Данило Вереітін: Буду найщасливішою людиною на світі, коли в Донецьку буде мирне життя

Громадський Простір

Перебуваючи з візитом у Вінниці, Громадський Простір мав можливість поспілкуватися з авторами текстів “Донбас- арена війни” - викладачами, студентами та уже колишніми студентами Донецького національного університету. Один із них – Данило Вереітін, колишній студент, а тепер журналіст, поділився з нами своєю історією. У спогадах, викладених у збірці, описується найважчий та найстрашніший період його життя в Донецьку 2014-2015 років:

“Взрыв свето-шумовой гранаты, кирпичи, дубины и пруты оказались детскими шалостями в сравнении с работой крупнокалиберных артиллерийских установок, которые я впервые услышал в июне. Потом уже был депрессивный август, две недели без электроэнергии, пять дней без воды в 35-градусную жару… Частые артобстрелы моего микрорайона… Паника, страх, учащенный пульс стали нормой. А дальше была холодная осень, с которой связывалось так много надежд…  Все это время в моем родном Донецке десятками гибли люди. Это было очень трудно осознать. Порой казалось, что начинаешь терять способность критически мыслить. Что не живешь, а выживаешь….”. 

Г.П.: Розкажіть, хто Ви та звідки?

Данило Вереітін: Я народився в Донецьку і виріс там. Я телевізійний журналіст спортивного профілю. Історія, яку я виклав в книзі, запам’яталася найбільше з усіх, в той період. На щастя, цей період закінчився, і я поїхав спочатку до Вінниці, потім повернувся до Донецька на два тижні і звідти вже переїхав до Києва.

Г.П.: Що змусило покинути рідне місто?

Д.В.: По-перше, було дуже важко ставити для себе завдання в тих умовах, в яких ми жили в Донецьку. Оскільки я молода людина, то мені хочеться чогось досягти в цьому житті. А сидячи в Донецьку, не маючи жодних перспектив, це зробити нереально.

Г.П.: Як продовжилася далі життєва історія у Вінниці, а потім вже у Києві?

Д.В.: У Вінниці я закінчив Донецький національний університет. Це був такий дуже хороший, світлий період мого життя, отримав диплом, поїхав назад до Донецька, навідався до батьків, показався, що я живий- здоровий, і поїхав до Києва влаштовуватися на роботу.

Г.П.: Як Вам зараз у Києві?

Д.В.: Дуже добре. Я завжди любив Київ, а зараз я вже звик до нього, прикипів, скажімо так. Тому я планую залишатися тут.

Г.П.: В подальшому Ви не плануєте повертатися?

Д.В.: Знаєте, завжди хочеться повертатися додому. І, звичайно, я буду найщасливішою людиною на світі, коли в Донецьку буде мирне життя. Коли це все закінчиться, то я думаю, що я обов’язково повернуся, як  надовго я не знаю, але на якийсь період часу точно.

Г.П.: Чи є віра, що все це закінчиться? І що закінчиться позитивно для нас?

Д.В.: Звичайно, стовідсотково. Інакше не може бути. Ви розумієте, має бути у світі справедливість якась. І буде дуже несправедливо, якщо цей конфлікт заморозиться на десятиліття. Я сподіваюся, що в перспективі найближчих 10 років все повернеться як було раніше. Принаймні, я хочу в це вірити.

Г.П.: Щоб б Ви могли сказати людям, яких спіткала така ж ситуація, які змушені були покинути рідний дім?

Д.В.: Переселенцям я хочу побажати терпіння, сил та віри в себе, тому що ситуація, в якій ми всі опинилися, вона дуже важка. І треба бути сильною людиною, щоб це все пережити. Але я сподіваюся, що все буде добре. Ми рано чи пізно повернемося додому, і знову будемо жити і радіти кожному дню свого життя.

Г.П.: Так, але треба пам’ятати, що ми вдома, в Україні. 

Д.В.: Так, ми в Україні, це наша країна. Тому я щаслива людина, бо я в себе вдома, в Україні.