благодійний фонд, а також сільський комітет. Скористався законом про органи самоорганізації населення – підняв громаду і ми дещо зробили на території села. І вже потім, у 2006 році, пішов на вибори. Нас йшло сім кандидатів, і ось я один переміг. Всі інші шість кандидатів мали вищу освіту, один був навіть з двома вищими освітами, а я – хлопець без освіти. Мене за десять років не навчили таблички множення. Я вчився в радянській школі, не був ніколи комсомольцем, тим більше комуністом, батьки теж. Дід у мене за Сталіна просидів десять років. Я десять років даремно штани протирав у школі, вчителі мене нічого не навчили. Вчителі сердяться, коли я кажу, що ви мене не навчили.

Але люди Вам все ж довіряють… У чому секрет?

– Займаюся всілякими справами. Через те, що я не чиновник, не партократ, не бюрократ. Я працюю вже дев’ять років сільським головою. Працюю без вихідних, без відпускних, цілодобово…

Чому це робите?

– Живу у своїй державі. Вболіваю за державу. Якщо я їжджу велосипедом (у мене два села), то вони в Києві змінюють іномарки кожен день…

Ви їздите між селами на велосипеді?

– Так, між селами Хотешів і Котуш. Там населення більше як дві тисячі. Постійно спілкуюся з людьми.

Про що спілкуєтесь?

– Найголовніша проблема – соціально-економічний і культурний розвиток громади. Переживаю про всіх, піклуюсь про всіх. Хочеться, щоб всі жили багато, щоб не так, як зараз, одні стали мільйонерами і мільярдерами, а інші “голі, босі і простоволосі”.

Люди приходять до Вас навіть додому?

– Коли щось треба, з різними скаргами, з проханнями…

Хабарі не берете?

– Ні в якому разі. І не даю нікому. У мене немає, щоб я духом колись завинив. Сьогодні багато, бачите, губляться, дівчат, хлопців… Поспивалися, поскурювалися. Мені аж страшно дивитися, коли молодь, студенти палять. Я їм доводжу, що якби я тисячу років прожив, я би все одно ні одної сигарети не скурив. Я хотів би, щоб науковці і медики зараз зайнялися мною і написали дисертацію – чому я не курю і за тисячу років не скурив би жодної сигарети (авт.-жартує).

Що для Вас головне? Які основні цінності?

– Християнські. На першому місці в житті моєму це Бог. А вже на другому, наприклад, держава, державні інтереси, громада моя, яку я постійно теж ставлю перед Богом і прошу, щоб Він допоміг. Якщо Україна покається перед Богом, Бог припинить війну.

За що маємо покаятись?

– За все те беззаконня, що твориться в нас. Всі заповіді Божі на любові, на прощенні – ми прощати одне одного повинні.

Щоб Ви сказали іншим сільським головам?

– Моя головна ціль – об’єднання громад згідно закону України. Я хочу декілька сільських рад об’єднати. Я за децентралізацію, об’єднання сільських, селищних, міських рад для того, щоб кошти зекономити, і щоб воно все йшло на сільські ради, а не кралося в Києві.

Це мрія?

– Так. Але воно так і є по всьому світу.

Як Ви організовуєте громаду?

– Спілкуємось постійно, спільно вирішуємо.

Пан Володимир показав фото, де він поруч із Олександром Турчиновим.

– Я йому всі проблеми свого села виказав. Охорона не допускала мене…

Ви стараєтесь стукатися до верхівки?

– Охорона мене не допускала, але я долаю всі перешкоди. Нібито я бандюга який був, чи терорист, я українець – чому я не маю права мати справу зі своїми українцями?

Що Вам вдалося?

– Я прямо, бачите, живу не на центральній трасі, а на окраїні. Через те дороги – головна проблема. Їх поправляємо майже кожен рік, але будівництво доріг у нас не початий край. Міст у нас через річку зробити обов’язково… А так – обслуговування людей. Багато людей задоволені й тим, що прийдеш до них і поговориш, при цьому не треба навіть ніякої грошової чи матеріальної допомоги. Значить, у людей є моральний недостаток, духовний. З молоддю займаємось постійно – спорт, здоровий спосіб життя. Деградують багато. Є такі декілька сімей, що і чоловік п’є, і дружина п’є.

А як працюєте з ними? Спілкуєтесь?

– Так. Але деколи доводиться й міліцію залучати до тих сімей, які агресію проявляють. Одна з великих проблем – пияцтво в сім’ях, яка й нас зачіпає. Хоч ми й рахуємось таким дуже християнським регіоном. У нас у кожному селі, населеному пункті – церква, хоч і маленьке село, але є православна церква. Ось в моєму селі Котуш із клуба зробили церкву. Це один виняток, мабуть, в області такий, що люди не захотіли клуба, а дай нам церкву, служити Богу, а не танцювати. Уже святкували десятиліття цієї церкви.

Які підходи знаходите до людей? Як Вам вдаються зміни?

– Я себе рахую не чиновником, не партократом, не бюрократом, а слугою народу. Народ мене обирає і я повинен служити народу і йти до людей, а не чекати, поки люди до мене прийдуть. Це неправильно. Це якби я генералом був, то всіх до себе кликав і ні перед ким не ставав би на коліна. А так – народ мене обирає і народу я звітуюся, повинен служити, йти в одну ногу з народом.

“Час покаже, а історія розсудить, хто був хто“, – підсумовує сільський голова.